Виникнення сучасного українського козацтва

СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО - система самодіяльних об'єднань громадян України, створених із мстою відродження традиційних козацьких цінностей (з урахуванням реалій сьогодення) як фундаменту розбудови незалежної Української держави. Відродження українського козацтва почалося в умовах демократизації суспільного життя в Україні. У 1990 в Запоріжжі було оголошено про намір утворити самодіяльне громадське об’єднання Запорізьке козацьке товариство «Запорозька Січ». Серед ініціаторів його створення були члени правління Запорізького обласного товариства української мови імені І. Г. Шевченка В. А. Чабаненко, Т.Г. Шевченко, Д.І. Симоненко, В. Ф. Тимчина та інші ентузіасти. 14.10.1990 в день Покрови Пречистої Богородиці (свято, особливо шановане серед козаків) ініціативна група просвітян зібралася на о. Хортиці і провела реєстрацію всіх, хто бажав стати козаками. Зареєструвалося протягом дня до 300 чол. 08.12.1990 відбулася Установча велика козацька рада всіх зареєстрованих, на якій члени новоствореної козацької організації склали козацьку присягу і обрали керівництво. Отаманом став В. Мельник, у свій час військовий лікар, капітан медичної служби. Рішенням Запорізького облвиконком у від 09.01.1991 Запорозьке козацьке товариство «Запорозька Січ» було зареєстроване. На цей час у його складі було 4 підрозділи (курені) - по одному в 4 районах м. Запоріжжя.

Створення козацьких об'єднань відбувалося в усіх регіонах України. Козацьке товариство «Карпатська Січ» виникло у Львові, «Прикарпатська Січ» - в Івано-Франківську. «Буковинська Січ» - у Чернівцях, «Волинська Січ» - у Луцьку, «Поліська Січ» - у Житомирі, Донецьке козацьке земляцтво, Донецький курінь, «Кальміуська паланка» - у Донецьку, Київське козацьке товариство у столиці, «Закарпатська Січ» - в Ужгороді та ін. Новостворені козацькі об'єднання брали активну участь у всенародному святкуванні 500-річчя Українського козацтва, організованому національно-демократичними силами України, в інших масових громадсько-політичних акціях 1990-1991, палко вітали проголошення незалежності України. У такій атмосфері відбувалася подальша розбудова С. у. к., консолідація його сил. Закономірним наслідком стало об'єднання регіональних козацьких структур у загальноукраїнську організацію - Українське козацтво (УК). Це відбулося 14.10.1991 у Києві на Всеукраїнській установчій козацькій раді. Першим гетьманом УК став В. Чорновіл, відомий діяч українського національно-­демократичного руху, депутат Верховної Ради України з 1990. 17.3.1992 Міністерство юстиції зареєструвало Статут УК. Після цього пішов швидкий процес створення козацьких підрозділів не тільки в обласних центрах, а й у містах і районах областей України. У Запорізькій обл., наприклад, козацькі підрозділи утворилися у Гуляйполі, Василівні, Енергодарі, Оріхові, Мелітополі, Токмаці, селищі Балабиному та деяких інших населених пунктах.

У червні 1996 Запорізьке козацьке товариство «Запорозька Січ» було перейменоване у Запорозьке Військо Низове «Запорозька Січ», яке на поч. 2000р. мало 16 підрозділів і нараховувало біля 850 козаків. Чисельний ріст та організаційне зміцнення козацтва відбувалося і в інших регіонах України. Активну роль у цьому відіграв В. Мулява, гетьман УК в 1992-1998, генерал-майор Збройних Сил України. У жовтні 1998 гетьманом УК було обрано генерала 1. Біласа, народного депутата України. Конструктивний державотворчий характер діяльності УК був підтриманий державою. Президент України Л. М. Кравчук 4.1.1995 підписав Указ «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва». Цей Указ відкрив нову перспективи розвитку козацтва. Особливо успішно скористалися ними на Івано-Франківщині, Тернопільщині, на Буковині, а також у Донбасі, де козаки стали помітним фактором суспільно-політичного. культурного і навіть економічного життя. На Запоріжжі успішно діє школа козацьких бойових мистецтв «Спас», започаткована ще у 1993. Збагачення форм діяльності УК вимагало внесення змін до його статуту. 7.8.1996 Міністерство юстиції України затвердило статут Українського козацтва у новій редакції. Українське козацтво стало «міжнародною добровільною, незалежною, добродійною всеукраїнською оборонно-спортивною, національно-патріотичною організацією». С. у. к. оголошується наступником «без винятку всіх історичних гілок українського козацтва, які стояли на державницьких, самостійницьких засадах відновлення незалежності та розбудови України, у тому числі і Війська Запорозького: як Низового, так і Гетьманського. За різними оцінками, в УК на поч. 2000р. нараховувалося від 150 до 160 тис. чол.. Свідченням зрослого авторитет Українського козацтва було установлення згідно з Указом Президента України від 7.8.1999 Дня Українського козацтва, який запропоновано відзначати щороку 14.10 - в день свята Покрови Пресвятої Богородиці. Іншим Указом Президента України від 22.12.1999 було утворено Координаційну раду з питань розвитку козацтва при Президенті України. На Координаційну раду покладено завдання вносити пропозиції щодо формування державної політики у галузі відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва, сприяти укомплектуванню окремих підрозділів Збройних Сил України та інших військових формувань призовниками, які є членами козацьких організацій, ініціювати розробку програм житлового будівництва, організації козацьких селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських кооперативів, садівничих товариств, промислів тощо. Головою Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва було призначено гетьмана Українського козацтва І. Біласа.

