З історії української народної педагогіки

Народна педагогіка українців своїм корінням сягає у сиву давнину, в життя і побут, вдачу, звичаї і віру українських пле­мен ще до заснування Київської держави, які, за словами літо­писця, "мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде"³. Вона знайшла своє поетичне відбиття в ус­ній народній творчості — в прислів'ях та приказках, піснях, каз­ках, притчах, виросла з насущних потреб життя. Вже в дородо­вому суспільстві дітям прищеплювалися життєві навички і тру­дові вміння. Змістом виховання і навчання був реальний процес побутового і трудового життя людей, а основними засобами — спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. До­свідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби — ріль­ництву, пасічники — бджільництву, здібні майстри —- різним способам виготовлення знарядь праці Все це надавало вихован­ню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей. Чу­жоземці, які побували в Україні, відзначали, що анти й словени, тобто українці, — щирі й привітні, товариські, ласкаві й гостинні,

¹ Скуратівський В "V. Берегиня — К., 1989.

¹ Ушинський К, Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. тво ри: У 2 т. — К... 1983. — Т. І. — С 100.

³ Грушевський М. Ілюстрована історія України-Руси — К., 1990. — С. 36.

волелюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні. Дітей своїх теж навчали дивитися на світ Божий веселими очима, виявляти особливу повагу до старшого в роді, до пам'яті своїх предків. Хлопчики-підлітки вчились володіти зброєю, що потріб­но було як для полювання, так, передовсім, і для захисту від во­рогів.

З появою приватної власності й економічним відокремленням сімей, перетворенням їх на основні господарські осередки, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним. Міня­ються не тільки форма, а й зміст і цілі виховання.

Зникає колишня соціальна однорідність суспільства. Народна педагогіка перестає бути виразником інтересів і прагнень усіх без винятку членів суспільства. Тому принцип — роби так, бо так робили твої предки, — втрачає свою універсальність. Постає проблема спеціальної підготовки до життя, що було зумовлено потребою раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відпо­відних моральних принципів) сприяв піднесенню народної педа­гогіки на вищий рівень розвитку. Перед нею постало завдання формувати духовні якості особистості.

Арсенал народної педагогіки завдяки соціально-пошуковій і навчально-виховній творчості мас поступово поповнювався різно­манітними засобами впливу на особистість. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку ставала де­далі цілеспрямованішою.

З економічним прогресом суспільства, розвитком товарооб­міну й появою міст, східнослов'янські племена зливаються в єди­ну давньоруську народність. Це, в свою чергу, сприяло розвит­кові народної педагогіки. Скажімо, якщо до заснування Київської держави творцями й носіями народної педагогічної мудрості бу­ли селяни, то в умовах Київської Русі до цього активно підклю­чається міське населення — майстри, ремісники, підмайстри, че-

лядники, чорнороби — завдяки чому збагачуються її зміст і ви­ховні можливості¹.

Звичайно, у творенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майно­ва розмаїтість не тільки не заперечує загальнолюдського, а й не­ухильно підпорядковується йому. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. У всі часи першими і найціннішими благами були здоров'я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття лишаються продов­ження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьо­му, — шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, моральний за­хист людини на ґрунті гуманності. Наприклад, у "Повчанні" Во­лодимира Мономаха знаходимо такі ж напучування, поради, як і в народній педагогіці, як-от: "не лінитися, а трудитися"; "милостиню творіть, неоскудну"; "за вбогих не забувайте", "подавайте милостиню сироті"; "не дозволяйте сильним погубити людину"; "ніякої душі християнської не погубляйте"; "старих шануй, як батька, з молодих, як братів"; "остерігайся брехні й пияцтва"; "хворого провідай". Подібні вимоги бачимо і в збірнику норм давньоруського права XI—XII ст. "Руська правда". Поміт­ний вплив на масову практику виховання дітей та підлітків мало прийняття у нас християнства, яке принесло не тільки релігійні норми, а й багатющий досвід морального виховання народів Близького Сходу та Середземномор'я. Історично склалося так, що протягом багатьох віків український народ свої соціальні й педа­гогічні ідеали нерідко виражав мовою релігії.

Аналіз церковних канонічних збірників, родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках обсервації релігії перебували сім'я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлю­бу, похорону, вшанування покійників взяла під опіку Церква.

