Українське національно-культурне відродження

(кінець XVІІІ- початок XX ст.)

Поняття “українське національно-культурне відродження” відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVІІІ- початку XX ст.

Політичне, соціально- економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху.

Втративши будь яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури.

За власне відродження, починаючи з межі XVІІІ-XІX ст., так чи інакше боролись усі слов′янські народи, за винятком хіба що росіян. Мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яку спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького та селянського станів.

Наприкінці XVІІІ ст. етно - торичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями.

Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність-рідну мову.

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таким як фольклор, історія, мова та література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості.

Початок українській етнографії. Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою “Малороссийские народние песни” склав у 1827р.Михайло Максимович- майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О.Пушкіна і М.Гоголя, на вибір життєвого шляху П.Куліша і М.Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо зізнався, що він “обкрадав” його пісні.

Визначним прогресивним ученим, який зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович (1804-1873).

Одним з найвидатніших істориків XІX ст. був Микола Костомаров(1817-1885). Особливе місце у розвитку історіографії посів Михайло Драгоманов(1841-1895).

Освіта. Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XІX ст. Стало заснування на східноукраїнських землях університеті.

Університети внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігравати велику в культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805р.в Харкові. З постанням університету пов′язане зростання населення і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті.

У 1834р.в Києві було засновано університет святого Володимира. В трьох університетах у кінці століття одночасно навчалося 4.тис студентів.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. Створюється Глухівський учительський інститут, за рік-Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно- російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут(1858), Вище гірниче училище в Катеринославі(1893) та. ін

На Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів.

Центрами науки були університети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М.Максимович. Він написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії.

У розвиток філософської та філологічної науки суттєвий внесок зробив перший Харківського університету І. Рижський, засновником вітчизняного слов′янознавства - професор Харківського університету І.Срезневський.

Великим історичним здобутком української культури початку XІX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних “книжних” елементів минулого. У 1819р. у Харкові з′вилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О.Павловський. За розробленими у цій граматиці правилами українські письменники могли писати свої україномовні твори внормовано.

Престиж української мови, в міру в її можливості утверджувала нова українська література.

Невипадково “батьком” нової української літератури часто називають Івана Котляревського. Поема І.Котляревського “Енеїда”(1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Козацької старшини Григорій Квітка -снов′яненка відомий як основоположник української художньої прози.

З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки -Основ′яненка пов′язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XІX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів.П′єси І.Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль- чарівник”, комедії Г.Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-чарівник” до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

Поява у 1840р. “Кобзаря” Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобуній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людини широких духовних обріїв, Т.Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу.

Всеобіймаюча творчість Шевченка –поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури.

Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архітектура.

Засновником вітчизняної педагогіки Новітнього часу був Костянтин Ушинський, нащадок кількох шляхетних українських родин. Надзвичайно багата педагогічна спадщина К.Ушинського досі практично не застаріла і використовується в більшості виховних методик світу.

Вирішальну культуротворчу роль на українських землях другої половини XX ст. справедливо віддають художній літературі.

50-60 рр. XX ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід на літературній ниві перейняв “запальний хутірський філософ” Пантелеймон Куліш. Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман “Чорна рада”.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Письменники звернулися до нового літературного напряму - реалізму.

В літературі виступають прозаїки європейського рівня: І.Нечуй- Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б.Грінченко, І.Франко.

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко.Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма і комедія, література перекладів й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось.

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883р.українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко –Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави але за умови, кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого-опери. Національну оперу “Запорожець за Дунаєм”, поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка “Назар Стодоля”, “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”. Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляюсь тематику творів М.Гоголя, Т.Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Пан Коцький”, ”Зима й весна”).

На межі XІX- XX. в Україні означалися кількісно-якісні зміни. Культурне життя в кожну епоху складається під впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. У цей період у всіх галузях культури проступали ознаки пошуків нових шляхів, панує відчуття наростаючих принципових змін. Відбувається інтенсивне створення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Зростає престиж Україні у світі.

Видатним діячем народної освіти на Харківщині булі Х.Д. Алчевська. Вона відкрила Харківську жіночу недільну школу, яка стала прогресивним педагогічним центром освіти дорослих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Міжнародна ліга народної освіти обрала Христину Алчевську своїм віце – президентом. Початок XX ст.характеризувався помітним поступом у всії галузях культурного життя. На Буковині українці мали дві укріїо- німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію.Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання, а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Продовжувався розвиток науки. У Харківському, а потім у Київському університетах працював математик Д.О.Граве, який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри – теорію груп. Загальне визнання дістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини – хірурга М.П. Трінклера, офтальмолога Л.Л. Гіршмана.

Бурхливо розвивалась українська література. Найяскравіше цей підхід відбивя у творчості Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Творча революція М. Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялечка», «Цвіт яблуні»).До кращіх зразків світової літератури належать його новели «Сон». У кількох творах М.Коцюбинського Яскраво розкрив тему як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській культурі. Його творчості властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.

Захоплення модернізмом позначалося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся.Характеризуються твори письменників А.Тесленка та імпресіоніста С. Васильченка.На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефоник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська – соціально – психологічна повість «Земля». О.Кобилянська зробила внесок нової соціально – психологічної школи в українській літературі кінця XІX - початку XX ст. Однією з перших в українській літературі пистменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісна образи жінок – інтелігеток (повісті «Ніоба», Царівна».

Одним з найпопулярніших українських письменників початку XX ст. Був Володимир Винниченко. В. Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в «українському питанні» лишався прибічником федеративного договору з імперським центром.

Продовжувало розвиватись театральне мистецтво. Працювала українська трупа Марка Кропивницького. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок, заснував перший український стаціонарний театр.Розширився репертуар репертуарт українських театрів, ставилися п ' єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена, Г. Гауптмана.

Розвилося в Україні початку XX ст. Музичне мистецтво. У Львові відкрито відкрито перший музичний інститут присвоєно ім 'я М. Лисенка. Працювали в цей час композитори К. Стеценко, М.Леонтович, С. Людкевич

В архітектурі на початку XX ст. Поширився стиль модерн. Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних кунструкцій і оздоблюваоьних матервалів, ламаних ліній.Використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М.Бекетон стаорив будинки Комерційного інституту і Харківського мкдичного товаривства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера на Пушкінській вулиці. У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства. Значний слід в українській архітектурі почаику XX ст. Залишив Володислав Городецький.

Виразніших національних рис набуває образотворче мистецство. Продовжував працювати С.І.Васильківський, який разом з іншими художниками написав три монументальні композиції: «Чуманський Ромоданіцвський шлях», «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Козак голота». Низку високохудожніх полотен створив О.О.Мурашко. Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були: Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські.

Початок XX ст. Дав низку великих імен у модерністичному живописі та культурі. У Києві плідно працювали Казамир Малевич,футуристи брати Бурлюки. Серед українських скульпторів європейському славу здобув Михайло Парщук, який разом створив пом'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети. Розпочав чвій творчий шлях спорудженням пам'ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе. Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Скульптор започаткував кубізм у світові скульптурі, своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Однак сучасну скльптуру, починаючи з середини XX ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О. Архипенко.Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т. Шевченка, І. Франка.

Таким чином, період XІX – початку XXст. Став чином принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки ношого народу. Воно дало людству геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В. Лисенко. XXст. Почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже української національної культури. В супереч грандіозним соціально- історичним потрясінням, які принесло XXст.,подальший кльтурний поступ було гідно продовжено.