Гостра політична боротьба, яка відбувається в Україні після проголошення незалежності, відбилася і на становищі Українського козацтва. Частина козацької старшини «Запорозької Січі» не сприйняла національно - демократичних засад відродження козацтва і була звинувачена більшістю в антиукраїнських діях. У відповідь, спираючись на підтримку деяких місцевих державних і господарських структур, вони створили альтернативне Українському козацтву Козацьке військо запорозьке низове (КВЗН). Козацька рада альтернативного козацтва, сформованого на базі охоронного приватного підрозділу на чолі з О. Панченком, відбулася з участю представників російського козацтва (Дону, Кубані, Уралу, Москви, Оренбурга) і духовенства Московської патріархії на о. Хортиці у вересні 1994р. Управління юстиції Запорізької області зареєструвало КВЗН та статут цієї організації. Генеральна канцелярія Українського козацтва оцінила це рішення як незаконне. До КВЗН приєдналися козацькі підрозділи Півдня та Сходу України. Було оголошено про створення Союзу козаків України, але це об'єднання не було офіційно зареєстроване.

Між двома козацькими об'єднаннями України склалися напружені стосунки, зумовлені різним баченням розв'язання соціально-культурних і політичних проблем сучасної України. Так, Українське козацтво беззастережно визнає українську мову конституційно-державною, тоді як КВЗН вважає державну мову необов'язковою, а «Кримський козачий союз» взагалі оголосив своєю мовою російську. Українське козацтво стоїть на позиціях підтримки Української православної церкви Київського патріархату, тоді як КВЗН орієнтується на Українську православну церкву Московського патріархату, а Київський центр і праві сили України, КВЗН підгримує лівих і знаходить у їх середовищі підтримку. Українське козацтво вважає себе невід'ємною частиною українського народу і прагне діяти на теренах всієї України, годі як КВЗН добивається виділення козацтва в окрему групу з наданням певних привілеїв, а у майбутньому - за злиття в єдину спільноту з російським козацтвом.

Гетьман України - Богдан Хмильницький Гетьман України - Павло Скоропатський

Перший Гетьманат Другий Гетьманат

Історія козацтва Донеччини

Донецька область є однією з національних територій України, де зароджувалось, проходило своє становлення Українського козацтва. Тут формувались і продовжувались славетні традиції, які зародилися на Запорозькій Січі, тут формувалось, укріплювалось та здобувало перемоги військове братство сміливих та волелюбних людей - воїнів, які боронили кордони нашої держави від набігів татар, турків та інших поневолювачів народу.

Донецька область - це місце, де відбулись знаменні історичні події, що ввійшли в історію Української та Російської держав і зіграли відповідну роль в житті слов'янських народів, які волею долі та історичних умов мешкали в степах Приазов’я та так званого Дикого поля. У VIІ столітті до н.е. на території нинішньої області мешкали кочові племена скіфів, які були складовою частиною скіфського державного об'єднання у складі царства Атея. У II столітті до н.е. у Донецьких степах з'явилися сармати, які прийшли із Заволжя. З IV століття цю територію завойовують нові орди кочовиків. Після навали гунів тут побували авари, а в кінці VI та на початку VII століття тут мешкали болгари. У VIII X столітті Донецькі степи заселяють землеробсько-скотарські племена, так званої Салтівської культури. Наприкінці X ст. сюди вторглися печеніги, витіснені в XI столітті турками.

Після успішного походу Київського князя Святослава в 965 році проти хозар і заснування Тмутараканського князівства значно посилився вплив Давньокиївської держави на ці території; Слов'яни почали селитися на Поденні та на узбережжі Азовського моря. Вони здобули половецькі міста на Сіверському Донці, примусивши кочовиків відійти за Дон і Волгу, в степи північного Кавказу та Південного Упалу.

