Ідеї постіндустріального суспільства у теорії Д. Белла

ТЕОРЕТИКИ інформаційного суспільства

Серед вчених, що поділяють ідею виникнення нового суспільства, заслуженою популярністю користується засновник теорії постіндустріалізму, Даніел Белл. Насправді, ці терміни вживаються практично як синоніми: інформаційне століття трактується як вираження постіндустріального суспільства (ПІС), а постіндустріалізм часто розглядається як інформаційне суспільство. Слід додати, що термін „постіндустріалізм” Белл ввів наприкінці 1950-х років, однак став замінювати словами „інформація” та „знання” термін „постіндустріалізм” близько 1980 р., коли відроджений інтерес до футурології почав зростати у зв’язку з інтересом до розвитку комп’ютерних і телекомунікаційних технологій. Згідно з визначенням Д. Белла, „Постіндустріальне суспільство – це таке суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від масового виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя; в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому втілення інновацій... все більше почало залежати від досягнень теоретичного знання... постіндустріальне суспільство... передбачає виникнення нового класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи”.
Необхідно визнати, що Д. Белл захопившись теорією ПІС, підкреслював центральну роль інформації (знання) у своєму проекті майбутньої соціальної системи. Його праця „Прийдешнє постіндустріальне суспільство” з’явилась у 1973 р., хоча основна ідея її була опублікована раніше у вигляді есе. У книзі відображені ті революційні технологічні зміни, які відбувались в розвинених країнах наприкінці 1970-х – початку 1980-х років.
Як вже зазначалося, перехід до „постіндустріальної або інформаційної ери” Белл пов’язує з третьою технологічною революцією, в основі якої лежить чотири новації:
- заміна механічних, електричних та електромеханічних систем на електронні;
- мініатюризація;
- перетворення інформації в цифрову форму;
- програмне забезпечення.
Характеризуючи постіндустріальне суспільство, Д. Белл називає п’ять його важливих компонентів:
- сервісна економіка;
- домінування технічного класу;
- осьовий принцип – центральне місце теоретичних знань як джерела нововведень;
- особлива роль технології;
- прийняття рішень в новій інтелектуальній технології.
На думку дослідника, в новому суспільстві „багатство, влада і статус не є мірилами класу... класи створюються в суспільстві за основними стратифікаціями... якими виступають власність та знання”.
Головне досягнення західного суспільства полягає в тому, що йому „вдалось оволодіти сектором, який був не під силу жодній із попередніх соціальних систем – мирним шляхом забезпечити стабільне зростання багатства і підвищення життєвого рівня”. В постіндустріальному суспільстві змінюється і ключова західна цінність – плюралізм: „Америка є плюралістичним суспільством і підійшла до прийняття нового визначення плюралізму”. Варто наголосити, що американський вчений був прихильником неоеволюціонізму і припускав, що США поведуть світ до нового типу соціальної системи – в постіндустріальне суспільство. Більше того, розвиток ПІС – це неминучий хід історії, в якому можна прослідкувати рух від доіндустріальної через індустріальну і до постіндустріальної формації. І дійсно, Д. Белл був впевнений в цьому маршруті, оскільки на початку 70-х років вважав, що постіндустріалізм „стане визначною рисою ХХI сторіччя... суспільних структур США, Японії, Радянського Союзу і Західної Європи”.
Слід зазначити, що ключову роль у своїй праці Белл відводить інформації. На відміну від попередніх епох, життя в „постіндустріальному суспільстві засновано на послугах... і є взаємодією з людьми. Головну роль відіграє не груба мускульна сила, не енергія, а інформація”. Робота в сфері послуг – це інформаційна робота і на сучасному етапі збільшується роль саме таких професіоналів. Багато уваги дослідник присвятив технологічному детермінізму. На його думку, технології є рушійною силою змін. Більше того, поєднання науки, техніки і економіки знайшло своє вираження у так званому феномені – наукові дослідження і розробки, які на думку Д. Белла, повинні були відігравати важливу роль в суспільстві, орієнтованому в майбутнє. Орієнтованість в майбутнє – ще одна риса постіндустріального суспільства – передбачає контроль за технологіями, оцінку технологій, розробку моделей технологічного прогнозу. Нарешті, суттєвою характеристикою постіндустріального суспільства, вважав Белл, стане нова інтелектуальна технологія, що використовується в прийнятті управлінських рішень. Він вважав, що до кінця ХХ століття нова інтелектуальна технологія буде відігравати таку ж провідну роль в людських справах, яку відігравала машинна технологія в минулому. Інтелектуальна технологія, в інтерпретації Белла, передбачає використання математичної або логічної техніки з метою прийняття правильних рішень.
Не менш цікавими є аргументи дослідника щодо сфери послуг: сектор послуг в економіці зростає, в той час як промисловий і сільськогосподарський сектори скорочуються, і це ще одна ознака постіндустріалізму. Сферу зайнятості дослідник розділяє на три сектори: первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість), третинний (послуги). Саме у цій сфері Д. Белл виділяє нову категорію робітників, яких він називає „білими комірцями”. Адже виробничі послуги, такі як: інформаційна діяльність, банкова справа, робота по дослідженню і розвитку, рекламна справа, надання даних в режимі он-лайн, комп’ютерне програмне забезпечення, консультування по менеджменту – дійсно ключові показники економічної активності невиробничої сфери.
Варто визнати той факт, що американський дослідник передбачив ті зміни, які нові комунікативні технології внесуть у наше життя. Він наголошував про масове поширення інформаційних технологій, і ось вони у нас є, прогноз Белла виявився вірним. На думку гарвардського вченого, інформація і в кількісному, і в якісному відношеннях є ключовою для ПІС. З одного боку, постіндустріалізм веде до збільшення інформації, що знаходиться в користуванні. З іншого – стверджує Белл, в постіндустріальному суспільстві відбуваються якісні зрушення, особливо помітні у зв’язку із зростанням ролі того, що він називає теоретичним знанням. Іншими словами, в світі ПІС стає не просто більше інформації, тут набирає сили інший тип інформації – знання.
Постіндустріальний підхід – в його класичному, белловському, варіанті – має як багато прихильників, так і серйозних критиків. Яскравий представник „критичної соціології” американський вчений М. Постер, що належить до французької інтелектуальної традиції структуралізму і постструктуралізму, заявляє, що основним недоліком концепції Д. Белла є те, що, незважаючи на його прагнення обмежити сферу постіндустріального суспільства тільки рівнем соціально-економічної структури, він все ж таки „у своїй роботі збиває в одну загальну дефініцію постіндустріального суспільства економічні, політичні і культурні фактори”. „Звичайно, нові тенденції в економіці, зазначені Беллом та іншими авторами, мають місце. Проте їх заяви, що ці зміни ведуть до фундаментальної перебудови суспільства, до виникнення постіндустріального світу, неприйнятні для критики з позиції марксизму та інших напрямків, оскільки ці зміни кількісні, але не якісні” – зазначає американський дослідник. Більше того, неправомірним є трактування інформації як економічної складової і теоретично виправдовувати поширення товарних відносин на інформаційну сферу. Легкість, з якою інформація може відтворюватись і передаватись, уже порушує, стверджує він, правову систему, основи якої були сформовані для захисту приватної власності на матеріальні речі.
