2015-08-21
3739Зміст
[сховати]
· 1 Передумови
o 1.1 Історичні причини конфлікту (1858–1940)
o 1.2 Друга світова війна (1939–1945)
o 1.3 Перша індокитайська війна (1945–1954)
· 2 Розділення В'єтнаму і початок війни (1954–1959)
o 2.1 Правління Нго Дінь З'єма
o 2.2 Партизанський рух на Півдні, 1956–1960
· 3 Ранній період війни (1959–1964)
o 3.1 Передумови інтервенції США
§ 3.1.1 Президентство Джона Ф.Кеннеді, 1960–1963
§ 3.1.2 Військовий заколот та вбивство З'єма
· 4 Повномасштабне втручання США
o 4.1 Тонкінський інцидент та поглиблення американської участі у війні
o 4.2 Ескалація війни. Військові дії в березні 1965 — грудні 1968 років
o 4.3 Тетський наступ
o 4.4 «Операція Меню», секретне бомбардування Камбоджі та Лаосу
· 5 Акції протесту проти американського втручання у війну
· 6 Наслідки війни
o 6.1 Людські втрати
§ 6.1.1 Республіка В'єтнам та її союзники
§ 6.1.2 Демократична Республіка В'єтнам та її союзники
§ 6.1.3 Інші країни
· 7 Додаткові факти
· 8 Посилання
o 8.1 Джерела та література
· 9 Виноски
Передумови[ред. • ред. код]
Французька експансія в Індокитаї
Історичні причини конфлікту (1858–1940)[ред. • ред. код]
З 1858 Французька імперія розпочала поступове завоювання Південно-Східної Азії. До 1888незважаючи на запеклий збройний опір місцевих правителів території сучасних Камбоджі йВ'єтнаму були приєднані до колоніальної імперії Франції як єдина колонія — Французький Індокитай (Лаос був включений до її складу пізніше).
Після закінчення Першої світової війни в країні почався ріст національної самосвідомості, почали розвиватися підпільні рухи, що виступали за незалежність В'єтнаму, відбулося кілька збройнихповстань.
Друга світова війна (1939–1945)[ред. • ред. код]
Під час Другої світової війни в травні-червні 1940 французька армія понесла нищівну поразку від німецького Вермахту, Франція була розгромлена. Для французької колонії це означало, що вона входить до складу земель підконтрольних маріонетковому уряду Віші, союзному країнамантикомінтернівської коаліції. У свою чергу це призвело до фактичної здачі французьким колабораціоністським урядом і військами території колонії в ході її окупації японськими військами у вересні 1940.
Французька адміністрація домовилася з Японією про те, що японці отримують доступ до стратегічних ресурсів В'єтнаму при збереженні колоніального адміністративного апарату Франції. Де-юре режим Віші продовжував здійснювати правління колонією, де-факто уся влада в Індокитаї належала японським окупаційним військам[8].
Окупувавши Індокитай, Японія спочатку обережно, прагнучи уникати конфліктів із французькою адміністрацією, а з 1942 року відверто й агресивно розгорнула пропаганду паназійських ідей серед місцевого населення, залучаючи на свій бік різні націоналістичні групи й організації, які розраховували за допомогою Японії домогтися успіхів в антиколоніальній боротьбі за незалежність В'єтнаму. На цій соціальній базі за допомогою японців були створені Націонал-соціалістська партія Великого В'єта, Партія народного правління Великого В'єта тощо. У 1942–1943 роках при активній підтримці Японії активізували свою діяльність політико-релігійні рухи «Као Дай» і «Хоа Хао». Окупаційне командування проводило лінію на об'єднання всіх прояпонских налаштованих угруповань і окремих правлячих діячів В'єтнаму (Чан Чонг Кім, Нго Дінь З'єм і ін.) з метою здійснення антифранцузького перевороту й створення свогомаріонеткового уряду.
У той же час на території Китаю була створена Ліга боротьби за незалежність В'єтнаму (В'єтмінь[9]) — військово-політична організація, що об'єднала спочатку усіх противників французької колоніальної адміністрації. Надалі основну роль у ній грали прихильники комуністичних поглядів, очолювані Хо Ши Міном, який здійснював політичне керівництво, а воєнним лідером та головнокомандувачем партизанських сил націоналістів став Во Нгуен Зіап.
З висадкою союзних військ у Франції й відступом німецьких військ з території метрополії правляча вішістська верхівкапочала вести таємні переговори із представниками Франції, що бореться, за умови післявоєнного миру. Побоюючись такого розвитку подій, 9 березня 1945 японська армія силою зброї встановила повний контроль над французькими володіннями (це було також пов'язане з різким погіршенням для Японії стратегічної обстановки на Тихоокеанському театрі воєнних дій після поразки в битві у Філіппінському морі), проголосивши про створення маріонеткового уряду —В'єтнамської імперії під правлінням імператора Бао Дай.
Жорстока експлуатація японцями місцевого населення, поганий врожай протягом 1944–1945 у північній частині В'єтнаму, який погіршувався поганими погодними умовами призвели до великого голоду. При загальної чисельності населення 10 мільйонів близько 1 мільйона чоловік померло від голоду[10]. Використовуючи ситуацію, що склалася й неспроможність французької влади вирішити проблеми із продовольством В'єтмінь у березні 1945 закликав місцеве населення до збройного повстання й захоплення колоніальних складських приміщень із рисом. Від 75 до 100 складів були розгромлені в'єтнамцями. Цей бунт проти голоду й правлячих сил, почасти винних у його наслідках надалі послужили росту популярності В'єтміня серед простих людей, багато в'єтнамців приєдналося до цього руху.
У серпні 1945 Японія капітулювала. В'єтмінь скористався тимчасовим безвладдям, щоб за допомогою вже сформованих озброєних загонів на чолі з Во Нгуен Зіапом захопили Ханой і інші ключові міста країни. Поступово В'єтміню вдалося встановити повний контроль над більшою частиною району тропічних джунглів у Північному В'єтнамі.
Після проголошення незалежності Франція, при суттєвій підтримці з боку Великої Британії, негайно приступила до відновлення своєї колоніальної присутності в цьому регіоні. Результатом стало виникнення конфлікту, найбільш затяжного з усіх, що виникли після Другої світової війни.
Перша індокитайська війна (1945–1954)[ред. • ред. код]
2 вересня 1945 року в Ханої у присутності півмільйонної юрби політичний лідер В'єтміня Хо Ши Мін проголосив створення незалежної Демократичної Республіки В'єтнам(ДРВ)[11]. У своєї промові він розпочав річ перефразуючи Декларацію Незалежності Сполучених Штатів:[11]
Усі люди народжені вільними. Кожного з нас Творець наділив непорушними правами: правом на життя, правом свободи та правом на щастя.