У 20-х роках XIII століття на південному сході Русі з'явилися войовничі, татаро-монгольські орди. У1223 році щоб відвернути просування татар на Русь, Київський, Галицький, Волинський, Смоленський та інші полки росіян разом з половцями вирушили назустріч татарським ордам у Приазовські Степи. Переправившись через Дніпро, вони досягли річки Калки, притоки Кальміусу (нині територія Новоазовського району). Тут полки стали табором. Спочатку в битву з татарами вступили Данило Романович і Мстислав Удалий. Але через внутрішні суперечки їх не підтримали всі полки. Розлад у ряди руських військ внесли половці, які під тиском татар почали втікати. Ця, за словами літописця, «січа зла і люта» закінчилась поразкою руських князів. Після навали татар та утворення Золотої Орди територія краю тривалий час лишалася незаселеною. На початку XVI століття на цій території хазяйнували васали Кримського хана - ногайські татари, які прийшли з північного Кавказу.

Агресивні орди турецько-татарських феодалів, що захопили узбережжя Чорного та Азовського морів, являли серйозну небезпеку для Російської держави. Тому тут, починаючи з другої половини XVI сторіччя створюються оборонні огорожі. На початку 1571 року на півдні налічувалось 73 сторожі, втому числі Бахмутська

(Артемівськ) і Святогорська, які були розташовані на півночі сучасної області. У цих сторожах розміщувались козацькі сторожові пости, які несли патрульну службу вздовж Донця від ріки Оскалу до міста Тору (нині м. Слов’янськ).

Біля прикордонних веж і на південь від них почали оселятись станами і зимівниками «вільні люди» - козаки. Охороняючи сінокісні, риболовні та інші угіддя, вони протистояли розбійницьким нападам татарських орд у районі Дону та Сіверського Дінця. Один з таких загонів отамана Михайла Черкашені в 60 х роках XVI століття розгромив татарські улуси на Азовському узбережжі. У цей час почалось заселення регіону українськими козаками, які почали вступати на сторожову службу до Російського уряду. У південній частині, в Приазов’ї, запорожці мали рибні промисли, для охорони яких поставили в гирлі Кальміусу сторожу Домаху. На схід від Кальміусу, по берегах Грузького Єланчика, Кринки та Міусу, тобто на південно-східних територіях сучасної області, донські козаки займались сінокосом та рибальством.

І запорозькі і донські козаки спочатку влаштували тимчасові зимівники та сторожові стани. Поступово в цих зимівниках зосереджувалась основна господарська діяльність, а згодом вони ставали хуторами, коли козаки переїхали сюди на постійне проживання. Зимівники донських козаків вздовж р. Бахмурки та Сіверського Дінця на півночі області з’являються вже на початку XVII ст. сторожову службу на південних землях несли козаки томського слобідського полку. До складу полку входили землі, у т.ч. і м.м. Тор, Бахмут, селищ Райгородок, Маяки.

Таким чином серед населення Слобідського полку з’явився торговий та робітничий люд, ремісники та біглий люд – «харцизи». Труднощі в відношенні козаків та простого люду призводили до повстань. Під час селянської війни під проводом Степана Разіна в тутешніх місцях (Тор і Маяцький Острог), восени 1670 року виникло повстання, ватажком якого був Олекса Хромий. Але на початку XVIII століття царський уряд, зробивши певні висновки, почав відбирати в донських козаків землі вздовж річок Бахмутки та Сіверського Дінця. У 1704 році цар Петро I значну частину цих земель приєднав до складу Ізюмського полку, що викликало велике незадоволення донських козаків, які в жовтні 1705 року розорили соляні варниці поблизу Бахмута. Для розслідування справ сюди прибув д’як Горчаков, але його арештував Бахмутський отаман К.О. Булавін. У відповідь на це уряд остаточно передав усі землі Ізюмському слобідському полку. Весною і літом 1708 року в пониззі Дону вибухнуло повстання, яке очолив Бахмутський отаман К. Булавін. Безпосереднім приводом до нього стала жорстока розправа, вчинена над населенням каральним загоном Ю. Долгорукого, якого Петро I послав на Дон, щоб розшукати та повернути поміщикам селян-втікачів. У відповідь на репресії, у червні 1708 року в районі Сіверського Дінця діяли повстанські загони під керівництвом Микити Голого, Сергія Безпалого і Семена Драного, до яких приєдналися близько 1.5 тис. запорожців, що прибули на допомогу повсталим. Після перемоги Петро I наказав спалити над Дінцем козацькі містечка, а разом з ними – слободи й хутори українських та російських переселенців, де мешкали селяни-втікачі. Було спалено Бахмуті Торта та покарано на смерть 7 тис. чоловік…

