Annotation

До збірника ввійшли “Машина Часу”, “Острів доктора Моро”, “Невидимець”, “Війна світів” - найвідоміші твори Герберта Уеллса (1866–1946), визначного англійського письменника, одного з засновників наукової фантастики Герберт Уеллс

РЕАЛЬНИЙ СВІТ ВЕЛИКОГО ФАНТАСТА

МАШИНА ЧАСУІ. ВступII. МашинаIII. Мандрівник у Часі повертаєтьсяIV. Подорож у ЧасіV. У Золотій ДобіVI. Занепад людстваVII. Разюча несподіванкаVIII. ПоясненняIX. МорлокиX. Коли настала нічXI. Палац із Зеленої ПорцеляниXII. У темрявіХIIІ. Пастка в Білому СфінксіXIV. Дальші видінняXV. Повернення Мандрівника в ЧасіXVI. Що було після розповідіЕпілог

ОСТРІВ ДОКТОРА МОРОІ. У човні з судна “Леді Вейн”II. Людина нізвідкиIII. Дивне обличчяIV. Біля борту шхуниV. Людина, якій нема куди подітисяVI. Жахливі весляріVII. Замкнені дверіVIII. Крик пумиІX. Щось у лісіX. Людський крикXI. Полювання на людинуXII. Оповісники ЗаконуXIII. ПереговориXIV. Доктор Моро пояснюєXV. Тваринний людXVI. Як тваринний люд скуштував кровіXVII. КатастрофаXVIII. Моро знайденоXIX. Свято МонтгомеріXX. Самітний між тваринним людомXXI. Тваринний люд повертається до попереднього стануXXII. Самітна людина

НЕВИДИМЕЦЬІ. Прибуття НезнайомцяII. Перші враження містера Тедді ГенфріIII. Тисяча й одна пляшкаIV. Побачення містера Каса з НезнайомцемV. Крадіжка у будинку вікаріяVI. Меблі, що збожеволілиVII. Незнайомця викритоVIII. Під час утечіIX. Містер Томас МарвелX. Містер Марвел відвідує АйпінгXI. В зіїзді “Карета й коні”XII. Невидимцеві вривається терпецьХІІІ. Містер Марвел просить дати йому відставкуXIV. У Порт-СтоуXV. ВтікачXVI. У заїзді “Веселі крикетисти”XVII. Гість доктора КемпаXVIII. Невидимець спитьXIX. Деякі основні закониXX. В будинку на Грейт-Портленд-стрітXXI. На Оксфорд-СтрітXXII. В універсальній крамниціXXIII. На Друрі-лейнXXIV. План, що зазнав крахуXXV. Полювання на НевидимцяXXVI. Вбивство ВікстідаXXVII. Облога Кемпового будинкуXXVIII. Цькування ловцяЕпілог

ВІЙНА СВІТІВКНИГА ПЕРШАІ. Напередодні війниII. Летюча зіркаIII. На горсельському вигоніIV. Циліндр відгвинчуєтьсяV. Тепловий проміньVI. Тепловий промінь на Чобгемському шляхуVII. Як я дістався додомуVIII. Увечері перед суботоюIX. Битва починаєтьсяX. БуряXI. Біля вікнаXII. Я стаю свідком руйнування Вейбриджа та ШеппертонаXIII. Зустріч із священикомXIV. У ЛондоніXV. Що сталося в СерреюXVI. Вихід із ЛондонаXVII. “Дитя грому”КНИГА ДРУГАІ. Під п’ятоюII. Що ми побачили з-під руїн будинкуIII. Дні ув’язненняIV. Смерть священикаV. ТишаVI. Що зробили марсіяни за півмісяцяVII. Людина на верхів’ї Путні-хілуVIII. Мертвий ЛондонIX. РуїниЕпілог

ЗМІСТ

notes1234567891011121314151617181920

Герберт Уеллс
ВІЙНА СВІТІВ

ФАНТАСТИЧНІ РОМАНИ

Переклад з англійської The time machine 1895 The island of Dr. Moreau 1896 The invisible man 1897 The war of the worlds 1898
РЕАЛЬНИЙ СВІТ ВЕЛИКОГО ФАНТАСТА

