Українська історіографія та національне відродження України

Провідна тенденція розвитку українсь­кої історіографії пов'язана із процесом перетворення її з маргі­нальної, другорядної структури на національну історичну науку з власними інституціями, кадрами та концк ратом. Із «славнозвісної гілки» загальноросійської історії українська історіографія перетворилася на національну історіографію, окремішну від таких чужих структур, як російська або німецька історична наука. Цей процес триває протягом усього XIX - початоку XX ст. Протягом цієї доби український історіографічний процес відбувався в контексті національного відродження, що й зумовило глибокий взаємний вплив української історіографії та відродженського руху.

Насамперед розглянемо, який вплив і наслідки мали процеси національно-культурного відродження на перебіг української історіографії. Справа в тому, що історична свідомість, історична думка як складові духовного життя українського на­роду в умовах політичної несвободи, дисконтинуїтету державної традиції, культурної тяг л ості, етнічної та територіальної розпорошеності українського етносу, були занадто с політизовані та з ідеологізовані. Українська історіографія також була надмірно ідеологізована, історичні теорії та концепціїмали певний суспільно-політичний підтекст. Політична платформа істо­ричного легітимізму становить підґрунтя локального малоросійського патріотизму, ідеологи українського автономізму та панславістських федералістичних концепцій, які проіснували протягом усього XIX ст. і поступилися лише ідеям націоналізму та самостійництва на зламі Х1Х-ХХ ст.

Значний вплив на розвій українського історіографічного процесу мали суспільні рухи – слов’янські відродження, громадсько-народницький рух, з притаманним йому ідеалом співпраці інтелігенції і народу, культом народної мови й письменства, практикою розв'язання селянського питання. Репресивна політика центру проти українського руху, скутість, аморфність суспільно-політичного життя в українських землях, загострене почуття патріотизму, національної самоцінності – усе це спонукало діячів українського відродження спрямовувати політичну та інтелектуальну енергію у сфери культурницької діяльності, розумової, літературно-наукової роботи, що знайшло відображення в численних етнографічних та історичних розвідках. Специфіка духовного життя українського народу полягала в тому, що його суспільні ідеали, ідеологічні настанови, політичні програми висловлювалися в історичних та етно­графічних працях.

Певна річ, українська історіографія становить феномен, який визначають різноманітні ідейно-філософські настанови, наукові течії. Значний вплив на процес витвору української історіографії відчувався з боку ро­сійської та польської історичної науки. Українська історіогра­фія XVIII ст. набуває саме наукових форм завдяки більш роз­виненій російській науці, використовуючи її ідеї (критичної, наукової історії), організаційні установи (академічні комітети, наукові програми, етнографічні експедиції), цінний досвід у царині збирання, обробки і критики джерел.

Українська історіографія увібрала новітні віяння європейсь­кої філософсько-історичної думки. Ідеї французького про­світництва (історія громадянського суспільства), німецького ро­мантизму (принцип народності, поняття народного духу, народ­ного характеру, ідея самобутності, національної виключності, польська концепція гміновладдя), позитивізм із його культом природознавчої методології та інтересом до природничих наук (історична географія, психологія, етнологія, обласництво) - усе це знаходилося в арсеналі української історіографії XIX - по­чатку XX ст.

З огляду на маргінальний характер української історіографії (як ознаки свідомості бездержавних народів) слід брати до уваги і таку її особливість, як «спресованість часу», «змішуван­ня стилів та епох». Українська історіографія XVIII ст. несе оз­наки європейського ренесансу (інтерес до людської особистості, «місцевої античності») та бароко (риторичність, пишномовність, дидактично-моралізуючий стиль). Така відома риса науки XVIII ст., як енциклопедизм була притаманна українській істо­ріографії протягом усього XIX ст. про що свідчить оформлення синтетичної сфери знання - українознавства. Ця комплексна наукова дисципліна включала до свого складу вивчення мину­лого українського народу, його характеру, свідомості, фолькло­ру, народної творчості, етнографії, мови, літератури, музики, звичаїв, культури тощо. Найбільш поширений тип представ­ництва української історіографії XIX ст. асоціювався з образом широко освіченої людини, фахівця в галузі історії, етнографії, археографії, мовознавства, археології, фольклористики, літера­тури та культури українського народу.

