II. Людина нізвідки

Каюта, в якій я опинився, була маленька й досить‑таки занехаяна. Якийсь білявий, середнього віку чоловік із солом’яно‑жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидів поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного. Очі він мав водяні й сірі, навдивовижу позбавлені будь‑якого виразу.

Згори почувся такий звук, ніби хтось там ударив по залізному ліжкові, а далі глухо й люто заричала якась велика звірина. Чоловік, що сидів біля мене, відразу ж заговорив.

Він повторив своє запитання:

– Як ви себе почуваєте?

Пригадую, я відповів, що почуваю себе добре. Я не міг тільки добрати, яким чином опинився тут. Певне, він прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.

– Вас, уже безнадійного, підібрали в човні з «Леді Вейн». На борту човна була кров.

В цю ж мить погляд мій зупинився на моїй руці. Вона була така худа, що скидалася на шкіряну торбу, в якій теліпаються кістки. Дивлячись на неї, я враз пригадав усе, що сталося в човні.

– Випийте оце,– сказав незнайомець, подаючи мені якусь холодну червону рідину, що смаком нагадувала кров. Я одразу відчув себе краще.

– Маєте щастя,– додав він,– що потрапили на судно, де є лікар.– Мова у нього була якась булькотлива, з помітною шепелявістю.

– А що це за судно? – повільно запитав я охриплим від довгої мовчанки голосом.

– Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Аріки до Кальяо. Звідки вона взагалі взялася – я не допитувався. Певно, що з країни вроджених йолопів, не інакше! А сам я – пасажир із Аріки. Той дурень, що володіє судном,– він же й капітан, на ймення Девіс,– загубив свої капітанські права, чи щось таке. З усіх безглуздих імен він не спромігся вибрати своєму суднові нічого ліпшого від «Іпе‑какуани». Проте, коли море спокійне, ця лушпайка йде не так‑то й погано.

Раптом згори знову долинув якийсь шум – гарчання тварини разом із людським голосом. Потім хтось вигукнув: «Нема погибелі на цього бовдура!» – і все затихло. – Ви були за крок від смерті,– провадив мій співрозмовник.– Вам би таки й настав кінець, якби я не вприснув дечого. Відчуваєте біль в руках? Це від ін’єкції. Ви майже тридцять годин лежали без пам’яті.

Я впав у важку задуму, коли це думки мої перервав гавкіт собак.

– Чи не можна б чогось попоїсти? – запитав я.

– Можете дякувати мені,– відповів незнайомець.– Я вже звелів підсмажити вам баранини.

– Ото гаразд, – сказав я – Я охоче поїм.

– Так, але...– Хвилину повагавшись, він додав: – Але мені цікаво дізнатися, яким же це чином ви опинилися в човні один?

Мені видалося, що в очах у нього промайнула тінь підозри.

– Оте ще мені кляте гавкання! раптом вигукнув він і миттю вискочив із каюти.

Я чув, як він сердито сперечався з кимось, а той відповідав йому щось незрозуміле. Здається, там дійшло аж до бійки, хоча я не певен, що мій слух не підводить мене. Нагримавши потому ще й на собак, мій співбесідник повернувся до каюти.

Отже, – промовив він з порога, – щойно ви почали розповідати мені свою пригоду.

Я сказав, що звуть мене Едвард Прендік і що я захоплююся природничими науками, скрашуючи тим самим безбарвність свого досить заможного життя. Це його помітно зацікавило.

– Колись і я в університеті студіював усілякі науки, вивчав біологію, писав щось про яєчники хробаків, пре травні органи слимаків і таке інше. Господи! Вже десяті літ пролетіло відтоді! Але ж розповідайте далі, розкажіть, як ви опинилися в човні.

Я ще був страшенно кволий і через це свої поневіряння виклав у небагатьох словах, але він, очевидячки, був задоволений з моєї розповіді. І коли я дійшов кінця, він повернувся до розмови про свої природничі студії та праці з біології. Він докладно розпитував про Тотенгем‑Корт‑роуд і про Гауер‑стріт.

– А Каплатці – чи ще й досі він у моді? О, який ж то був розкішний мюзик‑хол!

Мабуть, він був посереднім студентом медиком, бо од разу ж перевів розмову на танцюльки, розповівши мені при тім деякі епізоди зі свого життя.

– І все це я облишив десять років тому! Яке то все було чудове! Тільки сам я був тоді зелений та дурний Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти літ... Тепер уже не те... Стривайте‑но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла‑кока, що він там робить з вашою бараниною

Згори знову несподівано почулося гарчання, і було воно таке дике, аж я здригнувся.

– Що це таке? – гукнув я до співрозмовника, та двері за ним уже зачинилися.

Незабаром він повернувся, несучи смажену баранину Її запах розпалив у мене такий апетит, що я відразу ж забув про те гарчання.

Цілу добу я тільки спав та їв і під кінець уже так набрався сили, що міг встати з ліжка і підійти до ілюмінатора. Я побачив, як, мирно влягаючись, ходили на морі важкі зелені вали. Шхуна, очевидно, мчала за вітром. В цей час зайшов до каюти Монтгомері, – так звали мого співрозмовника. Я попросив у нього що‑небудь одягти. Він сказав, що ту одежу, в якій мене підібрано, нібито викинулй за борт, і дав мені дещо зі свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висіло на мені, бо Монтгомері був значно вищий і кремезніший.

Між іншим, він сказав, що капітан зараз п’яний як чіп і сидить у себе в каюті. Одягаючись, я розпитував у ньото, яким курсом прямує наше судно. Він відповів, що воно йде на. Гаваї, але по дорозі має висадити його.

– Де? – запитав я.

– На острові... Там, де я живу. Скільки я знаю, цей острів не має назви.

Він глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд від несподіванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що він хоче уникнути моїх розпитувань, і з обачності вирішив більше цієї теми не торкатися.