Оцінюючи реалії сьогодення, слід погодитись із Д. Беллом, що роль, яку відіграє інформація в суспільній, економічній та політичних сферах, стрімко зростає. Однак його переважно критикують за те, що не потрібно заявляти про виникнення суспільства нового типу – „постіндустріальної ери”. Адже теорія постіндустріального суспільства нереалізована, якщо розглядати її в світлі реальних соціальних тенденцій, якщо порівнювати „аналітичний концепт” з реальним світом, з’ясовується, що одне з другим не поєднується. Крім того, критики зазначають, що концепція постіндустріального суспільства виглядає досить привабливою з теоретичної точки зору, проте її дуже складно застосувати в умовах сучасного суспільного розвитку. Адже не відчувається і не має доказів того, що це все означає виникнення нового суспільства, яке би докорінно відрізнялось від попереднього. Справді, спостерігається зростання сфери послуг, „білокомірцевої” роботи, кількості професіоналів, і всі ці люди значною мірою пов’язані з використанням, збереженням і обробкою інформації, але не має жодних підстав інтерпретувати цю експансію як результат великого багатства, що виходить із сектору виробництва у сектор споживання. Навпаки, сектор послуг розширився, для того щоб підтримувати і забезпечувати стійку, взаємопов’язану економіку. Позиція критиків досить чітка і переконлива: „Не існує нового постіндустріального суспільства: зростання зайнятості в сфері послуг і відповідний розвиток висувають на перший план перевагу теперішнього у порівнянні з минулим”.
Уже ціле покоління ретельно аналізувало і оцінило концепцію Белла і, цілком зрозуміло, що виявилось багато недоліків. Тим не менше, слід визнати, що його праця залишається популярною, бо дуже рідко трапляється, щоб соціальна теорія жила більше десяти років і при цьому викликала серйозні дискусії.

Новітній постіндустріалізм у концепціях П. Дракера і М. Кастельса

Рубіж 1980-1990-х рр. можна позначити як початок нового етапу в розвитку ідей постіндустріалізму. Перш за все це пов’язано зі змінами, які відбулись у розвитку сучасної індустріальної цивілізації. А саме у 1991 році в США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій перевищили кошти виробничих технологій і основних фондів. Зростання обсягів інформаційних складових було настільки швидким, що до початку 1995 р. в американській економіці близько трьох четвертих добавленої вартості всього промислового виробництва створювалось за допомогою інформаційних технологій. В цьому ж 1995 році загальна кількість закуплених в США комп’ютерів (16,5 млн. шт.) вперше перевищила кількість придбаних автомобілів або телевізорів. Таким чином, перехід до інформаційного суспільства став набувати характеру реальної перспективи і навіть неминучої нагальної необхідності. Спеціалісти у сфері соціології, політології, економії виявились перед завданням сформулювати нові перспективи розвитку економічних і соціально-політичних систем в умовах реального функціонування технологій інформаційного суспільства.
Новітні концепції в напрямі постіндустралізму пов’язані, перш за все, з дослідженнями Пітера Дракера і Мануеля Кастельса.
П. Дракер, відомий американський економіст, один із творців сучасної теорії менеджменту, брав участь ще в дискусіях 1970-х рр. Однак свій внесок у формування нового стилю концепції постіндустралізму вніс у 1995 р., опублікувавши книгу „Посткапіталістичне суспільство”, в якій виклав свої погляди на сучасний стан і перспективи розвитку західної цивілізації.
Дослідник описує тенденції, що ведуть до подолання традиційного капіталізму, причому основними ознаками зрушень є: перехід від індустріального господарства до економічної системи, що ґрунтується на знаннях та інформації; формування нової системи цінностей сучасної людини та трансформація ідеї національної держави в бік глобальної економіки і глобального соціуму. На думку Дракера, сучасна епоха – це епоха радикальних змін основ суспільного устрою – трансформації капіталістичного суспільства в суспільство, що ґрунтується на знаннях (knowledge society).
Що дозволило перебороти ті „неминучі протиріччя капіталізму”, про які свого часу говорив Маркс – „відчуження” і „збідніння” робітників, а також ліквідувати саме поняття „пролетаріат”? Це, відповідає Дракер, революція у виробництві праці, причому початок цієї революції пов’язується з діяльністю Тейлора, який у 1881 р. почав застосовувати принципи наукової організації праці для аналізу продуктивної діяльності і проектування трудових процесів.
Усі могутні в економічному відношенні держави – Великобританія, США, Німеччина – стали такими завдяки лідерству в розвитку техніки і технології. Країни, які мали різке зростання економіки після Другої світової війни (Японія, Пд. Корея, Тайвань, Сінгапур), зобов’язані своєму піднесенню, вважає Дракер, системі професійно-технічного навчання за Тейлором. „Вона дозволила цим країнам в короткі терміни навчити робітників фактично доіндустріальної епохи, працювати на рівні світових стандартів виробництва”.
В результаті, щорічний приріст виробництва праці на 3,5-4% (подвоєння за вісімнадцять років) дозволило збільшити цей показник у розвинених країнах майже в 50 разів. Це безпрецедентне зростання і стало основою для підвищення матеріального добробуту і покращання життя населення передових країн. До 1930 р. система наукового управління Тейлора, стверджує Дракер, отримала велике поширення у всіх розвинених країнах – в результаті цього „пролетарій” перетворився в „буржуа”. Тому, робить висновок Дракер, капіталізм і промислова революція принесли вигоду перш за все робітникам, а не капіталістам – тим і пояснюється повний провал марксизму у високорозвинених країнах.
У своїй концепції Дракер співвідносить прогрес з трьома етапами змін ролі знання в суспільстві:
- - перший етап пов’язаний із застосуванням знань для розробки знарядь праці, технологій і організації промислового виробництва;
- - другий етап – застосування знань до процесів організованої трудової діяльності;
- - третій (сучасний) етап характеризується тим, що знання стають основною умовою виробництва і „знання тепер використовуються для виробництва знань”.
Зміна значення знань, що почалася 250 років тому привела до того, що знання стало сьогодні основною умовою виробництва. При цьому, звичайно, традиційні „фактори виробництва” – земля, робоча сила і капітал – не щезли, але набули другорядного значення. В сучасному суспільстві, вважає Дракер, ці ресурси можна отримувати без особливої праці, якщо є необхідні знання – таким чином, знання в його новому розумінні означає реальну корисну силу, засіб досягнення соціальних і економічних результатів. Третю зміну ролі знання Дракер визначає революцією в сфері управління, „використання знань для відшукування найбільш ефективних способів застосування існуючої інформації з метою отримання необхідних результатів – це, по суті справи, і є управління”.
На сьогоднішній день, вважає Дракер, наше суспільство знаходиться в процесі трансформації від капіталістичного в посткапіталістичне. Це створює нові рушійні сили соціально-економічного розвитку і тягне за собою нові процеси в політичній сфері.
Основні політологічні висновки, що випливають із концепції Дракера, полягають в тому, що перехід до „суспільства побудованого на знаннях” принципово змінює владну структуру суспільства – влада і контроль поступово переходять від власників капіталів до тих, хто володіє знанням та інформацією. При цьому цей перехід не відміняє значення капіталу – як правило, капітал перерозподіляється, а точки концентрації знань та інформаційних технологій стають одночасно і точками управління фінансовими потоками. У цьому зв’язку можна згадати про Білла Гейтса і його корпорацію Microsoft.

Табл.1. Періодизація етапів розвитку суспільства в напрямку концепції П. Дракера.

Етап Роки Тип революції Об’єкт інвестицій Основні ресурси Тип розвитку
1 1700/1900 промислова засоби виробництва техніка і природні ресурси екстенсивне
2 1900/1945 у виробництві праці виробничі відносини людина і капітал інтенсивне
3 1945/наш час революція в управлінні інформаційні технології і системи управління знання і віртуальний капітал інтенсивне

Слід зауважити, що Дракер підходить до постановки низки принципових соціологічних питань:
- узгодження інтересів індивідів і колективу, а також про виникнення нового типу протиріч у суспільстві;
- перегляд ролі і значення традиційних факторів виробництва;
- методологічні основи визначення ефективності використання інформації і знань.
У той же час сам дослідник не дає однозначних відповідей на більшість поставлених запитань, оскільки, на його думку, суспільство, яке знаходиться в процесі трансформації, не може бути вивчене повною мірою.
Ідеї Дракера знайшли своє втілення, перш за все, в наукових і суспільних колах США. Тому американський уряд активно розробляє і забезпечує реалізацію програм інформаційно-технологічного забезпечення населення через створення національної інформаційної інфраструктури.
