Походження українського народу

Історична наука остаточно ще не з'я­сувала багато питань щодо походження ук­раїнського народу. Адже щоб людському колективу сформуватися у таку історичну спільність, як народ, минають століття, про­тягом яких відшліфовується його самобут­ність. Насамперед потрібне тривале співіс­нування на разом освоєній території. Отже, повинна виконуватися спільна дія, спря­мована на своє утвердження, у результаті якої створюються матеріально-господарські, культурні, духовні цінності й водночас фор­мується психологічна усвідомленість необ­хідності спільного буття.

При цьому вагомим фактором соціаль­ної єдності будь-якого людського колективу є мова. Можливість порозумітися між собою за допомогою мовлення найповніше формує соціально-психологічну згуртованість, довіру, особливо на ранній стадії, і врешті — це ос­нова людського прогресу, коли у найдоско­налішій формі можна передати будь-яку ін­формацію.

У процесі формування і становлення української нації, як і інших націй світу, мова відігравала мобілізуючу роль. Умови для фізичного життя можна було здобути на іншій території, молена пристосуватися до іншого ландшафту і оточуючої дійсності, але усе це здійснювалося у гурті, члени якого мали можливість спілкуватися між собою. Первісні людські колек­тиви вели кочовий чи напівкочовий спосіб життя, долаючи великі відстані, пристосовуючись до різних кліматичних умов, використовуючи набуті, хай ще примітивні навички добувати їжу, господарчо освоювали територію. У цих умовах мовлене одна до одного зрозуміле, рідне слово згуртовувало людей.

Засобом мовлення творився первісний пласт народної духовності, який згодом виявився у піснях, обрядах, прислів'ях, примовках, заклинаннях, благаннях тощо. Усе духовне надбан­ня було тісно пов'язане з господарською діяльністю, захистом свого місця поселення і виступало характерною ознакою існую­чого способу життя.

Другим важливим чинником була традиційна побутова культура, специфічність якої виявлялася в особливостях зве­дення житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, вирощування хліба, утримання худоби тощо. Враховуючи органічність, взаємопов'язаність духовної і ма­теріальної культур, формувалось своєрідне культурне се­редовище в історичному процесі становлення українського народу.

Здобуті духовні цінності викликали почуття відповідаль­ності за їх збереження, прояв патріотизму, усвідомлення своєї самобутності. Набуті господарські навички, знаряддя праці, виготовлені у певному людському згромадженні, забезпечували можливість існувати; колективне виконання обрядово-ритуаль­них дій, ворожінь, заклинань створювало атмосферу непізнава­ності цих явищ, а отясе, певну смиренність і підкорюваність. А це, у свою чергу, ще більше об'єднувало людей. Практичні мотиви гуртової спільності переростали у самоусвідомлення своєї історичної долі як одного з компонентів у формуванні етнічної спільності — українського народу.

Згуртування людського колективу здійснювалося на стадії постійних переміщень, міграцій. Проте самоусвідомлення себе

як своєрідної людської спільноти відбувалося в умовах ста­ціонарного заселення певної території, де протягом століть формувалися культурні цінності. Таким чином, спільна терито­рія стає ще одним фактором виникнення народу.

Отже, народ як історично сформована спільність людей характеризується, стабільними ознаками мови, культури, пси­хічного складу, стійкими міжпоколінними зв'язками, а. також усвідомленням свого спільного походження, визнанням само­назви етносу та історичної долі, у значній мірі пов'язаної із заселенням і освоєнням певної території. Як уже зазначалося, поняття «народ» за своїм змістом відповідає широковживаному в літературі поняттю «етнос». Тому коли йдеться про походжен­ня того чи іншого народу, використовуємо науковий термін «етногенез», що дослівно перекладається українською мовою як «походження народу» («еіііпоз» — народ і «§епезі$» — по­ходження). Отже, етногенез — це сукупність історичних, соціально-культурних явищ і процесів, які спричинилися до утворення, етносу. Історичний процес формування українського народу має декілька етапів. Одним з них є кровноспоріднене об'єднання, яке прийнято називати словом рід. Саме на цій стадії виникає головний компонент складніших колективних утво­рень — спільна мова як засіб порозуміння між людьми. Спо­рідненість родів за мовою, господарською діяльністю, певними культурними елементами гуртує їх у більші за чисельністю об'єднання — у племена. Ця форма суспільної організації на шляху становлення народу є принципово важливою, оскільки у середовищі існування племен відбувається активне творення спорідненої культури, виробничих навичок, усвідомлюються дії щодо збереження себе і своїх набутків, духовна і психоло­гічна близькість.

Вважається, що об'єднання людей у племена почалося майже одночасно з виникненням родів. Рід як соціальна оди­ниця в умовах кам'яного віку не був спроможний забезпечити свою безпеку і можливість існувати. Згуртованість родів полег­шувала і покращувала їхній спосіб життя. Родова організа­ція співжиття довший час залишалася основною ланкою пле­мінного суспільного устрою. Однак сьогодні історична наука не має достатньо відомостей, щоб точно окреслити територію

зародження родів, які стали основою формування слов'янських племен.