Наукова фантастика сьогодні стала чи не найпопулярнішим жанром художньої літератури. Твори наукових фантастів виходять величезними тиражами, друкуються в газетах і журналах, привертають до себе увагу людей найрізноманітніших професій, є предметом обговорення на літературознавчих дискусіях. А біля витоків цього явища стоїть один з самобутніх митців кінця XIX — початку XX ст. — Герберт Уеллс. Він — один із засновників сучасної фантастики — фантастики наукової, насиченої соціальною проблематикою і занепокоєної долею людства. Кількома десятками мов видано багатотомні зібрання творів Уеллса, про нього написано багато досліджень, місце його в прогресивній англійській і світовій літературі чітко визначене. Хоча від часу смерті письменника пройшло понад три десятиріччя, а початок його творчого розквіту припадає на кінець минулого століття, духовна та наукова насиченість прози Уеллса робить її актуальною і сьогодні. Герберт Джордж Уеллс народився 21 вересня 1866 року в Бромлі — тихому і звичайному містечку вікторіанської Англії. Батько замолоду був садівником, а мати — покоївкою в старовинному маєтку Ап-парк, де й минуло дитинство майбутнього письменника. Мати плекала надію, що її син стане комерсантом і досягне фінансової незалежності. Та виявилося, що сильнішим від материних повчань був вплив літератури. Бібліотека Ап-парку, зібрана колишніми його володарями, складалася переважно з книжок доби просвітництва, які й породили в юного Уеллса віру в прогрес і потяг до знань. Хоч Герберта віддали до комерційної школи, але крамаря з нього не вийшло, хлопця цікавило зовсім інше. Він захопився природознавством та фізіологією. Згодом Гербертові пощастило влаштуватися молодшим вчителем у Мідхереті й він деякий час працював там. На екзаменах його учні виявляли неабиякі знання, і за успіхи в роботі Гербертові надали право безкоштовно протягом року навчатися біології та природничих наук в лондонській Нормальній школі у професора Томаса Хакслі, учня великого Чарльза Дарвіна. Досі знання Уеллса з різних предметів були певною мірою хаотичними, розрізненими. В дев’ятнадцять років він уже прагне збагнути світ як щось цільне, зрозуміти основні закони його життя і розвитку. Біологія і стала для нього ключем для створення такої картини. Зацікавлення біологією не було випадковим для Уеллса. Безумовно, його покликанням була не наука, а література. Понад усе він був мислителем, що прагнув побачити й осягти єдину картину світу, систему людського суспільства і становище людини в цій системі. Він звернувся до літератури просвітництва саме тому, що вона оголосила війну догматизму, пропагувала гармонію почуттів та розуму. Наприкінці XIX століття зростає інтерес до природничих наук, які дають складну картину органічного життя. Однією з причин цього був сам капіталістичний устрій, який виявляв свою неспроможність влаштувати людське суспільство розумно і справедливо. І ця його неспроможність ставала очевидною для мислячих людей. А та частина інтелігенції, яка не приймала ідею соціальних перетворень, спрямовувала свої пошуки в різні галузі науки. На кінець XIX — початок XX століття наука стає визначальним чинником майже в усіх сферах людського існування. На той час не всі розуміли це, і Герберт Уеллс був одним із перших, хто повірив у науку, оцінив її силу і перспективність. Уеллс-природознавець друкує наукові статті з фізики, згодом видає популярний підручник з біології. Хоча він більше популяризатор, ніж дослідник, біологічні знання пізніше стали йому у пригоді. Адже в багатьох романах Уеллса головні герої — вчені-біологи, а найбільш цікаві й життєві постаті змальовані під безпосереднім впливом його вчителя професора Хакслі. Проте інтереси Уеллса-вченого не вичерпуються фізикою і біологією. Ще в Нормальній школі.він звертається до соціології. В той час набуває особливого піднесення робітничий рух, загострюється класова боротьба. Ідеї марксизму знаходять відгук у широких верств населення, пояснюючи те, на що не могла вичерпно відповісти просвітницька філософія. Молодий Уеллс, який мріє про справедливе суспільство, виявляв певне зацікавлення марксизмом. Крім соціології, майбутній письменник захоплюється ще й мистецтвом та літературою. Однак з Нормальною школою Уеллсові довелося розлучитися: допитливий фантазер не зміг завчити мінералогічної класифікації. Пошуки роботи привели його в маленьке містечко, де він влаштувався вчителем у місцевій школі. Невдовзі Герберт захворів на сухоти і мусив повернутися до матері. Проте майбутнє його вже визначилось: він мріє стати письменником. Писати Уеллс почав рано. Ще до свого від’їзду до Лондона він розважав прислугу гумористичними виданнями “Ап-парківський панікер”. У Нормальній школі він писав статті і редагував журнал з багатозначною назвою “Журнал наукових шкіл”. Повернувшись до Ап-парку, він стає професійним літератором. За своє довге життя (Уеллс прожив майже 80 років) він видав сто десять книжок і надрукував близько п’ятисот статей. Слава письменника прийшла до нього в 1895 році, після першого опублікованого роману — “Машина часу”, а визнання як вченого, мислителя і популяризатора — ще раніше. Взагалі Уеллс досяг певних успіхів замолоду. Але подальший шлях його і в літературі, і в житті, і в суспільних поглядах не був прямим і рівним. У світоглядних й мистецьких хитаннях Уеллс-реформіст не раз полемізував з марксизмом та комуністичними ідеями, був атеїстом та богощукачем… Він створював не лише фантастику, а й побутові романи. Він не був прихильником класової боротьби, соціальної революції як єдиного засобу утвердження суспільної справедливості. Себе він називав поміркованим колективістом, а насправді з більшими чи меншими відхиленнями все життя стояв на позиціях реформізму та ліберального абстрактного гуманізму, що пояснювалося не лише певною обмеженістю світогляду письменника, а й особливостями тогочасного англійського робітничого руху. Шлях до кращого майбуття бачився йому таким: розквіт і безмежний розвиток науки створить якісно новий прошарок інтелігенції. Це в свою чергу значно підвищить рівень суспільної моралі й призведе до перебудови суспільства. Звідси став зрозумілим,, якого величезного значення надавав Уеллс науці та її ролі в розвитку суспільства. Водночас він добре усвідомлює, що тільки наука не здатна докорінно вплинути на перебудову суспільного життя, тому що, створюючи матеріальні блага, людина не став анї благороднішою чи морально чистішою. Для цього потрібний ряд передумов, в яких наука виступає не як творець-постачальник матеріальних цінностей, а як феномен, що розширює світогляд і примушує людину мислити. Отже, двоїсте ставлення до науки — як до сили, здатної звільнити людину від її залежності від природи й забезпечити перемогу у боротьбі із складнощами існування в органічному світі, а разом з тим і як до фактора, що визначає певний моральний рівень людини, — ось що характерне для Уеллса на всіх щаблях його життя. Проте, хоча б які були його хитання в пошуках справедливості, основа його позитивної програми практично завжди незмінна — це гуманізм, це виховання особи в межах лк)динолюбства, справедливості й благородства, це створення моральних нори на основі науки і просвітницьких ідей, які мають змінити і вдосконалити західну цивілізацію. Помилковим було б розглядати Герберта Уеллса як абстрактного мислителя, що розмірковує над життям із захмарних висот, проповідуючи науку і моральне вдосконалення. Письменникові не раз доводилося втручатися в суспільне життя: він брав участь у роботі окремих соціал-реформістських гуртків і видань, писав статті й нариси з актуальних питань, які поставали перед суспільством. Він був знайомий з О. М. Горьким, закликав англійську інтелігенцію до участі в збиранні коштів для російської революції 1905 року. Ставлення Уеллса до нашої країни своєрідне і складне. Вперше англійський письменник відвідав Росію у 1914 році. Його уявлення про Росію склалися під впливом творів І. С. Тургенєва і до 1920 року не зазнали істотних змін. Приїхавши до Радянської Росії у тяжкі для неї часи, він не повірив у всепереможну силу ідей пролетарського вчення, але відчув повагу до партії більшовиків, до тієї великої перетворюючої діяльності, яка велась під її керівництвом у Країні Рад. У той час преса, навіть ліберальна і правосоціалістична, звинувачувала більшовиків у терорі, голоді, розрусі. Уеллс неодноразово підкреслював, що більшовики в цьому не винні, що під час занепаду й повалення Російської імперії саме вони виявились єдиною силою, здатною взяти владу в свої руки, а