Право комунальної власності на землю

Передачу земельних ділянок державної власності У комунальну власність передбачає ст. 117 ЗК України. Право комунальної земельної власності може бути розширено внаслідок викупу земельних ділянок фізичних і юридичних осіб для суспільних потреб або придбання їх на інших засадах, передбачених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташо­вано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ді­лянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів дер­жавної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності.

Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця зне­шкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомо­більними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім ви­падків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Підставами набуття права комунальної власності на землю є: пере­дача територіальним громадам земельних ділянок державної власності; викуп їх для суспільних потреб та примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини, умовою якої є передача цих ділянок територіальним громадам; набуття у власність земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом (наприклад, добровільної відмови фізичної або юридичної осо­би від права власності на земельну ділянку на користь територіальної громади або примусове вилучення ділянки за позовами органів місцевого самоврядування у передбачених законом випадках). Наведений перелік підстав набуття права власності на землю не є вичерпним.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України комунальна власність на землю належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст. Визначення поняття територіальної громади, її правосуб'єктність, основні функції та повноваження, у тому числі правомочності власності, а також умови і порядок їх здійснення закріплено у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

80. Право власності на землю фізичних осіб.

Власник земельної ділянки може використовувати ЇЇ на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ст.373 ЦК). Приватними особами, які мають право приватної власності на земельні ділянки, визнаються не лише громадяни, а й юридичні особи. До фізичних осіб, які мають право приватної власності на землю (земельну ділянку), належать також іноземці, особи без громадянства, які набувають право власності відповідно до закону. Стаття 337 ЦК вирішує проблеми права на земельну ділянку, пов'язані з придбанням житлового будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо житловий будинок, будівля, споруда розмішені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

81. Право власності на землю юридичних осіб.

Ст.82 ЗКУ - 1. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

3. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб.

4. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

82. Право загальної власності на землю.

Власність на землю — належність фізичній особі, юридичній особі, територіальній громаді чи державі земельної ділянки на праві володіння, користування та розпорядження нею. Право власності на землю є досить спірним, але застосовується майже повсюдно. Так як кількість землі на планеті обмежена, а населення, для якого земля є життєво необхідним ресурсом, постійно зростає, неминуче виникають конфлікти, пов'язані з земельними відносинами. В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку.

83. Особливості права власності на землю іноземних суб’єктів.

Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. У ЗКУ іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства, а також іноземні держави визнаються суб’єктами права власності на землі несільськогосподарського призначення. Іноземні суб'єкти права власності на землю обмежені у придбанні земель за категоріями, виборі місця їх розташування, у меті використання, умовах одержання тощо. Відповідно до частини 5 статті 22 ЗКУ землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Якщо такі землі отримано іноземними громадянами, особами без громадянства, іноземними юридичними особами у спадщину, то згідно з частиною 4 статті 81 та частиною 3 статті 82 ЗКУ вони протягом року підлягають відчуженню.

84. Підстави виникнення, зміни та припинення права власності на землю

Суб'єктивне право власності на землю виникає на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою виникнення права власності па землю є юридичний факт, з яким он пов'язує виникнення цього права. Згідно з ЗК України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать:- рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність;- цивільно-правова угода;- успадкування земельної ділянки. Підстави та порядок виникнення права власності на землю зумовлені формою власності на землю.

85. Основні права і обов'язки власників земельних ділянок та межі належного здійснення земельно-власницьких прав і обов'язків.

Власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Власники земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

86. Поняття, особливості та принципи права землекористування.

Право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів. Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо.

87. Суб'єкти права землекористування.

Згідно зі ст. 7 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) земля надається в користування громадянам України, сільськогосподарським і несільськогосподарським підприємствам і організаціям незалежно від форми власності, на якій вони створені. Наведений перелік суб'єктів не є вичерпним. У випадках, передбачених законодавством, земля може надаватися в користування й іншим суб'єктам. Так, ст. 8 ЗК України називає потенційними землекористувачами-орендарями, наприклад, іноземців і осіб без громадянства. Серед несільськогосподарських підприємств і організацій закон вказує громадські об'єднання, релігійні організації, кооперативи, спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації з участю українських, іноземних юридичних осіб і громадян, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземні держави, промислові, транспортні підприємства тощо.

88. Право загального землекористування громадян.

Характеризуючи право загального землекористування з врахуванням природно-правового аспекту, слід мати на увазі, що основою для його юридичного наповнення виступають положення екологічного права в частині використання природних ресурсів. Право загального землекористування, крім того, невід’ємно пов’язано з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, яке включає: а) право на охорону життя і здоров’я від несприятливих природних умов і природно-антропогенних факторів; б) право на якісне, сприятливе, здорове навколишнє природне середовище; в) право використання корисних властивостей природи для задоволення необхідних життєзабезпечувальних фізіологічних і духовних потреб. Останнє, відповідно, здійснюється шляхом реалізації права загального землекористування. Необхідною умовою такого землекористування, безперечно, виступає якісне, здорове природне середовище.

89. Право спеціального землекористування.

