2015-08-13
1374
Нові аналітичні прийоми виявилися пропозицією, яка сформувалася під попит, що утворився в результаті істотного ускладнення політичної системи в XX ст. Саме цей фактор і варто визнати основною причиною появи наукової політичної аналітики з використанням експертного знання, що повинна була замінити стратегію «досвіду й мудрості», яка дала збій.
Дійсно, в XX ст. на політичній арені з'явилися одразу кілька нових і вкрай важливих суб'єктів політичної аналітики, а вже існуючі суттєвим чином змінилися й підвищили рівень свого суспільного впливу. Так, усе більш активно стали втручатися в політику комерційні структури, що раніше перебували за рамками політичного поля, різко зросла роль засобів масової інформації, особливо після появи електронних ЗМІ, у результаті чого ЗМІ одержали навіть назву «четвертої влади». Активно розвивається виборча система, удосконалюється принцип поділу влади й парламентаризму, внаслідок чого в країнах з демократичною системою право вибору одержує переважна більшість населення, а законодавча й судова влади істотно розширюють свої повноваження. У світі з'являється значне число парламентських республік, де вищий законодавчий орган влади одержує право формувати кабінет міністрів, при цьому останній функціонує тільки на засадах підтримки парламентом. Виникає й інститут парламентського контролю за діяльністю уряду. Як значимі політичні актори заявляють про себе громадські організації, що кидають виклик традиційним політичним партіям. Та й самі партії переживають істотну трансформацію: вони вдосконалюють навички роботи з виборцями, внутрішню організаційну структуру, механізми реагування на зміни ситуації.
|
|
|
Ускладнення політичного процесу призводить до того, що політики змушені враховувати у своїй діяльності все нові й нові фактори, стикатися зі зростаючим у геометричній прогресії обсягом інформації, приймати значно більшу кількість рішень. Крім того, політичний процес виявляється настільки динамічним, що поняття досвіду стає все більш і більш розмитим - повторюваних ситуацій стає усе менше, а набутий від участі в певних подіях досвід виявляється в майбутньому малокорисним. Більше того, спроби використати старі напрацювання в нових ситуаціях без урахування умов, що змінилися, все частіше й частіше виявляються досить невдалими.
Дані обставини призводять до того, що політики змушені шукати допоміжні інструменти для оптимізації своєї діяльності й знаходять їх у вигляді носіїв спеціального знання про політичний процес, здатних за допомогою наукових технологій трансформувати його в компетентний аналіз ситуації, політичний прогноз і, що найголовніше, в політичне рішення.
|
|
|
У результаті в країнах розвиненої демократії парадокс політичної експертизи виявляється подоланим, і вона стає рівноправним членом «експертної родини». Більше того, політичні експерти все частіше працюють у тісному контакті з іншими експертами, що відбувається внаслідок збільшення числа прикладних проблем, які вимагають комплексного підходу. Політичні експерти співробітничають з експертами в галузі економіки, юриспруденції, соціології, демографії та цілої низки інших галузей наукового знання. Наприклад, можливість зміни виборчого законодавства є як політичною, так і юридичною проблемою, що вимагає участі відповідних фахівців. А для вирішення завдання забезпечення перемоги того або іншого кандидата на виборах потрібне підключення не тільки політичних і юридичних експертів, але й фахівців у цілій серії інших наукових дисциплін.
Говорячи про експертну революцію в політиці, слід зазначити й спокусу, що з'являється, замінивши експертами самих політиків - одержати своєрідний експертний реванш за минулі історичні періоди, коли політики не бачили необхідності в політичній експертизі. Але подібна підміна уявляється не зовсім реалістичною. Адже функції сучасних політичних експертів і самих політиків розрізняються. Політик - це насамперед не власник певних професійних і наукових знань, а носій специфічних інтелектуальних і людських якостей. Вони, з одного боку, забезпечують йому легітимність - готовність населення країни передати йому владні повноваження, що досить важливо в сучасних демократичних системах. З другого боку, вони дозволяють йому контролювати й спрямовувати процеси, що протікають у суспільстві. Політик є багато в чому фігурою синтетичною в тому розумінні, що він задає загальні вектори розвитку всієї структури держави й суспільства, при цьому не вимальовуючи окремі деталі. Визначаючи загальний напрям еволюції політичної й інших суспільних систем, він вдається до послуг експертів переважно для вирішення суто управлінських завдань. У результаті відбувається своєрідний поділ праці між політиками й експертами - кожний виконує свою функцію, становлячи в цілому ефективний тандем.