Однак, головні переможці у Другій світовій війні (Велика Британія, США та СРСР) мали попередню домовленість про те, що усі колоніальні володіння Франції залишаються за нею. У зв'язку з тим, що після завершення війни французи не мали ані кораблів, ані зброї та солдатів для перекидання їх до В'єтнаму, було вирішено, що південну частину країни тимчасово окупуватимуть британські війська, у тої час, як північну частину займуть війська китайського Гоміньдану. Після висадки своїх військ британці озброїли не лише французьких військових, які були інтерновані на території В'єтнаму, а й японські частини, які знаходилися після завершення бойових дій у країні[11].
Евакуація в'єтнамців з Демократичної Республіки В'єтнам. Жовтень 1954
Спочатку Хо Ши Мін намагався мирним шляхом досягти домовленостей із французькою владою стосовно майбутнього її колишньої колонії, яка вже у січні 1946 зробила свій вибір — В'єтмінь одержав рішучу перемогу у центральних та північних регіонах країни у ходівиборів. Потім йшли довгі переговори, які обидві сторони (і В'єтмінь, і Франція) використовували головним чином для нарощування своїх військових сил.
6 березня 1946 Франція визнає незалежність Республіки В'єтнам в якості вільної країни в складі Індокитайської Федерації таФранцузького Союзу.[12]
Але, вже через кілька днів французи зайняли Ханой і до листопада того ж року вигнали представників цього руху з усіх державних структур, оволодівши містом. Незважаючи на досягнуті домовленості про механізм надання ДРВ незалежності, у грудні 1946 рокуФранція розпочала колоніальну війну у В'єтнамі. У свою чергу, В'єтмінь оголосив про початок широкомасштабної партизанської війнипроти французьких колонізаторів та їх прибічників — розпочалася Перша індокитайська війна.
У січні — лютому 1947 після декількох тижнів блокади французькі частини звільнили оточений гарнізон та відтіснили партизан В'єтміня від стародавньої столиці країни міста Хюе. Але, після перших успіхів бойові дії зайшли у безвихідь.
Керівництво руху опору через слабість своїх сил у цей період (озброєнні загони самооборони, партизани та підрозділи В'єтнамської народної армії — ВНА — нараховували близько 10 000 чоловік проти 90-тисячного французького експедиційного корпусу) взяло курс на ведення затяжної партизанської війни. Це дозволило окупаційним військам до осені 1947 захопити усі великі міста Демократичної Республіки В'єтнам[12].
Поступово війна розповсюдилася на решту колоніальних володінь Франції в Індокитаї: Лаос та Камбоджу, де комуністи при підтримці радянських та китайських фахівців допомогли організувати за зразком В'єтміня Патет Лао та Кхмер Серай відповідно.
Після 1949 року, коли китайські комуністи захопили владу у ході Громадянської війни в Китаї, В'єтмінь отримав суттєву підтримку з їх боку, в особливості стосовно поставок зброї та боєприпасів, з якими він мав великі труднощі.
У січні 1950, комуністичні країни офіційно визнають Демократичну Республіку В'єтнам під владою В'єтміня.
Війська В'єтміня проходили посилену військову підготовку в Південному Китаї. З 1950 року, отримавши значну військову підтримку від Китайської Народної Республіки, сили В'єтміня почали проводити контрнаступи. З липня 1950 китайські військові радники почали таємно прибувати у В'єтнам для надання допомоги у розгортанні широкомасштабної партизанської війни у колишній колонії та поступовому перетворенні неорганізованих місцевих загонів у регулярні збройні сили В'єтнаму.
Добре навчені та озброєні партизанські загони В'єтміня, діючи або з території Китаю, або з непрохідних тропічних джунглів, які покривають плоскогір'я на півночі В'єтнаму, розпочали великий наступ проти французьких оборонних постів у Північному Тонкині, які прикривали кордони з Китаєм. З іншого боку, американська допомога Франції збільшувалася по ходу зростання інтенсивності партизанської війни.
У свою чергу, протилежна сторона визнала антикомуністичну владу Південного В'єтнаму зі столицею в Сайгоні на чолі за колишнім імператором Бао Дай наступного місяця. Початок Корейської війни в червні 1950 упевнив багатьох політиків Заходу, що війна в Індокитаї — це один з напрямків комуністичної експансії, вміло керованоїКремлем у Східній та Південно-Східній Азії.
9 жовтня 1950 року навколо Лангшона під Каобангом французькі військові зазнали першої серйозної поразки від нерегулярних загонів повстанців. Одночасно на фоні посилення активності комуністичних сил Патет Лао в Лаосі, примусили Францію 21 жовтня залишити свої позиції на більшій частині Північного В'єтнаму та відвести війська за межі заснованого по периметру дельти річки Ка укріпленого району на півночі країни[12].
У вересні, США створюють Групу військових радників та помічників (англ. Military Assistance and Advisory Group (MAAG)), за допомогою якої намагаються створити збройні сили Південного В'єтнаму, які будуть здатні протистояти комуністичній експансії. К 1954 Сполученими Штатами надана дієва допомога на загальну суму 1 млрд.доларів; майже 80% військових видатків Франції у веденні війни за рахунок цього було покрито. Крім усього іншого, американці забезпечили поставку французьким колоніальним військам 300 000 одиниць стрілецької зброї[13].
У цей час проводилися навіть переговори між французьким та американським командуванням про можливість застосування у боротьбі з в'єтнамськими партизанами тактичних ядерних боєприпасів. Одним з планів, під назвою операція «Гриф» (англ. Operation Vulture), передбачалося застосування 60 американськихбомбардувальників В-29 при підтримці 150 винищувачів 7-го флоту США з метою масованого бомбардування виявлених позицій базування загонів Во Нгуен Зіап, командувача В'єтміня[14]. Планом передбачалося викидання літаками 3-х ядерних тактичних бомб на їх позиції[15]. Голова Об'єднаного комітету начальників штабів СШАадмірал Артур Редфорд надавав усіляку підтримку цьому плану. Військові кораблі американців увійшли у Тонкінську затоку й палубна авіація розпочала розвідувальні польоти за часів переговорів.
Віце-президент Річард Ніксон, один з політичних «яструбів» Сполучених Штатів наполягав на тому, що країна повинна ввести своїх військових у В'єтнам. Президент СШАДуайт Ейзенхауер запропонував залучити до військової операції британські збройні сили, але союзники відмовилися. Врешті-решт, він уважно зваживши ризики та ймовірні наслідки можливої участі американців у війні виступив проти інтервенції у Південно-Східній Азії.