Суттєвий вплив на розвиток українського історіографічного процесу мала суспільно-політична думка. Ідеї французької ре­волюції XVIII ст. та епоха наполеонівських війн відгукнулися в українських землях ростом патріотизму, відродженням ідей сво­боди, незалежності, ностальгією щодо історичної державності, почуттям національної самоцінності й гідності. Вплив східно­слов'янських відроджень, до яких мали відношення і революційні події у Франції, спричинився до поширення в колах активного українства федералістичних ідей і теорій, ідеалів слов'янської єдності. Романтичні уподобання української історіографії були певною мірою навіяні революційними подіями в Європі 1830, 1848 рр., принадою «польської легенди», польською революцій­ною пропагандою. Події 1848 р. в Австрійській імперії сприяли пожвавленню не лише громадського життя, а й літературно-про­світницької діяльності українства в Галичині та Буковині.

Різновиди українського «слов'янофільства», як-от: хлопоманство, народовство, народолюбство також мали значний вплив на перебіг української історіографії. Важливу роль у процесі формування української історичної науки відіграла ідеологія націоналізму, яка на початковому етапі існувала у вигляді ак­тивної національної свідомості. Саме таке сприйняття націо­нальної ідеї одухотворювало розвиток української історіографії, сприяло її організаційно-інституціональному та ідеально-кон­цептуальному оформленню.

Разом із тим історіографія мала і зворотний вплив на проце­си національного відродження в Україні. Історіографія - не лише чинник українського національного відродження, а й один з найвагоміших серед політичних, культурологічних та емоційно-психологічних факторів. Українська історіографія ви­ступає як засіб ідейно-теоретичного обґрунтування процесу відродження.

По-перше, історіографія постає інструментом формування як масової національної свідомості, так і професійної, історичної. Апеляція до минулого українського народу, ідеалізація козац­тва, форм козацької державності, виправдання боротьби проти польського та турецько-татарського елементів, пошуки витоків рідної історії та мови, археографічні й археологічні розвідки прислужилися до відновлення ідеї історичної тяглості, політич­ної та культурної традиції української нації.

По-друге, наукова історична праця активістів національно­го руху сприяла обґрунтуванню політичних програм українства. Історичні документи і матеріали з родинних архівів нащадків української старшини укупі з першими науковими спробами української історіографії наприкінці XVIII - на початку XIX ст. створювали ідеологічне підґрунтя програми історичного легі­тимізму від Г. Полетики до князя М. Рєпніна, яка передбачала реставрацію скасованого автономного устрою України - по­літичної системи гетьманату, прав і привілеїв козацької стар­шини, відновлення старосвітських звичаїв. Не випадковий і той факт, що перша політична програма виникає в середовищі кирило-мефодіївських братчиків, які професійно займалися етнографічними та історичними студіями (Костомаров, Куліш, Гулак, Маркевич та ін.).

Ідея державності як теоретичний постулат та живе явище української історії залучена до ідейного арсеналу українського національного відродження завдяки українській історіографії. Ідея державності в історичній та суспільно-політичній думці XIX - початку XX ст. існувала в різних формах: від самодер­жавної монархії через козацький республіканізм до спадково­го гетьманату. Провідною в розбудові державницької пробле­матики була тенденція щодо «поглиблення» часів виникнення державної традиції в Україні - від доби Хмельниччини в глиб віків аж до старокиївської доби. Згодом ідея державності стає однією з найчільніших в українській історіографії і зумовлює появу цілого напряму, репрезентованого працями С. Томашівського, В. Липинського, Д. Дорошенка, істориками й правниками першої та другої хвилі української еміграції.