Водночас на даному етапі розвитку політичної системи не варто й переоцінювати роль експертів у процесі прийняття політичних і державно-управлінських рішень - найчастіше їхній голос не буває почутий практикуючими керівниками держави, що призводить до деформацій у процесі прийняття рішень. Особливо це характерно для пострадянського політичного процесу - багато вітчизняних політиків, щойно отримавши черговий диплом доктора чи кандидата наук, на жаль, найчастіше переоцінюють свої сили та як і раніше вважають себе здатними самостійно оцінювати поточну ситуацію, робити прогнози й приймати рішення.
Цікавим щодо цього є зауваження А.Вілдавскі про те, що основним супротивником використання політичної аналітики, а отже, і активного застосування експертизи, є бюрократія. Звиклі до функціонування в чітко лімітованому інструкціями й розпорядженнями адміністративному просторі, чиновники здебільшого не відчувають необхідності в політичному аналізі як інструменті, що активізує творчий початок при вирішенні політичних проблем. А.Вілдавскі використовує термін «контрабандне проникнення політичної аналітики у владні структури», маючи на увазі ту обставину, що технології політичної аналітики можуть поширюватися в інститутах влади, тільки переборюючи твердий опір бюрократичного апарату. Стикаючись із подібною протидією, експерти опиняються перед вибором: або продовжувати спроби впровадження наукових методик у процедуру прийняття управлінських рішень у даній структурі, або самим стати частиною бюрократичної системи, нормалізувавши свої функції й способи їхнього виконання й погодившись із рутинізацією своїх обов'язків. У цьому сенсі політичну аналітику варто розглядати як альтернативу механізму вирішення проблем у стилі твердої регламентації або авторитарного підходу. Політична аналітика, у свою чергу, являє собою науково обґрунтовані механізми форсування творчого процесу при прийнятті політичних та управлінських рішень [8].
|
|
|
Створення наукового напрямку, здатного інтегрувати та об'єднати науковий досвід, принципи та методи філософських, аналітичних, лінгвістичних, політологічних, соціологічних шкіл, у центрі уваги яких знаходяться політика та суспільство є ключовим завданням сучасної української науки. Такою дисципліною може стати політична аналітика, одним з завдань якої є розробка наукових та методологічних основ дослідження, моделювання, прогнозування та програмування політики як явища в цілому. На практиці політична аналітика може стати з одного боку ефективним інструментом державного управління та здійснення політики, а з іншого технологією інформаційно-аналітичного забезпечення та супроводу діяльності органів державної влади.
Формування політичної аналітики як цілісної дисципліни, яка інтегрує різні методи у власну аналітичну методологію, поєднуючи теорію з практикою, використовуючи політичні технології для управління політичними процесами в Україні наразі тільки відбувається.
Політична аналітика - це політико-управлінська дисципліна, що інтегрує та синтезує різноманітні методи дослідження, отримання та інтерпретації інформації стосовно об'єкту дослідження для формування контекстно-залежного уявлення про його сутнісні характеристики, що обумовлює вибір технології для прийняття, впровадження та реалізацію результативних рішень в системі влади.
Політична аналітика, у нашому розумінні складається із двох взаємно перехідних одна в іншу частин: теоретичної частини та прикладної частини, і використовує для рішення проблем як загальні принципи аналітичної філософії, так і різні методи, характерні для наук, які досліджують людину та суспільство.
|
|
|
У цілому політична аналітика має ряд істотних відмінностей у порівнянні з аналітичною філософією. Важливою складовою політичної аналітики є теоретична політологія, і прикладна (політичний аналіз), частиною якого є аналіз державної політики, що у свою чергу тісно пов'язаний з політекономією.