Після перемоги комуністів у Китаї адміністрація США розглядала події у В'єтнамі як частину комуністичної експансії в регіоні і стала надавати військову допомогу Франції у війні, що продовжувалася.
Разом з цим, міністр оборони США Роберт Макнамара пізніше писав, що американські «радники» на жаль практично ігнорували в'єтнамську культуру, вони майже нічого не знали ні про мову, ні про багатовікову історію в'єтнамського народу. Нав'язуючи свої погляди на розвиток країни, вони розраховували перемогти комуністичний рух своїми методами, хоча навіть Зйєм всіляко попереджував їх, що сліпе копіювання західних стандартів на реалії його країни не допоможе у вирішенні в'єтнамських проблем.
Французький легіонер. Район Червоної річки.Індокитай. 1954
До 1954 року ситуація, що склалася, стала практично безнадійною для французьких сил; війна була украй непопулярна у Франції, і останнім ударом для колоніальних амбіцій країни в Індокитаї стала важка поразка в битві при Дьєнб'єнфу[16].
Французький Експедиційний корпус втратив під час війни у В'єтнамі більш ніж 140 000 чоловік. Військові видатки з урахуванням американської допомоги становили за цей період більш 3 270 млрд. франків.
У липні 1954 року були укладені Женевські угоди, що завершили восьмирічну війну. А 29 грудня 1954 В'єтнам, Лаос та Камбоджапідписали угоду з Францією, яка надавала їм економічну свободу та повне звільнення від іноземного контролю.
Розділення В'єтнаму і початок війни (1954–1959)[ред. • ред. код]
Згідно з Женевськими угодами, договори між СРСР та Францією, територія В'єтнаму була тимчасово розділена по 17-ій паралелі (де була створена демілітаризована зона) на дві частини. Північний В'єтнам перейшов під контроль В'єтміня, і, відповідно, став територією ДРВ.
Поділ В'єтнаму за умовами Женевської конференції 1954
Південний В'єтнам залишався під владою призначеної французами місцевої адміністрації, причому Франція ще до угод встигла формально надати В'єтнаму незалежність. Тут при владі перебував профранцузьки налаштований імператор Бао Дай. Згідно з міжнародною домовленістю місцевим жителям країни надавалося право залишити північну або південну частину країни й за власним бажанням безперешкодно перетнути демілітаризовану зону.
Женевські домовленості, які були укладені між Францією та В'єтмінем у 1954, визначили термін проведення загальних національних виборів під наглядом міжнародних спостерігачів 20 липня 1956 року.[17] Як й у випадку з Кореєю, договором було обумовлено поділ країни на дві частини зі створенням між ними так званої демілітаризованої зони (англ. Demilitarized Zone або DMZ). У червні 1955,прем'єр-міністр Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм, проголосив про те, що проведення виборів скасовується, мотивуючи тим, що у випадку їх проведення вони обов'язково втратять свою владу, тому що комуністи безумовно переможуть. Президент США Дуайт Ейзенхауер повністю підтримував думку свого південнов'єтнамського колеги, висловившись, що
«80% населення скоріше будуть голосувати за комуністичний В'єтмінь, ніж за імператора Бао Дай». [18]
Женевська конференція.1954
За тогочасною популярною «теорією доміно», її прихильники з адміністрації Президента СШАЕйзенхауера, наполягали на тому, що політичні перспективи можуть скластися таким чином, що якщо одна з країн впаде жертвою натиску комуністичних сил, слідом за нею піде решта її сусідів. Майбутній президент Джон Кеннеді, на той час сенатор Конгресу США, виступаючи стверджував:
«Бірма, Таїланд, Індія, Японія, Філіппіни, й скоріше за все Лаос та Камбоджа будуть лежати на шляху червоної хвилі комунізму, яка загрожує затопити їх після перемоги у В'єтнамі.»[19]
На півночі В'єтмінь заснував нову соціалістичну країну — Демократичну Республіку В'єтнам — та розгорнув кампанію земельних реформ у ході якої близько 8 000 в'єтнамців були проголошені класовими ворогами та страчені. У південній частині країни, США після Женевських угод узяли курс на заміну Франції як противагу комуністичним силам у В'єтнамі. Американська адміністрація зробила ставку на Нго Дінь З'єма, прем'єр-міністра Південного В'єтнаму. У жовтні 1955 року З'єм отримав перемогу на національному референдумі, після чого проголосив створення суверенної Республіки В'єтнам. Таким чином, вибори виявилися зірваними, а перспектива возз'єднання В'єтнаму — відсунута на невизначений термін.
Правління Нго Дінь З'єма[ред. • ред. код]
У 1954 році колишній імператор Бао Дай проголошує прем'єра Республіки В'єтнам Нго Дінь З'єма своїм спадкоємцем. Ревний католик, З'єм був ярим антикомуністом та вважався за особу, яка не заплямувала себе ганебними зв'язками з колоніальним французьким режимом. Він був одним з небагатьох знаменитих в'єтнамських лідерів, хто міг похвастатися таким даними. Проте, історик Луу Доан Хьянг помітив, що З'єм уособлював собою дуже вузьке автократичне екстремістське коло націоналістично налаштованих та пов'язаних кумівством представників в'єтнамської еліти[20].
З початком літа 1955 він організує компанію огульних звинувачень комуністів, у ході якої комуністи та інші антиурядові елементи були заарештовані, кинути у в'язниці, були віддані на тортури та багато хто з них був закатованим. У серпні 1956 З'єм віддав розпорядження розповсюдити застосування страти на своїх супротивників за політичні погляди. Усі опозиційні рухи, які протистояли режиму Нго Дінь З'єма отримала прізвисько В'єтконг (від «Vietnamese communist»). За оцінками експертів у 1955–1957 роках жертвами політичних репресій у Південному В'єтнамі стало 12 000 чоловік, яких було страчено та близько 40 000 політичних опонентів було ув'язнено[21].
У цей час масові переходи місцевого населення крізь демаркаційну лінію проходили постійно у обох напрямках. Приблизно 52 000 в'єтнамців емігрувало з півдня на північ до Демократичної Республіки В'єтнам й близько 800 000 мирних мешканців у більшості своєї католики, використовуючи французькі та американські літаки та судна, втекли з півночі до Республіки В'єтнам. Пізніше З'єм став з користю використовувати цей людський матеріал, надаючи перевагу представникам з північної та центральної частин країни при призначенні їх на ключові посади у своїй адміністрації.