Проблеми „інформаційної економіки” на сьогодні активно обговорюються і на міжнародному рівні. Наприклад, діяльність робочої групи по економіці інформаційного суспільства Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) спрямована на вивчення таких питань, як формування системи показників для інформаційного суспільства, вивчення темпів створення і ліквідації робочих місць, методів зниження соціальної напруги у зв’язку з виходом на лідерські позиції високоінтелектуальних видів робіт. Вплив концепції Дракера можна простежити у доповіді ОЕСР – „Економіка, що ґрунтується на знаннях” (1996 р.). Із доповіді видно, що більше половини вироблених у розвинених країнах продуктів і послуг є високотехнологічними і за останні 20 років ця індустрія подвоїла свою частку в промисловості. Сучасна ситуація відрізняється також і тим, що інформаційно-телекомунікаційні технології прискорили зрушення в економіці, дозволяючи все більші обсяги інформації переводити в цифровий вигляд, і полегшили процес її передачі на великі відстані з мінімальними витратами.
Отже, коротко проаналізувавши важливість ідей Дракера при реалізації сучасних концепцій і планів побудови інформаційного суспільства, перейдемо до теорії М. Кастельса, який за основу своєї концепції використовує глобальну економіку і міжнародні фінансові ринки як ознаки нового світового порядку.
Фундаментальне дослідження Мануеля Кастельса „Інформаційна ера: економіка, суспільство і культура”, що складається із трьох томів („Становлення суспільства мережних структур”, „Могутність самобутності” і „Кінець тисячоліття”) було опубліковано з 1996 по 1998 рр. Після виходу книги Кастельса визнали провідним серед усіх вчених, що займалися проблемами сучасного суспільства; він почав викладати свої погляди на телебаченні, про нього писали такі газети, як Wall Street Journal, New Statesman та Guardian. Трилогія Кастельса, що містила близько 1200 сторінок, являла собою енциклопедичний аналіз ролі інформації на сучасному етапі. Ця робота – одне із найважливіших описів характеру сучасної цивілізації після славнозвісної праці Даніела Белла, оскільки його Кастельс обійшов розмахом і масштабом свого дослідження. Після виходу цього дослідження деякі оглядачі поставили Кастельса в один ряд з Карлом Марксом, Максом Вебером та Емілем Дюркгеймом.
Головний аргумент Кастельса полягає в тому, що „інформаційна епоха” передує виникненню „нового суспільства”, яке виникає завдяки розгортанню мережі комп’ютерних інформаційних технологій і в якому пріоритетне значення мають інформаційні потоки. Слід зазначити, що Кастельс ніколи прямо не говорить про виникнення інформаційного суспільства. На його думку, усі суспільства використовували інформацію, і відповідно термін „інформаційне суспільство” не має великої інформаційної цінності для визначення особливостей нової ери.
У своєму дослідженні Кастельс здійснює розгорнутий аналіз сучасних тенденцій, що приводять до формування основ суспільства, яке він називає „мережним”. Виходячи із постулату, що інформація є таким ресурсом, який досить легко проникає через будь-які перешкоди і кордони, він розглядає інформаційну еру як епоху глобалізації. При цьому мережні структури є одночасно і засобом і результатом глобалізації суспільства. „Саме мережі, – пише Кастельс, – складають нову соціальну морфологію наших суспільств, а поширення „мережної” логіки значною мірою позначається на результаті процесів, пов’язаних з виробництвом, повсякденним життям, культурою і владою”.
Слід зазначити, що Кастельс, на відміну від Дракера, не говорить про занепад капіталізму. Описуючи наш час, Кастельс надавав перевагу терміну „інформаційний капіталізм”. Згідно з його інтерпретацією, при „капіталізмі” переважають звичні форми економічних відносин (прагнення до прибутку, приватна власність, принципи ринкової економіки і т.д.). Він зазначає, що „інформаційний капіталізм” – це особливо безжалісна, загарбницька форма капіталізму, оскільки він поєднує в собі небачену гнучкість з глобальною присутністю (чого в попередніх капіталістичних епохах не спостерігалось) завдяки мережним зв’язкам. М. Кастельс підкреслює глибинність змін (недарма його праця називається „Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура”) і одночасно робить акцент на тому, що капіталізм продовжує своє існування, став небезпечнішим і вкоренився сильніше, аніж коли-небудь.
У праці акцентується увага на особливостях „інформаційної епохи”, головною рисою якої виступають мережі, що зв’язують між собою людей, інститути і держави. Це викликає багато наслідків, але найбільшим з них є можливе посилення розриву між зростаючою глобальною діяльністю і соціальним розподілом, що загострився. Він намагається дослідити і способи, якими глобалізація посилює інтеграцію людей, а також пов’язану з нею фрагментацію і дезінтеграцію.
За Кастельсом, початок інформаційної епохи припадає на 1970-ті роки – періоду капіталістичної кризи, який ознаменував собою кінець того, що прийнято називати післявоєнним устроєм (повна зайнятість, зростаючі життєві стандарти, державна система соціального забезпечення і т.п.). Криза прискорила реструктуризацію капіталістичного підприємництва, оскільки корпорації шукали нові джерела прибутку. Сталося так, що згадувана реструктуризація співпала з виникненням, за термінологією Кастельса, інформаційного способу розвитку, явище, котре тісно пов’язане із зростанням інформації та комунікативних технологій.
Для низки дослідників поширення глобальних інформаційних мереж означає занепад національних держав, оскільки кордони не служать перепоною для електронних потоків інформації і відповідно маркетинг, виробництво і поширення цієї інформації здійснюється у світових масштабах, що розмиває кордони між країнами. У той же час Кастельс не вважає, що мережі призведуть до загибелі національних держав. До певної міри вони можуть ослабнути, проте, як стверджує Кастельс, роль їх залишиться значною. І головним чином тому, що незважаючи на тенденції до глобалізації, існує пов’язана з цим потреба в максимальній адаптації усіх учасників глобалізації. Різкі та часті зміни ринкової ситуації і можливостей їх використання стали звичними для світу, в якому „нова економіка характеризується...як ототожнення хаосу”, і в залежності від обставин національні держави стають відповідальними за використання чи невикористання нових можливостей, що відкриваються. Таким чином, національна держава збереже своє значення навіть при тому, що їй доводиться діяти в глобальному коловороті інформаційних потоків.
Кастельс здійснює короткий огляд, оцінюючи тих, що виграли і програли в глобальному інтегрованому світі, підкреслюючи серйозну різницю розвитку в країнах Латинської Америки, колишньому Радянському Союзі і новій Південній Африці. Він зазначає, що ефективні уряди йдуть курсом Японії і Сінгапуру, а „хижацькі держави”, такі як Уганда, Заїр та деякі інші африканські країни, стають маргінальними щодо глобального мережного суспільства, доповнюючи свої нестачі „політекономією жебрацтва”.
Крім того, Кастельс пояснює, в якому напрямку розвивається мережне суспільство. Новітній міжнародний розподіл праці може бути різноманітним, але спільний напрям його очевидний і має чотири варіанти, а саме:
- виробники високої вартості (ґрунтується на інформаційній праці);
- виробники великих обсягів (ґрунтується на невисокій вартості праці);
- виробники сировини (за основу береться наявність природних ресурсів);
- надлишкові виробники (користуються знеціненою працею).
Слід звернути увагу на те, що Кастельс допускає присутність транснаціональних корпорацій в мережному суспільстві. Однак, стверджує дослідник, транснаціональні корпорації повинні настільки вертикально дезінтегруватися, щоб трансформуватись в „горизонтальні корпорації”. Оскільки в мережному суспільстві, зазначає він, все залежить від швидкості відповіді на запити глобального ринку і адаптованості.