Аналіз політики, як і політекономія, за головну мету має досягнення суспільного блага за рахунок ефективного керування державою та економікою. Метою ж політичного аналізу є створення умов для прийняття таких політичних рішень, які будуть сприяти ефективному розвитку суспільства. При цьому політичний аналіз сприяє прийняттю ефективного політичного рішення виходячи з об'єктивної політичної ситуації при використанні загальних і окремих методів політології.
Мета політичної аналітики дещо інша: як отримати найповніше, найточніше, найдостовірніше уявлення про сутність процесів, які відбуваються у політиці, використовуючи базисні методи аналітичної теорії, аналізуючи мову політики та соціально-економічні і політичні процеси. Політична аналітика використовує комплекс теоретичних і практичних знань, накопичених в аналітичній філософії, політології, соціології, різних областей права, інтегруючи їх на основі аналітичних принципів і методології. Людина і її діяльність досліджується політичною аналітикою через існуючі системні закономірності, які визначають хід розвитку людського співтовариства, зв'язків, інтересів, мотивів, умов, що визначають характер і рід діяльності людини через систему існуючих відносин і світоглядних установок.
Завдання політичного аналітика полягає у тому, щоб ретельно аналізувати властивості політичної сфери, умови і причини, у яких відбуваються політичні події та зв'язати закономірними зв'язками один з одним, відповідно, середовище, причини, умови і події природними відносинами послідовно та логічно.
Політична аналітика досліджує політичні процеси, у яких проявляються певні закономірності, які можуть допомогти пов'язувати явища між собою. Аналітикові важливо знати, чому, як і якими шляхами відбувалася подія, що в цьому випадку вплинуло на певний результат, як проявляються незмінні інваріантні властивості даного універсуму. Відповіді на такі питання вимагають аналізу основних властивостей соціальних і політичних процесів. Аналітик ставить за мету виділення, розуміння, узагальнення і як наслідок - концептуалізацію незмінних і основних рис політичного універсуму, розглядаючи політику саме як ціле, утримуюче безліч елементів у досліджуваній області.
Разом з тим, якщо аналітик працює із природним емпіричним матеріалом, наприклад, аналізує політичний процес, то прогноз завжди буде ускладнений, оскільки неможливо контролювати вплив всіх перемінних (прихованих інтересів, мотивів акторів, можливістю або неможливістю досягнення компромісу в даній політичній ситуації тощо). Ці сторонні сили можуть бути невідомими або такими, що не піддаються виміру за допомогою існуючих методик, і навіть якщо вони відомі або вимірні, можуть виникнути моральні або політичні невідомі перемінні, які впливають на розвиток подій. У цій ситуації досить складно зробити точний політичний прогноз, але політична аналітика саме й прагне наблизитися до найбільш точного прогнозування подій, наслідуючи таким чином природничі науки.
У цілому можна запропонувати наступне бачення політичної аналітики як процесу: аналітик, досліджуючи політику, повинен наблизитися до розкриття абстрактних законів, які лежать в основі незмінних властивостей політичної сфери, використовуючи при цьому додатковий інструментарій (аналітичні схеми, моделі, опис, аналогії процесів, які лежать в основі цих властивостей).
У політичній аналітиці, як і в будь-якій іншій гуманітарній дисципліні, досить складно дати точне пояснення подіям, що відбуваються. Часто не вдається навіть включити точні передбачення та дедукції в прогноз і в пояснення головним чином тому, що висновки проблематично перевірити на практиці. Аналітик змушений доповнювати пояснення абстрактними судженнями і моделями, використовувати додаткову доказову аргументацію, що може мати дискурсивний характер, проте саме такий алгоритм дозволяє зрозуміти конкретні події.