ті заходи, які вони здійснюють, єдино можливі й правильні за таких умов. Прихильне ставлення до партії більшовиків, до її діяльності, захоплення її вождем В. І. Леніним були відкрито висловлені Уеллсом у його книжці “Росія в імлі” (1921). Однак той самий Уеллс, що зумів тверезо оцінити становище, не повірив у можливість побудови нового суспільства, відмінного від капіталістичного, в країні відсталій і бідній. Уеллс-фантаст, здатний уявити неіснуючі світи, виявився неспроможним зрозуміти і побачити найближче майбутнє — бракувало знання законів розвитку суспільства. Висновки, що їх подає Уеллс наприкінці своєї книги, песимістичні й далекі від дійсності. Він пророкує Радянській Росії загибель цивілізації, яку, на його думку, може врятувати лише втручання Заходу. Спостереження письменника над політичним життям знайомого йому капіталістичного суспільства були зріліші. Власне, активне осмислення законів його існування приводить Уеллса до певності, що війна неминуча. Вже в 1913 році письменник працює над романом “Визволений світ”, що є певною пересторогою людству про смертельну загрозу війни. Як писав відомий американський письменник Сінклер Льюїс, “Визволений світ” — зовсім не утопічний роман… В основі цієї книжки лежить справжнє життя- життя таке, яким ми його бачимо зараз, коли в Європі розігрується жахлива трагедія”. Під час першої світової війни Уеллс видає роман, що викликав захоплені відгуки сучасників — “Містер Брітлінг випиває всю чашу” (1916). Твір не відзначається високими художніми якостями? з часом про нього майже забули. Але гуманістичний пафос, що його пронизує, був близьким для людей, яких примусили брати участь у кривавій бойні. “Певен, що згодом, коли ми знову станемо людянішим”, - писав М. Горький Уеллсу наприкінці 1916 року, — Англія пишатиметься тим, що перший голос протесту, та ще такого енергійного протесту проти жорстокостей війни, пролунав в Англії, і всі чесні й інтелігентні люди будуть із вдячністю промовляти ваше ім’я”. Уеллс одним із перших в англійській літературі ще в 1927 році виступає проти фашизму (роман “Напередодні”) — задовго до того, як фашизм одверто виявив свою сутність, і виносить рішучий вирок класу дрібних власників, який є підтримкою і опорою монополій у створенні держав фашистського типу. Антифашистська діяльність письменника викликала ненависть нацистів: за програмою “Морський лев” фашисти, після висадки на англійський берег, одним із перших мали знищити Уеллса, як свого найзатятішого ворога. У своїх ідейно-естетичних шуканнях Уеллс-письменник завжди невіддільний від мислителя-соціолога. Письменник створив також ряд побутових романів, написаних у дусі тогочасної західно-європейської літератури з її поглибленим інтересом до образу маленької людини. Та найзначнішими в, звичайно, його науково-фантастичні твори. Саме до них прикуто увагу дослідників, теоретиків та істориків літератури і просто читачів. До них звернемося й ми, зупинившись переважно на аналізі найбільш відомих і талановитих творів Уеллса, які включено до цього збірника. Роман “Машина часу”, що вийшов у 1895 році, був першим великим твором письменника-початківця і приніс авторові славу і визнання. Проте ідея подорожування в часі належала не Уеллсу. Так, Ріп Ван Вінкль, герой американського письменника-романтика Вашінгтона Ірвінга, прокинувшись, побачив, що опинився серед нащадків. Змінилась природа, змінились і звичаї. Але світ, який постав перед уеллсівським Мандрівником у Часі, так разюче не схожий на сучасність, що здається зовсім іншою планетою. Щоб зобразити далеке майбутнє Землі — царство елоїв і морлоків, — треба було мати неабияку уяву. Її розмах і оригінальність засвідчили появу нового визначного таланту в англійській літературі. Та при ретельному аналізі стає очевидним, що песимістичні за своєю суттю прогнози письменника щодо майбутнього грунтуються на цілком земних справах і земному співвідношенні сил у капіталістичному суспільстві. Адже щасливі, бездіяльні, безпомічні елої і похмурі, здичавілі морлоки, що вночі полюють на елоїв, — це антиподи капіталістичного суспільства. В романі Уеллса немає ні сентиментальності, ні намагання викликати в читача ненависть чи співчуття до звироднілих істот. Все констатується об’єктивним спостерігачем. — людиною інших часів; все відзначається точністю описів і характеристик. Роман звучить суворим застереженням людству, бо розподіл праці при капіталізмі та відмінність у становищі багатих і бідних несуть в собі загрозу виродження людського роду. Саме в розкритті цих аспектів і полягає заслуга письменника-гуманіста, всі думки якого зосереджено на долі людини. Своїм твором Уеллс полемізує з буржуазною позитивістською наукою, яка обіцяла людству розквіт і щастя при капіталізмі лише завдяки високому науковому розвитку. За своєю спрямованістю близько стоять до першого родану і наступні фантастичні твори Уеллса, хоча тематично, сюжетно жоден з них не повторюється. “Острів доктора Моро” (1896) — це фантастика, що грунтується на невичерпних можливостях біології. В самому докторі Моро — талановитому експериментаторові — сучасники знаходили багато рис Томаса Хакслі. Але обдарований вчений є водночас і надзвичайно жорстокою людиною. Лабораторія, в якій Моро переформовував організми тварин, стала справжньою катівнею. Страждання пацієнтів його не хвилювали. А перетворивши звірів на жалюгідну потворну подобу людей, він навряд чи зробив їх щасливими. Та коли він безславно загинув, жалюгідні створіння, яким він присвятив своє життя, знову стали тваринами. Як страшний, безглуздий спогад про минулий, неприродний для них стан звучить Закон, що його дехто з них ще іноді бурмоче. “Острів доктора Моро” — це гостра сатира на капіталістичне суспільство, а образи тварино-людей — алегорія буржуазних хижаків. У “теологічному гротеску”, як визначив Уеллс роман про острів доктора Моро, письменник-гуманіст вступає у відкриту полеміку з Редьярдом Кіплінгом, що прославляє людину, сильну і самотню, як звір. Лише етичний комплекс, стверджує Уеллс; робить людину гідною свого місця і призначення на землі. “Острів доктора Моро” задуманий і здійснений у той час, коли автор найбільше захоплювався біологією. Повага до великого таланту вченого-природознавця, до всеперемагаючого, перетворюючого природу знання, до безмежної відданості науці звучить у романі водночас із роздумами про марність і безцільність витрачених зусиль. “Острів доктора Моро” зачіпає ряд філософських проблем, які й сьогодні надзвичайно актуальні. Чи мав право вчений на такі перетворення, що здійснюються ціною безмірних страждань? І взагалі, де та межа, що виділяв людину від тварини, від інших створінь природи? Хіба тільки в здатності страждати? У відчутті й сприйнятті світу? А в чому ще? Автор ставить перед нами ці проблеми, по-своєму вирішуючи їх, ніби запрошує нас до розмови, а в пристрасній його розповіді відчувається щире занепокоєння майбутнім людства. У наступні кілька років романи письменника-фантаста з’являються один за одним. З “Невидимцем” читачі познайомилися в 1897 році — і захоплено вітали новий літературний успіх молодого письменника. В романі також описано життя і пригоди вченого, тільки вже в звичайному дрібнобуржуазному світі. Але Гріффін відрізняється від Моро не лише характером своїх занять — він хімік, а ще біолог, — а й колом проблем, які постають перед ним. Як і доктор Моро, він захоплений своєю ідеєю, своєю працею. Але відкриття, яке зробив Гріффін в науці, не може вдовольнити його честолюбства. Він хизується своєю незвичайністю і презирливо ставиться до “середньої” людини, до суспільства взагалі. Для нього найважливіше за допомогою свого відкриття встановити одноосібне панування над світом, будь-що перетворити людей на своїх рабів. Гріффін протиставляє себе міщанському оточенню і впевнений у сзоїй винятковості. Але насправді, - за своїми цілями, за своїм етичним кодексом, — він — логічне породження того ж таки міщанства. А тому, озброєний великими знаннями і своїм геніальним відкриттям, він стає страшним і жорстоким. Саме антигуманізм вченого і приводить його до загибелі. А разом з ним зникає і його велике відкриття — нікчемний корчмар старанно переховує від людей рукописи небіжчика, плекаючи божевільну мрію розкрити їх таємницю. Проблематичний і роман “Війна світів”, що вийшов наступного, 1898 року. Марсіяни, які напали на землю й почали нищити життя на ній, зовсім не схожі на людей. Вони непереможні, мають чудове технічне спорядження, в них високий інтелект, їхній напад виявляє всі недоліки людського