Лише через два десятиріччя, коли в 1731 році почалось будівництво так званої Української, укріпленої лінії, відновився прилив населення до земель сучасної області. Сама охорона редутів та фортець налічувала близько.22 тис. чловік. Продовжуючи боротьбу проти Кримського ханства за вихід У Чорне море, царський уряд заселив південні землі також і іноземними колоністами. У 1723 - 1750 роках царський уряд запросив на військову службу сербів, волохів, греків та болгар. які знаходились під гнітом Туреччини й Австрійської монархії. У 1729 році серби заселили землі між Торою і Бєлгородською лінією. У 1775 році до цих місць прибув новий загін на чолі з полковником Райко Перерадовичем. Він заснував військові поселення в північно-східній частиш Бахмутського повіту. У 1734 році форсуючи заселення південних земель, царський уряд дозволив повернутися на батьківщину запорозьким козакам, які після ліквідації в 1709 році Старої (Чортомлицької) Січі вимушені були проживати у володіннях Кримського хана, Олешківській Січі (нині м. Цюрюпінськ Херсонської області). Козаки заснували Нову Січ поблизу теперішнього села Покровського Дніпропетровської області. Січ складалась з округів, так званих паланок. Південні землі сучасної Донецької області входили до складу Кальміуської паланки, а західні частково до Самарської. Центром Кальміуської паланки в 1754 році стає фортеця Кальміус, збудована на місці замовника Домахи.

У зв’язку з тим, що в кордонах однієї на той час РОСІЙСЬКОЇ імперії не існувало чіткого розділу земель між запорозьким та донським козацтвом, мали місце і конфлікти «так званої межі». У 1743 році донські і запорозькі козаки (українці) засперечалися із-за верхів'я Кальміусу. Донські козаки завжди ці землі вважали своїми, а тут раптом прийшли запорожці і поставили свої курені там, де донські козаки відвіку рибу ловили. Запорозький кошовий отаман Яким Гнатович скаржився потім імператриці Єлизаветі на те, що донські козаки «руйнування учинили і шалаши вогнем попалили, і пожитки забрали, із двох козаків одного убили, а іншого вогнем спалили до смерті».

В середині XVIII століття посилилось заселення земель на схід від Кальміусу. 13 червня 1746 року грамотою цариці Єлизавети Петрівни ці землі і весь басейн Міусу закріплено за донським козацтвом.

Через 4 роки після Кючюк-Кайнарджирського миру, російський уряд весною 1778 року дозволив переселення на територію теперішньої області християнського населення Криму (греків та вірменів). До Приазов’я прибуло 18 тис. греків, які заснували на узбережжі Азовського моря і правому березі річки Кальміус 24 слободи. Їм було виділено по 30 десятин землі на ревізьку (чоловічу) душу, на 10 років звільнено від усіх податків. У гирлі Кальміусу, на місці запорозької фортеці Кальміусу засновується місто Маріуполь, яке з 1784 року стало повітовим містом. Наприкінці XVIII століття в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика (нині територія Новоазовського району) заснувалися пруські, баденські і саксонські німці, які одержували по 65 десятин землі на двір. Німецька колонізація цього району, яка здійснювалась етапами, тривала аж до кінця XIX століття. У 1882 році тут мешкало понад 6 тис. німців. З 1817 року до Маріупольського повіту з західних губерній переселяються євреї, які заснували селища Хлібодарівку, Рівнопілля та Затишне. У північній частині області в 60-х роках XVIII століття оселилися амністовані урядом російські розкольники, які повернулися з Польщі. Литви та Молдавії. Таким чином, волелюбний козацький край поповнювався населенням, яке в собі несло також дух свободи та непокори до пригноблювачів.

Після скасування в 1764 році гетьманства на Україні, і наступного року - полкового устрою на Слобожанщині.

Ізюмський козачий полк було перетворено на гусарський полк регулярної російської армії, а полкові землі відійшли до Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії. У 1775 році царським урядом було зруйновано Запорозьку Січ, яка на протязі століть була опорою свободи та визвольної боротьби. Частина козацької старшини отримала привілей російського панства. У 1785 році території ліквідованих Кальміуської та Самарської паланок увійшли до складу Катеринославського намісництва.

Уряд використовував землі колишньої Запорозької Січі для державної та поміщицької колонізації. Так, наприклад, у 1777 році військовими казенними слободами стали старожитні займища запорожців – Ясинувата, Зайцеві, Залізна Балка та інші. З 1774 по 1784 роки в Бахмутському та Маріупольському повітах російським та українським поміщикам, чиновникам та офіцерам було роздано 481 427 десятин землі, на яких мешкало 7142 людини.