Територію України впродовж кількох тисячоліть засе­ляли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археоло­гічних культур опосередковано причетні до генезису українсь­кого народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяль­ність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Куль-турогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.

Найвідомішою і добре вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура. її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Вони вирощували практично всі зернові й садово-городні культури, які й сьогодні культиву­ються в Україні. Було також повністю сформовано стадо свій­ських тварин.

Найяскравішими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська,а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дніст­ром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племен-ні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них — Скіфія, Кім-мерія, античні держави Північного Причорномор'я. Населення України цієї доби чітко поділяється на дві групи: напівкочове, що заселяло Степ, та скотарсько-хліборобське — у лісостеповій та лісовій зонах. Тісні взаємозв'язки між скотарсько-хлібо-

робськими осілими та кочовими племенами, між різними культурними групами Лісостепу спричинилися до взаємовпли­вів, процесів злиття. Однак етнічна приналежність носіїв куль­тур ранньозалізного часу поки що однозначно не вирішена.

Великий вплив на культурний розвиток племен України, починаючи з VII ст. до н. є., мали античні міста Північного Причорномор'я, зокрема Тір — у гирлі Дністра (сучасний Біл-город-Дністровський), Ольвія — у гирлі Дніпра (тепер с. По­кутню), Пантікапей (сучасно м. Корч) та ін. Антична колонізація принесла на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасного природного середовища, звичаїв, побуту місцевих племен, з'явилися грошова та вагова системи. Письмо греків Північного Причорномор'я стало зразком для створення сучасних писемних систем світу.

Найбільший інтерес для нас становить І ст. н. є. — період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники, завершився період формування праслов'янських племен. VI ст. н. є. римські історики Пліній Старший, Таціт, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венедів». З цього часу і починаєть­ся відлік власне слов'янської історії, хоча її витоки губляться, як зазначалося вище, в культурах доби бронзи та ранньозаліз­ного часу. Згідно з сучасною концепцією, запропонованою українськими вченими-славістами процес формування слов'ян­ського етносу до III—II ст. до н. є. відбувався, головним чином, у Повісленні, охоплюючи також територію Волині. З виникнен­ням зарубинецької культури, засновниками якої були прийшлі праслов'янські, а можливо, праслов'янсько-балтські племена та місцеві жителі, центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

З а р у б и н є ц ь к а культура (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву в басейнах середньої і верхньої течій Дніпра, Прип'яті, Півден­ного Побужжя. Територія, зайнята зарубинецькими пам'ятка­ми, за підрахунками вчених, становила близько 500 км². На

той час сусідами слов'ян на півдні були сармати, на сході й півночі — балтські племена, на заході — германці.

Наприкінці І ст. н. є. більшість зарубинецьких племен По­дніпров'я опинилася в зоні експансії сарматів, що призвело до розпаду даної етнокультурної слов'янської спільноти. Ця подія порушила економічну і політичну стабільність на території України. Основна маса зарубинців відійшла на північний схід у Верхнє Подністров'я та Подесення, витіснивши з цих земель балтів і частково асимілювавши їх.

Археологічні культури на території України у першій половині І ст. н. є.:

І — східний ареал пшеворської культури (германи); 2 — ареал зарубинецької та пізньозарубн-нецької культур (східні слов'яно-венеди); 3 — ареал зубрицької культури (західні слов'яно-венеди); 4 — територія лнпецької культури (дуліби); 5 — межі черняхівської культури

Центр слов'янського розвитку в І—II ст. н. є. переноситься в західні області сучасної України, які не постраждали від сарматської експансії. Тут викристалізовується так звана з у б -рицька культура. Носіїв цієї культури, відповідно до писемних джерел, слід ідентифікувати з давньослов'янськими племенами венедів. Східну частину венедського масиву ста­новили групи населення Подніпров'я та Подесення. Отже, якщо веьіеди західного регіону в процесі свого культурного розвитку «поглинули» у той час якусь частину дакійського та гер­манського етносу, то східні слов'яни увібрали в себе значний балтський та сарматський культурний компонент.

У II ст. н. є. етнокультурна та політична ситуація на теренах України знову стабілізується. Слов'янські племена, значно розширивши територію проживання, відроджують тради­ційні види ремесел, хліборобство, виникають потужні металур­гійні центри. З римських провінцій запозичуються більш ефек­тивні знаряддя праці (залізний наральник, жорна, токарний верстат тощо) та методи землеобробітку. Археологічні джерела фіксують тісний і наростаючий культурний зв'язок між сло­в'янськими групами, що населяли Волинь, Подністров'я, По­дніпров'я, поступову уніфікацію їх матеріальної та духовної культур. Це, очевидно, свідчить про економічну і політичну консолідацію слов'янських племен венедів між Дністром і Дніп­ром, формування на цій основі єдиної етносоціальної одиниці. Економічне піднесення слов'ян підтверджується знахідками величезної кількості римських монет, розширенням гончарного, скляного, товарних ремесел. Формується нова, яскрава і само­бутня слов'янська культура.