Якщо транснаціональні компанії продовжуватимуть існувати, вважає Кастельс, то лиш тому, що вони корінним чином трансформувались. Залишились в минулому глобальні імперії, дії яких планувались і направлялись із єдиного центру в метрополії. В інформаційній економіці „велика корпорація... вже не може і більше ніколи не зможе залишатись замкнутою і самодостатньою”. Тепер вона повинна поступитися повноваженнями мережним організаційним одиницям – „самопрограмуючим, самоуправляючим, основою для яких служать принципи децентралізації, участі і координації”. Таким чином, „глобалізація конкуренції перетворює велику корпорацію на павутину різноспрямованих мереж”. Як приклад дослідник наводить корпорацію Cisco, яка на 80% здійснює бізнес через свій веб-сайт.
Усе це цілком вписується в теорію менеджменту і постійно викладається на сторінках „Financial Times”. Цілком зрозуміло, глобальна економіка жвава, нестабільна і ризикована для всіх її учасників, у багато в чому це наслідок глобалізації, котра втягнула відносно захищених (завдяки внутрішньо захищеним ринкам) корпоративних гравців у жорстоку конкуренцію в світовому масштабі. Проте теза Кастельса одночасно і простіша, і значно глибша. Він стверджує, що „логіка мережі має більше влади, аніж влада в мережі”, намагаючись цим афоризмом довести, що інформаційні комунікативні технології знизили ефективність глобальних корпорацій і різко посилили позиції тих людей і організацій, які проявляють заповзятливість та ефективність в їх мережному розумінні.
Кастельс, так само як і Дракер, підкреслює визначальну роль знань для нової економіки, яка спирається на „капіталістичну форму виробництва” і має „інформаційну форму розвитку”. Проте трансформаційні процеси в економіці викликають серйозні зміни на ринку праці і у сфері зайнятості. Індивідуалізація умов найму робітників ділить робочу силу на дві категорії – висококваліфікованих спеціалістів (інформаційних працівників) та робітників фізичної праці (за Кастельсом, „робітників загального типу”). На думку дослідника, інформаційні робітники стали ключовою силою в суспільстві, так як несуть відповідальність практично за все – від створення технологій до регулювання законодавчих реформ. У той же час, другій категорії працівників буде важче зайняти своє місце в процесі інформаційного капіталізму, оскільки вони часто піддаються загрозі через свою негнучкість і непристосованість. Чим більшим буде цей розкол, тим швидше зникатимуть попередні форми мобілізації.
Потрібно звернути увагу і на те, що у дослідженні чітко наголошується на занепаді традиційного робітничого класу. Адже клас, який колись був провідником усіх радикальних політичних рухів, кількісно різко зменшується, і його заміняє робітнича сила, що виконує нефізичну працю і, як правило, це жінки. По-друге, трудова теорія вартості замінюється теорією вартості, що створюється інформацією (знаннями). Виник новий клас інформаційних робітників, що дозволяє знехтувати колишнім робітничим класом. Інформаційна праця впливає на „працю загального типу” в такій мірі, що немає жодних сумнівів стосовно того, хто відіграє в суспільстві більш важливу роль. Це проявляється по-різному: іноді „праця загального типу” витісняється автоматизацією (із застосуванням комп’ютеризованих технологій), іноді – перенесенням виробництва в інші частини світу, іноді – створенням нового продукту, до якого „праця загального типу” не може пристосуватись.
Проблемою залишається й те, що неосвіченими і неефективними для інформаційного капіталізму виступають люди, яких Кастельс відносить до „четвертого світу” і для яких не залишається жодних ролей, тому що у них немає ресурсів і навиків, котрі потребує глобалізований капіталізм. Кастельс має на увазі міську бідноту в США, і тих декласованих, що живуть пліч-о-пліч з інформаційними робітниками.
Іншими словами, Кастельс вважає, що інформаційний капіталізм кардинально трансформував систему стратифікації. Це доводить і 30% зайнятість у сфері інформаційної праці в країнах Організації по економічному співробітництву і розвитку в Європі.
Таким чином, інформаційна праця – це той матеріал, який зміцнює інформаційний капіталізм. Ті, хто сьогодні спрямовують діяльність компаній, повинні володіти інформаційними навиками, котрі дають можливість зберігати життєздатність в умовах постійних змін і повної невизначеності. Відповідно такі інформаційні робітники, які здатні аналізувати, визначати стратегії, ефективно спілкуватись, знаходити нові можливості, складають ядро капіталістичного підприємництва.
Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що таке прославлення інформаційної праці дуже нагадує стару ідею меритократії, коли успіх досягається не за рахунок успадкованих переваг, а за рахунок здібностей та зусиль, докладених під час навчання. Виходячи із сказаного, інформаційна праця, незалежно від конкретної спеціальності, вимагає кваліфікованої освіти. Університети намагаються виховати конкурентоспроможних студентів, щоб закінчивши учбовий заклад, вони могли задовольнити будь-які запити роботодавців. До таких навиків відносять здатність до спілкування, робота в команді, вміння вирішити проблеми, адаптація, здатність „навчатись все життя” тощо. Ставлення Кастельса до теми інформаційної праці нагадує меритократію, оскільки він переконливо підкреслює, що успіх залежить не від (успадкованого) капіталу, а від інформаційних здібностей, які набувають головним чином в університетах.
Більше того, дослідник стурбований такими наслідками технологічного розвитку, як поширення Інтернету, оскільки це сприяє спільній тенденції, спрямованій на фрагментацію суспільства, і ця думка проходить через всю його книгу. Наприклад, кабельне і супутникове телебачення, яке виникло нещодавно, має цільову аудиторію, і тому кожна з них отримує попередньо відібрану інформацію, роз’єднуючи глядачів, скажімо, каналів MTV та Sky Sport. Відбувається глобальна інтеграція телевізійних ресурсів і це наочно демонструє компанія News Corporation відомого медіа-магната Р. Мердока, котра забезпечує диверсифікованими програмами і каналами різні ринки аудиторій. Особливо тривожить Кастельса зростання ролі домашнього способу життя, що у свою чергу пов’язано з втіленням технологій, орієнтованих на розваги і відпочинок. Така ситуація загрожує втраті загальної культури.
З іншого боку, Кастельс наголошує на тому, що існують і протилежні тенденції, які так само кореняться в технологічній сфері. Так дослідник зазначає, що Інтернет володіє „технологічно і культурно притаманними йому рисами інтерактивності та індивідуалізації”. Тим самим він може сприяти створенню електронних співтовариств, котрі більше об’єднують, аніж розділяють людей. Коротше кажучи, на думку дослідника: „Інтернет перетвориться в електронну агору”, котра призведе до створення „інтерактивного суспільства”.
Як уже зазначалось, Кастельс вважає, що перебування в мережі – умова повноцінної участі в житті сучасного суспільства. Незважаючи на свій ентузіазм з приводу зростаючих можливостей зв’язків між людьми, Кастельс із засторогою стверджує, що якщо головною складовою цього спілкування будуть розваги, то це означатиме, що не люди будуть підтримувати інтерактивне спілкування, а його будуть спрямовувати централізовані сили.
У дослідженні Кастельса аналізується політика і соціологія життя в сучасному світі. На його думку національним державам і усім пов’язаним з ними легітимізованим інститутам, котрі ми називаємо громадянським суспільством (соціальне забезпечення, право на суверенітет, класова політика, демократичний процес і групи тиску, такі, як профспілки), загрожують глобалізаційні тенденції мережного суспільства. Так, усі „держави благоденства” знаходяться під тиском у зв’язку з глобальною конкуренцією через найдешевшу робочу силу; національні економіки стає все важче контролювати через постійні валютні торги в режимі реального часу, а політична демократія неминуче замінюється інформаційною політикою, котра завдяки інформаційним та комунікаційним медіа стала глобальною, фальшивою і зосередженою на скандалах.
Справді, в умовах глобалізації ринків і капіталів поступово змінюється роль національної держави, яка через суперечності між глобальним характером діяльності транснаціональних корпорацій і локальним оподаткуванням позбавлена простору для маневру і, відповідно, реальних важелів управління. Інститути і організації громадянського суспільства, які формувалися навколо демократичної держави і соціального контракту між працею і капіталом, поступово втрачають своє значення в реальному житті людей. Причиною цього, на думку Кастельса, стала втрата структурами громадянського суспільства „легітимної самобутності”. Національні держави не можуть навіть використовувати сучасні технології для контролю над громадянами, оскільки самі держави ослаблені виникненням напівавтономних регіонів (і навіть міст).