У 1779 році нащадок першого полковника Ізюмського слобідського полку (малоросів) Євдоким Шидловський, на дарованих Катериною II йому землях, у верхів'ях Кальміусу, заснував дві слободи – Олександрівку і Крутоярівку (території теперішніх Київського і Ворошиловського районів Донецька). У Крутоярівців через п'ять років після заснування жило всього п'ять чоловік, тому в подальшій історії її ніхто більше не згадував. А Олександрівка виросла у велике село, стала центром волості (щось начебто сьогоднішньої сільради), і була поглинута Юзівкою вже в 20 сторіччі. У зв'язку з цим виникло безліч суперечностей між науковцями – краєзнавцями м. Донецька, які звинувачуючи один одного в некомпетентності, в періодичній пресі доводять різні дати заснування м. Донецька, починаючи облік часу то з моменту заснування козаками села Олександрівки, то з так званого року офіційного відкриття поселення 18 травня 1869 року, коли імператор Олександр II видав «найвище повеління» про заснування «Новоросійського суспільства камневугільного, залізного та рельсового виробництва». Ще більш нез'ясованим є питання, чому офіційно визнано заснування міста 30 грудня 1870 рок, що є датою заснування поселення Юзівки.(Статті Дмитра Корнілова)

Особливо інтенсивно освоювались та заселялися землі південно-східної області (територія Міуського, а з 1887 року Таганрозького округу Області Війська Донського). Заселення її тривало до початку другої половини XIX ст. Так виникли слободи Амвросіївка, Зуївська, Андріївська, Харцизька, Макіївська, селище Ханжонкове, Кутейнікове та інші. Заснували ці селища селяни-втікачі, до яких потім приєднувалися переселенці інших категорій - поміщицькі та державні селяни, а також колишні запорожці. На останню чверть XVIII - початок XIX століття припадає масове заселення західної та центральної частини сучасної область. Серед великих селищ тут були засновані Грішине, Селідівка, Гродівка, Добропілля, Авдотьїне, Олександрівка. слобода Григорівка та село Семенівка.

Після російсько-турецької війни 1828-1829 років на захід від Маріуполя виникають станиці Азовського козачого війська, створеного з козаків Задунайської Січі. У 1850 році вихідці з Азовського козачого війська й донські козаки заснували станицю Новомиколаївську (нині Новоазовськ), яка стала адміністративним центром Міуського округу. Розвиток промисловості в регіоні, вирощування зерна, та ріст попиту на нього капіталізувало сільськогосподарське виробництво місцевих поміщиків та заможних козаків.

Па початку XIX століття знову відбувся перерозподіл земель на Донеччині. Значна частина території області (Маріупольський та Бахмутський повіти) ввійшли до складу Катеринославської губернії, північно-західна частина її (сучасний Слов'янський район) була у складі Слобідсько-Української губернії (з 1935 року Харьківської), а південно-східні землі (нинішні Новоазовськ, Старобєшевський, Шахтарський та Амвросієвський райони) стаючи територією Війська Донського.

Прискорений ріст промисловості, ріст добування вугілля, виплавки металу, відкриття нових підприємств постійно потребували нової робочої сили. Вона, як відомо черпалася з сіл та селищ. Капіталізація промислового виробництва дозволяла скоріш одержати прибуток та заплатити основним та найманим робітникам. Сезонні роботи, на період зими, змушували селян освоювати паралельні професії. Багато з них стали помічниками сталеварів, гірниками, коногонами, солеварами, робітниками майстерень по переробці металу, підручними працівниками. Всі вони поступово ставали напівпролетаріями і при поверненні в села для роботи на землі, несвідомо поповнювали нові потоки шукачів кращої долі. Не обійшло це стороною і козацькі поселення. Почались процеси так званої урбанізації, коли населення великих промислових міст поповнювалось за рахунок селянства, слід врахувати і те, що всі промислові міста в області, як правило, засновувались на місцях колишніх козачих поселень (Тор, Бахмут, Юзівка, Горлівка, Макіївка, Маріуполь та ін.), а козаки були засновниками виробництв (М.Капустін м. Бахмут), тому стає і більш-менш зрозумілим те, що козацтво в області починає капіталізуватись, а традиційний спосіб життя-військова служба - відходить на «інший план. Крім того, до кінця 19 століття козаки були в правах з поміщиками, вони і їх діти були па царській службі і служили у привілейованих частинах на пільгових умовах для батьків, з казенним утриманням. Тому з початку XX століття козацький рух на східній Україні пішов на спад.

Інший шлях був у Великого війська Донського, яке в зв'язку з низьким рівнем капіталізації виробництва в регіоні, залишилось незмінним, як гарант миру та безпеки Росії на північному Кавказі. Але стабільності та процвітанню російського козацтва залишилось замало часу. Насувався грізний період соціальних Революцій, воєнних катаклізмів. Участі козацтва у внутрішніх конфліктах, як заспокоювача народу, часткове виконання поліцейських функцій, що не притаманне духу і законам козацтва, дискредитувало його в очах пригнобленого народу. Цим скористались вожді соціальних революцій і під гаслами більшовизму почали викорінювати козацтво.