Спеціальне землекористування здійснюється для строго визначених цілей, передбачених законодавством. До них відносяться будівництво та експлуатація промислових об'єктів, житлових будов, ведення сільськогосподарського виробництва, садівництва, городництва, дачного і підсобного господарства та деяких інших. Діє правило про неприпустимість зраді-1 ня цільового призначення земельної ділянки. За загальним правилом, / спеціальне землекористування є платним, хоча допускається повне або часткове звільнення від земельних платежів. Спеціальне землекористування здійснюється на основі права постійного (безстрокового) і безоплатного термінового користування, довічного успадкованого володіння, оренди, права обмеженого користування чужою земельною ділянкою (приватного сервітуту).

90. Правові форми використання земель.

Ст. 95 Земельного кодексу України передбачає, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Право постійного користування земельною ділянкою закріплене у ст.. 92 ЗК. В ній визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Однією із форм використання земель є передача земельної ділянки в оренду. Ст.. 93 ЗК передбачає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть бути передані в оренду всім суб’єктам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

91. Підстави виникнення, зміни та припинення права землекористування.

У загальному вигляді підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені ст. 141 ЗКУ: «Підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.»

92. Право постійного землекористування підприємств, установ і організацій державної та комунальної власності.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути тільки державні та комунальні підприємства, установи і організації. Так, згідно з ч. 2 ст. 92 ЗК права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, підприємства (об'єднання), установи та організації (наприклад, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні та транспортні підприємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства, що здійснюють управління житловими комплексами та надають комунальні послуги, природоохоронні, оздоровчі та наукові установи і навчальні заклади державної або комунальної власності, лісогосподарські та водогосподарські організації, органи державної влади і місцевого самоврядування тощо).

93. Право орендного землекористування. Умови та порядок укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. У цьому законодавчому визначенні наведені найважливіші складові оренди землі – виділення ділянки як об'єкта оренди, договірні підстави виникнення розглядуваного права, визначення строку дії оренди, її платний характер, належність орендареві правомочностей лише володіння і користування, надання земельної ділянки для певних визначених видів діяльності. Використання орендованих земельних ділянок здійснюється на підставі договору, який укладається між орендодавцем та орендарем. Згідно зі ст. 13 Закону "Про оренду землі" договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

94. Право концесійного землекористування. Особливості укладення та змісту концесійного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 ЗК для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки в порядку, встановленому ЗК. Із змісту цієї норми випливає, що для концесійної діяльності земельні ділянки надаються в оренду. Проте концесія не тотожна звичайній оренді землі, і тому концесійне використання земельних ресурсів відрізняється від орендного землекористування. Відповідно до ст. 1 Закону "Про концесії" концесія визначається як надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкту концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. У цьому законодавчому визначенні концесії містяться деякі юридичні складові оренди, але не усі вони збігаються з аналогічними ознаками оренди землі. Такі складові концесії, як договірні засади її виникнення, платне і строкове володіння і користування (експлуатація) об'єктом концесії, наближають її до орендних відносин. Проте навіть у них можна знайти ознаки, що відмежовують концесію від оренди, не говорячи вже про інші розходження між ними. Так, згідно зі ст. 1 розглядуваного Закону договір концесії або концесійний договір, відповідно до якого орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній і строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створювати (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та здійснювати управління ним відповідно до закону з метою задоволення громадських потреб.

95. Поняття та особливості юридичної відповідальності за земельні правопорушення. Склад земельного правопорушення як підстава юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства - важлива складова правового забезпечення раціонального використання та охорони земель. Вона має місце у межах правовідносин між суб'єктом, який порушив приписи земельно-правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів - з іншого. Юридична відповідальність спрямована на стимулювання додержання земельно-правових норм, відновлення порушених земельних прав, а також на запобігання вчиненню земельних правопорушень. Юридичний зміст відповідальності полягає у безумовному обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру. Вид і міра цих наслідків передбачені відповідними санкціями правових норм.

96. Правові форми управління в галузі регулювання земельних відносин.

Управління у галузі земельних відносин доцільно визначати як діяльність із використанням владного примусу, спрямовану на забезпечення раціонального використання, охорони та відтворення земель. В залежності від обсягу компетенції виділяють органи: загальної; міжгалузевої; галузевої компетенції; спеціально уповноважений орган з питань земельних ресурсів. Певні функції центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (зокрема, щодо т.з. реєстрації земельних ділянок" - див. ст. 202 ЗК України) на даний час фактично здійснює Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» (діє на підставі Статуту, затвердженого Наказом Держкомзему України від 22.01.2009 №33).

97. Організаційно-функціональне забезпечення використання, відтворення та охорони земель.

Основними принципами формування соціально та економічно ефективного і екологічно безпечного землекористування в Україні є: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Таким принципам відповідає стале землекористування, яке представляє собою форму та відповідні до неї методи використання земель, що забезпечують оптимальні параметри екологічних і соціально-економічних функцій територій. Екологічна складова сталого землекористування це комплекс властивостей ґрунтів і відповідних процесів, існування яких дозволяє підтримувати характерні (модальні, які найчастіше зустрічаються) параметри ґрунтів у просторі та часі.