Виникає ряд питань наступного характеру: наскільки взагалі прогноз у політиці неперекручений, чи можливо об'єктивне знання про процеси, які відбуваються у політиці? Як правило, політологи, політичні експерти, консультанти будують свої висновки не скільки на теорії, скільки на інтуїції або на особистісних інтересах. Відповідно факти будуть інтерпретовані або, навпаки, проігноровані у світлі цих інтересів. Виходячи з цього передбачуваний прогноз здійснюється не на основі наукової перевірки теорії та гіпотез, а є досить умовним узагальненням і виходить із особистісних упереджень. Тому першочерговим завданням для політичного аналітика є необхідність уникнення таких помилок, використовуючи інструменти та методи аналітичної теорії.
Основним напрямом політичної аналітики є інформаційно-аналітична діяльність.
Інформаційно-аналітична діяльність - це особливий напрям інформаційної діяльності, пов'язаний з виявленням, опрацюванням, збереженням та поширенням інформації переважно у сфері управлінської, політичної та економічної діяльності.
Проте, для управлінської сфери, політики та економіки, важливим є не стільки своєчасне ознайомлення з первинною інформацією, скільки випереджувальне виявлення проблемних ситуацій і прогноз розвитку подій. Необхідність в отриманні такої інформації зумовлена переходом владних структур до прогностичних форм діяльності з використанням багатоваріантних моделей розвитку подій, що потребує не просто констатації фактів для доведення тієї чи іншої тези, а системного підходу до розв'язання проблеми в цілому на основі поєднання інтелектуальних здібностей людини з функціональними. Близьким за змістом до інформаційно-аналітичної діяльності є поняття інформаційно-аналітичного забезпечення.
Інформаційно-аналітичне забезпечення - це сукупність технологій, методів збору та обробки інформації, що характеризує об'єкт управлінського впливу (соціальні, політичні, економічні й інші процеси), специфічних прийомів їхньої діагностики, аналізу й синтезу, а також оцінки наслідків прийняття різних варіантів політичних рішень.
Інформаційно-аналітичні діяльність в прикладному плані спрямована на забезпечення діяльності осіб, що приймають політичні рішення в умовах дефіциту часу, при неповноті та браку інформації про досліджувані процеси, нечіткість, суперечливості або часткову невірогідність інформації. Така діяльність повинна дозволити зібрати дані у цілісну картину про те, що відбувається й спрогнозувати на перспективу дії різних факторів, структур, груп інтересів та політичних акторів.
Для інформаційно-аналітичної діяльності особливої ваги набуває систематичність визначення кола питань, що виникають у процесі базової діяльності споживача інформації, їх аналіз та прогнозування тенденцій розвитку. Саме орієнтація на передбачення, виявлення тенденцій розвитку ситуації обумовлює переважне застосування різних аналітичних методів опрацювання інформації: інформаційний аналіз, ситуаційний, контент-аналіз тощо. Передбачення шляхів розвитку ситуації потребує узагальнення відомостей та їх оцінки, тобто використання методів узагальнення, абстрагування, моделювання. Для створення інформаційних документів такого напряму інколи необхідно провести самостійне соціологічне, статистичне, маркетингове дослідження.