Але, незважаючи на гніт і утиски, трудящі маси Донеччини виявляли таланти і здібності не лише в сфері матеріального виробництва - вони також зберегли свої звичаї, побут, традиції. Житла з саману, каменю та хмизу тинькували різнобарвними глинами, білили стіни крейдою, а вікна, одвірки обводили розведеною кольоровою глиною. Ворота та віконця мережили фігурним різьбленням. Незалежно від майнового стану, навіть убогі хатинки відзначалися мальовничістю.

Ще до початку XX століття збереглися парсуни, портрети, виконані на тканинах місцевими малярами в XVI - XVIII ст. Традиційними були народні картини «Козак Мамай». Масовим було розмальовування коників, шахів, ромбів і квадратів на воротях, віконцях, дверях. На дозвіллі лунали чарівні мелодії степових пісень, журливих і жартівливих. Всюди співались пісні про епічних народних героїв: Морозенка і Супруна, які, захищаючи рідний край від турецько-татарських загарбників, склали свої голови на Савур-Могилі. Найулюбленіша з пісень – «Пісня про Байду». В історичних піснях знайшли відображення події селянської війни під проводом Степана Разіна («Виходила дитина -з під білого каменю»). Місто Тор згадується в думі «Вдова сірчиха - Іваниха», як місце битви запорозьких козаків з турецькими загарбниками і смерті прославленого козацького отамана Івана Сірка.

Хвилююча картина донецького степу, кам'янистих сходів Савур Могили змальована в народній думі «Утеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі». Подальший процес насильного розкозачення заложив генетичне коріння для відродження українського козацтва в теперішні часи, з отриманням Україною незалежності й усвідомленням чоловічої гідності українського народу.

Народ і козацтво України

Отже, до лав козацьких військ прийшла велика кількість випадкових людей, яка не тільки історії народу, держави не знають, але й мають надто поверхневі уявлення про козацькі звичаї та традиції. Тому й не зрозуміло, що козаченьки сьогодні відраджують. А бачачи такі неподобства, боротьбу за впливи та владу при відсутності справді корисних і добрих справ осторонь від новоявленої козаччини залишається значна частина людей від науки, культури, церковних діячів. Вони сприяють виродженню козацтва тим, що вивчають його історію, матеріальну та духовну культуру, поширюють знання про надбання наших попередників.

Переконана, відродженому козацтву на Україні бути! І справжнє відродження козаччини почнеться тоді, коли до його лав увіллється молодь, що вболіває за народні справи, прагне кращого сьогодення та працює на духовно і матеріально багате майбутнє; коли теперішні козаченьки чітко усвідомлять, що по них судять про все козацтво і народ у цілому, відмовляться від своїх користолюбних цілей і на перше місце поставлять служіння народу; коли між козаками і науковцями встановляться тісні зв'язки та залагодиться співпраця на ниві дослідження історико-культурної спадщини козаччини. І тоді відроджене козацтво стає тією широкою суспільно-політичною і культурницькою течією, яка згуртує всі верстви українського народу і зможе цивілізованими методами вирішувати загальні питання сьогодення в ім'я народу і для народу.

Шкільна козацька організація ДСЗФМШ І-ІІІ ступенів №35 та її місце у вихованні молоді.

Сьогодні ж можна з повною впевненістю сказати, що Донецька спеціалізована загальноосвітня фізико-математична школа №35 сприяє вихованню у молоді козацьких традицій українського народу.

У нашій ФМШ №35 створена шкільна козацька організація, яка налічує майже 500 козачат. Керівник її - директор школи, який очолює її вже більш, ніж 25 років, генерал-хорунжий Кальміуської Паланки Українського козацтва Кобиляков Микола Митрофанович.

Основні мети та завдання організації - використання народних традицій у всіх сферах суспільного життя, підвищення рівня військово-патріотичного виховання учнів, зберігання та пропаганда історичного і культурного спадкоємства українського народу, вивчання історії розвитку українського козацтва.

Зараз у ДСЗФМШ №35 є класи не тільки з різними предметними ухилами -фізики, математики, інформатики, права, а ще й козацькі. Тепер козачата №35 з повним правом можуть вважати себе справжніми громадянами України!

Це дуже важливо, щоб діти самостійно розуміли всю важливість свого становища та бажали піднести свою державу до найвищого культурного фізичного, розумового рівню, а зробити це можна, відродивши побут та традиції своєї країни у найвидатніший період її історії, тобто козацький, а не просто виконували накази дорослих.

Гетьман України Іван Білас, відвідавши школу в 2003 році, сказав, що він вражений тим, як плідно працює тут. завдяки патріотам українська національна ідея, і додав, що «досі у нас на північному заході була таким осередком тільки Острозька школа, а зараз до неї додалася і донецька школа №35 на сході».