Основною суперечністю (і відповідно рушійною силою розвитку) нового суспільства, що ґрунтується на мережних структурах, є неузгодженість між глобалізацією світу і самобутністю (ідентичністю) конкретного співтовариства. Кастельс, спираючись на концепцію французького соціолога Алена Турена, вводить поняття „самобутність опору” і „самобутність, направлена у майбутнє (project identity)”. В суспільстві мережних структур поряд з державою, глобальними мережами та індивідуумами існують співтовариства, які об’єднались навколо самобутності опору. Цей опір спрямовано проти основної тенденції розвитку сучасного суспільства – глобалізації. Важливою рисою цих співтовариств є мінімальна участь у структурах традиційного громадянського суспільства і їх, значною мірою, протестуючий характер. Щодо руху опору, то він є різного роду: від мексиканських сапатистів до неофашистських Patriots в США, від японських фанатиків до релігійного фундаменталізму в деяких версіях ісламу, від етнічного націоналізму в колишньому Радянському Союзі до територіального сепаратизму в таких місцях, як Каталонія. Ці рухи, які виникають як реакція, Кастельс не схвалює і не засуджує, він бачить в них свідчення формування нових ідентичностей.
„Нова самобутність, – спрямована в майбутнє, – підкреслює Кастельс, виникає не із колишньої самобутності громадянського суспільства, якою характеризувалась індустріальна епоха, а із розвитку теперішньої самобутності опору”. Цей рух, орієнтований на майбутнє, дослідник розглядає на прикладі екологічного і феміністського рухів, які вже мають і, без сумніву, будуть мати величезний вплив.
Аналізуючи фемінізм, Кастельс доводить, що патріархат, який був нормою людського суспільства протягом століть, втрачає свою домінуючу роль. Свідченням такого процесу є те, що жінка все більше стає робочою силою, а це тісно пов’язано із збільшенням кількості інформаційної роботи і з гнучкістю, яка вимагається мережним суспільством. По-друге, активне поширення і діяльність феміністського руху у всіх його формах. Адже ІКТ дозволили створити „коаліцію жіночих голосів майже по всій планеті”. Більше того, Кастельс говорить про „практичних феміністок”, котрі мають за мету кардинально змінити своє життя, і в ході цієї боротьби набувають нових ідентичностей, що в свою чергу, тягне за собою „дегендеризацію соціальних інститутів”.
Концепція М. Кастельса викликала у багатьох дослідників низку запитань та критичних обговорень. Зокрема, часто його критикують за досить широке вживання поняття інформаційної праці. В інтерпретації дослідника воно може застосовуватись практично до будь-якої групи людей, що здатна виконувати хоча б мінімальні лідерські функції. Він може одночасно описувати інформаційного робітника як людину, що володіє достатніми навичками роботи з ІКТ, як дослідника, для якого теоретичні принципи і наукові знання є основними якостями, як менеджера, якому потрібні організаційні навики і здатність до стратегічного планування.
Крім того, критики ставлять запитання: наскільки новими є галузі, котрі інтенсивно використовують знання? Сьогодні аналітики відчувають ентузіазм з приводу біотехнологій і програмного забезпечення, але в минулому є очевидні приклади бізнесу, побудованого на знаннях. Нафтохімія, фармацевтика, авіаційна і космічна техніка, виробництво електроенергії і навіть банківська справа сягає ще в перші десятиліття ХХ століття і відіграла значну роль у вирішенні проблеми зайнятості. Слід також згадати фізику твердого тіла, атомну енергетику, радарні технології, реактивні двигуни, виробництво пластмас і телебачення, котрі серйозно вплинули на промисловість (а також на повсякденне життя), і кожна із цих галузей вимагає високої степені застосування знання, хоча і почали розвиватись у міжвоєнний період.
Цікавими є критичні закиди англійського історика Г. Перкіна, який наголошує на важливості і переважанні професійної праці в житті суспільства і вказує на те, що вища освіта не дає привілейованого становища. Навіть поверховий погляд на сучасний капіталізм дозволить зрозуміти, що більшість інформаційних робітників залежать від місця на ринку, що абсолютно не відповідає образу могутнього брокера, описаного М. Кастельсом. З середини 1970-х років відбулось різке збільшення робітників деяких професій (університетських викладачів, архітекторів, дослідників, лікарів), величезне зростання людей, що отримали вищу освіту, у той же час спад віддачі від них. Майже все свідчить про значення не стільки інформаційної праці, скільки місця на ринку, яке незалежно від інтелектуальних здібностей працівника виявляється вирішальним фактором.
Характерно, що М. Кастельс вперто підкреслює, – доступ до найбільш престижних університетів, дасть можливість зробити кар’єру на дуже високому рівні інформаційної праці, що стає рушійною силою інформаційного капіталізму. У той же час у Великобританії спостерігаються ознаки того, що найбільш привілейовані університети, Кембридж і Оксфорд, виявляються все більш закритими для людей з низьким соціальним походженням. До того ж тільки 7% у відповідній віковій групі навчаються в приватних школах, а їх випускники складають половину тих, котрі навчаються в Оксфорді і Кембриджі, хоча раніше їх частка становила третину від певної вікової групи. Важко не помітити, що непропорційно більша кількість студентів привілейованого походження навчається в найбільш престижних університетах. Тут виникає важлива тема, котра не висвітлена Кастельсом: чи не діє явно меритократична соціальна система як раніше на користь певних соціально-економічних груп?
Незважаючи на певні зауваження з боку критиків, варто наголосити на значенні праці Мануеля Кастельса. Це дослідження висунуло автора в ряд провідних дослідників інформаційної епохи. Аналіз напрямів і динаміки розвитку сучасного світу ніким так комплексно не здійснювався. Більше того, підкреслюючи практичне значення теоретичних розробок Кастельса, слід мати на увазі, що дослідник є членом вищої експертної ради з проблем інформаційного суспільства при комісії ЄС, що дозволяє йому просувати свої ідеї при реалізації конкретних проектів

Концепції М. Маклюена та Е. Тоффлера

З розвитком електронних ЗМІ, інформаційних технологій та удосконаленням комп’ютерної техніки в комунікативістиці та соціології розширяється дискурс про функції засобів масової інформації, ролі інформації в житті суспільства та тенденціях побудови інформаційного суспільства.
У цьому зв’язку становлять інтерес дві особистості – Маршалл Маклюен і Елвін Тоффлер. Слід зазначити, що ці дослідники і їх концепції викликали неоднозначне ставлення з боку традиційної науки. Їх часто критикували за надмірну „публіцистичність” та орієнтацію їх книг і концепцій на широкий суспільний дискурс. Апогей популярності Маклюена припав на 1960-1970-ті рр., а Тоффлера на 1980-1990-ті рр., причому слід відзначити, що відома книга Тоффлера „Третя хвиля” була опублікована в 1980 р. – рік смерті Маклюена.
Серед праць Маклюена слід виділити книги: „Галактика Гутенберга” (1962), „Розуміючи медіа: продовження людини” (1964), „Медіум – це Послання” (1967), „Війна і мир в глобальному селі” (1968). В них містяться його філософські погляди, культурологічна концепція і теорія комунікаційних технологій. Він був першовідкривачем у сфері теорії масових комунікацій та популярним персонажем американської масової культури.
Канадський соціолог розглядав соціально-історичний процес з точки зору розвитку засобів масової комунікації. На його думку, періодизацію соціального процесу можна розглядати не тільки як розвиток виробничих відносин в матеріальному виробництві, але як систему розвитку зв’язків (комунікації) в духовному виробництві. Так, Маклюен запропонував наступну періодизацію соціально-історичного процесу: „усне”, „рукописне”, „книгодруковане” суспільство і „електронна ера”.