| Основні форми і принципи дослідження політичного аналізу й прогнозу |
| Костянтин Ващенко, кандидат політичних наук, докторант Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова Досвід розвитку України як суверенної держави засвідчує, що нова якість українського суспільства потребує належного критично-конструктивного дослідження досягнень і прорахунків політичної науки і практики. Не менш важливо створити досконаліший теоретико-методологічний інструментарій, основними складовими якого є політичний аналіз і політичний прогноз. Саме завдяки цьому, на думку багатьох дослідників, можна забезпечити ефективне розгортання процесів сучасного державотворення [1]. З огляду на актуальність цих проблем, у статті розглядаються основні форми і принципи дослідження політичного аналізу й прогнозування. Сучасний стан українського суспільства зумовлює особливу увагу до сфери аналітичної практики, до якої висуваються особливі вимоги. Адже її завданням є формування певних рекомендацій суб’єктам політичного процесу щодо найоптимальнішої дії або шляху розв’язання конкретної проблеми. Саме це і є прерогативою того, що прийнято вважати політичним аналізом. Такий аналіз ґрунтується на політичній науці, втягуючи до своєї орбіти методологію її субдисциплін (серед них, насамперед, „політичні” напрями історії, соціології, психології, які утворюють так звану субдисциплінарну матрицю політичної науки). Тому в широкому розумінні політичним аналізом можна вважати будь-який розгляд суспільно-політичних явищ [2]. Різні визначення політичного аналізу окреслюють особливості цього різновиду діяльності. Так, Л. Пал пропонує під політичним аналізом розуміти кваліфіковане застосування інтелекту до суспільних проблем [3]. Д. Веймер та Е. Вайнінг визначають політичний аналіз як надання корисної поради, що стосується державних рішень і визначається суспільними цінностями [4]. Втім варто зазначити, що якщо теорія політики має, передусім, пояснювати причини виникнення і розвитку політичних явищ, то політичний аналіз має справу з проблемами, пов’язаними з реалізацією політики в суспільній практиці. Особливості політичного аналізу, на відміну від політичної науки, є похідними від специфіки роботи консультанта, покликаного дати аналітичну оцінку конкретної проблеми й запропонувати певні рекомендації щодо реалізації інтересів того чи того суб’єкта політичної дії. Відтак, політичний аналіз слід розглядати як пошук шляхів оптимальної реалізації інтересів суб’єктів політичної дії. Аналіз наукових джерел дає можливість виокремити три форми практики політичного аналізу – ситуаційну, стратегічну і ціннісну [5]. Ситуаційний аналіз зорієнтований на чітко обмежену в просторі і часі проблему. Для нього характерна міждисциплінарність. Мистецтво ситуаційного аналізу полягає в умінні подати конкретну проблему в системному вигляді й визначити головні причини її виникнення. Досягають цього шляхом опрацювання максимальної кількості джерел інформації стосовно проблеми – статистичних і соціологічних даних, психологічних, історичних, економічних характеристик учасників подій тощо. Характерною ознакою аналітичної практики є орієнтація на прийняття рішень у просторово-часовому діапазоні „тут і тепер”. „Завтра” для ситуаційного аналізу – завжди пізно. У цьому полягає вразливість ситуаційної аналітичної практики, підстава для звинувачень на її адресу у нібито нездатності побачити й оцінити перспективу. Саме тому практика ситуаційного аналізу підкріплюється стратегічним аналізом. Стратегічний аналізповинен дати відповідь на запитання, „що має статися” в майбутньому. Поняття „майбутнього” суттєво впливає на стиль мислення та аргументацію практики стратегічного аналізу. Майбутнє конструюють як певну модель за допомогою очевидних (з точки зору аналітика) понять і фактів. Практика стратегічного аналізу – це конструювання „майбутнього” за допомогою сполучних елементів між „минулим” і „теперішнім” часом. Його завдання полягає у визначенні змісту проблем, які виникатимуть у майбутньому. Стратегічному аналітикові необхідно довести, що певна проблема з часом обов’язково стане предметом турботи суспільства або держави. Отже, проблемним полем стратегічного аналізу є не саме по собі „майбутнє”, а досвід конструювання моделей майбутнього розвитку [6]. Продукт стратегічної аналітики не вимагає негайних дій від того суб’єкта політики, якому він адресований. Цей тип аналітичної практики стимулює прийняття рішень, результати яких буде видно, як правило, у віддаленому майбутньому, що інколи провокує ілюзію відтермінування