Зустріч Президента США Дуайта Ейзенхауера з Нго Дінь З'ємом у вашингтонському аеропорту. Травень 1957
На референдумі про майбутнє монархії, З'єм за допомогою свого рідного брата — голови таємній поліції Нго Дінь Нгу — сфальсифікував результати опитувань, отримавши 98,2% голосів, включаючи 133% голосів у Сайгоні. Коли американці дружньо спробували порадити йому бути трошки скромнішим тримаючи голоси виборців, що підтримують владу, у межах 60-70 відсотків, З'єм відкинув їх пропозиції та продовжував наполягати на оголошенні тих результатів, які на його думку відображали підтримку його авторитету[22]. 26 жовтня 1955 він оголосив про створення нової держави — Республіки В'єтнам, на чолі із собою. Немаловажне значення мало те, що його кандидатуру підтримувала адміністрація Ейзенхауера, яка бажала мати стійкого борця з комуністами у цьому регіоні.
Будучи католиком, З'єм постійно пригнічував простих в'єтнамців, які у більшості своєї були буддистами, та на його думку свого часу підтримували французьку колоніальну владу.
У травні 1957 З'єм здійснив офіційний десятиденний візит до Сполучених Штатів, де на його честь був проведений військовий парад у Нью-Йорку. Президент США Дуайт Ейзенхауер пообіцяв продовжувати надавати усі види допомоги, але незважаючи на великі почесті та вихваляння, у приватній бесіді державний секретар Джон Фостер Даллес стверджував, що З'єму на жаль просто немає альтернативи[23].
Партизанський рух на Півдні, 1956–1960[ред. • ред. код]
Розкол у радянсько-китайських взаємовідносинах у другій половині 50-х призвів до загострення політичної боротьби у лавах в'єтнамських комуністів та врешті-решт до зниження впливу північнов'єтнамського сусіда, якій протягом 1954 року втілюючи в життя політичний тиск на уряд Хо Ши Міна, намагався упокорити того з міжнародним рішенням щодо розділу країни та відмовитися від боротьби за об'єднання В'єтнаму.
Ні у якому разі не утягуватися у бойові дії, це призведе нас до поразки. Не забирайте землю у селянина. Підкреслюйте націоналістичні ідеї більш ніж комуністичні. Не протиставляйте себе масам, якщо Ви можете цього уникнути.
Будьте вкрай обережні у своїх діях. Якщо вбивствопротивника неминуче, використовуйте ніж, проте ніколи не гвинтівку або гранату. Простіше за все вбити кулею чи бомбою невинну людину, яка стала свідком акції, але загибель невинних відверне від нашого руху простих людей. Якщо вбивство все ж таки трапилося, впевнитися що селяни розуміють чому це трапилося.
Хо Ши Мін[24]
У квітні 1956 останній французький солдат залишає В'єтнам.
З грудня 1956 Ханой уповноважив своїх представників на Півдні на початок партизанської війни малої інтенсивності, у відповідь на проголошення З'ємом кампанії боротьби з комуністами, у ході якої тисячі місцевих лідерів та прихильників В'єтміня були закатовані або вислані до концентраційних таборів. Північнов'єтнамська комуністична партія до цього моменту трималася лінії щодо стримування спалаху агресивності серед своїх прихильників, намагаючись добитися проведення всев'єтнамських виборів згідно з рішеннями Женевської конвенції.
Близько чотирьох сотень урядових представників було вбито лише у 1957 році, і насильство поступово нарощувалося. Разом з терором розв'язаним проти місцевих керівників. Невдовзі акції розповсюдилися також проти інших верств суспільства: шкільних вчителів, робітників охорони здоров'я та робітників сільського господарства.
Відповідно до одного оцінювання, до 20% керівного апарату південнов'єтнамських сіл було вбито бійцями руху опору. Висуванці З'єма — у більшості своєї чужаки з інших місць — яких ненавиділи селяни за їх корумпованість та зловживання. Партизани намагалися повністю знищити урядовий контроль над сільською місцевістю країни та підмінити його тіньовими урядами.
У січні 1959 Центральний комітет Комуністичної партії Північного В'єтнаму видав таємний наказ про початок широкомасштабної війни проти уряду та збройних сил південнов'єтнамців. Північний В'єтнам розпочав масові перекидання озброєних повстанців та поставки зброї та матеріальних засобів підпільному руху використовуючи так звану стежку Хо Ши Міна.
У травні уряд З'єма прийняв закон, згідно з яким політичні противники підпадали під покарання аж до смертної кари[25].
На фоні зростання непопулярності режиму З'єма призвело до того, що 12 грудня 1960 всі південнов'єтнамські угруповання, які боролися проти режиму З'єма, були об'єднані в Національний фронт звільнення Південного В'єтнаму (НФЗПВ), що одержав у країнах Заходу широку популярність як В'єтконг, який контролювався комуністичною партією півдня. Завдяки підтримці Північного В'єтнаму партизани діяли усе більш успішно.
Параноїчна поведінка З'єма, розв'язувані ним репресії, корупція та деспотія влади відвернули від нього значну частину населення країни. Як доповідав головний військовий радник генерал-лейтенант Лайонел МакГарр, значна частина населення півдня відверто або потай підтримує комуністів. Таким чином, ніщо так не сприяло ідеї об'єднання країни та скиненню ненависного режиму З'єма, як сам З'єм.
Ранній період війни (1959–1964)[ред. • ред. код]
Передумови інтервенції США[ред. • ред. код]
Президентство Джона Ф.Кеннеді, 1960–1963[ред. • ред. код]
З перемогою Джона Кеннеді на президентських виборах 1960 року, він визначив головну задачу свого перебування на посту голови держави: подолати перевагуРадянського Союзу у галузях освоєння космосу та розвитку ракетних програм. Незважаючи на застереження свого попередника, Дуайта Ейзенхауера, з приводу зростаючої проблеми навколо Лаосу та В'єтнаму, Кеннеді більш уваги акцентував на вирішенні європейських та латиноамериканських питань. У своєї інавгураційній промові він пообіцяв «заплатити будь-яку ціну, витерпіти будь-яку скрутність, подолати будь-які труднощі, підтримати будь-якого друга, протистояти будь-якому ворогу для того лише щоб утримати свободу».
У червні 1961 під час зустрічі з радянським головою Микитою Хрущовим у Відні обговорюючи головні проблеми американо-радянських взаємовідносин, Джон Кеннеді був дуже розчарований поглядами радянського лідера на ситуацію навколо В'єтнаму. Прецедент наслідків корейської війни породив на світ ідею обмеженої або локальної війни.