суспільства. Люди не можуть перемогти марсіян і відновити порядок життя на землі Марсіяни гинуть тільки внаслідок власного надзвичайного вдосконалення, — від численних земних мікробів і бацил, невідомих у стерильній атмосфері Марса. Однак фантастична війна світів йри ретельному вивченні виявляється війною людства проти себе, проти загроз, що, можливо, чатують на нього в майбутньому, коли воно, завдяки безмірному розвитку науки, перетвориться на продукт чистого інтелекту. Головний герой твору, вчений, вважає вірогідним, що марсіяни ведуть своє походження від істот, схожих на людей, але в яких поступово розвивався мозок і руки за рахунок інших частин організму. Мозок без тіла повинен був, звичайно, створити більш егоїстичний інтелект без моральних понять, без будь-яких емоцій. Перед нами постають страшні, всесильні, безжальні істоти, здатні винищити все людство. Це, звичайно, фантастика, але звернімося до реальних подій, згадаймо хоча б жахи другої світової війни, що приніс народам фашизм, — бомбардування, мільйони смертей, невтішні страждання, і ми зрозуміємо, а якою геніальністю Уеллс передбачив, що моральна деградація і нікчемність тих, у чиїх руках опиняється могутня техніка, загрожує людству небаченим лихом. У наш час потреба гармонійного розвитку особи стала актуальним завданням у найбільш розвинених країнах, коли науково-технічна революція стала визначальним фактором в багатьох ланках людського життя. У романі “Коли сплячий прокинеться” (1899) акценти перенесено з проблем наукової фантастики на проблеми соціології. Нікому не відома людина з розхитаною нервовою системою впадає в летаргічний сон. А поки вона спить два довгі століття, на землі проносяться війни і пошесті. Незначний грошовий вклад сплячого тим часом перетворюється на величезний капітал. Той, що прокинувся від сну через два століття, фактично має стати володарем світу. За цей час на землі відбулися величезні зміни. Технічний прогрес оновив міста й докорінно вплинув на умови життя людини. Але незмінною залишилася основа суспільного ладу людства — ті, що працюють, і ті, що користуються з наслідків чужої праці. В романі це протиріччя вкрай загострено. Технічний прогрес призводить до суцільної урбанізації землі. Та разом з містами зростає моральна вбогість, виснажлива праця й безпросвітні злидні. Послідовний розвиток капіталізму призвів до того, що. зникли останні залишки демократичного ладу і запанував всемогутній капітал. Міське життя блискуче, воно приголомшує своєю уявною розкішшю, але то тільйи машкара, якою прикрито злидні і рабство. Змалювавши майбутнє в гіпертрофованих рисах сучасності, Уеллс для боротьби зі злом винаходить дійовий метод — народне повстання. Але перемога повстання в романі є тільки проблематичною… Серія ранніх творів письменника завершується “Першими людьми на Місяці” (1901). Тема цього фантастичного роману не є новою в літературі, але вирішення її цілком своєрідне. На перший погляд позаземне життя цілковито відмінне від нашого і жителі іншого світу зовсім не схожі на людей. Але видивіться і ви побачите ті ж самі земні порядки, тільки доведені до краю. Оскільки жителі Місяця, селеніти, тисячоліттями не змінювали способу життя, навіть їхня фізіологія змінилася відповідно до характеру праці. Відбулося ідеальне пристосування органів до функцій. Тому у скотарів розум атрофувався, а ті, хто займався наукою, перетворилися на чистий мозок, втративши всі інші органи. Але ж і тут не було людської гармонії, а отже, й щастя, і краси в житті. Що ж до зображення земного життя й землян, то в цьому творі з’являються нові для Уеллса мотиви. По-перше, головний герой винахідник речовини, за допомогою якої люди потрапляють на Місяць, докорінно відрізняється від своїх попередників. Він не просто захоплений своєю справою і обдарований неабиякими науковими здібностями. Він винятково благородна людяна, в якій потяг до знання, до нового є органічною потребою, смислом існування. І познайомившись ближче, люди стають крадами. Це — мотив перетворення звичайної людини на громадянина світу — друга, характерна для цього роману новаторська риса. Таке високе ставлення др науки, до оцінки її виховного значення відбивається в усій творчості письменника того періоду — у його романах, оповіданнях, статтях тощо. Поєднання багатої уяви з точністю реалістичних спостережень, художньої розмаїтості з філософською, соціальною і науковою насиченістю творів, високий гуманістичний пафос — усе це ті риси, що вже в ранньому періоді привабили до творчості Уеллса серця численних читачів-сучасників. В наступному фантастичному романі “Їжа богів” (1904) фантастика не така вже й віддалена від реальності. Фантастичною є лише думка, що лежить в основі твору, — вчений винаходить суміш, годуючи якою, із звичайної дитини можна виростити велетня. Інженерові вдалося налагодити випуск такої суміші, і в країні зростають діти-велетні. Щоправда, людська недбалість призводить до того, що з’являються і незаплановані пацюки-велетні. Та це — деталі, пригодницька, розважальна частина роману. Головне — той дуалізм, складність життя й людської особистості, що розкриваються за допомогою чудового препарату. З одного боку — жалюгідне існування звичайних людей, яким властиві і страх, і заздрість, і нечесність, і тупість… З другого — ті величезні можливості добра і прекрасного, які закладено природою в тих-таки людях і які розквітають, коли для цього створено відповідні умови. Принцип дуалізму дозволяє провести чітку межу між реалістичною й утопічною частинами цього твору. З роками Уеллс “приземлює” свою уяву. Замість дивовижних зображень на сторінках його творів з’являються вірогідні ситуації, які несуть в собі елементи нещодавно відкритих наукою явищ. Зокрема, уяву письменника надовго заполонило повітроплавання. Так народився роман “Війна у повітрі” (1908). Змалювання Уеллсом війни, що охопила континенти, виявилося пророчим. Через шість років після написання роману людство пережило всі страхіття першої світової війни. І нарешті ще одна лінія в творчості Уеллса — це образ головного героя твору Берта Смоллуейза. Він — звичайний міщанин, який прагне розбагатіти й досягти успіху нечесним шляхом. Вижити і забезпечити собі щасливе існування — єдина його турбота навіть в найнеймовірніших ситуаціях, ніякі високі стремління йому не властиві. Письменник примушує Берта побачити страхітливі картини всесвітньої війни, коли людство застосовувало найновішу техніку, показує потрясіння і жах головного героя. Цей роман був яскравим, емоційно переконливим попередженням людству проти загрози світової війни. Сила впливу творчості Уеллса на сучасників, на тисячі читачів полягає в надзвичайному органічному поєднанні уяви і досконалого знання реальності. Так, у романі “Невидимець” дія відбувається в знайомій кожному англійцеві й рідній для письменника вікторіанській провінції. Так і в “Війні світів”, де війна руйнує невимовно любі кожному англійцеві місця. Так, у зачині й епілозі “Острова доктора Моро”, де молодий вчений Прендік, який веде оповідь, випадково попадає на острів страждань з такої типової обстановки законів і звичаїв англійського суспільства. Так і в “Перших людях на Місяці”, де опис життя на землі відчутно і зримо, до деталей, до дрібниць реалістично відтворює англійську провінцію кінця XIX століття. Чи не найкращим доказом сили реалістичного зображення Уеллсом дійсності служить той факт, що радіопостановку “Війни світів”, здійснену в Америці наприкінці 30-х років, більшість слухачів прийняла за трагічне повідомлення про справжній напад на Землю прибульців з інших світів. Бурхлива уява ніколи не відвертає Уеллса від потреб реального життя. Саме тому Уеллс по праву вважається одним із засновників наукової фантастики, яка стала надзвичайно популярною в наш час. За суттю своєю вона залишається людинолюбною і науковою, насиченою проблемами сучасності. Серед послідовників Герберта Уеллса можна назвати такі імена, як Рей Бредбері, Кліффорд Саймак і Айзек Азімов. Вони створюють захоплюючу наукову фантастику, міцно пов’язану з думками і турботами про людство. І якщо місце Герберта Уеллса, талановитого сатирика й наукового фантаста, в англійській суспільній думці визначилося вже в кінці XIX століття, то значення його у світовій літературі повністю прояснилося фактично лише в середині XX — з початком науково-технічної революції. І сьогодні творчість письменника звучить актуально й злободенно, вона піднімає перед людством назрілі життєві проблеми, закликає до роздумів і пошуків нових рішень.
Тамара ДЕНИСОВА