Роль козацтва в нашій школі дуже велика, це не просто якась гра у героїв, а є цілком серйозна організація, яка мріє виростити покоління дітей-патріотів. При чому патріотів не на гарних словах, а на гарних вчинках, справах. Відчуваючи вагому роль, велику честь, яка випала школярам нашої школи, вони дуже відповідально відносяться до нових впроваджені Адже вони відчувають себе часткою історії волелюбного українського народу. Хоча ми, хвала Господу, і не відстоюємо гідність нашого народу в бурхливих битвах, як наші пращури - козаки, але відстоюємо її у мирних справах. Поки що тільки на уроках, але не встигнемо ми й оком повести, як з сотень учнів нашої козацької школи виростуть сотні гідних захисників своєї держави, неньки.

Шкільні заходи, пов'язані з козацтвом.

- Викладається факультатив з козацтва, створена бібліотека з історії козацтва.

- Команда школи «Козачата-35» бере участь у конкурсі «Козацький край».

- У жовтні 2000 року до десятої річниці відродження козацтва у приміщенні школи був створений музей «Козацька слава Кальміуської паланки Українського козацтва Донецької області». Музей складається з чотирьох розділів:

I. Документи, рішення по відродженню козацтва.

II. Історія козацтва:

· Виникнення Українського козацтва;

· Визвольна війна українського народу;

· Хмельниччина;

· Руїна, Гетьманщина.

Ш. Сучасне козацтво.

IV. Кальміуська паланка.

- У музеї вивішені 11 портретів гетьманів, є макет Чертомлицької Січі XVII століття, вітрини з експонатами - предметами побуту, книгами з козацтва.

- В 2003 році Українське козацтво вшанувало пам'ять гетьмана У країни Кирила Розумовського. Тож і в нашій школі були проведені тематичні читання, дискусії, доповіді, конкурси на кращий реферат. У музеї козацької слави забрано матеріал, присвячений ювілею Кирила Розумовського.

- В 2003 році учні школи їздили до заповідника Хортиця, відвідали там музей козацтва. Також їздили до заповідника «Кам'яні могили».

- До 350-річчя Переяславської Ради у школі проводились спеціальні уроки з історії, підготовка творів і рефератів тощо,

- Пройшла зустріч з ученими-істориками з Києва та старшиною Українського Козацтва Кальміуської паланки. Учні в свою чергу показали виступи агітбригад, концерт, провели екскурсію у шкільному музеї.

- У школі працює етноклуб, де збираються фольклорно-етнографічні матеріали й на козацьку тематику, в Дуже цікаво проводиться козацький конкурс слав і пісні.

- Кожен клас - братство імені героя-козака - проголошує девіз, скандує про свого героя промовку,а потім у марші співав пісні козацької давнини.

- У кабінеті історії, навчальних класах, козацьких класах є куточки, стенди з козацтва тощо.

Програма

для учнів 3-4 класів

«Козацькому роду нема переводу»

Програму склали:

Кобиляков М.М.

директор ДСЗФМШ І-ІІІ ступенів №35

учитель історії вищої категорії

учитель-методист, генерал-осавул УК;

Манейчик М.В.

Учитель етики та музики вищої категорії,

учитель-методист;

Анісімкіна О.В.

Заступник директора з НВР ДСЗФМШ І-ІІІ №35

учитель початкових класів вищої категорії,

учитель-методист

Пояснювальна записка

Включення факультативного курсу "Козацькому роду нема переводу" до програм 3-4 класів - це один із заходів по відродженню України, козаччини, національно-культурних традицій, збагачених ідеалами та нормами загальнолюдських цінностей.

Факультативний курс розраховано на навчання протягом двох років. Відводиться одна година на тиждень, 34 години на рік, 68 годин на весь курс.

Впровадження факультативного курсу сприятиме розв'язанню проблем сьогодення, виховання на основі українознавства (осмислення і прагнення засвоїти кращі риси своєї нації), виховання національної самосвідомості, підвищення загального культурного рівня учнів, осягненню культурних, цінностей: збагаченню духовного світу молоді.

Очевидно, що зміст освіти, форми, методи навчання та виховання в закладах освіти мають будуватися з урахуванням багатовікової історії народу. Формування національної самосвідомості являє собою систему, що створювалася протягом віків самим народом. Це система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати національний досвід, надбання попередніх поколінь. Розкриття цінностей української історії, культури у зіставленні з історією, культурою інших народів, що населяють Україну, створює необхідний грунт для розвитку звичок міжнаціонального спілкування.

Структура програми факультативу та її зміст відображують основні напрями сучасної проблематики навчання і виховання гідного громадянина України, патріота своєї Вітчизни, людини високоморальної і духовної, культурної, активної і милосердної, яка вміла б відстояти свою думку і захистити свою державу, прагнула б робити у світі добро і самовіддано працювати.