98. Юридичні аспекти ведення земельного кадастру.

Законодавче визначення Державного земельного кадастру наведене у ч.1 ст.193 ЗКУ, ст.1 ЗУ «Про Державний земельний кадастр»: «Державний земельний кадастр – єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.» Доведено, що юридичний аспект державного земельного кадастру включає в себе такі елементи: об’єкт земельного кадастру, його суб’єкти, метод, загальні принципи ведення, норми, інститути та джерела земельного кадастру. Під об'єктом земельного кадастру слід розуміти земельну ділянку з точно визначеними межами. Суб'єктами державного земельного кадастру є уповноважені органи, що забезпечують збирання, документування, нагромадження, обробку, облік, зберігання і використання комплексної інформації про земельну ділянку, а також інші органи державної влади, юридичні й фізичні особи і їхні об'єднання, що виступають, як споживачі відомостей державного земельного кадастру. Предметом державного земельного кадастру є, з одного боку, процедури збирання, документування, нагромадження, обробки, обліку, зберігання і використання кадастрової інформації, а з іншого – суспільні відносини в сфері ведення державного земельного кадастру, що виникають між уповноваженими органами при здійсненні даних процедур, і правові норми, що регулюють відповідні правовідносини. Методом державного земельного кадастру є сукупність юридичних заходів і способів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин із приводу ведення державного земельного кадастру.

99. Поняття, мета, завдання і зміст землеустрою та землевпорядний процес.

Землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил. Мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середовища та поліпшенні природних ландшафтів. Основними завданнями землеустрою є:

а) реалізація політики держави щодо науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з усуненням недоліків у розташуванні земель, створення екологічно сталих ландшафтів і агросистем;

б) інформаційне забезпечення правового, економічного, екологічного і містобудівного механізму регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному, господарському рівнях шляхом розробки пропозицій по встановленню особливого режиму і умов використання земель;

в) встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

г) здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;

ґ) організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо- і пасовищезмін;

д) розробка системи заходів по збереженню і поліпшенню природних ландшафтів, відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землюванню малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушений, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, по консервації деградованих і малопродуктивних земель, попередженню інших негативних явищ;

е) організація територій несільськогосподарських підприємств, організацій і установ з метою створення умов ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель.

Правове регулювання у сфері охорони земель здійснюється відповідно до Конституції, ЗК, законів "Про охорону земель", "Про державний контроль за використанням та охороною земель" інших нормативно-правових актів. Однак вищенаведені норма­тивно-правові акти на сьогодні суперечать один одному.

У ст. 162 ЗК визначено поняття охорони земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антро­погенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призна­чення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення. Завданням охорони земель є забезпе­чення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України. Основними принципами державної політики в сфері охорони земель є: забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; пріори­тет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторо­вого базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель; нормування і планомірне об­меження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності у галузі охорони земель; публічність питань охорони земель, використання коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.

Змістом охорони земель згідно з ст. 164 ЗК є: обґрунтування і забезпечення раціонального землекористування; захист сільськогосподарських угідь і лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного за­солення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; збере­ження природних водно-болотних угідь; попередження, погір­шення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервацію деградованих і малопродуктивних сіль­ськогосподарських угідь.

В розд. IV Закону "Про охорону земель" закріплена система заходів у галузі охорони земель. Державна комплексна система спостережень включає топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розві­дування стану земель і ґрунтів, їх моніторинг. На базі даних державної комплексної системи спостережень формуються на­ціональний, регіональний та місцевий банки даних про стан земель і ґрунтів.

Важливими заходами охорони земель є стандартизація і нормування. Стаття 165 ЗК встановлює, що стандартизація і нормування у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної і са­нітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відпо­відних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

До нормативних документів із стандартизації в галузі охо­рони земель належать: терміни, поняття класифікації; методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інфор­мації про якість земель, прогнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та охорони земель; технічні умови щодо процесів та послуг у сфері охорони земель; метрологічні норми, правила, вимоги до організації робіт; інші нормативні документи із стандартизації у галузі охорони земель.

Нормативні документи в галузі охорони земель розробля­ються, затверджуються, перевіряються і переглядаються в по­рядку, встановленому Законом України від 17 травня 2001 р. "Про стандартизацію".

У галузі охорони земель і відтворення родючості ґрунтів установлюються такі нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану ґрунтів; гранично допусти­мого забруднення ґрунтів; показників деградації земель і ґрунтів. У ч. З ст. 165 ЗК встановлено, що нормативні документи щодо стандартизації у галузі охорони земель і відтворення родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міністрів України. Норма­тиви гранично допустимого забруднення ґрунтів визначаються з метою встановлення критеріїв придатності земель для ви­користання їх за цільовим призначенням. До нормативів гра­нично допустимого забруднення ґрунтів належать: гранично допустимі концентрації у ґрунтах хімічних речовин, залишкових кількостей пестицидів і агрохімікатів, важких металів тощо; максимально допустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактив­ними речовинами.