Цей важливий в історичному розвитку слов'ян процес був різко перерваний вторгненням з північно-західних регіонів сучасної Польщі германських завойовників, ядро яких складали войовничі й добре організовані племена готів. У II ст. н. є. готи поневолили прилеглі до України землі Мазовії та Підляш-шя, винищивши значну частину місцевого населення, і в останній чверті II ст. вирушили на Волинь. Жах, який, мабуть, випереджував рух германців, примусив волинських слов'ян полишити свої домівки. Вони перемістилися у Подністров'я, де поселилися серед спорідненого населення, а також частково

у Середнє Подніпров'я, де взяли участь у формуванні нової, так знаної київської культури. Сліди германців губляться в районі Малого Полісся — болотистої міси -вості, що відокремлює Волинь від Поділля. Ймовірно, числені:і слов'янські племена Подністров'я зуміли зупинити просування готів на південь. Ті змушені були повернути на схід, до Південного Побужжя, зайнявши його до кінця II ст.

Таким чином, готи ніби розрізали єдиний слов'янський масив на дві половини з центром у Подністров'ї, де з середини

III ст. формується своєрідна слов'янська культура черняхівсь-
1,'ого типу, і Подесенні, в якому слов'яни створили київську
культуру. Решта території перебувала до кінця III ст. під гнітом
германців, які, підкоривши слов'янське та інше населення,
узяли під свій контроль торгівлю з Римом, стали каталізатором
формування ч є р н я х і в с ь к о ї культури — однієї з
найбільш яскравих у давній історії України.

У середовищі черняхівської культури мали місце значні процеси інтеграції різних етнокультурних груп. Про це свідчить різноманітність поховальних звичаїв, прийомів житлобудів­ництва, коріння яких сягають попередніх культур, у тому числі й слов'янських. Але ці процеси не завершилися створенням якоїсь нової етнокультурної спільності. Вони були зупинені розпадом черняхівської культури, причиною якого став розгром готів кочовими племенами гунів, об'єднаними зі слов'янами.

Початок формування слов'янських культур припадає на другу половину V ст. Тоді в історії Європи відбувалися важливі політичні та етнічні зрушення, пов'язані з остаточним розгромом готського об'єднання, розпадом західноримської імперії, активним виступом слов'ян проти Візантії. У слов'ян завершується розпад первіснообщинного ладу і починається розвиток соціально-класових відносин у їх початковій формі — військової демократії. Тоді складаються великі міжплемінні союзи слов'ян. Саме таким були антське та склавінське об'єднання. Як відомо, Михайло Грушевський, дослід­жуючи початки слов'янства, висловив думку, що антів треба розглядати як пращурів українського народу.

Один з перших союзів племен, що міг сформуватися ще в

IV ст. у боротьбі з готами і проіснував до VII ст., називався

дулібським. Літописець згадує його у зв'язку з нападом на них авар за часів імператора Іраклія (610— 614 рр.): «...си же обри всоєваху на славенах і примучиша дулеби сущая словени и насилье творяху женам дулебським?» Дуліби, а за ними волиняни і бужани, займали території Волині й Поділля.

Східнослов'янські племена напередодні утворення Київської держави

На території східної Волині мешкало плем'я древлян. Головним їх містом був Іскоростень. Його спалила княгиня Оль­га, знищивши майже всіх мешканців за вбивство древлянами її чоловіка — князя Ігоря. На схід від древлян простягалися землі одного з найбільших східнослов'янських союзів — полян. Центром полян — «мужей мудрих и смишленних», як пише літописець, був Київ, який пізніше став столицею усієї Давньо­руської держави.

Південну околицю східнослов'янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили у Південному Побужжі та Подністров'ї. Чисельний племінний союз, що розпався під тис­ком аварів, становили хорвати, землі яких обіймали При­карпаття.

На Лівобережжі Дніпра мешкали сіверяни. На північ від древлян, між Прип'яттю і Двиною, побутували дреговичі («дрегва» — болото), а в басейні Дніпра і Сожа — родимичі та в'ятичі, ще північніше — кривичі. Найпівнічнішою групою слов'янських племен були ільменські слов'яни, що жили над озером Ільмень.

Більшість перелічених племен стали основою, на якій на рубежі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося дер­жавне утворення «Руська земля». Воно перебувало на вищому рівні політичної організації порівняно зі союзами племен, об'єд­навши їх в одне ціле. Бурхливе зростання міст, розвиток хліборобства, різноманітних ремесел, активна торгівля з Візан­тією, арабськими країнами та Європою, військові походи русь­ких князів сприятливо впливали на формування давньоруського народу.

Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Займаючи величезну територію від Чорного моря до Льодовитого океану, від Карпат до Волги, Русь відігравала роль з'єднувальної ланки між західноєвропей­ським та східним світом. Давньоруський період в історії України був часом її розквіту та єдності, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії. Численні міста стали осередками високорозвиненої матеріальної та духовної культур, зокрема літератури, монументальної архітектури, живопису. Підтри­муючи тісні й різноманітні зв'язки з країнами Західної Європи, Закавказзя та Середньої Азії, Київська Русь не залишалася

осторонь від загальносвітового процесу розвитку. Прямим спадкоємцем культурних надбань Київської Русі став ук­раїнський народ, початок формування якого сягає періоду існування міцних слов'янських союзів племен.