Згідно концепції Маклюена схема розвитку цивілізації виглядає таким чином:
Якщо для Маркса не було іншої рушійної сили історії, окрім класової боротьби, то для канадського дослідника важливим було те, що тип суспільства в значній мірі визначається домінуючим в ньому типом комунікації, а людське сприйняття – швидкістю передачі цієї інформації.
До винайдення писемності людину оточувала тільки усна мова. Тому першу епоху всесвітньої історії представляла „людина, яка слухала”. Це період акустичного (доалфавітного) світу з переважанням усної мови в якості комунікації (міфологічна свідомість).
З винайденням алфавіту людство вступило у механічну епоху, яка триває до сих пір. Згідно концепції Маклюена, „детонатором поширення технологій стало перо, а епіцентром цього процесу можна вважати винайдення друкарського станка Гутенберга”. Таким чином, другий етап суспільного розвитку створила „людина, яка дивиться”. Розпочалася доба типографічного або індустріального індивіда з переважанням друкованого слова над усною мовою в комунікації, що в свою чергу, означало перехід до нової ери (раціоналістична свідомість).
З того часу розпочались процеси фрагментації суспільства і відчуження людини: друковане слово дозволило пізнавати світ індивідуально, оминаючи колективну свідомість общини. Більше того, книга стала першим продуктом масового виробництва.
І, нарешті, в ХХ столітті відбувся новий переворот, пов’язаний з поширенням електрики: „Електричний ланцюг знищив час і простір, зануривши кожного з нас в океан турбот інших людей. ” „Людина, яка слухає” і „людина, яка дивиться” представляють третій етап розвитку людства. Це епоха інформаційного особистості, що постійно підвищує свої інтелектуальні здібності й творчий характер (синтез міфораціоналістичної свідомості). Такі зміни суспільного розвитку були результатом перемоги електронної (аудіовізуальної) комунікації.
Наголошуючи на важливості останнього етапу, Маклюен зазначає, що комунікативна революція пов’язана з трьома великими інноваціями: супутниковий зв’язок, створення оптико-волоконних кабелів і кабельних мереж, а також цифрові електронні обладнання із застосуванням мікропроцесорів та інтегральних схем для швидкісного одержання і передачі інформації. Такі інтелектуально-технологічні системи призведуть до принципово нового стану цивілізації і культури – до глобального гіперінтелекту (індустрії даних і знань). Комп’ютеризація створює технологічну основу інформатизації суспільства, в якому інформатика та володіння ЕОМ вважається другою грамотністю, а це, в свою чергу, сприяє підвищенню інтелектуальних і творчих здібностей людини.
Отже, рушійними силами нової революції стали електронні ЗМІ, перш за все телебачення. Канадський дослідник запозичив із світу джазу поділ засобів комунікації на „гарячі” (hot) і „холодні” (cool). У самому доступному розумінні, гарячі засоби спілкування – це такі засоби, що залишають аудиторії мінімум можливостей для мислення і самостійної роботи мозку. Так, наприклад, радіо, і не випадково саме завдяки використанню радіо фашистська пропаганда в лічені роки залучила до своїх лав освічених німців. Холодні ж засоби спілкування – а це і звичайна мова, і телебачення (також Інтернет) – вимагають співучасті, заповнення сказаного і показаного. Тому накази варто передавати по радіо, а от із проханнями доречніше звертатися по телебаченню.
Саме телебачення, на думку Маклюена, дозволило людству повернутися у дописемну епоху, в глобальне село, де інформація є доступною одразу всім та отримати її можна практично миттєво. В цьому світі людина не в стані формувати власний світогляд як раніше, послідовно. Їй доводиться враховувати одразу усі фактори, а оскільки часу на їх аналіз немає, то доводиться сподіватись виключно на власну інтуїцію. Маклюен зазначає, що протягом останніх століть „Галактика Гутенберга” перейшла у фазу стиснення, що негативним чином відображується на інтелекті людини.
Маклюен вказує на два основних аспекти телебачення: 1. мозаїчність побудови телевізійного зображення, що представляє світ у вигляді набору не зв’язаних однозначним логічним зв’язком повідомлень (коли, наприклад, за короткий відрізок часу в програмі новин з’являється інформація із найрізноманітніших сфер людського пізнання); 2. резонанс (взаємопосилення) цих повідомлень, які долають мозаїчну роздрібненість та об’єднуються у цілісну смислову єдність. Проводячи дослідження, Маклюен виявив, що „в сучасну епоху не тільки телевізійне сприйняття, але і вся життєдіяльність сучасного суспільства стала все більше здійснюватись за принципом мозаїчного резонансу: засобами телекомунікацій, мас-медіа і комп’ютерів... формується так зване „глобальне село”. „Земна куля, яка пов’язана електроенергією, пише Маклюен, не більше села”.
Підкреслюючи відносну самостійність засобів масової комунікації, Маклюен не заперечує існування тенденції до посилення активності їх на суспільство. У своїх останніх роботах дослідник показав, що в умовах нового інформаційного середовища та впливу електронних мереж бізнес і культура виявляються поняттями рівнозначними і взаємозамінними.
Більше того, канадський дослідник зазначає, що інформаційна технологізація соціального життя призведе до виникнення нової концепції демократії – „комп’ютерної демократії”, в якій інформація буде уособлювати владу. Громадянське суспільство перебуває у тісному зв’язку із „суспільною думкою”: його формування є засобом завоювання і утримання влади. Для того, щоб владні структури завоювали свідомість громадськості, вони зобов’язані вести з нею постійний діалог, володіти гнучкою і мобільною політикою двохсторонніх відносин. Посередником між владою і суспільством є „мас-медіа” – незалежні засоби масової інформації (особливо електронні), що діють за принципом „розкажи все, розкажи швидко”.
Другим соціальним інститутом, пов’язаним із розвитком ЗМІ є система „паблік рілейшенз” (інститут відносин з громадськістю). В правовій державі і громадянському суспільстві необхідність співробітництва, формування сприятливих відносин соціальних організацій з громадськістю – це основа проведення сильної і впевненої політики з адекватною соціальною відповідальністю.
Варто наголосити і на тому, що саме Маклюен (ще 30 років тому) проголосив, що в наш час економічні зв’язки усе більше приймають форму обміну знаннями, а не обміну товарами. А засоби масової комунікації самі є новими „природними ресурсами”, що збільшують багатства суспільства. Тобто боротьба за капітал відходить на другий план, а головним стає доступ до інформаційних ресурсів, що призводить до того, що війни ведуться вже більш в інформаційному просторі та за допомогою інформаційних видів озброєнь. Виходячи зі змісту та ролі інформації в сучасному світі, канадський дослідник влучно зазначив: „Істинно тотальна війна – це війна за допомогою інформації”.
Таким чином, характерною особливістю поглядів Маклюена є те, що технології комунікації розглядаються ним як вирішальний фактор процесу формування тієї чи іншої соціально-економічної системи. Адже дослідник в свій час доречно зазначив: „Спочатку ми формуємо технології, а потім вони формують нас”. Зокрема, вже в „Галактиці Гутенберга” він показує, що розвиток і економічної і соціально-політичної інфраструктури індустріального суспільства було б неможливим без такої кардинальної зміни комунікативних стратегій – як винайдення друкарської машини. Лише в умовах масового поширення друкованого слова стає можливим і приватновласницьке підприємництво і демократизація суспільства на основі виборчого права. Ще в 1962 р. Маклюен вводить поняття „електронне суспільство”. Саме звідси простежується його прагнення вивчати розвиток сучасної культури перш за все стосовно ролі в ній електричних, або електронних засобів комунікації.
Підсумовуючи короткий огляд ідей Маклюена, необхідно сформулювати ті позиції його концепції, котрі співвідносяться з постулатами постіндустріалізму. Можна зробити висновок, що Маклюен в історії цивілізації виділяв три основні етапи:
- первісна дописемна культура з усними формами зв’язку і передачі інформації;
- письмово-друкована культура („галактика Гутенберга”), що замінила природність і колективізм – індивідуалізмом;
- сучасний етап („глобальне село”) відродив природне слуховізуальне багатомірне сприйняття світу і колективність, але на новій електронній основі через заміну письмово-друкованих способів спілкування радіотелевізійним і мережними засобами масових комунікацій.