Загальнодоступна ідея соціальної справедливості ("рівність усіх перед Богом"), спільність людської історії, осудження жор­стокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті,

¹ Див.: Золотослов. Поетичний космос Древньої Русі / Упор, передмова та пер. а давньоруської М Москаленка. — К., 1988.

честі, милосердя, заклик до внутрішньої чистоти й людської гід­ності, порядності імпонують людям скривдженим і приниженим.

Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як до­рослих, так і дітей мають релігійні доктрини про "всевидюче Бо­же око", "гармонію душі й тіла", "Страшний суд", обіцяна нагоро­да за доброчесне життя на землі й покарання за допущені гріхи,

скоєне зло.

Яскраве зовнішнє і внутрішнє оформлення соборів і церков, урочистість служб Божих, молитов, величність церковного співу, покути за порушення норм християнської моралі або заповідей Божих, амвонні проповіді про праведне життя святих, неординарність релігійних свят і обрядів — усе це сильно впливає на психіку й емоції людини, особливо в дитячому віці.

На визначній ролі релігії у вихованні людини неодноразово наголошували літописці і письменники. Зокрема, вони зазначали, що з хрещенням князя Володимира "зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став", "мало воював, жив у згоді з сусідами, біль­ше дбав про внутрішній порядок". Під час князівських бенкетів "убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвози­ли всяку страву — хліб, м'ясо;, рибу, овочі, мед у бочках, квас"¹.

Винайдення письма на Русі (VI—VIII ст.) та його дальший розвиток дали змогу зберігати етнопедагогіку не тільки в пам'яті та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її

на письмі.

Активізація національно-визвольної боротьби народу Украї­ни в козацьку добу (XV—XVII ст.) внесла новий імпульс у ро­звиток української етнопедагогіки. Головним виховним ідеалом її став козак як втілення всіх чеснот справжнього українця, муж­ній лицарь-визволитель, безкорисливий захисник скривджених і

знедолених.

Знекровлення України нав'язаними їй безперервними війна­ми, зруйнування Січі (1775 р.) царською Росією й ліквідація Гетьманщини (1783 р.) призвели до занепаду козаччини й націо­нального життя українців, до розшматування українських зе­мель штучними кордонами й закріпачення українського народу, до гальмування розвитку української мови і народної педагогіч-

Грушевский М. Ілюстрована історія України Руси. — С. 81, 82.

ної культури. Досить згадати в зв'язку з цим указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.), указ Ка­терини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1754 р.), розпорядження російського си­ноду (1769 р.) про вилучення українських текстів з церковних книг і конфіскацію українських букварів, закриття недільних шкіл в Україні (1862 р.). З 1863 р. на основі горезвісного "Валуєвського циркуляру" видання книг українською мовою у межах Російської імперії було припинено. А Емський царський указ 1876 р. заборонив увозити книги українською мовою з інших країн. Згодом російський уряд закрив українські театри, заборо­нив видавати українські дитячі книжечки, скасував українську пресу. Йшло, за висловом В. Винниченка, "планомірне, безогляд­не, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими спо­собами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось"¹. І те, що українська мова вижила, що українці зуміли зберегти національну культуру від асиміляції, а себе й дітей своїх від обрусіння, онімечення, полонізації, румунізації, чехізації чи мадяризації, сталося значною мірою завдяки могут­ній виховній дії української етнопедагогіки.

Помітний поступ української народної педагогіки відбуваєть­ся в першій половині XIX ст. У кінці XIX і на початку XX ст. культурний розвій нашого народу є складовою його загальної бо­ротьби за своє національне відродження. Це привело до від­новлення в Україні національної державності і проголошення Української Народної Республіки, а згодом і Західноукраїнської Народної Республіки. Складний процес формування своєї дер­жавності спричинився, як відомо, до утворення Української Рес­публіки Рад, а в 1922 р. — союзної республіки. Тяжіння україн­ців до відродження своєї мови, культури, освіти невдовзі були припинені сталінським терором.

"Батько всіх часів і народів" ненавидів народне, а тим більш національне, віддаючи перевагу безликій і аморфній "масі". Усе, що не вкладалося у догматичні постулати "вождя", гнівно засуд­жувалося, люто висміювалося, оголошувалося ворожим, націо­налістичним, віддавалося на поталу, зазнавало гоніння

¹ Вияниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — Київ-Відень, 1920. — С. 34.

(наприклад, в адміністративному порядку на початку 40-х рр. було припинено діяльність народних кобзарів.)