Чимало дискусій точиться стосовно етнічної приналежності Київської Русі. Радянська історична наука, а ще до того російська офіційна, привчили нас думати, що Київська Русь була колискою трьох братніх східнослов'янських народів — українського, російського, білоруського. Це подавалося як аксіома. Апологетів концепції «колиски» не хвилювала склад­ність процесу народотворення, певні закономірності у ньому. Замовчувались або спотворювались наукові версії відомих істориків XVIII — початку XX ст. щодо самостійного розвитку кожного із східнослов'янських народів, зокрема українського, про що свідчать записи літописців, археологічні, антропологічні, лінгвістичні та етнографічні матеріали.

Усе було спрямоване на несхитність політично вигідної для російських правителів псевдонаукової моделі походження, насамперед, російського народу як основного спадкоємця історії і культури давньоруського народу. Отже, було створено культ могутнього і майже вічного народу. Правителям Московської, а згодом Російської Імперії необхідна була солідна політико-історична база своєї історичної зверхності. Монархічні ідеї обґрунтовували придворні історики російських царів Татіщев, Карамзин та інші, які трактували історію українського народу у контексті Історії російського народу — «спадкоємця» усіх надбань Київської Русі.

Уже в той час з'явилися серйозні наукові докази, які по суті спростовували офіційні концепції дворянської історіографії. На початку XIX ст. український історик Опанас Шафонський у своїй праці «Чернігівського намісництва топографічний опис» чи не вперше сміливо заявляє про те, що малоросійський народ є найстаршим серед інших східно-слов'янських народів.

Слушним було твердження іншого українського дослід­ника — Миколи Маркевича, викладене в його праці «Історія Малоросії»: малоруський народ походить від іншої групи пле­мен, аніж великоросійський.

Чимало уваги присвятив питанню етногенезу Микола Костомаров. Праця «Дві руські народності» ґрунтовно розкриває

весь спектр питань, пов'язаних з походженням українського і російського народів. Великого значення Костомаров надавав природному фактору, під впливом якого формується відповідний характер. Учений визнавав східнослов'янську етнокультурну спільність обидвох народів, але відмінність між ними відносив ще у докиївські часи. Український народ бере свій початок ще з VI ст. н. є., а з розпадом Київської Русі відбулось чітке роз­межування українців і росіян, про що свідчать дані лінгвістики, фольклору, народної культури тощо. Костомаров надає великого значення особливостям душі як принциповій основі формування українського народу і нації.

Завершеного вигляду набула етногенетична концепція по­ходження українського народу в історичних працях Михайла Грушевського. Вагомим у його методології 'є те, що вчений з'ясував насамперед закономірності становлення етносоціальних спільностей різних рівнів, у тому числі і народу. Він рішуче відкидає твердження деяких учених, що український народ, його історія починається з XIV—ХУст. А до того часу, мовляв, існувала якась загальноруська народність.

Грушевський вважав, що кожен народ має свою історію. Українці ведуть свій початок від антського союзу племен; у до­бу Київської Русі стають українською народністю. «Київська держава, право, культура була утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, велико­руської», — дійшов висновку академік Грушевський.

Погоджуючись з тим, що «найголовніші діалектні групи у слов'ян ведуть свій початок, без сумніву, з праслов'янської епохи», дослідник запевняє нас, що давньоруські (зокрема південноруські) пам'ятки писані вже українською мовою. Отже, Грушевський ототожнював Київську Русь з українським етно­сом, не відкидаючи історичної причетності до неї російської і білоруської народностей як самостійних складових слов'янства.

Насправді, до творення народів не можна підходити суто механічно, базуючись лишень на декларативних твердженнях. Виголошення того, що Київська Русь була колискою трьох східнослов'янських народів, не вирішує суті справи, не ґрун­тується на певних історичних закономірностях і не відповідає логіці процесу народотворення. Кожен народ мусить мати не

тільки культурні, а насамперед генетичні витоки, що є запо­рукою людської спільноти.

Утворення Давньоруської держави не привело до оста­точного формування українського (руського) етносу. Родопле­мінна самосвідомість і самоназва зберігалися ще тривалий час. Фактор існування держави тільки прискорив консолідаційний процес поміж племенами і переосмислення їх у ширшому етнокультурному масштабі — цілого народу. Київська держава склалася, більш ймовірно, не в результаті мирного об'єднання усіх східнослов'янських племен, а як наслідок силового приєд­нання до одного з них, як ініціатора такого об'єднання, — племені полян.

Разом з полянами-русами (росами) основу Руської держави становили близькі за походженням племена, які усвідомлювали себе причетними до створених уже господарських і культурних надбань, володіли спільною мовою і освоїли певну територію. Вони ж і склали основу руського (давньоруського) народу, самоназва якого прижилася не одразу. Етнонім (назва народу) «руський», «русич» охопив здебільшого ту частину Руської дер­жави», яку заселяли споріднені племена полян, древлян, воли-нян, сіверян, дулібів, тиверців, хорватів (білих хорватів), уличів.