Безвихідь у протистоянні обох світових систем нашпигованих ракетно-ядерною зброєю підштовхнуло Кеннеді на думку створення нового інструменту ведення війни —сил спеціальних операцій. Застосування елітних підрозділів високонавчених професіоналів, озброєних та забезпечених за останнім словом техніки, за його задумом змогло би допомогти вирішити проблеми у країнах третього світу, яким загрожувала комуністична експансія. Ведення контрпартизанської війни такого типу військами, як рейнджери та морські котики зможуть бути корисними у специфічних війнах схожих на в'єтнамську.
Місце проведення теракту бойовиками В'єтконга. 1965
Політика адміністрації Кеннеді будувалася на становищі, яке утворилося за попередні роки Холодної війни. До 50 000 вояків знаходилося у Кореї, створюючи форпост боротьби проти комунізму на Далекому Сході. Крім цього, Кеннеді довелося зіткнутися з критичним становищем у політиці в результаті поразки кубинських повстанців під час вторгнення в бухті Свиней, будівництво Берлінської стінки та політична криза в Лаосі, яка загрожувала перемогою комуністів у цієї країні. Усе це підштовхувало Президента до прийняття рішучих заходів щодо недопущення втрати американського впливу на союзників, зупинення подальшого просування «червоної хвилі» на Сході. Кеннеді покладав надії на те, що успішна боротьба з комуністами у В'єтнамі зможе посилити позиції США у світі.
У травні 1961, віце-президент США Ліндон Джонсон відвідав з офіційним візитом Сайгон та у промові проголосив З'єма «азійськимВінстоном Черчиллем».[26] Коли його запитали, чому він це зробив, Джонсон відповів, що З'єм саме той, хто їм необхідний. Джонсон запевнив президента Південного В'єтнаму, що вони отримують будь-яку допомогу, яка допоможе їм перемогти комуністів.
Політика Кеннеді по відношенню до Південного В'єтнаму базувалася на його впевненості, що З'єм та збройні сили Республіки В'єтнам обов'язково подолають комуністичній опір самостійно, без озброєного втручання американців. Кеннеді був категорично проти введення американських військ у В'єтнам. Він наполягав на тому, що безпосереднє втручання збройних сил США у внутрішній конфлікт В'єтнаму врешті-решт призведе до негативних наслідків, як у політичній, так й у військовий сфері[27].
Тим часом, професійна якість збройних сил Південного В'єтнаму жадало найкращого. Погане начальство, корумпованість, постійне втручання з боку політичного керівництва вигравали саму негативну роль на збройні сили. Частота нападів партизан зростала з кожним днем, разом з цим повна некомпетентність уряду Півдня продовжувала служити коренем усіх проблем.
Радники президента Максвелл Тейлор та Уолт Ростоу рекомендували послати американських військових до Південного В'єтнаму під виглядом працівників-рятувальників для ліквідації наслідків повеней, проте Кеннеді відмовився, але разом з цим значно збільшив військову допомогу за рахунок військових консультантів. У квітні 1962, відомий своїми антивоєнними поглядами, економіст-радник президента Джон Кеннет Гелбрейт, попередив Кеннеді про загрозу нарощування американської військової присутності у південній частині В'єтнаму, висловлюючи: «якщо ми намагаємось повторити долю французьких колоніальних військ, то ми вмиємося кров'ю, як і вони». [28]
До 1963 року кількість американських військових уже нараховувала 16 000 чоловік, у той час як при Ейзенхауері було лише 900.[29]
Урядом країни у 1961 була розпочата Стратегічна Сільська Програма, за допомогою якої, шляхом переселення селянства в спеціально відведені місця, уряд З'єма намагався вирішити головну державну проблему. Головною метою цієї програми ставилося: ізолювавши селян від комуністичного впливу в обладнаних та охоронюванихселищах-таборах, надати простим людям можливості безпечної праці, отримання освіти, забезпечити їм охорону здоров'я, тим самим поліпшити ставлення селянства до уряду та ліквідувати головну проблему — підтримку населенням партизанів В'єтконга.
Проте програма практично провалилася, так і не встигнувши розпочатися: селяни категорично відмовлялися покидати рідні домівки та залишати землю, на якій століттями мешкали та працювали їх батьки й родини. Корумпованість сільської влади, високі податки для селян також залишалися одними з головних факторів, що впливали на провал урядової програми і навіть на умови зростання руху опору та збільшення кількості вбивств представників уряду на селі.
Військовий заколот та вбивство З'єма[ред. • ред. код]
Збиті вертольоти південнов'єтнамської армії. Січень 1963
Нездатність південнов'єтнамської армії до виконання бойових завдань, страх перед втратами, безініціативність її командування було наочно продемонстровано 2 січня 1963 у битві при Апбак, у ході якої маленький загін В'єтконгу вщент розгромив велику та добре оснащену частину південнов'єтнамських збройних сил, посилену вертольотами та бронетранспортерами.[30]
Керівником операції був командир 4-го корпусу генерал Хуань Ван Као, один з найвідданіших генералів З'єма, який був призначений на високу посаду скоріше за релігійні та вірнопідданські гідності, ніж за свої командирські якості, який вважав своїм головним завданням утримати власні війська від змови проти З'єма.
Поразка південнов'єтнамців у битві при селі Апбак викликала голосний резонанс у США. Це був перший випадок, коли В'єтконг успішно протистояв урядовій армії у відкритому бою, а також перший випадок, коли бойові дії у Південному В'єтнамі широко освітлювалася у американській пресі. Крім того загинули 3 американських військовослужбовців (2 пілоти та 1 інструктор), ще 8 дістали поранення.
Кеннеді та Макнамара
Політична еліта Сполучених Штатів стала схилятися до думки, що З'єм не є той фігурою, яка буде здатна перемогти комуністичний рух на півдні, більш за це — мати навіть справи з урядом Північного В'єтнаму. Він був стурбований лише боротьбою з можливими заколотами.
Ще більшу стурбованість принесла розв'язана урядом З'єма 8 травня 1963 бойня на головне буддистське свято — Весак — день народження Гаутами Будди, у ході якої проти мирної демонстрації буддистів була застосована зброя, внаслідок чого загинуло 9 беззбройних ченців. У ряді міст країни прокотилися буддистські заворушення, кілька ченців зробили самоспалення, що викликало великий резонанс у країнах Європи й США. З'єм спростовував провину своїх підлеглих у злочині. Але масові арешти й бешкетування проти буддистської церкви продовжувалися протягом літа та осені.