Не менш суттєвий внесок у розвиток ідей постіндустріалізму внесла концепція Елвіна Тоффлера, викладена в його книзі „Третя хвиля”. Слід відзначити, що Тоффлер опирається на дуже об’ємний фактичний матеріал, посилається на наукову і публіцистичну літературу, статистичні дані (текст, розбитий на 28 розділів обсягом близько 700 сторінок).
Тоффлер виділяє в історії цивілізації три хвилі: перша хвиля – аграрна (до ХVIII ст.), друга – індустріальна (до 1950-х рр. ХХ ст.) і третя – пост- або суперіндустріальна (починаючи з 1950-х років). У вступі автор підкреслює, що його книга – це „не об’єктивний прогноз, і вона не претендує на те, щоб бути науково обґрунтованою” і далі визначає основу своєї роботи, як напівсистематичну модель цивілізації і наших взаємовідносин з нею. Тоффлер описує процес відмирання індустріальної цивілізації в термінах „техносфери”, „соціосфери”, „інформаційної” і „владної сфери”, показує які революційні зміни в сучасному світі переживає кожна із цих сфер. Особлива увага приділяється демонстрації взаємовідносин між цими сферами, а також між „біосферою” і „психосферою”. „Психосфера” для Тоффлера – це та структура психологічних і особистісних відносин, завдяки яким зміни, що відбуваються у зовнішньому світі, впливають на наше приватне життя. Основна метафора, що використовується Тоффлером, – це зіткнення хвиль, які приведуть до змін. Дослідник підкреслює оптимістичний характер своєї роботи, оскільки вірить в реальність нових перспектив і потенціалу „третьої хвилі”, яка „доводить, що в самій серцевині розпаду ми можемо виявити зараз колосальні свідчення зародження і життя”.
Перша хвиля, за Тоффлером, почалась приблизно 10 тис. років тому з переходом людства від збиральництва і полювання до сільськогосподарського життя. Перша хвиля змін ще не вичерпала свого потенціалу, коли наприкінці ХVII ст. у Європі відбулась індустріальна революція (друга хвиля величезних змін). Новий процес індустріалізації почав рухатись по країнах і континентах уже набагато швидше. „Таким чином, два окремих, явно відмінних один від одного процеси змін поширювались по землі одночасно, але з різною швидкістю”.
Для Другої хвилі була притаманна індустріалізація, втілення нових технологій, удосконалення енергетичної бази, що створило умови для масового виробництва. Якщо в суспільствах Першої хвилі переважав розподіл товарів, виготовлених на замовлення, то тепер настала епоха масового розподілу і масової торгівлі. Поступово усі сфери життя підкоряються виробничо-ринковим інтересам, соціальні інститути (урядові заклади, школи, лікарні...) набувають заводського характеру.
У своїй книзі Тоффлер докладно і послідовно аналізує систему із шести провідних принципів, що діють в усіх країнах Другої хвилі: стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максимізація і централізація. „Ці ж принципи, посилюючи один одного, створили найбільш могутні, жорсткі і потужні бюрократичні організації, еліти і супереліти Другої хвилі”.
І нарешті, стверджується в книзі Тоффлера, насувається глибока криза принципів і структур Другої хвилі і на зміну їй піднімається Третя хвиля, котра несе нові погляди на світ і нові науково-технологічні досягнення в сфері інформатики, електроніки, молекулярної біології, які дозволяють вийти за рамки обмежених життєвих і філософських концепцій індустріального періоду. На думку дослідника, точкою відліку можна вважати 1955 р., коли в США вперше кількість „білих комірців” і працівників сфери обслуговування почало перевищувати число „синіх комірців”. Це було десятиліття, коли почалось широке втілення комп’ютерів і нових технологій, доступних населенню.
Цивілізація Третьої хвилі суперечить старій традиційній індустріальній цивілізації, оскільки є одночасно і високотехнологічною, і анти-індустріальною. Вона, на думку дослідника, виведе людство за межі стандартизації, синхронізації та централізації, а також буде відкидати бюрократію, зменшувати роль національної держави.
Розвиток комп’ютерної техніки і засобів зв’язку зумовить, на думку Тоффлера, серйозні зміни у структурі зайнятості, а в комплексі це все сприятиме інтелектуалізації праці і появі так званих „електронних котеджів”, які дозволять перенести роботу з офісів у житло працівників. Поряд з економією часу і скороченням транспортних витрат, втілення „електронних котеджів” приведе, на думку Тоффлера, до зміцнення сім’ї і посилить тенденції до відродження привабливих малих міст та сільського способу життя.
Крім того, Е.Тоффлер акцентує увагу на явищі, яке він назвав „демасифікація мас-медіа”. А саме, говорячи про тенденції розвитку засобів масової інформації, він зазначає підвищення їх інтерактивності завдяки втіленню нових мережних комп’ютерних технологій. Процес демасифікації мас-медіа Тоффлер ілюструє фактом зниження тиражів американських і британських „великих газет”, який був зафіксований у 1970-х рр. Такий же процес відбувається і з „великими журналами”, а саме, при зростанні населення США з 1970 по 1977 рр. на 14 млн. чол., загальний наклад основних 25 американських журналів знизився на 4 млн. екз. Одночасно з цим в США спостерігався посилений інтерес до міні-журналів і газет. „Такі втрати, зазначає Тоффлер, пояснюються не тільки розквітом телебачення. Кожна щотижнева масова газета зустрічає все більшу конкуренцію з боку малотиражних щотижневиків, газет, що виходять двічі на тиждень, так званих газет для споживачів”.
Демасифікація охоплює не тільки друковані видання – відбувається постійне зростання кількості радіостанцій, котрі починають звертатися до своєї власної аудиторії. У централізованого телебачення з’явився могутній конкурент – системи кабельного телебачення, яке паралельно з показом відео починає транслювати місцеві новини. Тоффлер зафіксував перші експерименти по реалізації інтерактивних мереж на базі систем кабельного телебачення, які дозволяють не тільки дивитись програми, але і спілкуватися з різними службами. Це японська система „Hi-Ovis”, змонтована з використанням волоконно-оптичних ліній зв’язку в 160 будинках одного із районів Осаки і управляється комп’ютером. У кожного користувача телевізор оснащений мікрофоном і телекамерою. Система „Hi-Ovis” ще в 1970-х рр. дозволяла забезпечувати відеозв’язок конференцій, індивідуальний перегляд відеопрограми із банку відеокасет та ін.
Тоффлер, поряд з суто технологічними моментами, відзначає тенденції створення нового інтелектуального середовища, що ґрунтується на комп’ютерних мережах. Слід підкреслити, що в книзі Тоффлер жодного разу не згадує слово „Інтернет”, хоча постійно виникають сюжети, де описуються технології, які на сьогодні успішно реалізовані в рамках інфраструктури і сервісів Інтернету. У цьому зв’язку варто зауважити, що дослідник опублікував свою книгу в 1980 році, коли технології побудови комп’ютерних мереж на основі протоколів TCP/IP (Transmission Control Protocol / Internet Protocol) уже 10 років застосовувалась в США. Перша така мережа, що ґрунтувалась на технології комутації пакетів, була створена на замовлення Міністерства оборони США в 1969-1970-х рр. Це була мережа ARPANET (Advanced Research Project Agency Network), яка об’єднала 4 університетських комп’ютерних центри, розташованих в Лос-Анджелесі і Санта-Барбарі (штат Каліфорнія) із Стенфордським університетом та університетом штату Юта в Солт-Лейк-Сіті. В 1972 р. в мережі ARPANET вже працювало 40 комп’ютерних центрів. Вперше мережа ARPANET була публічно продемонстрована в жовтні 1972 р. у Вашингтоні на Міжнародній конференції з комп’ютерних комунікацій, а в наступному році були реалізовані перші міжнародні канали з ARPANET у Великобританію і Норвегію, а також зафіксоване зростання кількості користувачів до 2 тис. чол.