Утвердження самоназви держави і народу тривало довго, але вже у часи розквіту Київської Русі, що припало на XV — першу половину XII ст., племінні самоназви відійшли на другий план. Разом з тим північні східнослов'янські племена ільменсь­ких слов'ян, кривичів зберегли свою племінну назву, а згодом перейменувалися самоназвою свого нового племінного об'єд­нання — Новогородська земля на «новгородці», паралельно з етнонімом «русичі». Аналогічна ситуація простежується і у західних племен східнослов'янського масиву, які після розпаду Давньоруської держави активно формували білоруський етнос. Це свідчить про те, що ще у докиївські часи серед різних груп східнослов'янських племен виявлялися своєрідні етнокультурні риси, які стали основою майбутніх народів — українців, росіян, білорусів.

Тільки-но центральна влада у Київській державі напри­кінці XII ст. ослабла, одразу ж з'явилися сепаратистські тен­денції удільних князівств. Одночасно почалося групування

князівств-племен за етногенетичною, етнокультурною ознакою.

Навала татаро-монгольських полчищ прискорила цей процес.

Таким чином, можемо констатувати, що уже в Руській

державі сформувались усі ознаки існування українського

народу: самоназва як ентополітонім (назва держави) «Русь»,

етноніми «русич», «руський», культурна і психологічна спорід­неність центральноруського етнокультурного масиву, достатньо органічно поєднані господарські зв'язки на уже віддавна освоє­ній території. Слід звернути увагу на сильні етнічні імпульси русичів-українців, що склалися ще на родо-племінній стадії і зміцніли у часи Київської Русі, не піддалися асиміляції у лихоліття української бездержавності. Формуванню нації як специфічного стану згромадження людей притаманні відповідні стадії становлення: плем'я, народ, надія. В основу кожної з них покладено одні й ті ж компоненти: самоусвідомлення себе як певної спільноти, сприйняття своєї самоназви, загальна спільність культури, віровизнання, психологічна спорідненість, господарсько-виробничі зв'язки і обжита, освоєна територія (етнічна територія). Перехід від племені до нації можна образно порівняти з процесом формування людини: родоплемінна ста­дія — це дитячий вік, стадія становлення народу — юність, а стадія існування нації — зрілість.

Еволюція історичних форм спільності людей від племені до нації відбувалась у результаті поглиблення суті кожного з компонентів цього об'єднання. Згуртування споріднених племен у державу істотно змінює і психологічні настанови щодо самоус­відомлення і самоназви. З'являється така людська спільність, як народ, яка цілком вбирає в себе набуту усвідомленість рівня племені. Під час цього переходу значно змінюється уста­лений спосіб життя: розширюється територія проживання, людська спільнота зростає кількісно, формується зовсім нова мета існування тощо. Історична еволюція від народу до нації відбувається шляхом удосконалення всіх сфер життя. Скажімо, розширюються завдання у політичній та соціальній сферах; відбувається процес етнопсихологічної і етнокультурної криста­лізації, коли чітко усвідомлюється цінність свого, відмінного від чужого, сусіднього, виробляється оцінкова шкала власної спадщини, як духовної, так і матеріальної. Спостерігається

посилення внутрішньої консолідації через усвідомлення своєї історичної територіальної господарської спільності.

Принципово вагомим фактором етногенезу є стабільне освоєння певної території. Як відомо, фактор ландшафту, клі­мату істотно впливає на характер людини, людської спільності взагалі. Якщо певний людський колектив спадково, з покоління у покоління, тривалий час (кілька століть, а може й тисячо­ліття) проживав у певних ландшафтно-кліматичних умовах, то формується відповідний, злагоджений з даним природним середовищем, характер людини. Археологічні, антропологічні дані, лінгвіністичні матеріали дають підставу стверджувати про переважання у заселенні України впродовж принаймі двох тисячоліть певної групи племен. Першими з них, назва яких відома з історичних джерел, були кімерійці (1500—1000 р. до н. є.). Отже, територія, споконвіку заселена певним етносом, називається етнічною територією. Загалом етнічна терито­рія — це складне історико-культурне утворення.

Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків формують не тільки етнос, а й етнічну територію як географічний простір проживання і діяльності певного етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого це пам'ятки матеріальної культури, вироб­ничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури. Потрапивши у Францію, Італію, Іспанію чи Японію, за пам'ятками зодчества зовсім не важко визначити територію перебування. Одночасно і природні пам'ятки — водоспади, печери, озера, ріки тощо персоніфікуються з відповідним етносом. Етнічну українську територію пізнають, наприклад, за Дніпром, багатством українського чорнозему, своєрідним природним ландшафтом Полісся, Карпат тощо.

У процесі становлення української нації етнічна територія дещо міняла своє окреслення. Звісно, що у різні історичні епохи загальна площа і кордони зазнавали змін у напрямку відчуження цілих масивів від етнічного ядра. Достовірно відомо одне: теперішня територія Української держави ще з докиївсь-ко-руських часів була оперативним простором колонізаційної дії племен, які склали історичну основу української нації.