По-третє, українська історіографія щільно пов'язана з куль­турно-громадською просвітницькою діяльністю. Багато сил віддавали українські історики організації вищої та середньої історичної освіти в Україні на базі Харківського, Київського, Новоросійського та Львівського університетів. Популяризації та розповсюдженню знань про минуле рідного краю, Україну та український народ сприяла активна археографічна діяльність відомих учених, літераторів, етнографів, знавців старовини, як-от: М. Цертелєва, І. Срезневського, М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, П. Лукашевича, М. Номиса (Матвій Симонов), П. Чубинського, В. Антоновича, О. Лазаревського.

Історіографічна практика відіграла певну роль в організа­ційному оформленні українського руху у формі науково-літе­ратурних осередків, наукових товариств, університетських центрів, теоретичних напрямів, наукових шкіл. Наприклад, Стара Громада гуртувалася навколо Київського університету та Південно-Західного відділу Російського Географічного то­вариства, НТШ укупі із Львівським університетом, Одеське товариство історії та старожитностей, Товариство Нестора-літо­писця, Наукове товариство у Києві, редакційний гурток дов­кола «Киевской старины», київська школа документалістів на чолі з професором В. Антоновичем, львівська школа М. Грушевського, харківська школа Д. Багалія.

На відміну від інших національних історіографш українсь­ка історіографія мала свої специфічні форми організаційного буття та самовизначення. Спорідненість із процесами націо­нального відродження зумовила схожі форми існування української історіографії у вигляді літературно-наукових гуртків, студенських громад, професорських корпорацій, нау­кових шкіл. Ідея повної критичної історії України, як відомо, виникає в середовищі освічених «петербурзьких малоросів» -О. Безбородька, В. Рубана, Г. Калиновського, Д. Трощинсько-го, Я. Маркевича - наприкінці XVIII ст. Перша наукова істо­рія України Д. Бантиш-Каменського створена у гуртку князя М. Рєпніна за його ініціативою та безпосередньою допомогою. Ідеї просвітництва, організації системи шкільництва та осві­ти, проблеми рідної мови та письменства обговорювалися у гуртку О. Паліцина - «Попівській академії», гуртку мукачів­ського єпископа А. Бачинського, гуртку намісника Угорської Русі А. Добрянського. Осередками романтичного напряму в українській історіографії були харківські гуртки 20-х років, перш за все гурток харківських романтиків (І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський), об'єднання уніатської молоді, студентів Львівської семінарії, відомого під назвою «Руська трійця», петербурзький гурток Є. Гребінки, де захоплювали­ся усім українським - літературою, історією, природою, мис­тецтвом. Інтерес до українського минулого пронизує творчість представників «української школи» в польському письменстві та школи «малоросійських повістей» в російській літературі. Народницький напрям в українській історіографії кристалі­зувався в працях діячів української науки та літератури, які згуртувалися довкола першого українознавчого видання «Основа».

Статусу національної українська історіографія набуває зав­дяки діяльності професорської корпорації, яка становила цвіт українознавства. До її складу входили В. Антонович, К. Михаль-чук, П. Житецький, О. Кістяківський, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, М. Довнар-Запольський, М. Владимирський-Буданов, Д. Багалій, М. Грушевський. Київський та Львівський універ­ситети укупі з НТШ стали тією базою, на якій з'явилися перші наукові школи в українській історіографії. Свої відгалуження вони мали в Харківському та Одеському університетах. Справ­жніми осередками української історичної думки й праці стали гурток навколо «Киевской старины» та Наукове товариство, створене у Києві за ініціативою М. Грушевського¹.

З методологічної точки зору певної ваги набувають питання періодизації українського історіографічного процесу XIX — по­чатку XX ст. Як і процес національного відродження, українсь-

ОнопріенкоВ., Реєнт О., Щербань Т. Українське наукове товариство. -К, 1998.

ка історіографія не має сталих хронологічних меж, періоди роз­витку історичної праці дещо умовні й рухомі.