В 1974 р. Вінт Серф і Боб Кан опублікували опис протоколу TCP, що послужило ще одним стимулом для широкого застосування цієї технології в комп’ютерних мережах передачі даних. Термін „Інтернет” як назва сукупності комп’ютерних мереж, реалізованих на основі протоколів TCP/IP, скоріш за все, почав вживатися з 1982 р. після створення науково-освітньої мережі CSNET (Computer Science Network), мережі BITNET і європейської мережі EUnet (European UNIX Network), об’єднавши сегменти в Нідерландах, Данії, Швеції і Великобританії. В подальшому Національний науковий фонд США реалізував власну високошвидкісну комп’ютерну мережу NSFNet, яка до 1990 року стала основою американского сегменту глобальної інфраструктури Інтернету.
Отже, окресливши основні етапи створення Інтернету, ми бачимо, що Тоффлер, розглядаючи тенденції розвитку суспільства, використовує фактичний матеріал про нові технології, котрі сприяють трансформаційним процесам, і навіть через двадцять років вони не залишились просто концепціями, а стали реальними робочими програмами побудови інформаційного суспільства. „Зосередження комп’ютерів по домівках, – зазначає Тоффлер, – стало наступним кроком у створенні інтелектуального середовища”.
Описуючи тенденції активного втілення інформаційних технологій в повсякденне життя людини, Тоффлер окреслює і важливі соціально-філософські проблеми.
Сьогодні з’являються публікації, в яких аналізуються особливості залежності сучасного суспільства від глобальних комп’ютерних мереж, перспективи демократії в умовах кіберпростору, а також прогнозуються процеси самоорганізації Інтернету як незалежної від людини системи. Зокрема російський дослідник Вітковський В.В. у доповіді на Другій Всеросійській конференції „Інтернет і сучасне суспільство” стверджував, що Інтернет як самоорганізована система активно протидіє спробам окремих осіб та організацій взяти його під адміністративний контроль і висунув тезу про наявність у Інтернету власної мети – забезпечення своєї життєздатності незалежно від глобальних, регіональних економічних, політичних та інших умов.
Тоффлер показує тенденції втілення комп’ютерних технологій в повсякденну адміністративну роботу, а також наводить приклади реалізації перших демонстраційних електронних офісів і систем передачі комп’ютерних даних. При цьому він звертає увагу на соціальні, психологічні і економічні наслідки цього процесу, які, на його думку, приведуть до реструктуризації соціальних функцій та зміни структури зайнятості. Подвійна революція в секторі „білих комірців” і в промисловості приведе, на думку Тоффлера, до абсолютно нового способу виробництва, який буде впливати не тільки на рівень зайнятості або структуру індустрії, але також і на розподіл політичної, економічної влади, на кількість робочих місць, міжнародний розподіл праці, роль жінок в економіці, природу праці та ін. Зменшення кількості робочих місць, пов’язаних з виробництвом матеріальних виробів, спричинить зростання обсягів роботи, „яка – при правильній схемі телекомунікацій та іншому обладнанні – може бути виконана деінде, в тому числі у власній вітальні”. Тоффлер наводить приклади переміщення роботи із офісу або виробничого приміщення додому із використанням комп’ютерів і телекомунікацій. „Сьогодні ми не знаємо, – обережно зазначає Тоффлер, – чи стане „електронний котедж” насправді нормою майбутнього. Тим не менш слід усвідомити, що якщо навіть 10-20% робочої сили повинні будуть здійснити ці історичні переміщення за наступні 20-30 років, уся наша економіка, наші міста, наша екологія, структура нашої сім’ї, наші цінності і навіть наша політика зазнають серйозних змін”.
Підбиваючи підсумок, варто зазначити, що здійснюючи прогнози наприкінці 1970-х років, Е.Тоффлер значною мірою виявився першим провісником Інтернет-цивілізації, оскільки сформулював загальні особливості майбутніх змін.

Переваги та вади інформаційного суспільства у концепції Й. Масуди

У 1966 році вийшла в світ колективна монографія під назвою „Інформаційна технологічна революція”. В ній містилася й фундаментальна праця засновника і тодішнього президента Інституту інформаційного суспільства в Токіо, професора кількох японських і зарубіжних (переважно американських) університетів, радника багатьох провідних інформаційних корпорацій і державних структур Й. Масуди „Комп’ютопія”. У ній вчений-футуролог охарактеризував майбутнє інформаційне суспільство, окреслив його основні риси, змалював його переваги, а також вади і потенційні небезпеки.
Введення у науковий обіг терміна „інформаційне суспільство” пов’язується з іменами японських вчених Ю. Хаяші та Й. Масуди і датується початком 1960-х років. Зокрема, праці Й. Масуди „Комп’ютопія” (1966 р.), „Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство” (1981 р.) та „Гіпотези щодо генезису „Гомо інтелідженс” (1985 р.) стали в Японії і на Заході майже хрестоматійними.
Слід зазначити, що на початку 1960-х років перед Японією, яка практично не має природних ресурсів, постало питання: як спрямувати розвиток країни? Шляхом розвитку традиційних галузей економіки чи шляхом інформаційно-інтелектуального розвитку? І японці, мабуть, першими у світі віддали перевагу інформаційному шляхові. Цей доленосний і для Японії, і для світової спільноти вибір, зроблений не без впливу Й. Масуди та його однодумців, за досить короткий час вивів країну на друге місце у світі (після США, які „запозичили” чимало інформаційних ідей і концепцій у Японії та інших країн) з ВВП на душу населення і на перше місце за багатьма показниками економіки, науки і техніки.
Й. Масуда був безпосередньо причетний до вироблення практично всіх програм „японської” моделі інформаційного суспільства, зокрема таких, як „Японське інформаційне суспільство: теми і підходи” (1969 р.), „Контури політики сприяння інформатизації японського суспільства” (1969 р.), „План створення інформаційного суспільства – національна мета до 2000 року” (1972 р.).
Цінність „Комп’ютопії” полягає в тому, що в ній Й. Масуда, по-перше, обґрунтував та узагальнив основні характеристики інформаційного суспільства, які стисло можна викласти так:
- глобалізм, вихід людства на космічний рівень свідомості;
- світовий симбіоз людства і природи;
- перехід до існування людства у глобальному інформаційному просторі.
- По-друге, вчений сформулював сім принципів концепції „глобальної комп’ютопії”, два з яких стосуються політико-правової сфери, а ще один – сфери етики і моралі. Це, зокрема:
- „свобода ухвалення рішень і рівність сприятливих можливостей для всіх”;
- „функціональна соціальна воля панівних сил, сил влади”;
- „відродження технологічного синергізму людства і Бога”.
По-третє, Й. Масуда дав блискучий порівняльний аналіз індустріального та інформаційного суспільства, що виростає з нього. Вражає кількість (17!) та чіткість критеріїв порівнянь, а також коректність характеристик основних рис обох суспільств. Показово, що майже половина з них стосується соціально-політичної сфери.
„В індустріальній системі приватного підприємництва панують власність та капітал, вільна конкуренція і максималізація прибутку. В інформаційному ж суспільстві соціально-економічна система виступатиме як вільне громадянське суспільство, для якого характерне верховенство його інфраструктури (де об’єднано всі типи капіталу: суспільний, індивідуальний та орієнтований на знання), в якому буде втілено принцип синергії і громадської користі”. Найбільшу цінність становить положення про майбутнє „вільне громадянське суспільство”, яке нині досить успішно функціонує в усталених демократичних суспільствах.
Продовжуючи порівняльний аналіз, дослідник наголошує, що індустріальне суспільство – це лад централізованої влади та ієрархії класів. Інформаційне, навпаки, буде вільним суспільством, багатоцентровим. Полі