МАШИНА ЧАСУ

Присвячується Вільямові-Ернесту ГЕНЛІ
Переклав Микола Іванов
І. Вступ

Мандрівник у Часі (так найслушніше його назвати) розказував нам якісь дивовижні речі. Його сірі очі спалахували й блищали, а обличчя, звичайно бліде, порожевіло й світилося збудженням. У каміні яскраво палахкотів вогонь. М’яке світло електричних лампочок під срібними дашками переливалося в наших склянках. Крісла — оригінальний винахід господаря — скоріше обіймали та пестили нас, аніж були просто місцем для сидіння. У товаристві панувала та чудова пообідня атмосфера, коли думки, не зв’язані путами фактів і точності, вільно линуть. Господар викладав нам свої теорії, позначаючи рухом тонкого вказівного пальця найголовніші твердження, а ми, посідавши в крісла, недбало прислухалися до цих, як ми вважали, парадоксів, захоплюючись невичерпно багатою фантазією оповідача. — Прошу слухати мене уважно, — почав він. — Я буду заперечувати деякі майже загальновизнані ідеї. Наприклад, геометрію, якої вас учили в школах, побудовано на непорозумінні… — Чи не занадто важкий предмет, щоб починати саме з нього? — висловив сумнів Філбі, прискіпливий чоловік із рудою чуприною. — Я не збираюся нав’язувати вам будь-яку ідею, не обґрунтувавши її. Але невдовзі ви змушені будете погодитись із моїми твердженнями, бо це необхідно. Ви, безперечно, знаєте, що математична лінія, лінія без товщини, уявна і не має реального існування. Вас цього вчили? Немає насправді й математичної площини. Все це чисті абстракції. — Цілком правильно, — ствердив Психолог. — У такому разі не існує в природі й математичного куба, що має тільки висоту, ширину та довжину. — Тут уже я повинен заперечити, — сказав Філбі. — Тверде тіло, безсумнівно, мусить існувати. Реальні речі… — Здебільшого так і думають. Та заждіть хвилинку. Чи може існувати позачасовий куб? — Я не розумію, — промовив Філбі. — Чи може бути такий куб, який не мав би хоча б миттєвого існування? Філбі замислився. — Отже, ясно, — вів далі Мандрівник, — що кожне реальне тіло повинно мати чотири виміри: воно повинно мати Довжину, Ширину, Висоту й Тривалість існування. Однак через нашу вроджену обмеженість — я зараз поясню це докладніше — ми схильні недобачати цього факту. Насправді ж існують чотири виміри, з яких три ми називаємо просторовими, а четвертий — часовим. Щоправда, є тенденція встановити якусь вигадану різницю між першими трьома вимірами і четвертим. Але тільки тому, що свідомість наша, від початку й до кінця нашого життя, імпульсивно пересувається цим четвертим виміром тільки в одному напрямі. — Це, — сказав Дуже Молодий Чоловік, роблячи відчайдушні спроби запалити від лампи сигарету, — це… і справді абсолютно ясно. — Цікаво, що якраз на це ніхто не звертає ніякої уваги, — пожвавившись, провадив далі Мандрівник у Часі. — А проте це ж бо й є четвертий вимір, дарма що дехто, говорячи про нього, не уявляє собі, що він означає. Власне, це лише інакший погляд на Час. Між Часом та будь-яким з інших трьох вимірів тільки та різниця, що наша свідомість повсякчас пересувається вздовж нього. На жаль, чимало невігласів мають про це хибне уявлення. Всі ви, звичайно, знаєте суть їхніх заперечень проти четвертого виміру. — Я не знаю, — признався Провінційний Мер. — Це дуже просто. Простір, як уявляють його наші математики, має три виміри: Ширину, Довжину й Висоту, котрі завжди визначаються відповідними площинами, кожна з яких стоїть під прямим кутом до двох інших. Знайшлися деякі мудреці, що поставили собі питання: а чому лише три виміри, чому не може існувати й четвертий — під прямим кутом до решти трьох? Дехто пробував навіть створити чотиривимірну геометрію. Десь місяць тому професор Саймон Ньюком^[1] доповідав про це в Нью-Йоркському математичному товаристві. Ви знаєте, що на плоскій поверхні, яка має тільки два виміри, можна зобразити і тривимірне тіло. Так само, думають вони, модель з трьома вимірами дасть їм змогу подати зображення чотиривимірного тіла. Річ лише в тім, щоб опанувати перспективу тіла. Розумієте? — Та нібито, — пробурмотів Провінційний Мер і, насупивши брови, поринув у глибокодумні міркування. Губи його ворушилися, немов він повторював якесь заклинання. — Так, тепер я нібито розумію, — повторив він трохи згодом, і обличчя його одразу пояснішало. — Мушу сказати вам, що якийсь час я й сам працював над геометрією чотирьох вимірів і дійшов деяких цікавих висновків. Ось, наприклад, портрет людини у віці восьми років, оце вона в п’ятнадцять років, а оце — в сімнадцять, у двадцять три і так далі. Все це, сказати б, тривимірні зображення чотиривимірного тіла, яке становить собою щось стале й незмінне. — Вчені, - вів далі Мандрівник у Часі, трохи помовчавши, щоб слухачі встигли засвоїти сказане, — вчені дуже добре знають, що Час є один з видів Простору. Ось вам звичайна наукова діаграма — крива погоди. Лінія, по якій я веду палець, показує коливання барометра. Вчора вдень він стояв отут, надвечір спустився, сьогодні ранком піднявся знову й поволі йде вгору. Звісно, живе срібло не креслило цієї лінії на жодному з визнаних усіма просторових вимірів. Але його коливання абсолютно точно визначаються нашою лінією, тому слід зробити висновок, що така лінія була накреслена саме в часовому вимірі. — Чому ж тоді, - спитав Лікар, втупивши очі у вогонь каміна, — чому ж тоді, коли Час є тільки Четвертим Виміром Простору, його завжди визначали, та й тепер визначають, як щось зовсім відмінне? І чому не можемо ми пересуватись в ньому так, як і в інших вимірах Простору? Мандрівник усміхнувся. — А ви певні, що ми так уже вільно можемо пересуватись у Просторі? Ми можемо піти праворуч чи ліворуч, ступити назад або вперед, і люди завжди робили це. Я не заперечую, що ми вільно пересуваємось у двох вимірах. А що скажете ви про пересування вгору та вниз? Тут уже наші можливості обмежує сила тяжіння. — Не зовсім так, — сказав Лікар. — Адже є повітряні кулі. — Але до повітряних куль люди зовсім не могли пересуватись у вертикальному напрямі, якщо не зважати на стрибки угору та підняття на нерівності земної поверхні. - І все-таки, хай і мало, а ми пересуваємося вгору та вниз, — не міг угамуватися Лікар. — Легше, значно легше вниз, ніж угору. — А в Часі ви не можете пересуватися зовсім. Ви не спроможні ані на крок відійти від сучасного моменту. — Ось тут, любий друже, ви й помиляєтеся. Саме в цьому помиляється й цілий світ. Ми завжди відходимо від сучасного моменту. Наше духовне життя — річ нематеріальна, воно не має ніяких вимірів і пересувається з однаковою швидкістю від колиски й до могили в Четвертому Вимірі Простору — Часі. Це подібно до того, коли б ми, почавши своє існування на висоті п’ятдесяти миль над землею, неухильно падали вниз. — Але головні труднощі в тому, що в Просторі ми вільно пересуваємось у всіх напрямках, а пересуватися в Часі, як хотіли б, не можемо, — зауважив Психолог. — У цьому й полягає суть мого великого винаходу. Ви помиляєтесь, кажучи, ніби ми не спроможні пересуватись у Часі. Коли я, наприклад, пригадую якусь минулу подію й цілком виразно уявляю її, я, власне, одходжу назад до моменту її здійснення; на той час я, так би мовити, подумки відсутній: я на хвилину стрибаю назад, у минуле. Звичайно, ми не маємо змоги залишатися в минулому стільки часу, скільки хочемо, так само як дикун або тварина не може зависнути в повітрі на віддалі хоча б шести футів від землі. З цього погляду цивілізована людина має перевагу перед дикуном. Вона може, подолавши силу земного тяжіння, піднятися на повітряній кулі. То чого ж не уявити, що зрештою і в часовому вимірі ми зможемо зупиняти або прискорювати свій рух чи навіть повертати його назад, пересуваючись у протилежному напрямі? — Це аж ніяк неможливо, — почав був Філбі. — Це вже… — Чого б і ні? — здивувався Мандрівник у Часі. — Це суперечить розуму. — Якому розуму? — спитав Мандрівник. — Ви можете доводити, що чорне — біле, та мене ніколи в цьому не переконаєте, — сказав Філбі. — Може, й не переконаю, — погодився Мандрівник, — але тепер ви хоч зможете зрозуміти мету моїх досліджень у царині геометрії чотирьох вимірів. Я віддавна вже плекаю думку про машину… — Щоб мандрувати в Часі! — вигукнув Дуже Молодий Чоловік. — Вона рухатиметься і в Часі, і в Просторі, залежно від бажання того, хто керуватиме нею. Філбі тільки посміхнувся. — Я перевірив її на досліді, - сказав Мандрівник у Часі. — Надзвичайно корисний винахід для історика, — промовив Психолог. — Можна було б повернутися в минуле і перевірити, скажімо, відому всім оповідь про Гастінгську битву.^[2] — Чи не боїтеся, що звернете на себе забагато уваги? — застеріг Лікар. — Наші предки не дуже полюбляли анахронізми. — Можна було б вивчити грецьку мову з уст самого Гомера або Платона, — замріяно мовив Дуже Молодий Чоловік. - І вони напевно поставили б вам незадовільно. Адже німецькі вчені навдивовижу вдосконалили їхню давню мову. — Тоді нам лишається ще майбутнє, - не вгамовувався Дуже Молодий Чоловік. — Подумайте тільки! Можна покласти всі свої гроші в банк під проценти, а самому майнути вперед. - І виявити, що суспільство там засноване на суто комуністичних засадах, — докинув я. — З усіх найекстравагантніших теорій… — почав Психолог. — Авжеж. Так само думав і я і тому ніколи не казав про це, аж доки… — Ви не пересвідчилися в цьому з досліду! — скрикнув я. — І можете довести це? — Продемонструйте ваш дослід, — вигукнув Філбі, починаючи вже нетерпеливитись. — Еге ж, покажіть нам ваші спроби, — приєднався до нього Психолог, — хоч я знаю, що все це химери. Мандрівник у Часі обвів нас поглядом і посміхнувся. Далі, з тією ж посмішкою, він засунув руки в кишені й повільно вийшов з кімнати, і ми чули, як він човгав ногами, проходячи довгим коридором униз до своєї лабораторії. — Чого це він туди подався? — здивовано глянув на нас Психолог. — Утне якусь штуку, — висловив гадку Лікар. Філбі заходився розповідати про фокусника, що його він бачив у Барслемі, та Мандрівник у Часі повернувся, і оповідання Філбі ми вже так і не почули.
II. Машина