Як відомо, консолідація народу відбувалась через мову. Схематично наближення діалектів до єдиної розмовної мови можна викласти так. Спочатку існували племінні мови-говірки, які з утворенням Київської держави почали формуватись у загальнонародну українську мову, яку називають давньорусь­кою. Активне спілкування мешканців усіх регіонів етнічної території стало однією з умов вироблення і вдосконалення загальнонародної мовленєвої культури. Згодом на народній базі витворився нормативний літературний рівень української мови.

Самосвідомість передбачає появу назви чи самоназви людського згромадження як основного компонента у процесі становлення народу. У сприйнятті назви народу виявляється психологічна сумісність, родинна згуртованість, визнання єдиного пращура. Бо ж не може бути вищого судді, ніж сама людина. Вона почуває себе українцем, тобто у такий спосіб свідомо ідентифікує себе з усім, що створив цей народ упродовж усієї попередньої історії. Це не що інше, як глибинна внутрішня настанова усвідомленої поведінки. Будь-яка штучність, агре­сивність у напрямку зміни самосвідомості чи визнанні самоназ­ви народу зазнає невдачі, не має майбутнього. Нам відоме намагання більшовицьких безбатченків створити певну спіль­ність людей під назвою «радянський народ», штучно об'єднуючи сотні історично сформованих народів зі своєю самобутньою культурою, історією. Позбавлення людини змоги визнавати себе частиною усвідомленого і визнаного народу неминуче приз­водить до особистісного невдоволення і суспільного конфлікту, адже це стосується особистісної і національної гідності.

Цікава психологічна трансформація сталася з назвами «Україна», «українець». Повернувшись до родоплемінного рів­ня, об'єднання людського колективу, усвідомлення самоназви було локалізоване межами родоплемінного буття. Емоційно загострено сприймалася не стільки назва племені, скільки приналежність до певного колективу, який здатний був вистоя­ти і вижити у складних умовах. Тобто важливими були соціаль­ні й господарські мотиви.

При консолідації і гуртуванні близькоспоріднених племен у державне об'єднання Русь, яке приймає самоназву одного з племен (полян-русів), виникло двоїсте почуття і, можливо,

ностальгія за племінною самоназвою. Тому протягом певного періоду одночасно існували локальні родоплемінні назви (ска­жімо, древляни, поляни, волиняни тощо) і етнонім «русич», «руський».

Нам важко судити про глибину сприйняття загальнодер­жавної назви «Русь» і «русичі», «руські» як найменування народу. Але писемні матеріали того часу зосереджують увагу саме на цих назвах. Не виключено, що політичні успіхи Воло­димира, продовжені Ярославом Мудрим, мали психологічну настанову на сприйняття етноніму «русич». Адже з розпадом Київської Русі етнонім «русич», «руський» закріплюється за населенням Подніпров'я, Полісся, Подністров'я, Прикарпаття і Закарпаття.

Північні східнослов'янські племена об'єднувалися у Воло-димиро-Суздальське, Московське князівства, Новгородську і Псковську землі та інші утворення, іменуючи себе здебільшого «суздальцями», «московитянами», «псковичами» тощо. На базі цих князівств виникло Велике князівство Московське, а його мешканці почали називати себе «москвитянами», «московитя­нами». Тільки у XVII ст. Московська держава набула офіційної назви — Російська держава, політично скомбінувавши свій зв'язок з Київською Руссю, підкоригувавши слово «Русь» на «Россию».

Відомий український дослідник Юрій Венелін (Гуца) дово­див, що право називатися Руссю все-таки у першу чергу нале­жить Україні.

Етнонім «руський», «русич», «русин» залишався за українським народом аж до XIX — початку XX ст., хоч паралельно, починаючи з XII ст., побутував інший етнонім — «українець». Особливо живучим був етнонім «русин» у Гали­чині, на Закарпатті, Північній Буковині, що зумовлено певними політичними обставинами. Ні поляки, ні угорці, ні румуни, ні словаки не хотіли визнавати нас частиною уже сформованої української нації, а, зумисне дроблячи її, протиставляли одні регіони України іншим — навіть у назві. Така політика за­войовників.

Москвофільський рух, що існував на Закарпатті і в Галичині у другій половині XIX — на початку XX ст., усіляко

намагався підкреслити не українське, а російське або якесь інше походження мешканців цієї частини етнічної української території. Починаючи із XVII ст., Московія замість етнополітоні-мів «Русь» чи «Україна» намагалася утвердити зневажливу назву «Малоросія», «Мала Росія», коли після безславної Переяс­лавської ради 1654 р. значна частина України була приєднана до Московської держави. Російський цар у 1662 р. створив Малоросійський приказ для управління підкореною Україною.

Однак термін «Мала Русь» в Україні з'явився ще в XIV ст. і стосувався галицько-волинських земель. Князь Юрій II в одній із своїх грамот, виданій 1335 р., проголосив, що він — «князь усієї Малої Русі», що мало означати політичну спад­коємність Великої Русі з центром у Києві, яка на той час уже розпалась.

