Редакція 1588 року

Редакція 1566 року

Статут було затверджено сеймом в 1554р., але він набув чинності лише 1566р. 2-й Л.С. з уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. ругий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки

Редакція 1588 року

Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 року, об'єднання Великого князівства Литовського і Корони Польської. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів

55. Аналіз історичного джерела (Пересопницьке євангелія 1556–1561 рр. та Острозька Біблія 1581 р.)

Пересо́пницьке єва́нгеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Один із символів української нації.

Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська. Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез'ясованою.

Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі, завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі Важливим аспектом цінності книги є художнє оформлення. Її орнаментація, створена в народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним уставом свідчить про високий рівень майстерності українських переписувачів.

Євангеліє написане пізнім уставом на пергаменті чорним чорнилом і циноброю (червоною фарбою). У рукописі є ще «дробне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови тощо.

Острозька Біблія 1581 р. — перше повне друковане видання всіх книг Св. Письма церковно-слов'янською мовою, здійснене в Острозі друкарем І. Федоровим, заходами князя К. Острозького, підготовлене гуртком учених при Острозькій школі. Надрукована на 628 аркушах, з численними заставками, кінцівками та ініціалами, О. Б. є досконалим зразком друкарського мистецтва України кінця 16 століття. В книзі вміщено передмову К. Острозького, де він тлумачить виникнення тексту, другу, віршовану передмову Г. Смотрицького, де вміщено похвалу видавцеві та його гербові, і післямову І. Федорова.Монета НБУ присвячена Острозькій Біблії

Острозька Біблія відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Видавець зібрав церковно-слов'янські та грецькі списки з монастирів усього православного Сходу. Зокрема Діонісій Раллі Палеолог за вказівкою папи Григорія XIII близько 1578—1579 рр. привіз з Рима до Острога список Біблії^[1]; в тому числі з Москви привезено копію повної Біблії Новгородського архієпископа Генадія з 1499 р. Зібрані списки звіряли з Грецькою Септуаґінтою або наново перекладали, хоч не обійшлося й тут без помилок. З уніфікованим правописом була передрукована 1663 р. в Москві, а з дальшими текстовими виправленнями гуртка під проводом Є. Славинецького, а згодом Я. Блотніцького та В. Лящевського, стала основою Синодальної (Єлисаветинської) Біблії 1751 і 1756 рр. (справлене видання, з якого передруковані усі наступні). Над текстом О. Б. працював П. Беринда і з неї виписував матеріал для свого «Лексикону» 1627 р. Редакційно-перекладацька робота над О. Б. свідчить про високу мовну культуру в Україні в кінці 16 ст. У перередагуванні Острозької Біблії брав участь і Лопатинський Теофілакт.

56. Зборівський договір 1649р. Б. Хмельницького

Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Повна назва Зборівського договору: " Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки ". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.

Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

57. Аналіз історичного джерела (Білоцерківський договір 1651 р. Б. Хмельницького)

Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;

територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;

реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;

Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.

гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.

гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.

Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

58. Аналіз історичного джерела (Московська угода (Березневі статті Б. Хмельницького) 1654 р.)

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

59. Аналіз історичного джерела (Гадяцька угода 1658 р. І. Виговського)

Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті»; пол. ugoda hadziacka) — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.

Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допустити Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією. Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.

Новий гетьман Іван Виговський ці умови відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод, які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич і П. Тетеря, а польську Станіслав-Казимір Бенєвський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства.

Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська

Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною.

60. Аналіз історичного джерела (Літопис Самійла Величка)

Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:
перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848—1864 роках

61. Аналіз історичного джерела (Конституція 1710 р. П. Орлика)

Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу.

Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання

Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.

Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьки, Україною.

62. Аналіз історичного джерела (М. Костомаров “Книга буття українського народу”)

«Книга буття українського народу» («Закон Божий») — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова.

Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з наданням кожному народові авт. прав. Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її месіанську роль в історії людства.

В «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосницького права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував всередині українського народу, і вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до об'єднання.

Обмеженість «Книги буття» полягає також у релігійно-містичній формі викладу, в ідеалістичному тлумаченні історичного процесу, певній ідеалізації християнства, козацтва та історії України в цілому, у невизначеності шляхів здійснення наміченої програми.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле».

63. Аналіз історичного джерела (“Основа” (1861–1862 рр.) – перший український журнал у Російській імперії)

Основа — перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал та науково-літературний щомісячний часопис.

Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до жовтня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Видавцями були Василь Білозерський (редактор), Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Кістяковський (секретар), М. Щербак та інші.

В 1861 в книгах I—XII журналу «Основа» за редакцією Василя Білозерського вийшла збірка віршів Тараса Шевченка, друкована під заголовком «Кобзар». Вірші, які також називають четвертим виданням «Кобзаря» були опубліковані частково безпосередньо перед, а частково після смерті Шевченка в 1861 році. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами (за винятком букви «і», на якій не завжди друкарня могла позначити наголоси з технічних причин).

«Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії тощо. Тут було вперше опубліковано багато творів Тараса Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п'єса «Назар Стодоля»), Леоніда Глібова, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського, Павла Житецького та інших.

«Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні.

В створенні журналу «Основа» також брала участь Ганна Барвінок(справжнє ім’я - Олександра Білозерська-Куліш), сестра В. Білозерського та дружина П. Куліша.

Куліш вів бібліографічний відділ, був головним критиком журналу, незважаючи на це писав публіцистичні статті. Один з видатних публіцистичних творів П. Куліша є «Листи з Хутора». 5 листів що зображували філософію хуторянства.

64. Аналіз історичного джерела (М. Міхновський “Самостійна Україна”)

Брошу́ра «Самості́йна Україна» — публіцистичний твір авторства Миколи Міхновського, написаний у 1900 році. Деякий час виконував роль політичної програми Радикальної Української Партії. Твір торкається політичних, правових та філософських аспектів буття української нації і держави.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. українська національна ідея стала теоретично усвідомленою, буттєвою, у політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Серед складного світоглядно-політичного сплетіння виокремилася група прибічників позитивістської орієнтації, що апелювали до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь. До цієї групи входили: Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський.

Другу групу фундаторів української національної ідеї становили прибічники радикальної форми націоналізму — так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна — не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Юрій Липа і Дмитро Донцов.

У січні 1900 року, Микола Міхновський взяв участь у створенні Революційної Української Партії. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна».

Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне і правомірне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.

65. Аналіз історичного джерела (Б. Грінченко “Словарь української мови”)

«Словарь української мови» (Грінчевичівка) — перекладний українсько-російський словник, виданий 1907—1909 у Києві у 4 томах. Його зібрала редакція журналу «Кіевская старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко.

Словник складався 46 років (1861—1907) і мав великий вплив на усталення українській літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови» налічує близько 68 000 слів. У кінці четвертого тому окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» є найповнішим і лексикографічно найдосконалішим українським словником до початку 20 століття. Працю над словником розпочали ще Є. Тимченко і В. Науменко, які впорядкували лексичний матеріал журналу «Основа» 1861—62 та пізніші лексичні нагромадження, 1897 опублікували (за російським правописом) перші аркуші (літери А — В) як додаток до журналу «Киевская старина».

З 1902 до роботи над словником було залучено Б. Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектні і фолькльорні записи).

«Словарь української мови» став словником української живої мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова в словнику пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко представлена українська фразеологія, часто з поясненням її походження. У передмові до словника, Б. Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії.

Українська частина словника надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б. Грінченком правописом, т. з. грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису. Російський академік О. Шахматов дав «Словарю…» високу оцінку — на Загальних зборах Петербурзької АН 1905 «Словареві української мови» присуджено другу премію М. Костомарова.

Найважливіша недостача цього словника на теперішній час — він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо

66. Аналіз історичного джерела (І Універсал Центральної ради)

10 червня 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

[ред.] Умови І Універсалу

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал («До українського народу, на Україні і поза її сущому»). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно I Універсалу проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародне Українське Збори (Сейм), що обирається загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд Росії 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

67. Аналіз історичного джерела (ІІ Універсал Центральної ради)

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови ІІ Універсалу

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради...

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміс якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада,... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

68. Аналіз історичного джерела (ІІІ Універсал Центральної ради)

Третій Універсал Центральної Ради — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що проголошував Українську Народну Республіку. Був проголошений 7 листопада (20 листопада за новим стилем) 1917 року в Києві.

Вперше ідею проголошення УНР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт. 7 листопада М. Грушевський відкрив урочисте засідання Української Центральної Ради і після вступного слова зачитав текст Універсалу:

Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному Секретаріату.

Україна стає Українською Народною Республікою.

До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважно українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.

На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів.

В Україні проголошувався 8-годинний робочий день.

Запроваджувався державний контроль над виробництвом.

Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.

Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія.

В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд.

Україна визнає національно-персональну автономію для національних меншин.

На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року.

Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропозицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній Раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46, з них проголосували:

За Універсал — 42,

Проти — жоден,

утрималися — 4 члени Ради (2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу).

69. Аналіз історичного джерела (ІV Універсал Центральної ради)

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV Універсалу

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на Україні більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина і т. п.) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді - це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

70. Аналіз історичного джерела (П. Скоропадський “Грамота до всього українського народу”)

Грамота до всього українського народу — перший офіційний документ Української Держави. Звернення програмного характеру гетьмана Павла Скоропадського. Оприлюднене 29 квітня 1918 року, в день скинення ним Центральної Ради. Проголошував встановлення одноосібної влади гетьмана. Основний автор тексту — Олександр Палатов.