В руках Мандрівник у Часі тримав якусь блискучу металеву раму, розміром трохи більшу за настільний годинник, надзвичайно тонкої роботи. Була вона із слонової кості й якоїсь прозорої кристалічної речовини. Надалі я мушу додержувати цілковитої точності, бо те, про що мовитиметься, здасться вам абсолютно неможливим (звичайно, коли не йняти віри поясненням нашого господаря). Мандрівник узяв маленький восьмикутний столик, що їх було кілька в кімнаті, і підсунув до каміна так, щоб дві ніжки його стали на килимок. На столик він поклав свою машину, потім підсунув стілець і сів. На столику стояла ще маленька лампочка під абажуром, яка яскраво освітлювала все навкруги. В кімнаті горіло ще з дванадцятеро свічок: дві з них, у бронзових свічниках, — на поличці каміна, а решта в канделябрах. Отож було ясно як удень. Я сів у низеньке крісло, поставивши його майже між каміном і Мандрівником у Часі. Філбі примостився позад Мандрівника й дивився поверх його плечей. Лікар і Провінційний Мер сиділи праворуч від нього, а Психолог — ліворуч. Ззаду Психолога стояв Дуже Молодий Чоловік. Всі ми були насторожені. Я вважаю за неймовірне, щоб за таких умов нас спромоглися б обдурити, хоч би який хитрий та дотепний не був фокусник. Мандрівник у Часі глянув спершу на нас, а тоді на машину. — Ну? — підганяв його Психолог. — Цей невеличкий прилад, — сказав Мандрівник, спершися ліктями на стіл і поклавши обидві руки на свій апарат, — тільки модель. Це — мій проект Машини, щоб подорожувати в Часі. Вигляд у неї, як бачите, дуже загадковий, а круг цього бруска ніби мерехтить щось, надаючи всьому апарату якогось фантастичного характеру. Оце, — вказав він пальцем, — один маленький білий важіль, а то — другий. Лікар підвівся з крісла й пильно оглянув модель. — Зроблено чудово, — схвалив він. — Вона забрала в мене два роки праці, - зауважив Мандрівник, а коли всі ми й собі оглянули машину, додав: — А тепер, — прошу звернути увагу, — цей от важіль посилає машину в майбутнє, а цей рухає її у зворотному напрямі. На цьому сідельці сидить той, хто подорожує в Часі. Зараз, щойно я натисну важіль, машина рушить звідси. Вона зникне, перейде в майбутнє. Огляньте її добре. Огляньте й столик, аби впевнитись, що ніякого фокуса тут нема. Я не хотів би втратити цю модель та ще й на додаток заробити прізвисько шахрая. На хвилину запала мовчанка. Психолог, здавалось, хотів мені щось сказати, але передумав. Тоді Мандрівник простяг пальця до важеля. — Ні, - якось несподівано сказав він, — дайте мені хто-небудь руку. Обернувшись до Психолога, він узяв його за руку і попросив простягти вказівний палець. Отже, Психолог сам особисто послав модель Машини Часу в нескінченну подорож. Ми всі бачили, як повернувся важіль. Я абсолютно певний, що ніякого шахрайства тут не було. На нас війнуло вітром, полум’я в лампі підскочило, одна свічка на каміні погасла, а маленька машина швидко крутнулася, немов потьмяніла, одну мить здавалася якоюсь марою, привидом з жаринок та слонової кості і… зникла. На столику залишилася сама лампа. Якусь хвилину всі мовчали. Нарешті Філбі порушив тишу, вилаявшись півголосом. Психолог, очунявши від подиву, зазирнув під стіл. Мандрівник у Часі вибухнув веселим сміхом. — Ну й як? — кивнув він Психологові, підійшов до каміна, взяв з полички тютюн і, обернувшись до нас спиною, став набивати люльку. Ми перезирнулися. — Слухайте, — сказав Лікар, — ви це серйозно? Ви таки й справді думаєте, що машина мандрує собі десь у Часі? — Авжеж, — відповів Мандрівник, нахиляючись до вогню, щоб від скіпки розпалити люльку. — Скажу більше, — він глянув просто в обличчя Психологові, який у збентеженні забув обрізати кінчик сигари й даремно силкувався розкурити її, - скажу більше: там, — він хитнув головою в напрямі лабораторії, - у мене стоїть майже закінчена велика машина, і, коли вона буде зовсім готова, я й сам вирушу в таку подорож. — Ви хочете сказати, що ваша модель мандрує десь у майбутньому? — спитав Філбі. — У майбутньому чи в минулому, цього я ще точно не знаю. По короткій паузі у Психолога сяйнула думка. — Коли вже вона й подорожує десь, то лише в минулому, — сказав він. — Чому в минулому? — зацікавився Мандрівник. — Я вважаю, що машина не пересунулась у Просторі. Значить, подорожуючи тільки в Часі, вона мусила б бути тепер тут, бо разом із нею посувається вперед і самий Час. — Але, якби вона була в минулому, ми побачили б її, коли входили в цю кімнату, й сьогодні, і минулого четверга, і в четвер два тижні тому, і так далі, - заперечив я. — Зауваження слушні, - прибравши безстороннього вигляду і повертаючись до Мандрівника, сказав Провінційний Мер. — Анітрохи, — відповів той. — Подумайте лишень, — звернувся він до Психолога, — і ви легко це з’ясуєте. Це ж просто зображення поза межами свідомості, так що наші чуття не можуть його вловити. — Звичайно, — погодився Психолог. — Це дуже просте питання з погляду психології, - запевнив він нас, — і мені слід було б цього не забувати. Воно досить легке для розуміння й чудово підтверджує цей парадокс. Ми не можемо бачити окремих моментів руху колеса в веретені або льоту кулі в повітрі. Якщо машина пересувається в Часі із швидкістю в п’ятдесят чи сто разів більшою, ніж пересуваємось ми, якщо вона за секунду проходить стільки Часу, скільки ми за хвилину, то й враження від її руху дорівнюватиме одній п’ятдесятій чи одній сотій частині враження, яке вона справила б на нас, коли б не пересувалася в Часі. Це досить легко зрозуміти. Ось бачите? — засміявся він, проводячи рукою по тому місцю, де стояла машина. Кілька хвилин ми просиділи мовчки, не спускаючи очей з порожнього стола. Мовчанку порушив Мандрівник, запитавши, що думаємо ми про це все. — Тепер, увечері, воно скидається на правду, — сказав Лікар, — але зачекаймо до завтра. Вранці завжди краще думається. — Може, вам цікаво подивитись на саму Машину Часу? — спитав Мандрівник. За цими словами він узяв лампу й повів нас довгим коридором, де завжди стояв протяг, до лабораторії. Я виразно пригадую, як мерехтіло світло лампи, якою широкою та чудернацькою здавалась тінь од його голови, як танцювали на стіні наші силуети, як ми йшли слідом за ним, дивуючись і все ще не вірячи, і як у лабораторії ми побачили збільшену копію того маленького апарата, що недавно зник у нас з очей. Одні частини Машини зроблені були з нікелю, інші зі слонової кості, деякі, безперечно, вирізьблено або випиляно з гірського кришталю. Прилад стояв майже готовий; лише якісь криві кришталеві прути лежали незакінчені на лаві біля кількох креслень. Я взяв один із них, щоб краще роздивитися. Здавалося, вони були з кварцу. — Слухайте, ви таки серйозно? — вагався Лікар. — А може, це звичайний жарт, на зразок отого привиду, що його ви показували нам минулого Різдва? — На цій Машині я збираюся дослідити Час, — відповів Мандрівник, підіймаючи лампу високо над головою. — Зрозуміли? Я ніколи в житті не був серйозніший, ніж оце зараз. Ніхто з нас не знав, як поставитись до його слів. Кинувши оком з-за плечей Лікаря, я зустрівся поглядом з Філбі, і він промовисто підморгнув до мене.

