Во І 7О

морське право

географічного положення, а також компетентні міжнародні організації мають право проводити морські наукові досліджен­ня. Держави повинні сприяти всім морським науковим дослі­дженням, які проводяться за межами їх територіального моря. Перша спроба нормативного закріплення принципу охоро­ни морського середовища пов'язана з прийняттям Міжнарод­ної конвенції з попередження забруднення моря нафтою 1954 р. Він закріплений також в Конвенції про відкрите море 1958 р., Міжнародній конвенції щодо захисту Чорного моря від забруд­нення ¹ та ін. Еволюція принципу охорони морського середо­вища завершилась його кодифікацією в ст. 192 Конвенції ООН з морського права 1982 р., згідно з якою «Держави зобов'яза­ні захищати і зберігати морське середовище». Виконання зо­бов'язань держав забезпечується індивідуальними і спільни­ми діями, в тому числі через такі компетентні міжнародні організації, як ІМО (Міжнародна морська організація з центром в Лондоні) ², Програму ООН з довкілля (ЮНЕП) та ін.

14.2.

Правовий статус і режими морських просторів

Простори морів і океанів нашої планети з міжнародно-правової точки зору поділяються на 1) простори, що перебувають під суверені­тетом різних держав і утворюють їх територію, і 2) простори, на які не поширюється сувере­нітет жодної з них.

До складу території кожної держави, що має морське узбережжя, входять внутрішні морські води. Міжнародні угоди і національні закони різних держав відносять до них води, що знаходяться між берегом держави і пря­мими вихідними лініями, що прийняті для відліку ширини територіального моря.

Внутрішніми морськими водами прибере­жної держави вважаються також: 1) аквато­рії ³ портів, обмежені лінією, що проходить через найбільш віддалені в бік моря точки гі­дротехнічних та інших споруд портів; 2) море, повністю оточене сушею однієї і тієї самої дер­жави, а також море, все узбережжя якого і обидва береги природного входу до якого належать одній дер­жаві, наприклад Біле море; 3) морські бухти, губи, лимани і

¹ Україна ратифікувала цю Конвенцію в 1994 р.

² Україна стала членом ІМО в січні 1995 р.

³ Акваторія - простора ділянка водної поверхні.

затоки, береги яких належать одній і тій самій державі і ши­рина входу в які не перевищує 24 морські милі. У тому випад­ку, коли ширина входу в затоку (бухту, губу, лиман) більша 24 морських миль, для відліку внутрішніх морських вод все­редині затоки (бухти, губи, лиману) проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі таким чином, щоб цією лінією було обмежено якомога більший водний про­стір-

Ці правила відліку внутрішніх вод в затоках (бухтах, гу­бах і лиманах) не застосовуються до «історичних заток», які незалежно від ширини входу до них вважаються внутрішніми водами прибережної держави в силу історичної традиції. Так, Канада вважає своїми історичними водами Гудзонову затоку (ширина входу близько 50 морських миль) та ін.

Правовий режим внутрішніх морських вод встановлюєть­ся прибережною державою на її розсуд. Зокрема, судноплав­ство і рибальство, наукова і пошукова діяльність у внутрішніх морських водах регулюються виключно законами і правилами прибережної держави. Як правило, будь-які іноземні кораблі можуть заходити у внутрішні води іншої держави з дозволу останньої. Однак з метою розвитку міжнародних відносин при­бережні держави відкривають багато зі своїх торгових портів для вільного заходу іноземних кораблів.

Військові кораблі, що на законних підставах перебувають в іноземному порту, мають імунітет від юрисдикції прибереж­ної держави. Згідно з Женевською конвенцією 1958 р. про те­риторіальне море і прилеглу зону, а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо державних морських невій­ськових кораблів імунітет визнається тільки за державними суднами, що експлуатуються в некомерційних цілях.

Морська смуга, розташована вздовж берега, а також за межами внутрішніх морських вод, називається територіаль­ним морем чи територіальними водами. На цю морську смугу певної ширини поширюється суверенітет прибережної держа­ви. Зовнішній кордон територіального моря є морським дер­жавним кордоном прибережної держави.

Положення про поширення суверенітету прибережної дер­жави над територіальним морем містяться в ст. 1 і 2 Конвен­ції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. і в ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Суверенітет прибережної держави в територіальному морі здійснюється з дотриманням права іноземних морських суден користуватись мирним проходом (іппосепі; разза§е) через те­риторіальне море інших країн, що і відрізняє його від внутріш­ніх морських вод (ст. 17 Конвенції 1982 р.).

РОЗДІЛ 14

міжнародне морське право

195_

Нормальною вихідною лінією для виміру ширини терито­ріального моря є лінія найбільшого відливу вздовж берега. Якщо ж берег є порізаним, то вихідною лінією буде лінія, яка з'єднує найбільш віддалені в бік моря точки.