відповідального рішення на невизначений час. Стратегічний аналіз, як правило, є монодисциплінарним. Як показує досвід, потенціал цієї аналітичної практики повністю розкриває себе у разі використання можливостей якоїсь однієї гуманітарної дисципліни (історії, економіки, соціології). Предметом ціннісної складової аналітичної практики є критика базових цінностей та умов здійснення державної політики. Як зазначає О. Валевський, західні політологи цей тип аналітики, як правило, не визнають політичним аналізом. Водночас він дуже поширений у посттоталітарних суспільствах. Це зумовлено двома обставинами. По-перше, початковою стадією становлення професійної аналітичної спільноти. З подальшим розвитком організаційних форм аналітичної діяльності і, відповідно, формуванням ринку аналітичних послуг, те, що зараз заведено вважати ціннісною складовою, відійде до компетенції філософії, історії, ідеології, журналістики. По-друге, перехідний стан історичного буття посттоталітарного суспільства провокує відтворення різновекторних можливостей його розвитку, що об’єктивно робить предметом критики головні цінності державної політики [7]. Відзначимо характерні особливості ціннісної форми аналітичної практики. По-перше, предметом уваги тут є оцінка політики, а не з’ясування ефективного шляху розв’язання якоїсь проблеми. По-друге, цінності містяться в будь-якому аналітичному продукті. Вони імпліцитно є орієнтирами у дослідницькій роботі аналітика. Проте самі по собі базові цінності організації державної і суспільної політики не стають предметом критики. З точки зору професійного експерта, цим мають опікуватися філософія, ідеологія, етика, історія. Але за умов, коли руйнуються сталі суспільні системи, досвід ні ситуаційної, ні стратегічної практики не може автентично пояснити, що саме відбувається в суспільстві. З точки зору ситуаційної і стратегічної практик, зазначає О. Валевський, ціннісний аналіз багато в чому парадоксальний та алогічний, оскільки він побудований на „методологічній доктрині”, створеній самим аналітиком. Її джерелом є індивідуальний авторський життєвий досвід і світогляд [8]. Отже, політичний аналіз є галуззю політологічного знання, яка мусить забезпечувати пошук моделей розв’язання конкретних проблем, з якими зустрічаються суб’єкти політичної діяльності. За своєю природою політичний аналіз є інструментальним знанням. Під прогнозом у науці розуміють „імовірнісне науково обґрунтоване судження про перспективи, можливі стани того чи іншого явища у майбутньому чи про альтернативні терміни його існування” [9]. Звідси можна зробити висновок, що політичне прогнозування – це процес науково обґрунтованого припущення про можливі шляхи розвитку політичних подій у майбутньому, вироблення рекомендацій для практичної діяльності в певних умовах. Метою політичного прогнозування є підвищення ефективності та результативності прийнятих політичних рішень, запобігання небажаному розвитку політичних процесів [10]. Політичне прогнозування передбачає: 1) проектування в політичній сфері, вироблення політичних сценаріїв проектів майбутнього політичного буття, за якими передбачається або планується розвиток подій у певному суспільстві; 2) здатність до політичного передбачення окремо взятої особи або групи індивідів за допомогою інтуїції, знання, інтелектуального чи соціального проектування на основі спільного досвіду. Важливу роль у складанні політичних прогнозів відіграють дослідження громадської думки, соціологічні опитування, дані яких особливо важливі в процесі політичних виборів на різних їх етапах. Громадська думка є різновидом колективного судження, в якому у формі оцінки, ствердження чи засудження виражається ставлення масової свідомості до певних соціально значущих проблем (у тому числі й до проблем майбутнього суспільно-політичного розвитку). Враховуючи здатність громадської думки впливати на свідомість і практичну діяльність людей, регулювати їх соціальну поведінку, в контексті політичного прогнозування велике значення має опанування мистецтвом її формування. Для цього необхідно насамперед правильно і своєчасно визначити завдання, проблеми, потреби колективу і сприяти їх обговоренню [11]. Наявна в політичних прогнозах картина майбутнього спонукає людину або активно прагнути до нього, або протидіяти йому, або ж пасивно його очікувати. Тому будь-який політичний прогноз містить як науково-пізнавальний зміст, так і має певне ідеологічне призначення. Проте в будь-якому випадку прагнення зазирнути у завтрашній день означає намагання подолати невизначеність