Все це спричиняло занепокоєність американського уряду, який розділився у своїх думках стосовно майбутнього Президента Південного В'єтнаму: державний департамент підтримував заколотників, у той час як міністерство оборони намагалося утримати владу З'єма будь-якою ціною.
ЦРУ увійшло в контакт з особами, що планували озброєний заколот проти правлячої верхівки З'єма з натяками, що уряд США не буде протистояти такому розвитку подій і змова жодним чином не буде впливати на подальшу підтримку з боку американців.
Тіло страченого Нго Дінь З'єма. Листопад 1963
1 листопада 1963 у ході успішного перевороту, який очолив генерал Зионг Ван Мінь, Президент Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм був скинутий й наступного дня разом зі своїм братом Нго Динь Нху, головою таємної поліції держави, був без суду та слідства страчений.
Через 20 діб, 22 листопада 1963 року, доля З'єма спіткала самого Джона Кеннеді, який загинув від рук заколотників у Далласі, Техас.
Незабаром посол Сполучених Штатів у Республіці В'єтнам Генрі Кабот Лодж відвідав заколотників та привітав їх з перемогою, сподіваючись, що військові зможуть подолати кризу й придушити комуністичний рух у країні. Генералітет США прогнозував навіть успішну перемогу до початку 1964 року.
Однак хаос внаслідок перевороту набирав оберти. Південний В'єтнам увійшов у період вкрай нестабільної кризи. Протягом наступних півтора років у Сайгоні раз на кілька місяців відбувався черговий переворот, генерали змінювали одне одного, скидаючи владу попередника та проголошуючи себе наступним лідером країни. Ханой негайно скористався перевагами ситуації, що склалася, значно посиливши допомогу В'єтконгу — це дозволило партизанам НФВПВ розширювати підконтрольні їм території, у той час як південнов'єтнамська армія зав'язла у політичній боротьбі.
Повномасштабне втручання США[ред. • ред. код]
Віце-президент Сполучених Штатів Ліндон Джонсон, який після вбивства Джона Кеннеді став 36-м Президентом країни та головним пріоритетом своєї роботи проголосив соціальний захист американців, вже 24 листопада 1963 сказав, що «битва проти розповсюдження комунізму повинна вестися з усією міццю та рішучістю об'єднаними зусиллями вільного світу».
Політична ситуація у В'єтнамі тим часом ускладнювалася з кожним днем. Заколотників на чолі з генералом Ван Мінь було скинуто вже через 3 місяці — у січні 1964 — іншим представником генералітету Південного В'єтнаму генералом Нгуен Ханхом.
Тонкінський інцидент та поглиблення американської участі у війні[ред. • ред. код]
2 серпня 1964 року військовий корабель Сполучених штатів есмінець «Меддокс» (англ. USS Maddox), який виконував розвідувальне завдання поблизу берегів Північного В'єтнаму у зоні Тонкінської затоки, за твердженнями американців, потрапив під раптову атаку малих торпедних катерів ймовірно північнов'єтнамського військово-морського флоту.[31] Через дві доби, 4 серпня у цьому ж регіоні, за дуже неясних обставин, «Меддокс», цього разу з іншим американським кораблем «Тернер Джой» (англ. USS Turner Joy), потрапляють під повторну атаку. Цей випадок увійшов до історії як «Тонкінській інцидент».
Північнов'єтнамські торпедні катери під час атаки есмінця «Меддокс»
Навіть до кінця не з'ясувавши, а тим більше не дочекавшись розслідування обставин інциденту, Ліндон Джонсон, заручившись підтримкою з боку Конгресу, який видав Резолюцію про Тонкінську затоку, віддає наказ на так звану акцію відплати — американські ВПСпроводять бомбардування території незалежної держави — Північного В'єтнаму. Як було з'ясовано пізніше з матеріалів опублікованого у 2005 році таємного документу — ніякого інциденту 4 серпня не було[31]. На думку багатьох істориків, Джонсон та його прибічники усвідомлено ввели американську громадськість в оману та втягнули країну у тривалу війну за незрозумілі цілі власної закордонної політики"[32]. Пізніше один із дослідників В'єтнамської війни, Джордж С. Херрінг, наполягав на версії, що міністр оборони США МакНамарата Пентагон ненавмисно брехали про обставини Тонкінського інциденту, просто їм був потрібен привід для масштабного втручання у В'єтнамську війну.
Вже 5 серпня американська авіація з борту авіаносців Ticonderoga та Constellation завдала перші авіабомбові удари по території Північного В'єтнаму. Цілями нальотів стали бази торпедних катерів та нафтові склади. Всього американці здійснили 64 літако-вильоти, в результаті яких, за американськими даними, було знищено та пошкоджено 25 торпедних катерів. Американські втрати склали два літаки, збиті пвінічнов'єтнамською ППО, при цьому один пілот загинув, а інший — потрапив у полон, ставши першим американським військовополоненим у війні. Крім того, до кінця серпня в Південний В'єтнам прибули дві ескадрильї бомбардувальників B-57 Canberra, які розмістилися на авіабазі Б'єн Хоа.[33] 1 листопада база була піддана сильному мінометному обстрілу зі сторони в'єтконгівців.
У той час у США йшла передвиборча кампанія, і Ліндон Джонсон не квапився починати масштабне втручання у війну. На виборах він хотів показати себе як миролюбивий політик, на відміну від свого суперника Баррі Голдвотера, який виступав за розширення американської участі у війні. Але тим не менш, у період з осені 1964 р. до кінця зими 1965 на території Таїланду та Південного В'єтнаму американці побудували та модернізували десятки військово-повітряних баз і розмістили на них близько 330 літаків тактичної авіації.[34] У той же час у Тонкінській затоці було розгорнуто дві потужні авіаносні групи: Yankee Station (біля берегів ДРВ) та Dixy Station (біля берегів Південного В'єтнаму).[34]
ДРВ теж нарощувала свої сили у Південному В'єтнамі, починаючи з кінця 1964 року перекидаючи на його територію регулярні війська. На початку 1965 на Півдні вже діяло три полки В'єтнамської народної армії.[35]
14 грудня 1964 р. США розпочали операцію Barrel Roll в південно-східних районах Лаосу. ЇЇ метою було перешкодити наданню допомоги В'єтконгу, яка надходила від ДРВ по «стежці Хо Ші Міна». Керівництво Лаосу повністю підтримало її проведення. До проведення операції ніколи не залучалися наземні сили, американці обмежувалася бомбардуваннями об'єктів «стежки» та розвідувальними польотами. Авіація діяла, в основному, з території Таїланду. На початку розмах операції був невеликим, наприклад, з 12 по 24 грудня 1964 американські літаки здійснили тільки 6 розвідувальних місій.[36] Але через подальшу ескалацією війни масштаби операції значно зросли.