III. Мандрівник у Часі повертається

Мені здається, тоді ніхто з нас не вірив у Машину Часу. Річ у тому, що Мандрівник у Часі був занадто розумна людина, щоб йому можна було вірити беззастережно. Ви ніколи не сказали б, що добре його знаєте. За його удаваною щирістю завжди відчувалося щось недомовлене, щось приховане. Якби ту модель нам показував і давав до неї пояснення — нехай і словами Мандрівника — Філбі, недовір’я в нас було б куди менше. Ми розуміли б мотиви, що керують ним. Та й перший-ліпший різник зрозумів би Філбі. Але Мандрівникова вдача мала надто багато незвичайних рис, щоб на нього ми могли покластися. Те, що вславило б іншу — не таку тямущу — людину, сприймалося від нього тільки як фокус. Величезна помилка — робити будь-що з видимою легкістю. Серйозні люди, що з повагою ставились до Мандрівника, ніколи не були певні в ньому. На їхню думку, вони б ризикували своєю поважною репутацією, поклавшися на його міркування: це було б так само небезпечно, як довірити дитячим рукам коштовну річ із тендітної порцеляни. Отже, мені здається, що між тим четвергом і четвергом наступного тижня майже ніхто не заводив розмову про подорож у Часі, дарма Що вона зацікавила всіх нас. Думали ми і про неймовірні перспективи, що відкривала б така подорож, і про практичну її нездійсненність, і про кумедні анахронізми та цілковитий хаос, що постав би, якби вона відбулася. Мене особисто найбільше вразив фокус з моделлю. Пригадую, що я порушив це питання, зустрівшись в п’ятницю з Лікарем на засіданні Ліннеївського товариства. Він казав, що бачив дещо подібне в Тюбінгені, і особливу увагу звертав на те, що одна свічка під час досліду погасла. Та пояснити, як саме зроблено було той фокус, він не міг. Я дуже часто відвідував Мандрівника в Часі і найближчого четверга, за своїм звичаєм, так само вибрався до Річмон-да. Приїхав я до нього пізно і у вітальні застав уже четверо чи п’ятеро гостей. Біля каміна стояв Лікар з аркушем паперу в одній руці і з годинником — у другій. Я окинув поглядом присутніх, шукаючи Мандрівника. — Тепер уже пів на восьму, — сказав Лікар. — Може, пообідаємо? — А де ж… — спитав я, назвавши прізвище нашого господаря. — А ви щойно прийшли? Це якась дивна річ. Певно, його десь затримали. У цій записці він просить нас починати обід, якщо до сьомої він не з’явиться. Пише, що пояснить усе, коли повернеться. — Шкода буде, як обід перестоїть, — зауважив Редактор поширеної щоденної газети, і Лікар подзвонив, щоб подавали на стіл. Крім мене, з присутніх на попередньому обіді були тільки Психолог та Лікар. Але були й інші: Бленк, вищезгаданий Редактор, один журналіст і якийсь спокійний, дуже скромний бородань, що, як помітив я, за весь вечір не сказав ні слова. Розмовляючи за обідом, ми по-різному тлумачили відсутність господаря, а я напівжартома висловив гадку, що він подався подорожувати в Часі. Редактор попросив пояснити мої слова, і Психолог почав досить незграбно розказувати йому про дотепний парадокс і фокус, свідками якого ми були тиждень тому. Він дійшов уже до середини своєї розповіді, коли двері з коридора безгучно й повільно відчинилися. Я сидів навпроти них і помітив це перший. — А! — промовив я. — Нарешті. Двері відчинились на всю широчінь. Перед нами стояв Мандрівник у Часі. Я скрикнув з подиву. — Боже милий! Що з вами сталося, друже? — вигукнув Лікар, глянувши на нього зблизька. Всі присутні обернулися до дверей. Вигляд у нього був і справді дивний. Піджак запорошений і забруднений, рукави внизу — в зелених плямах, волосся розкуйовджене. Мені навіть здалося, що він посивів; не знаю, чи то від пилу, чи, може, й справді волосся його трохи посіріло. Він був блідий як мрець; на підборідді видно було напівзагоєний поріз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить він постояв коло дверей, ніби осліплений світлом, а тоді, трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кімнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли він заговорить. Проте Мандрівник не мовив ані слова і, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й підсунув її господареві. Той випив і немов ожив; принаймні він огледівся, і щось схоже на його колишню усмішку майнуло в нього на обличчі. — Що в біса ви робили? — спитав Лікар. Мандрівник, здавалося, не чув запитання. — Та ви не турбуйтеся, — запинаючись, вимовив він, — я почуваю себе цілком добре. Він замовк, мовчки підсунув свою склянку до пляшки і, коли йому налили ще, перехилив її одним духом. — Тепер гаразд! — сказав він. Його сірі очі засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Він із видимим задоволенням глянув на нас і пройшовся по теплій і затишній кімнаті. — Піду помиюсь і переодягнуся, а тоді вже розкажу вам усе… — мовив він знову, повільно підшукуючи слова. — Залиште мені трохи баранини… Я просто помираю від голоду. Він подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, і спитав, як той почуває себе. Редактор хотів і собі щось запитати в нього. — Зараз розповім усе, — перепинив його Мандрівник. — Якесь дивне відчуття… За хвилину я зовсім оговтаюсь. Він поставив склянку на стіл і пішов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Мені знову впало в очі його шкутильгання і зацікавив м’який звук його ходи. Підвівшися зі стільця, я побачив, що на ногах у нього були лише подерті й закривавлені шкарпетки. Він зачинив за собою двері. Я не наважився піти слідом, бо знав, як він не любить, коли до його особи виявляють надмірну увагу. Цілу хвилину я не міг отямитись. — Дивна поведінка видатного вченого, — почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, і мої думки знову повернулися до яскраво освітленого обіднього столу. — У чому річ? — спитав Журналіст. — Що він жебрака з себе вдає? Нічого не розумію. Я впіймав на собі погляд Психолога і побачив у його очах відбиття своїх власних здогадів. Я думав про Мандрівника, що тим часом накульгуючи підіймався сходами. Здається, крім мене, ніхто не помітив, як він налягав на одну ногу. Лікар першим опанував своє здивування і подзвонив, щоб подавали гарячі страви (Мандрівник не любив, коли служники лишалися в їдальні під час обіду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за ніж та виделку. Мовчазний Гість зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигуків здивування. Нарешті Редактор не стримав своєї цікавості. — Чи не збільшує наш друг свої скромні прибутки старцюванням? А може, він просто з’їхав з глузду? — спитав він. — Я певний, що до цієї справи причетна Машина Часу, — відповів я і став закінчувати розпочате Психологом оповідання. Нові гості одверто висловлювали недовіру. Редактор почав заперечувати. — Що це за мандри в Часі? Не можна ж запорошитися тільки тому, що заплутався у своєму парадоксі! — скрикнув він і, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепності, провадив далі: — Невже там, у Майбутньому, немає навіть щіток для одежі? Журналіст також не хотів вірити в цю історію і, приєднавшись до Редактора, і собі почав сипати дотепами. Обоє вони були журналістами нового типу — веселими і спритними молодиками. — Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє, - сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило. — Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня, — весело зустрів його Редактор. — Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері?^[3] Який гонорар бажаєте? Мандрівник мовчки сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка. — Де баранина? — спитав він. — Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо! — Розповідайте! — став вимагати Редактор. — До біса розповіді, - відповів Мандрівник. — Я хочу їсти і не скажу ні слова, доки не поїм. Дякую. А сіль? — Скажіть лише одне слово, — попросив я. — Ви справді мандрували в Часі? — Умгу, — притакнув головою Мандрівник, жуючи на повен рот. — Плачу по шилінгові за рядок усного звіту, — не вгамовувався Редактор. Мандрівник простягнув свою склянку Мовчазному Гостеві, що пильно дивився на нього, й постукав по ній нігтем. Той занепокоєно схопився зі стільця й квапливо налив йому вина. Обід, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався від розпитувань, та й інші, гадаю, так само. Журналіст намагався розвіяти напруження, розповідаючи якісь стародавні анекдоти. Але Мандрівник був захоплений обідом, демонструючи апетит справжнього волоцюги. Лікар запалив сигару і, примруживши очі, стежив за Мандрівником. Мовчазний Гість виглядав ще похмурішим і нервово пив шампанське. Нарешті Мандрівник відсунув від себе тарілку і обвів нас поглядом. — Мушу перепросити, — промовив він — але мені страшенно хотілося їсти. Зі мною, бачите, трапилася незвичайна пригода. — Він узяв сигару й обрізав її кінчик. — Перейдімо до курильної кімнати. Моя оповідь буде занадто довга, і краще слухати її не над брудним посудом. І, подзвонивши служниці, він провів нас до суміжної кімнати. — Ви розповіли вже про машину Бленку, Дешу й Чоузу? — спитав він мене, одхиляючись на спинку крісла й кивнувши на трьох нових гостей. — Але ж усе це тільки парадокс, — зауважив Редактор. — Я не можу сперечатися сьогодні. Про те, що зі мною трапилося, я розкажу, але сперечатися мені несила. Я розповім вам усю історію, коли хочете, — додав він, — але тільки з однією умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Мені необхідно про все вам розповісти. Воно, може, й не слід було б цього робити, бо ви, напевно, подумаєте, що я вигадую. Але історія ця — щира правда, і в ній нема жодного слова брехні. Сьогодні, о четвертій годині вдень, я був У своїй лабораторії, і від того часу… я прожив вісім днів… таких днів ніхто ще ніколи не переживав! Я ледве-тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповім вам усього. Тільки тоді засну. Дивіться ж, не перебивайте. Згода? — Згода, — відповів Редактор, а слідом за ним і ми всі хором промовили: — Згода. Тоді Мандрівник у Часі почав свою історію, ту історію, що її я наводжу далі. Спершу він сидів, одхилившись на спинку крісла, й говорив, як украй виснажена втомою людина, потім він трохи ожив. Записуючи його слова, я надзвичайно гостро відчуваю неспроможність пера й чорнила, а надто свою власну неспроможність передати всі тонкощі його оповіді. Гадаю, ви досить уважно прочитаєте все. Але ви не побачите блідого, правдивого обличчя оповідача в ясному кружалі світла від настільної лампи, не почуєте щирої інтонації його голосу. Ви не уявляєте, як він мінявся на виду, розповідаючи про окремі події, учасником яких він був! Ми сиділи в тіні, бо свічок у курильні не запалювали, і тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчазного Гостя були освітлені. Спочатку ми час від часу перезиралися, а потім дивилися тільки на обличчя Мандрівника.

