Методи інтервальної вправи

Як було показано в розділі 3.1. характерною ознакою цієї групи методів вправи є наявність робочих фаз та інтервалів відпочинку між ними в процесі виконання певного тренувального завдання. При цьому заздалегідь планується тривалість робочих фаз і режим їх виконання, тривалість і характер відпочинку між ними.

Одним із перших, хто застосував таку організаційно-методичну форму виконання тренувального завдання, був видатний фінський бігун П.Нурмі. Готуючись до Олімпійських ігор 1932 року він розділив свою тренувальну трасу на 400-метрові відрізки. Кожний відрізок він долав із запланованою середньозмагальною швидкістю бігу на дистанції 5000 або 10000 м. В паузах відпочинку він бігав підтюпцем. Поступово тривалість відпочинку між швидкісними відрізками зменшувалась. Нурмі добився блискучого успіху на Олімпійських іграх, вигравши змагання на дистанціях 5000 і 10000 м з рекордними результатами.

Науковометодичне обгрунтування метод інтервальної вправи отримав у роботах німецьких фахівців: тренера В.Гершлера, кардіолога Х.Райнделла та інш. в період 30-40х років. В 1939 р. Р.Харбіг, учень В.Гершлера, здивував світ неймовірними світовими рекордами з бігу на 400 (46,0 с) і 800 м (1.46,6 с). Після перемоги на Олімпійських іграх 1952 р. учня В.Гершлера Ж.Бартеля в бігу на 1500 м і чешського бігуна Е.Затопека на дистанціях 5000 і 10000 м, який також застосовував інтервальний метод, він набув надзвичайної популярності. У подальшому тріумф таких видатних бігунів як англієць Г.Пірі та дворазовий чемпіон Мельбурнської Олімпіади українець В.Куц привернув велику увагу до цього методу. Його ефективність підтвердилася практикою тренування спортсменів різних спеціалізацій. Широкого застосування він набув у підготовці плавців (Д.Каунсилмен, 1972 та ін.).

В залежності від режиму навантаження, у процесі виконання одноразового тренувального завдання, інтервальний метод вправи може мати чотири різновиди (табл. 8).