28 грудня 1964 — 1 січня 1965 відбулася битві при Бін Зіа, в якій південнов'єтнамські війська зазнали нищівної поразки від партизан. Ця битва стала першою, у якій в'єтконгівці протягом декількох днів змогли протистояти АПВ на відкритій місцевості і при цьому завдати їй відчутні втрати.[37] Хоча зі сторони південнов'єтнамської армії в битві брали участь елітні загони рейнджерів та морської піхоти.[38]
7 лютого 1965 року в'єтконгівські партизани атакували американські військові об'єкти в місті Плейку. У результаті атак було вбито 8 американців та знищено 10 літаків. У відповідь США розпочали операцію Flaming Dart, в рамках якої вже 7 лютого 49 літаків бомбардували бази північнов'єтнамської армії в місті Донгхой. 11 лютого 89 літаків завдали удару по об'єктах логістики та засобах сполучення В'єтконгу біля демілітаризованої зони. 19 лютого B-57B здійснили бомбардування сил В'єтконгу, цей випадок став першим, коли американська авіація була застосована для підтримки наземних військ Південного В'єтнаму. Flaming Dart завершилася 24 лютого, метою її проведення була помста за напади на американських військових.[39]
Станом на кінець 1964 року в Республіці В'єтнам знаходилося 23300 американських військовослужбовців, для порівняння в 1959 їх було тільки 760.[40] Чисельність південнов'єтнамських силових підрозділів (збройні сили, корпус громадянської оборони та поліція) наприкінці 1964 р. становила 514000 чоловік, що вдвійчі більше, ніж у 1959 р.[40][41] У той же час В'єтконг нараховували близько 100 тисяч бійців, на момент свого утворення він мав лише 5000. У В'єтнамській народній армії, у свою чергу, служило 300000 чоловік, всього за рік до того вона мала 174000.[42]
Ескалація війни. Військові дії в березні 1965 — грудні 1968 років[ред. • ред. код]
2 березня 1965 року в рамках операції Rolling Thunder США розпочинають регулярні бомбардування Північного В'єтнаму. Їх метою було підірвати економічний і військовий потенціал країни та перешкодити наданню допомоги в'єтконгівським партизанам. Також бомбардування мали служити інструментом тиску на керівництво ДРВ, щоб воно відмовилося від підтримки В'єтконгу і не втручалося у справи Південного В'єтнаму. Для проведення операції була задіяна як наземна, так і палубна авіація США, при цьому для неї існував цілий ряд заборон та обмежень. Наприклад, біля Ханоя та Хайфона існували зони, куди літакам не дозволялося залітати, були заборонені бомбардування в прикордонних з Китаєм районах, до весни 1967 року заборонялося атакувати військові аеродроми. Крім того, списки дозволених для знищення цілей, часто затверджувалися на рівні президента. Ці фактори значно знижували ефективність авіаударів та полегшували Північному В'єтнаму захист від нальотів американської авіації.
Висадка підрозділуморської піхоти біля Дананг. 6 березня 1965
8 березня під приводом захисту американських військових об'єктів від атак повстанців у Південному В'єтнамі висаджуються два батальйони морської піхоти США загальною чисельністю 3500 чоловік. Ці дії були широко підтримані американською спільнотою.[43]Лідер Демократичної Республіки В'єтнам Хо Ши Мін відреагував на це по-східному філософські: «якщо американці хочуть вести війну 20 років — вони отримають війну на 20 років, якщо вони захочуть миру — ми забезпечимо мир та запросимо їх на обідній чай» [44].
Протягом перших п'яти місяців американське командування утримувались від проведення масштабних наземних операцій. У цей період йшло перекидання військ, створення інфраструктури для їх базування та відбувалося ознайомлення з місцевою специфікою ведення бойових дій.
Якщо американські наземні війська ще застосовувалися досить обмежено, то активність авіації зростала з кожним місяцем: у лютому для бомбардування ДРВ американські літаки здійснила тільки 138 вильотів, у квітні — 3600, а в травні — вже 4000.[45] В перші декілька місяців літаки займалися, в основному, знищенням стаціонарних цілей. Але поступово американська авіація переходить до знищення транспортних засобів, на яких перевозилася допомога в'єтконгівським партизанам. Для цього літаки невеликими групами патрулювали дороги, мости та річки в південній частині ДРВ і, помічаючи підозрілу ціль, атакували її. Якщо кількість вильотів на такі завдання в березні становила лише 2 на тиждень, то наприкінці року — 200.[45] Північний В'єтнам спочатку не міг ефективно протистояти бомбардуванням, тому що мав слабку авіацію та протиповітряну оборону. ВПС країни мали за різними оцінками від 40 до 60 бойових літаків, із них для відбиття нальотів можна було задіяти лише 25 винищувачів J-5 (МіГ-17Ф китайського виробництва)[34]. Протиповітряна оборона складалась з декількох дивізіонів зенітної артилерії, якими прикривали важливі адміністративні центри.[34]
У відповідь на бомбардування Північного В'єтнаму СРСР розпочинає постачання до країни зенітно-ракетних комплексів С-75. Уже 24 липня одним із таких комплексів було збито винищувач F-4C.[46][47] Для протидії новій зброї американці стали застосовувати "дикі ласки" — літаки, оснащені апаратурою для виявлення РЛС противника та озброєні протирадіолокаційними ракетами AGM-45 Shrike. Під «дикі ласки» перероблялися існуючі літаки, спочатку це були F-100F, пізніше F-105G та F-4G.
9-13 червня відбулася битва за Донг Хоа, яка чітко продемонструвала низьку боєздатність південнов'єтнамської армії та її неспроможність ефективно боротися з В'єтконгом. Південнов'єтнамські війська попри чисельну перевагу (2000 чоловік проти 1500), наявність бронетехніки і артилерії та підтримку зі сторони 173-ї аеромобільної бригади Армії США, зазнали повної поразки. Вони втратили 416 чоловік убитими та 233 зниклими безвісти, тоді як партизани — тільки 126 загиблих.[48]
Генерал Вільям Вестморленд
Враховуючи ці обставини, а також низький моральний дух солдатів АПВ і високий рівень дезертирства, Генерал Вільям Вестморленд зробив висновок про ненадійність південнов'єтнамських військ і запропонував відсторонити їх від проведення бойових операцій, поклавши на них лише функції забезпечення й охорони. А завдання розгрому В'єтконгу він пропонував покласти на Збройні сили США. Вестморленд стверджував, що «американські війська з їх енергійністю, мобільністю та вогневою міццю зможуть успішно діяти проти НФВПВ».[49] Для перемоги у війні американський генерал запропонував наступний план, який складався з трьох головних фаз:
1. До кінця 1965 року Збройні сили США за підтримки збройних сил вільного світу обов'язково припиняють тактику поступок та переходять до активних дій.