Чим далі, тим дужче вихолощувалися в українській етнопедагогіці народні основи. Коло її дії поступово звужувалося, ви­ховний вплив послаблювався.

Розгорнута у 30-х роках з ініціативи Сталіна та його попліч­ників "педолофобія" перекреслила не лише педологію, а й народ­не дитинознавство, повела манівцями професійну педагогіку, вробивши її на довгі роки "бездітною". Право на існування мала тільки та "народна творчість", яка стверджувала культ "вождя".

Педагогічну спадщину, створену розумом і талантом народу, сталіністи намагалися зруйнувати вщент. Насаджувана сталін­ська педагогіка була глибоко чужою педагогіці народній. Якщо в етнопедагогіці підносився гуманізм, то мета сталінської педаго­гіки полягала в духовному і матеріальному закріпаченні людини, її приниженні і навіть знищенні.

Сталінський терор влучав у саме серце будь-якої моральної системи. Відомо, що в основі моральності лежить заповідь "Не вбий!". Сталін перекреслив саму цінність людського життя: "Ліс рубають — тріски летять". Знецінилося людське життя — за­тріщала й уся система людських цінностей¹.

Переглядалося буквально все, навіть такі непорушні для ет­нопедагогіки поняття, як батьківство і материнство, любов до дітей. Система, яка вимагала від кожного офіційних доносів на своїх рідних та близьких, культивувала сімейну зраду, глушила чуття роду, витравлювала зі свідомості молоді пам'ять про своїх предтеч, стимулювала такі аморальні явища, як зневажливе ставлення до рідного народу, мови, нехтування народною твор­чістю, етнопедагогікою. Внаслідок цього, як з болем у серці писав на сторінках свого щоденника О. Довженко 6 листопада 1945 р., "Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю. Себто, коли ми додамо мільйонів два—три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйони з Західної України, та й зараз висилають немало... Таким чином, Велика Удовиця втра-

тила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатова-. ними, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне, блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної рево­люції, вона втратила, крім мільйонів загиблих у боях і засланнях, політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік, ₍За двадцять з чимось довоєнних років у ній не прибавилося на­селення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню... Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі... Мій час — край загибелі мого на­роду... Що робиться в його культурі? Скільки знищено, розігна­но... Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів"¹.

Не кращими були умови для функціонування української етнопедагогіки і в наступні роки, коли вона офіційно відсувалася на задній план, всіляко принижувалась. Натомість підносилась брежнєвсько-сусловська горе-педагогіка². Брехня і лицемірство, Ігнорування демократії, соціальної справедливості, кастові при­вілеї, безперервне зростання кількості розлучень, корупція і злодійство відчутно підірвали педагогічні позиції як школи, так і сім'ї.

Виникла парадоксальна ситуація: людина, вихована в дусі вимог народних педагогічних ідеалів, високоморальних поглядів і норм поведінки, не знаходила собі місця у суспільстві, в якому, здавалося б, для неї мали би бути якнайсприятливіші умови. Ви­ховувати сина чи дочку щирою, чесною і принциповою було ри­зиковано, бо це в умовах тоталітарного ладу означало приректи їх на тяжке життя, безперспективну боротьбу.

Подвійна мораль призводила до того, що учні часто в школі чули одне, а вдома — протилежне. Батьки послабили увагу до прищеплення дітям найкращих людських якостей. Це негайно далося взнаки зростанням бездуховності, жорстокості, націо­нального нігілізму, появою манкуртів і перевертнів, брехунів і

1 Довженка О. Україна в огні — К, 1990. — С. 292—-293.

² Див.: Радзиховський Л. Брежневская педагогика // Учит. газета, — 1988 — 30 авт.

лицемірів, злочинців, алкоголіків, ледарів та наркоманів, абсо­лютно байдужих до життєвих ідеалів порядної людини.

Втрати тією чи іншою мірою позначилися на всіх без винят­ку компонентах української етнопедагогіки — авторитеті сім'ї, почутті роду і сімейного обов'язку, материнстві й дитинстві, тра­диційній сімейно-побутовій культурі, народних звичаях, мораль-но-етичних нормах, педагогічних ідеалах, фольклорі, народному мистецтві.

Епоха революційного оновлення суспільства несе в собі ренесанс української національної освіти, школи, етнопедагогіки, родинного виховання. На потребі забезпечення національно-кулькурного відродження українського народу, його історичної свідо­мості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя" наголошено в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і вико­ристання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.