Конвенція 1982 р. вперше в договірному порядку задекла­рувала, що кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 мор­ських миль, що вимірюються від встановлених нею вихідних ліній. На сьогодні більш як 110 держав встановили ширину територіального моря в межах до 12 морських миль. Однак близько 20 держав мають ширину територіального моря, що перевищує встановлений ліміт. А більше як 10 з них (Брази­лія, Коста-Ріка, Панама, Перу та ін.) односторонніми законо­давчими актами, прийнятими до Конвенції 1982 р., розшири­ли свої територіальні води до 200 морських миль.

Стаття 33 до Конвенції 1982 р. визначає прилеглу зону до територіального моря як смугу, яка не може перевищувати 24 морські милі від тих же вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря. В цій зоні держави користують­ся обмеженою юрисдикцією, здійснюючи контроль для таких цілей, як дотримання санітарних, іміграційних норм тощо.

Простори морів і океанів, які знаходяться за межами тери­торіального моря і не входять до складу території жодної з держав, традиційно іменувались відкритим морем. І хоч окре­мі частини цих просторів (прилегла зона, виключна економіч­на зона та ін.) мають різний правовий режим, всі вони мають однаковий правовий статус: вони не підлягають суверенітету будь-якої держави.

Ідея про вільне користування відкритим морем висловлю­валась ще в ХУІ-ХУІІ ст., зокрема найбільш обґрунтовано в книзі видатного голландського юриста Гуґо Ґроція «Вільне море» (1609 р.). Однак загальне визнання принцип свободи відкритого моря отримав тільки на початку XIX ст.

Положення про режим відкритого моря були задекларова­ні в Конвенції про відкрите море 1958 р. У ній ішлося, що «ніяка держава не має права претендувати на підпорядкуван­ня будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету».

Конвенція 1982 р. внесла у правовий режим відкритого моря низку значних змін. Вона надала прибережним держа­вам право встановлювати за межами територіального моря в прилеглому до неї районі відкритого моря виключну економічну зону шириною до 200 морських миль, в якій визначаються суверенні права прибережної держави на розвідку і розробку природних ресурсів зони. Свобода рибальства і свобода науко­вих досліджень у виключній економічній зоні були скасовані і замінені новими положеннями.

РОЗДІЛ 14

Дно відкритого моря (сіеер зеа Ьесі) належить до спільного спадку людства і не може експлуатуватися в односторонньому порядку. Багатьом західним державам ця ідея спільного спад­ку людства не подобається, і це є однією з головних причин, чому вони не ратифікували Конвенцію з морського права.

Питання про створення за межами територіального моря виключної економічної зони виникло на межі 60-70-х років XX століття. Ініціатива його виходила від країн, що розвива­ються, які вважали, що в умовах величезної технічної та еко­номічної переваги розвинутих держав принцип свободи рибаль­ства та видобування мінеральних ресурсів у відкритому морі не відповідає інтересам країн «третього світу» і вигідний тіль­ки морським державам, що мають необхідні економічні і тех­нічні можливості та сучасний флот.

Після певного періоду заперечень великі морські держави в 1974 р. прийняли концепцію виключної економічної зони, що знайшло відбиття в Конвенції з морського права 1982 р. Конвенція передбачає право інших держав за певних умов брати участь у промислі живих ресурсів виключної економічної зони, однак тільки за згодою прибережної держави. За прибереж­ною державою визнана також юрисдикція щодо створення і використання штучних островів, установок та споруд, прове­дення морських наукових досліджень та збереження морсько­го середовища.

Разом з тим інші держави — як морські, так і ті, що не мають виходу до моря, користуються у виключній економічній зоні свободами судноплавства, польотами над цією зоною тощо. На виключну економічну зону поширюються також і інші нор­ми, що регулюють правопорядок у відкритому морі, а саме ви­ключна юрисдикція держави прапора судна над своїм судном тощо. Жодна держава не має права претендувати на підпоряд­кування виключної економічної зони своєму суверенітету.

Нині понад 80 держав мають виключні економічні чи рибо­ловецькі зони шириною до 200 морських миль. 16 травня 1995 р. було прийнято Закон України «Про виключну (морську) еконо­мічну зону України», який повністю відповідає Конвенції 1982 р. Згідно зі ст. 2 цього Закону, морські райони, зовні при­леглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (мор­ську) економічну зону України. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Під континентальним шельфом з геологічної точки зору розуміють підводне продовження материка (континента) в бік моря до його різкого обриву чи переходу в материковий схил. З міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом

міжнародне 1 О7