Керуючись посилкою, що історіографія - природний чинник процесу національного відродження, засіб його історичного об­ґрунтування, слід визнати, що етапи розвитку історіографії співпадають із ходом національного відродження в Україні. Таким чином, критерієм періодизації українського історіогра­фічного процесу є зміна теоретико-методологічних настанов та організаційних засад історичної праці, які мають ідеологічну забарвленість та політичну спрямованість. Визначною рисою української історіографії, що зумовлює її перебіг, є надзвичай­на ідеологізація праці історика, заангажованість історичної науки суспільно-політичною думкою.

Перший період в українському історіографічному процесі XIX - початку XX ст. припадає на початок XIX ст. Це період кри­тичної історії, який відповідає реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією істо­ричного легітимізму (встановлення рештків державної авто­номії України в межах російського імперського світу). Критич­на історія являє собою логічний підсумок процесів, що охопили російську історичну науку, складовою якої на той час і була ук­раїнська історіографія. Зміст цих нових процесів становило з'єднання історичного письменства, історіописання (репрезен­тованого козацькими літописами Г. Граб'янки, С. Величка, пер­шими науковими розвідками з історії України Г. Міллера, О. Рігельмана, В. Рубана, Я. Маркевича та ін.) та антикварної діяльності (пов'язаної з укладанням топографічних описів ук­раїнських земель, щоденників, діаріушів військових та геть­манських урядовців, мемуарів приватних осіб, представників давніх старшинських родин із залученням сімейних кроничок та документів із власних архівів). Поєднання цих двох напрямів спричинилося до виникнення нового типу історичного дослі­дження - критичної історії. Критична історія - це такий різно­вид дослідження, коли автор повної систематичної історії по­єднується в одній особі з критиком та збирачем текстів, Істо­ричних пам'яток і джерел. Цей тип історичного дослідження в українській історіографії репрезентує «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, в якій вигадливо поєднується Ідея ве­ликоросійської державності та малоросійського патріотизму, а також історичні праці О. Мартоса, М. Маркевича, представни­ка галицької історичної думки Д. Зубрицького.

Наступний період починається з другої чверті XIX ст., сенс якого полягає у формуванні романтичного напряму в українській історіографії. Навряд чи можна погодитися з І. Лисяком-Рудницьким, який кваліфікував романтичний період як один з етапів розвитку народницької доби українського націо­нального відродження (коли навіть не було самого поняття на­родництва) і обмежував його поколінням кирило-мефодіївців¹. На наш погляд, романтизм становить самостійну фазу про­цесу українського національного відродження, що пов'язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (ге­роїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і пер­шими спробами організаційно-політичного оформлення націо­нального руху українства.

У розвитку духовного життя України, її культури, науки, літератури романтизм постає як досить розвинене, самодостатнє явище, яке має певні хронологічні межі (20-60-ті роки XIX ст.). Якщо стисло, то формула романтичного світогляду містить чут­тя народності та ідею самобутності, перекинуті в минуле.

Ідея народності виникає як антитеза просвітницькому вчен­ню про незмінну природу людини, яка виступає суб'єктом історії. У романтичному світосприйнятті суб'єктом історично­го процесу є колективна особистість - народ, народність, на­ція, конкретна соціальна страта (козацтво), -що усвідомлюєть­ся через такі поняття, як народний дух, народний характер, душа народу.

Ідея самобутності, складова «формули романтизму», сприй­мається як реакція на просвітницький ідеал універсалізму. Усвідомлення минулого людства можливе лише через істо­ричну індивідуальність окремих народів. Ось чому на роман­тичному ґрунті ідея самобутності постає як ідея національ­ності і набуває форм географічного та мовно-етнічного само­визначення.

У царині історіографії ідея національної самобутності (ви­ключності) реалізується за допомогою принципу локального ко­лориту, що означає розкриття своєрідних рис певної історичної епохи в національному та географічному виявленні. Звідси особ­лива увага до місцевих традицій, звичаїв, побуту, культури, фольклору, народної творчості.