Зневажлива назва «малорос», «малоросіянин» не була сприйнята українським народом. Шовіністична спроба утверди­ти її виявилась безуспішною. Не прижилася й ще одна епі­зодична назва частини українського народу Середнього Подніп­ров'я — «черкаси», запроваджувана Московською державою у XVI—XVII ст.

У Київському літописі під 1187 р. зафіксоване слово «Україна», яке згодом стало похідним для назви цілого наро­ду — українського. Літописець навів цей термін з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича, за яким плакали переяславці і «за ним же Україна багато потужила».

Нині існує чимало наукових версій етимології цього слова. Одна з них, яку заповзято пропагували і обстоювали в Росії, пояснює його зміст як «окраїнні», «українні» землі російсько-державного пограниччя. Інакше кажучи — околиця Росії. Для спростування антинаукової нісенітниці достатньо нагадати, що Московське князівство як держава сформувалось лишень у XV ст., а термін «оукраина» з'явився ще у XII ст. Одночасно й польський історик Грондський у шовіністичному запалі визначає Україну як «окраїнні» землі Польщі.

Найвірогідніше наукове твердження полягає у морфологіч­ній зміні слова «країна» у значенні «держава». Тоді легко прочитується літописна згадка та інші історичні тексти, де запи­сано «оукраина», тобто «у країні», «у державі». Адже на час літописного запису Київська Русь була державою (країною).

З часом етнонім «українець», як і етнополітонім «Украї­на», охопив усю українську територію і був прийнятий її мешканцями як самоназва. Французький офіцер П'єр Шевальє зробив щодо цього такий запис: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною». Богдан Хмельницький у своїх відозвах неодноразово вживав назву «Україна». Проте загальнонародного визнання етнонім «українець» набув лише у XIX ст., що пояс­нюється надзвичайно складною історичною долею нашого народу.

Етнічна територія від Хмельниччини була поділена між декількома державами. І все ж сила національного самоусвідом­лення була нездоланною. Український народ творив свою само­бутню культуру, літературу, мистецтво, свій характер. Це вия­вилося сильнішим за жорстокість окупаційних режимів і на­магання поневолювачів позбутися українського народу взагалі.

Паралельно зі спільноетнічною виникали нові етнолокаль-ні назви, зумовлені тими чи іншими факторами. У деяких міс­цевостях одночасно могло функціонувати декілька регіональних назв, територіальне поширення яких здебільшого не співпадало. В основу виникнення деяких з них було покладено географічні, природно-ландшафтні, етнокультурні чинники. Одночасно могла з'явитися ще одна локальна назва як історичне окреслення даної території і соціально-політичних процесів. Локалізація назв цим не обмежувалась, бо етнокультурні особливості певного регіону спричинювали до виникнення етнографічної назви. З'являлися також і адміністративні назви місцевостей.

Таким чином, у деяких регіонах України одночасно могло існувати дві, три, а навіть і п'ять локальних назв. Наприклад, населення Карпат сприймає і усвідомлює себе за такими ло­кальними назвами, як горяни, чи верховинці; разом з тим існує ще один поділ — на прикарпатців і закарпатців (географіч­ний фактор). Характерними для Карпат є етнографічні назви — гуцули, бойки і лемки (етнокультурний аспект). В історичному розумінні частину Карпат сприймаємо під назвою Галичина (Східна Галичина), а південні схили — як Закарпаття.

На Поліссі місцеве населення усвідомлює дві назви — українець і поліщук, спільноетнічну і локальну, що співпадає з географічною назвою цього краю — Полісся (як українське етнокультурне явище і одночасно певна географічна територія).

Надзвичайно складні історичні умови становлення і роз­витку українського народу зумовили різні незвичні локальні процеси, які нам необхідно пізнати, щоб глибше усвідомити свою історію і культуру.

Розглянувши всі компоненти, властиві для формування нації, у їх історичному, етнокультурному розвитку, можна зробити висновок про різні темпи їх становлення і вдоскона­лення. Активно формувалися етнокультурні, етнопсихологічні риси, мова нації, етнічне самоусвідомлення. Розчленування ет­нічної території між багатьма державами не дало можливості консолідувати господарсько-виробничі зв'язки. Однак, незва­жаючи на нерівномірність розвитку основних компонентів утворення народу і регіонів, можна умовно визначити етапи переростання родоплемінного рівня у стан функціонування історичної форми людської спільності — народу, який відбувся у часи Київської Русі. Процес переходу від стадії народу як, здебільшого, етнокультурного, етносоціального явища до стану нації як етнополітичного організму затягнувся на тривалий час, тому існують певні труднощі щодо точного визначення періоду української історії, коли формувалася українська нація. І все ж тим періодом може бути XVI—XVII ст. У той час Україна мала свою, хоч коротку, але державність. Уся етнічна територія, український етнос до певної міри був залучений до усвідомленої боротьби за незалежність Української козацької держави. Саме у цьому змаганні стався як емоційний, так і політичний стрес, що спонукав до поглиблення етнічного ук­раїнського самоусвідомлення. Іншими словами, проявилися два суттєві чинники, характерні для сучасної нації: національна свідомість і національна ідея.