майбутнього. І це спонукає вчених, політиків до створення різних програм розвитку суспільства, його модернізації. А це свідчить, що політичне прогнозування має дві основні функції – ідеологічну і пізнавальну. Власне, між цими двома функціями політичні прогнози завжди й коливаються, як годинниковий маятник. При цьому кожен прогноз розробляється з метою запобігання небажаним наслідкам вірогідного розвитку подій. Слід додати, що ефективне політичне прогнозування можливе лише за умови постійного коригування прогнозів з урахуванням найновішої інформації. Прогнозування не можна розглядати як безумовну констатацію, що характеризується словами „буде”, „станеться”. Воно має розглядатися як умовна, інструментальна діяльність, що вкладається у формулу: „Може бути або станеться за певних умов”. Такий підхід відображено у працях Д. Белла, І. Бестужева-Лади, А. Уткіна та інших вчених [12]. Отже, прогноз у сфері політики не стільки відіграє роль традиційного пророцтва, скільки є технологією, котра вказує, за яких умов і за допомогою яких засобів можна буде досягнути бажаного майбутнього. В сучасному політичному аналізі й прогнозуванні майбутнього застосовується широкий і різноманітний арсенал наукових загальних і спеціальних методик, логічних і технічних засобів пізнання. Отже, політичний аналіз і прогноз як важливий елемент управління суспільством має базуватися на певних принципах, що дають змогу оптимально підійти до розуміння сегментів політичного життя. На думку В. Горбатенка, в цілому можна визначити такі основні принципи здійснення політичного аналізу і прогнозу [13]. Принцип альтернативності пов’язаний з можливістю розвитку політичного життя за різними траєкторіями, за умови різних взаємозв’язків і структурних відносин. Альтернативність у жодному випадку не слід плутати з вірогідністю. Джерелом альтернатив можуть бути якісні зрушення, що виникають в умовах різних соціально-політичних змін, наприклад, у разі переходу до нового політичного курсу. За складних перехідних політичних ситуацій необхідно пам’ятати, що один і той же результат може бути зумовлений різними причинами. Отже, необхідно враховувати плюралістичність причин і плюралістичність наслідків. Принцип альтернативності діє не тільки як загальнодемократичний, плюралістичний, а і як цілеспрямований засіб досягнення нормативно визначеної мети або пошуку певних тенденцій суспільно-політичного розвитку. Принцип системності прогнозування передбачає, що політика, з одного боку, розглядається як єдиний об’єкт, а з іншого – як сукупність відносно самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Цей принцип дає змогу отримати цілісну модель досліджуваного об’єкта в усій сукупності його прямих і зворотних, ієрархічних та координаційних зв’язків, визначити й виокремити його основні системні ознаки: елементний склад, структуру, мету, зміст, функціонування, способи реалізації. Одна з найважливіших вимог системного принципу щодо аналізу соціально-політичних процесів – дослідження певної соціальної системи в сучасних умовах – є неможливою без виходу за її межі. Такий підхід здатен змінити не тільки спосіб мислення, а й практичні дії у процесі реформування суспільного організму. Недотримання принципу виходу за межі старої системи, небажання подолати певний набір стереотипних уявлень, як правило, замість модернізації суспільства зумовлюють її видимість. Прогнозування соціально-політичних процесів потребує, з одного боку, врахування історичного досвіду і традицій конкретного суспільства. З іншого боку, логіка застосування системного методу пов’язана з врахуванням цивілізаційного досвіду, який свідчить, що модернізація охоплює всі сфери суспільства. Сучасні теоретики разом з політичним вирізняють соціальний, економічний, культурно-духовний та інші різновиди модернізації [14]. Політична модернізація з притаманною їй специфікою виступає синтезуючою щодо названих типів, оскільки однією з основних її характеристик є забезпечення структурних та якісних змін не лише в політиці, а й у соціальній, економічній, культурно-духовній та інших сферах, створюючи цим самим умови для збереження стабільності та внутрішньої консолідації суспільства. Синтетично-плюралістичний принцип. Щоб передбачити пріоритети й основні параметри модернізаційного процесу певного (в нашому випадку українського) суспільства, слід неодмінно вийти за межі політичної сфери й спробувати розглянути цей процес у ширшій та універсальніший перспективі. А це, у свою чергу, об’єктивно передбачає суттєве підкріплення політологічного аналізу