IV. Подорож у Часі

— Минулого четверга я розповів декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу і навіть демонстрував апарат, тоді ще не зовсім закінчений. Там же стоїть він і тепер, щоправда, трохи попсований: під час подорожі в ньому зламався один прут із слонової кості й зігнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу — непошкоджена. Я думав закінчити роботу до минулої п’ятниці, але, змонтувавши Машину майже повністю, помітив, що один з нікелевих брусів на палець коротший за інші. Довелося переробляти його, і це забрало ще трохи часу. Сьогодні, о десятій годині ранку, перша з усіх Машин Часу була остаточно готова до мандрів. Я востаннє оглянув її, перевірив ще раз усі гвинти, змастив кварцеву вісь і сів у сідло. Гадаю, що тільки самогубець, підносячи револьвер до скроні, чекає наступної миті з такою ж непевністю, як чекав її я. Однією рукою я взявся за пусковий важіль, другою — за гальмовий. Я натиснув на перший і майже одразу ж на другий. У мене запаморочилося в голові, і я відчув, що падаю, як буває інколи падаєш уві сні. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторію точнісінько в такому стані, як і перед тим. Чи й справді щось сталося? На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Мені здавалося, що тільки секунду тому він показував одну чи дві хвилини на одинадцяту. Тепер стрілка показувала пів на четверту. Я набрав повні груди повітря, стиснув зуби й обіруч схопився за пусковий важіль. Щось загуло, і я полинув у невідоме. Лабораторія повилася туманом, зникаючи в темряві. Увійшла місіс Вочет і, очевидно, не помітивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кімнату, їй, гадаю, потрібно було близько хвилини, — мені ж здалося, ніби вона промайнула зі швидкістю ракети. Я пересунув важіль до граничної точки. Впала ніч — немов загасили лампу, — і за секунду настало завтра. Туман дедалі більше вкривав лабораторію. Опустилася чорна-чорна ніч, потім знову настав день; знову ніч — знову день, і чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моїх гуло, мозок онімів від безперервного падіння. Боюся, що не зумію описати дивне відчуття від подорожування в Часі. Воно — надзвичайно неприємне. Так, ніби ви стрімголов мчите кудись, знаючи, що неминуче маєте розбитися. А ночі тим часом змінювалися на дні, немов помахи чорних крил. Нарешті лабораторія, здалося мені, завалилася, і над собою я побачив сонце, яке кружляло на небі, відзначаючи щохвилини добу. Я вирішив, що лабораторію зруйновано і що я опинився просто неба. Навколо мене наче поставали якісь будівлі, але я мчав так швидко, що не міг розгледіти деталі. Найповільніший у світі равлик плазував занадто швидко для мене. Поперемінне мерехтіння світла й мороку різало мені очі. В проміжок темряви я бачив місяць, фази якого мигтіли переді мною, бачив, як, линучи за місяцем, спалахували і гаснули зорі. Швидкість мого руху дедалі збільшувалась, і мигтіння дня та ночі нарешті перетворилося на безперервні сірі сутінки. Небо забарвилось тою чудовою глибокою блакиттю, як то буває, коли тільки починає сутеніти. Миготливе сонце стало вогненною смугою, блискучою аркою, перекинутою у просторі; місяць — блідою, мерехтливою стьожкою. Зірок я вже не бачив, лише подеколи блимали в блакиті яскраві кружальця. Усе навкруги оповив туман. Я був усе ще на пагорку, де оце стоїть мій будинок, і схил височів збоку сіро й тьмяно. Я бачив, як дерева змінювали свої форми, наче клубки пари то брунатного, то зеленого кольору, як вони росли, більшали і, тремтячи, зникали. Я бачив, як підіймалися розкішні величезні будівлі і танули одразу ж, наче сновиддя. Поверхня землі змінювалась у мене на очах. Маленькі стрілки на циферблаті, що показували швидкість руху, крутилися дедалі швидше. Я помітив, що вогненна смуга, яка заміняла сонце, відхилялася то на північ, то на південь, від літнього сонцестояння до зимового. Значить, протягом хвилини я пролітав більше одного року. Землю то засипало снігом, то сніг зникав, і натомість з’являлась свіжа весняна зелень. Неприємне почуття, що його я зазнав, починаючи свою подорож, було вже не таке болісне й нарешті змінилося якимось істерично-веселим захопленням. Я помітив, що Машину дивно похитує, але не міг пояснити собі, чому саме. Думки плутались у мене в голові, і в нападі безумства я линув у майбутнє. Спершу я майже не пам’ятав про можливість зупинки, захоплений новими відчуттями. Далі в мене пробудилася цікавість впереміш зі страхом. Який дивний розвиток людства в порівнянні з нашою первісною цивілізацією, думав я, розгорнеться переді мною, коли я зможу ближче придивитися до таємничого світу, що мчить і змінюється довкола мене. Я бачив величні будівлі, споруджені наче з мерехтливого туману, набагато розкішніші за найкращі палаци наших часів. На пагорку я бачив рослинність, буйнішу, ніж наша, і вона не в’янула й зимової пори. Навіть крізь туманний серпанок земля здавалася мені прекрасною. Я почав міркувати, як би зупинитися. Найбільший ризик зупинки полягав у тому, що простір, необхідний для мого тіла чи моєї Машини, міг уже бути зайнятий. Доки я пересувався в Часі з такою неймовірною швидкістю, це не загрожувало мені небезпекою. Я, так би мовити, перебував у розрідженому стані і, немов пара, ковзав крізь проміжки зустрічних речей. У разі ж зупинки все моє єство, молекула за молекулою, мусило б проникнути в те, що трапилося б мені на шляху. Атоми мого тіла повинні були б увійти між атоми довколишнього середовища; від того сталася б хімічна реакція, можливо, страшенний вибух, який спровадив би мене разом із друзками мого апарата по той бік усяких можливих вимірів — у Невідоме. Така можливість не раз спадала мені на думку ще коли я будував свій прилад, але тоді я ставився до неї з веселою байдужістю, вважаючи її за ризик, пов’язаний з кожним таким винаходом. Тепер же, коли небезпека здавалася неминучою, я вже не дивився на неї так безтурботно. До того ж незвичайність всього, що зі мною відбувалося, безперестанне тремтіння й хитання Машини, а найбільше — неприємне відчуття падіння в безодню, болісно діяло мені на нерви. Я казав собі, що ніколи не зможу спинитися, і раптом, всупереч здоровому глузду, вирішив спинитися зараз же. Забувши про небезпеку, я щосили натиснув на важіль, Машина вмить перекинулась, і я шкереберть полетів у простір. У голові в мене наче загуркотів грім. На якусь секунду я ніби знепритомнів, а, отямившись, побачив, що сиджу на м’якому дерні, коло мене — моя перевернута Машина, і нас січе град. Усе навкруг було ще сірим, але шум у вухах припинився. Я сидів на галявині в садку, серед кущів рододендрона, і дивився, як під ударами граду падають з них багряні та лілові квіти. Градинки відскакували від землі й утворювали навколо моєї Машини щось ніби серпанок з диму. Я вмить змок до рубця. — Чудова гостинність! — промовив я. — І це так зустрічають людину, яка промандрувала крізь безліч років. Збагнувши, що так далі мокнути безглуздо, я встав і оглянувся довкола. Велетенська фігура, вирізьблена, очевидно, з якогось білого каменю, маячіла в тумані позаду рододендронових кущів. Крім неї, я не помітив нічого. Важко описати мої почуття. Коли градова завіса стала прозоріша, я побачив статую виразніше. Вона була величезна, бо срібляста тополя, що росла поруч, ледве сягала їй до плеча. Вирізьблена з білого мармуру статуя була схожою на крилатого Сфінкса. Тільки крила його були не притиснені до тулуба, а розгорнені, так наче він збирався злетіти в повітря. П’єдестал здався мені вилитим з бронзи, вкритої грубим шаром міді. Обличчя Сфінкса було повернуте до мене: незрячі очі ніби стежили за мною, на устах бриніла ледве помітна усмішка. Він був побитий негодами і справляв прикре враження хворої істоти. Деякий час — не знаю, півхвилини чи півгодини, — я стояв перед Сфінксом і розглядав його. Залежно від густоти граду Сфінкс, здавалось, то наближався, то віддалявся. Нарешті, на мить відвівши від нього очі, я побачив, що градова завіса потоншала і небо проясніло, як буває перед появою сонця. Я знову глянув на білу фігуру Сфінкса і раптом зрозумів одчайдушну сміливість свого подорожування. Що постане переді мною, коли мрячна завіса остаточно розвіється? Які тільки зміни могли статися з людьми за такий тривалий час! А може, вони вже втратили свою людяність і обернулись на жорстоку, звірячу й всемогутню силу? В їхніх очах я можу набрати вигляду потворної дикої тварини, яку треба зараз же знищити, бо вона тим огидніша, що подобою схожа на них! Тепер я бачив уже й інші предмети: якісь величезні будівлі з химерними поручнями та високими колонами, порослі лісом схили пагорба, що насувались на мене крізь поріділий туман. Мене охопив панічний жах. Я мерщій кинувся до своєї Машини й заходився лагодити її. Тим часом з-за грозових хмар пробилися промені сонця. Сірі випари розтанули й зникли. Над моєю головою в густо-блакитному літньому небі розпливалися останні темні хмарини. Круг мене здіймались угору величезні будинки. Мокрі від дощу, вони яскраво вилискували проти сонця, а на виступах стін я помітив купки білих градин, які