Згідно з романтичною ідеологією національна окремішність, історична індивідуальність будь-якого народу, народності, нації, є доробком його минулого, глибинних, таємничих, ірра­ціональних засад його історичного буття протягом століть та тисячоліть. Одним словом, істотним чинником романтичного

¹ Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України 11 Історичні есе.-К, 1994.-Т. 1.-С. 178.

світогляду стає ідея часу, ідея історії (принцип органічного роз­витку). Ідея історії наскрізь пронизує свідомість романтиків, які просто задихаються в тісних рамках сучасного (М. Зеров).

Багатовимірною постає проблема специфіки українського романтизму. Варті уваги спостереження Оксани Забужко щодо мовно-літературної моделі процесу українського відродження¹. За добу романтизму, як послідовної стадії цього процесу, відбу­вається перехід від церковно-слов'янської до розвинутої форми літературної мови, постійно підтримується інтерес до фолькло­ру в поезії, музиці, етнографії, історії, утворюється справжній культ народної пісні, яка сприймається як «сховище народних думок та відчуттів» (М. Цертелєв).

Коло зацікавлень романтиків на ділянці українознавства складають словесність, фольклор, історія, етнографія, археогра­фічна діяльність. Саме у цей період з'являються перші історико-етнографічні збірки, розвідки, статті М. Цертелєва, М. Мак­симовича, І. Срезневського, харківських романтиків А. Метлинського, М. Костомарова та ін. На Галичині розгортає ді­яльність гурток львівських романтиків - «Руська трійця» -М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.

Третій період охоплює 60-80-ті роки XIX ст. і характеризуєть­ся утвердженням народницької ідеології к національній свідо­мості та історіографії українців. Цей період відповідає народницько-громадівській добі процесу відродження. Українське народництво, як і романтизм, має лінгвоцентричну модель роз­витку, що взагалі становить типову рису процесу відродження бездержавних народів.

Центральною категорією в арсеналі українських народників стала категорія народності. Справжнім представником народ­ності, носієм цінностей народної культури, відповідно народ­ницькій доктрині, постає народ, бо панівні верхні верстви ук­раїнського суспільства були або спольщені, або зросійщені.

Інша риса українського народництва - культ рідної мови. Цікаво, що саме народництво «відкрило» мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що входили до складу двох гігантських імперій Російської та Австрійської.

В ідеології народництва скристалізувалась ще одна ключо­ва ідея - ідея окремішності української історії. Український народ постає як незалежний і самостійний суб'єкт історично­го процесу. На відміну від романтичної, народницька історіо-

' Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.-С. 13.

графія ставила на чолі соціальну та побутову історію народу, який ототожнювався насамперед із селянськими масами. Якщо в романтичній історіографії переважав емоційно-пси­хологічний підхід до минулого, принцип співпереживання, розуміння, фантазії, то народницька історіографія міцно стоїть на засадах наукової історії, принципах позитивізму. Для на­родницького напряму в українській історіографії притаман­ним було знецінювання середньовічної доби української історії - козацької старовини, дегероїзація козацтва, нехтування дер­жавницькими намаганнями та прагненнями гетьманського уряду та старшини.

Народницькими ідеалами пройнята діяльність активістів українського руху, які на початку 1860-х років гуртувалися довкола одного з перших часописів широкого українознавчо­го профілю «Основа» в Петербурзі. У 1870-х роках центр народ­ницького руху українства переміщується до Києва, ідейним промотором його стає Стара Київська громада. Провідні по­статі цієї доби в українознавстві, у тому числі в історіографії -М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, Т. Рильський, П. та О. Єфименки, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Житецький та ін.

Внаслідок досить жорстких репресій царського уряду проти українства, які, до речі, мали мовно-політичну спрямованість, народницький рух у Лівобережній Україні в 1880 р. набуває характеру аполітичного культурництва. За рахунок свідомої деполітизації, широкого вживання російської мови в наукових виданнях та часописах - такою дорогою ціною було врятовано право на існування, тяглість наукових дослідів на різних ділян­ках українознавства, насамперед, історіографії. Осередком культурної, наукової та літературної діяльності українських народників у 1880-х роках стає редакційний гурток часопису «Киевская старина» на чолі з О. Лазаревським.

