VIII. Крик пуми

Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.

– Моро? – запитав я.– Це ім’я мені знайоме.

–. Сто чортів! – вигукнув він.– Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде натяком до вияснення наших таємниць. Ви п’єте віскі?

– Дякую, я не вживаю спиртного.

– Я б теж хотів... Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ...

– Монтгомері,– раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері,– чому в нього такі гострі вуха?

– До біса! – вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: – Гострі вуха?

– Еге ж, з гострими кінчиками,– відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих,– і вкриті темною шерстю.

Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.

– Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.

– Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.

Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.

– Отож я й гадав,– промовив він трошки шепелявим голосом,– що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?

Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.

– Вони з гострими кінчиками,– сказав я,– невеличкі й порослі шерстю, так‑так, шерстю. Та й взагалі ця людина – одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.

Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до пас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.

– Так...– озвався він.

– Де ви його знайшли?

– Е‑е... Та ніби у Сан‑Франціско... Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?

– Та він весь якийсь протиприродний,– відповів я.– Щось у ньому є таке... Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого...

Монтгомері, переставши їсти, зауважив:

– Дурниці, я цього не помічаю.

І взявся знову жувати.

– Мені таке й на думку не спадало,– сказав він.^ Але, видно, команда шхуни це відчувала.... І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан...

Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цей раз короткими й уривчастими звуками.

– А ті ваші люди, що були на березі,– все‑таки почав я, – до якої раси вони належать?

– Браві хлопці, га? – неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.

Я замовк. А з‑за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме йому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що у нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.

Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги.

Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.

Потім я позатулював собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.

Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо,– я не раз про це думав згодом,– якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки,– я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви,– лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм,– та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.