матеріалами з інших наук – історії, економічної теорії, правознавства, філософії, соціології. Таке поєднання потребує, разом з політологічним аналізом, застосування синтетично-плюралістичного підходу. Плюралізм у даному разі полягає в намаганні охопити якомога ширше наукові здобутки. При цьому плюралістичний характер певного підходу, як зауважує О. Погорєлов, полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних підходів, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого [15]. У зв’язку із зазначеним вище заслуговує на увагу методологічний підхід В. Горбатенка, який, спираючись на М. Дюверже, у дослідженнях держави й суспільства пропонує поєднувати юридичний і політичний аналіз. Таке поєднання, на думку вченого, дає змогу, з одного боку, вивчати не тільки політичні інститути, які регламентуються правом, а й ті, що правом повністю або частково ігноруються (політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо). З іншого боку, така орієнтація уможливить вивчення політичних інститутів, регламентованих конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політологічному аспекті, що дасть змогу визначити, якою мірою ці інститути функціонують відповідно до права чи уникають його [16]. Справді, сучасний розвиток соціальних наук дає змогу розглядати суспільство та його інститути як об’єкт науки в цілому. Не піддаючи сумніву важливість юридичних феноменів серед суспільних явищ, наголошує В. Горбатенко, слід звернути увагу на те, що у праві слід розрізняти те, що є ефективним для застосування, й те, що не є таким. Закон, юридична норма, конституція є не відображенням реального, а спробою впорядкування реального, спробою, яка ніколи не вдається повністю [17]. Зазначене, на нашу думку, має особливе значення для українських законотворців і правознавців, які розрив між бажаним і цінністю досі розглядають під кутом зору тимчасової „недостатньої нормативно-юридичної бази” і не усвідомлюють до кінця закономірності та глибини цього розриву, його деструктивного впливу на розвиток політичної і правової системи. Принцип безперервності прогнозуванняпередбачає коригування прогнозних розробок у міру надходження нової інформації, а також контроль за домінуванням певних тенденцій у розвитку політичних подій, політичної ситуації. Цей принцип у процесі здійснення прогнозу передбачає процедуру так званого проміжного огляду, необхідну для забезпечення своєчасної зміни оперативної політики, заснованої на безпомилковому прогнозі. Проміжний огляд дає можливість модернізувати прогноз, залучаючи до нього інші події та здійснюючи перевірку джерел прогнозування і методології. За короткострокових прогнозів безперервність їх відстеження, як правило, має обов’язковий характер і закладається у саму схему їх поетапного здійснення. Суттєва модернізація прогнозу відбувається за умови надходження нової інформації або виникнення якоїсь надзвичайної події. Перегляд довгострокових прогнозів здійснюється при зміні базових даних, офіційної статистики, несподіваного руху вперед чи відходу назад внаслідок політичного реформування суспільства. Гнучке реагування на зміни дає можливість виправляти помилки й забезпечувати результативність політичних прогнозів, передбачати реальні наслідки політичних рішень. Принцип верифікації (перевірки) спрямований на визначення достовірності виробленого прогнозу. Цей принцип ґрунтовно розглянуто у праці українських дослідників С. Кримського, В. Пилипенка і Ю. Салюка. Автори, зокрема, зазначають, що він ґрунтується на трьох методологічних засадах прогнозування – достовірності, точності й обґрунтованості. Досягти надійних висновків про майбутнє можна тільки тоді, коли вдасться верифікувати чималу кількість аспектів розробленого прогнозу [18]. Відносна (попередня) верифікація здійснюється переважно на останніх етапах розроблення прогнозу. До основних способів верифікації політичних прогнозів належать: перевірка одержаних результатів повторними або паралельними дослідженнями; опитування експертів – фахівців у певній галузі, якої найбільше стосуються здійснений аналіз і прогноз; зіставлення вихідних положень з реальною політичною ситуацією; паралельне розроблення прогнозу методом, відмінним від первісного; виявлення і врахування джерел можливих помилок; опосередкована верифікація прогнозу шляхом його зіставлення з прогнозами, отриманими з інших джерел інформації. Оптимальне врахування та органічне поєднання зазначених вище принципів сприятимуть забезпеченню достовірності поглядів у сфері політичних відносин та прийняття політичних рішень. |