XVI—XVII ст. в історії України позначені як період чис­ленних національно-визвольних повстань, глибинних і масштаб­них нуртувань культури, освіти, малярства, літератури, філосо­фії тощо. Український етнос був охоплений високістю духу Відродження, який у Західній Європі уже відживав, мобілізу­вавши європейські народи до гуманістичного національного буття. Факт Відродження на етнічній території України свідчить про активний процес творення саме нації. Ренесанс.— це виразник буття нації, завершеності усіх її компонентів і най-

важливішого з них — свідомості, мислення категорією нації, державотворчі дії.

Суспільно-політичні події XVII ст. в Україні, зокрема військово-визвольні змагання і просвітницько-культурні рухи, пробудили український народ до національно-державного життя. Майже 500 років потрібно було для того, щоб не тільки відновити свої сили після страхітливої монголо-татарської навали, але й набути нові національно-культурні цінності, а також осягнути почуття єдності. Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького стала віхою в нашій історії.

На всій етнічній території України населення спричини­лося до національного життя, сколихнулась етносвідомість, від­булося етнічне самоутвердження. Окреслились також межі етнічної території. Усі, хто себе визнавав причетним з роду до цієї землі, узяв участь в українсько-польській війні або заявив про її підтримку. Відчувши свою силу і згуртованість, українсь­кий народ й надалі невпинно прямуватиме до своєї держави. І це незважаючи на катастрофічні наслідки «визвольної війни», у результаті якої український народ на довгі століття опинився у колоніальній залежності від Росії, Польщі (Закарпаття уже було окуповане Угорщиною, а Буковиною володіла Оттоманська імперія).

Жорстокі умови окупаційного режиму не зупинили про­цесу національного становлення. Талановитому і далекогляд­ному політику Івану Мазепі пощастило не допустити цілкови­того підпорядкування України ні Росією, ні Польщею. Більше того, були зроблені вдалі спроби зміцнити національне госпо­дарське життя шляхом формування знаті, української буржуа­зії, нагромадження капіталу — спонукаючи до розгортання фабричного промислового виробництва, великого фермерського господарства тощо.

Значний поступ відбувся в галузі науки, освіти, письменст­ва, мистецтва. Було створено Києво-Могилянську академію, яка відіграла неоціненну роль у вихованні національної інтелек­туальної еліти як рушія розвитку нації. Розпочалося вивчення своєї історії та пізнання інших народів, дослідження генетичних витоків українців; було започатковане писемне фіксування

народно-традиційної культури, фольклору; тривало літописан­ня; утверджувалась філософська думка; з'явились нові літера­турні і мистецькі твори.

Новий перерозподіл етнічних земель України державами — Росією, Прусією, Австро-Угорщиною, який стався з розподілом Польщі у кінці XVIII ст., не зміг зденаціона­лізувати нашу перспективу. Навпаки, український народ само-усвідомив себе як одне ціле на усій історичній території. Унормування української літературної мови завдяки геніальній творчості Івана Котляревського і Тараса Шевченка, відмову від незрозумілої народу церковно-слов'янської слід розглядати як невпинність процесу національного творення.

Одночасно відбувалася проба державотворчих сил. Спалах­нуло національно-визвольне повстання проти польської окупації, відоме в історії як Гайдамаччина, участь українського населення у визвольних змаганнях поляків проти Росії, стихійні завору­шення і непокора. Національна воля набирала все більшого роз­маху. Однак ще слабкою виявилась національна еліта, україн­ська буржуазія ще не була численною і згуртованою.

Державницькі прагнення були зреалізовані на початку XX ст. Проголошення Української Народної Республіки засвід­чило існування української нації не тільки як етнокультурної маси, але й як етнополітичного явища. Разом з тим відсутність національної програми державного будівництва дозволило більшовицькій Росії у 20-х роках XX ст. підкорити Україну і довгих сімдесят років знищувати національні історичні на-бутки. Нація чинила опір, демонструючи волю, самосвідомість, державницькі прагнення. І лише ціною титанічних зусиль кращих своїх синів 24 серпня 1991 р. Україна була проголошена суверенною державою. Це найсуттєвіший компонент, якого довгі століття бракувало українській нації для повнокровного і вільного життя.

ЛІТЕРАТУРА

Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походжен­ня слов'ян. — К., 1991.

Груїиевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. Дністрянський М. С. Кордони України. — Л., 1992.

Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. — Л., 1993.

Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К., 1972.

Смолій В. Н., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська нація? — К., 1991.

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. — К., 1992.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Назвіть племена з періоду додержавного утворення, які стали основою українського народу.

2. На базі яких племен утворився білоруський і російський народи?

3. Як було створено державу Русь-Україна: шляхом'мир­ного об'єднання східнослов'янських племен чи у результаті за­войовницького приєднання північних і західних племен до по-лянського союзу племен?

4. Перелічіть історичні форми становлення української нації і визначте їх головні компоненти.

5. Згадайте наукові версії походження етноніму «украї­нець» і етнополітоніму «Україна». А як ще називали українців?