Доба з початку 90-х років XIX ст. до перших десятиліть XX ст. становить вирішальний період у процесі витвору національної української історіографії, яка характеризується її остаточним ідейно-концептуальним та організаційним оформленням. Цей період співпадає із національно-політичним етапом національ­ного відродження в Україні, стрижень якого становлять проце­си націотворчості та формування активної національної свідо­мості (у формі патріотизму), як початкової форми ідеології на­ціоналізму.

На тлі економічного піднесення підросійської України зро­стає політична активність населення, починається політична диференціація, національний рух поширюється вшир, у різних верствах українського суспільства. Національна ідея прозирає в робітничі маси. Література та історична наука набувають на­ціонального статусу та виконують важливу соціальну функцію. У цей період українська мова стає мовою науки, витворюється власний понятійний апарат української національної науки.

Діячі української історіографії цілком усвідомлюють її само­достатність, відмінність від таких чужих структур, як російсь­ка, польська чи німецька історична наука. Не випадково у цей період з'являються й перші начерки з минулого української іс­торіографії О. Пипіна, О. Лазаревського, М. Василенка, братів О. та М. Грушевських¹. Власна рефлексія української історіо­графії, безперечно, свідчить про її теоретично-концептуальну зрілість та інституціональне самовизначення.

Наукові товариства, історичні часописи, діяльність НТШ, що виконувало функцію національної Академії наук², універси­тетські кафедри української історії, практика студіювання ук­раїнською мовою, популяризація української історії в Московсь­кому та Петербурзькому університетах, підготовка власних кадрів істориків - усе це підтверджувало факт існування істо­ричної науки в українських землях як самостійного соціально­го інституту.

Доробком національної української історіографії цієї доби стало утворення модерної концепції української історії. До ідей­ного і фактуального обґрунтування цієї концепції спричинили­ся, зрозуміло, історики народницького напряму, насамперед В. Антонович та його школа київських документалістів, автори та діячі редакційного гуртка довкола «Киевской стариньї». Втім, провідна роль у створенні наукової концепції української історії належить М. Грушевському та його львівській школі.

На противагу представникам народницької історіографії, які нехтували значенням українського середньовіччя, М. Грушевський та його послідовники, учні, співробітники, доводили істо-

' Див.: Пьіпин А.Н. История русской зтнографии. - Т. 3. Малорусская зт-нография. - СПб., 1891;ЛазаревскийА. (М.) Прежние изьіскатели малорус-ской стариньї/ / Киевская старина. - 1894. - № 12. - С. 349-387;195. № 2. -С. 170-186; 1897.-№1.-С. 92-111; № 2. - С. 275-303; Василенко Н. (П.) К истории малорусской историографии й малорусского общественного строя // Киевская старина. - 1894. - № 11. - С. 242-270; Грушевський О. (С.) З початків нової української історіографії// Україна. - 1914. - Кн. 2. - С. 57-63; Грушевский М.С. Развитие украинских изучений в XIXв. ираскрьітие в них основних вопросов украиноведения / / Украинский народ в его прошлом й настоящем. - Т. 1.-С. 1-37. ²Історія наукового Товариства ім. Шевченка. - Нью-Йорк - Мюнхен, 1949.

ричну тяглість нової та середньовічної доби української історії: між Київською Руссю (через Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руську державу) та Козацькою державою. Новатор­ство схеми М. Грушевського, її специфіка полягала у поєднанні ідеалів та історичних формул народництва із принципом істо­ричної державності.

Остаточно руйнацію народницької схеми української історії довершувала концепція «повнокласовості» українського су­спільства В. Липинського. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Ук­раїна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В. Липинського в українську історіо­графію на початку XX ст. було закріплення в науковій свідо­мості та дослідницькій практиці принципу державності, про­блеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокультурного призначення.

Наукове видання