Провідними напрямками виховання є:

- формування національної свідомості (виховання патріотичних почуттів, прагнення знати і поважати історію свого народу, любові до рідної землі, до свого народу, його традицій, обрядів. Прищеплення любові до рідної української мови, культури. Збереження духовної єдності поколінь, повага до жінки-матері);

- виховання духовної культури особистості (формування у дітей духовних цінностей, розвиток творчості, талантів, формування потреб бути активним членом суспільства);

- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

- виховання свідомого ставлення до навчання, розвиток пізнавальної активності і культури розумової праці (розвиток пізнавальних інтересів, виховання позитивних мотивів навчання, старанного і відповідального ставлення до навчання, переконання дітей у тому, що вони люди, істоти самоорганізовані і від них самих залежить їхнє життя на землі);

б формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою (формування в учнів розуміння важливості вміння гарно висловлюватись і досконало знати українську мову, вміння спілкуватись з людьми, розвивати мовну культуру, говорити виразної вишукано);

- утвердження принципів загальнолюдської моралі (виховання в дітей ідеалів добра, правди, людяності, любові, дружби, співчуття, справедливості, совісті, людської гідності, патріотизму, моральних переконань і колективізму);

- формування творчої, працелюбної особистості та виховання цивілізованого господаря (виховання в дітей розуміння необхідності праці в житті людини. Виховання дисциплінованості, організованості, виховання бережливого ставлення до людської і своєї праці та природних багатств);

- забезпечення високої художньо-естетичної культури особистості (оволодіння цінностями в галузі світового і народного мистецтва, музики, архітектури, живопису, розвиток інтересу до мистецтва, формування правильних естетичних смаків, негативного ставлення до потворного, вміння відрізняти красиве від потворного в мистецтві, побуті та моді);

- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей та молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров'я (виховання потреби в регулярному занятті фізкультурою та спортом, дотримання режиму дня в утвердженні здорового способу життя, виховання волі, організованості, самостійності);

- формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою (формування розуміння того, що людина - це частина природи, формування відповідальності за природу, бережливе ставлення до її багатств, оволодіння знаннями природи рідного краю, розвиток потреби у спілку ванні з природою);

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів, забезпечення умов їх реалізацій.

Враховуючи ці напрямки, вчителі повинні будувати свою роботу на уроках і в поза класний час, пам'ятаючи, що навчання і виховання нерозривні процеси.

Курс вміщує теми про походження козацтва. Запорізької Січі, життя, традиції, обряди козаків. Гетьманів УК, козацькі берегині; козаччину в казках, легендах, думах; також ми пропонуємо проведення екскурсій до музею на Хортиці та до шкільного «Музею козацької слави».

Наприкінці курсу пропонується провести підсумкове узагальнення, яке може бути у формі свята, конкурсу, КВК.

При вивченні тем факультативу рекомендується:

- послідовно додержуватись принципу історизму, який передбачає аналіз тих чи інших явищ культури з урахуванням закономірностей процесу їх розвитку;

- широко використовувати знання, набуті при вивченні інших дисциплін, зокрема української мови (граматики та читання), образотворчого мистецтва, музики, курсу «Я і Україна»;

- застосовувати різноманітні прийоми і методи навчання, підготовлені учнями повідомлення;

- організовувати вікторини, екскурси до музеїв, театрів, залучати учнів до творчої роботи.

Ні структура програми, ні методичні вимоги ні в якому разі не повинні стримувати творчий підхід до курсу.

№ п/п	Назва теми	Кількість годин
	Вступ. Створення козацького війська.
	Виникнення Українського козацтва.
	«Давно це було…» Історія козацтва Донеччини.
	Запорізька Січ. Походження і доля запорожців.
	Козацькі ватажки та гетьмани України.
	Козацька берегиня.
	Лицарські чесноти.
	Козацький побут.
	Господарські заняття козацтва.
	Козацьке вбрання.
	Козацькі розваги.
	Козацтво і музичне та вокальне мистецтво. Хореографічне мистецтво у козацькому житті.
	Козак – душа співучая. Козацькі народні пісні.
	Козацтво в образотворчому мистецтві.
	Козаччина в казках, думах, легендах. Козаччина в художньому слові.
	Козацька педагогіка.
	Марально-етичні норми поведінки козаків минулого і сьогодення.
	Народ і козацтво України. Сучасне козацтво.
	Кальміуська паланка. Її історія. Кальміуська паланка та ДСЗФМШ №35.
	Свято Покрова.
	Екскурсія до шкільного музею «Козацької слави».
	Екскурсія до м. Запоріжжя, о. Хортиця.
	Екскурсія до м. Харцизськ, у кош ім. Івана Богуна та відвідування кінного заводу.
	Екскурсія до Донецького краєзнавчого музею; вист. Зал «Історія козацтва».
	Участь у спортивних змаганнях «Котигорошко», «Козацький край».
	Козацький вишкіл.
	Конкурс малюнків та колажів «Степові лицарі», «Справжній козак; який він?»
	Підсумкове заняття.
	Разом	68 год.