2. ЗС США та союзники розпочинають рішучі наступальні дії з метою перехоплення ініціативи, розгрому партизанських та регулярних формувань противника. Фаза закінчується, коли противник виснажений, вичерпав свої бойові можливості, вигнаний з густонаселених місць та перейшов до оборонної тактики.
3. Якщо противник продовжує опір, протягом 12 — 18 місяців після завершення другої фази, повний розгром В'єтконгу у віддалених та блокованих військами регіонах країни.[50]
Вестморленд пообіцяв, що, діючи за цим планом, він доб'ється рішучої перемоги вже до кінця 1967 року.[51] Попри це уряд Джонсона не квапив події та не оголошував офіційно про зміну своєї в'єтнамської політики, наполягаючи на послідовному нарощенні американських зусиль у В'єтнамі.[52] Але запропонований план згодом був ухвалений Джонсоном, що означало перехід від політики обмеженого втручання у в'єтнамську війну до широкої участі в ній. При цьому будь-яка думка про спроможність південнов'єтнамського уряду самостійно впоратися із ситуацією, яка склалася, навіть не розглядалася.[53]
З початком відкритого втручання у в'єтнамську війну США стали активно заохочувати своїх союзників узяти участь в операції. Відправити свої війська до Південного В'єтнаму погодилися майже всі члени СЕАТО: Республіка Корея, Таїланд, Австралія, Нова Зеландія та Філіппіни.[54] Але партнери по НАТО, навіть такі традиційні американські союзники як Велика Британія та Канада, відмовилися брати будь-яку участь у війні.[55]
Південний В'єтнам, військові зони, 1967
Ще з 1962 року вся території Республіки В'єтнам була поділена на тактичні зони чотирьох корпусів південнов'єтнамської армії.
· I-й корпус — займав північні провінції країни. Операції на його території проводив переважно Корпус морської піхоти США. Через це територію корпусу ще називали «країною морських піхотинців».
· II-й корпус — займав територію Центрального плоскогір'я. В 1965-66 рр. в зоні корпусу діяла 1-а кавалерійська дивізія, але з кінця 1966 її замінила 4-а піхотна дивізія, а 1-а кавалерійська була перекинута на територію III-го корпусу.
· III-й корпус — займав провінції, які прилягали до столиці країни — Сайгону. В зоні корпусу вели бойові дії 1-а та 25-а піхотні дивізії.
· IV-й корпус — займав території в дельті ріки Меконг та провінції на крайньому півдні країни. В його зоні діяла 9-а піхотна дивізія.
18-24 серпня відбулося перша масштабна операція американських сил у Південному В'єтнамі — Starlite. Напередодні американська розвідка дізналася про плани В'єтконгу атакувати їхню військову базу Чулай в (провінції Куангнгай). Щоб не допустити атаки, було вирішено завдати удар на випередження силами 4 батальйонів морської піхоти. В результаті операції було знищено 614 в'єтконгівців, підготовка до атаки на американську базу була зірвана.[56] Морська піхота, у свою чергу, втратила 45 чоловік убитими та 203 пораненими.[57]
Восени Збройні сили США починають переходити до стратегії «знайти та знищити». ЇЇ суть полягала в тому, що в район можливого місцезнаходження противника посилався невеликий загін, як правило взвод або рота. Якщо він натрапляв на значні сили В'єтконга, то йому на допомогу перекидалися додаткові війська, які мали знищити противника. Паралельно з цією стратегією американські війська могли діяти і за іншою — «очистити та утримати». ЇЇ суть зводилася до того, щоб захопити район, який контролюється комуністичними силами, знищити в ньому будь-які сили противника і створити на його території власні бази та опорні пункти. Провідна роль у цих стратегіях відводилася десантно-штурмовим операціям.[58] Морські піхотинці діяли за дещо відмінною схемою, спочатку вони закріплялися в районі, підконтрольному силам В'єтконга, створюючи в ньому опорний пункт. Потім, діючи з нього, морські піхотинці поступово «очищали» прилеглі території від партизанів. Далі окремі райони з'єднувалися у суцільні території, на яких партизанський рух було придушено.
Американські десантники під час битви в долині Я Дранг
Одним із наслідків утілення стратегії «знайти та знищити» стала битва в долині Я Дранг, яка відбулася 14-18 листопада 1965 року. Вона примітна тим, що стала першим значним зіткненням американських та північнов'єтнамських військ. У ході боїв обидві сторони зазнали серйозних втрат: США — 237 убитих та 258 поранених[59][60][61], а ВНА — відповідно 559 і 669[61]) Після битви обидві сторони оголосили про свою перемогу, хоча незаперечним залишається факт, що в результаті дій американських військ були зірвані плани ВНА по захопленню міст Плейку та Плейме.
До кінця 1965 року чисельність американських військ у В'єтнамі сягнула 184300 чоловік.[62] Американські союзники по СЕАТО відправили свої контингенти загальною чисельністю 22390 військовослужбовців, із них найбільш чисельними були південнокорейський (20620) та австралійський (1560).[62] Зросла також і чисельність південнов'єтнамських силових структур, яка тепер становила 642500 чоловік.[62]
8-14 січня 1966 року в окрузі Củ Chi, провінція Біньзионг, була проведена перша операція дивізійного рівня — "Crimp", в ній були задіяні американські та австралійські війська чисельністю 8000 чоловік. Операція проводилася з метою розгромити сили В'єтконгу та знищити всю його інфраструктуру в окрузі. Крім того, «Crimp» була елементом більш далекосяжного плану — очистити від партизанів прилеглі до Сайгона провінції. Хоча до операції залучалися значні сили, успіх був досить обмежений. Із 1000 в'єтконгівців, які знаходилися в окрузі на початку операції, достовірно було знищено тільки 128, ще 92 потрапили в полон.[63][64] Також вціліли ключові об'єкти партизанської інфраструктури, які будуть активно використовуватися для атак на Сайгон під час Тетського наступу в 1968 році.
Під час цієї операції американські війська вперше зіштовхнулися із широкою мережею підземних тунелів, які використовувалися в'єтконгівцями. Такі тунелі служили місцем укриття, в них розташовувалися командні пункти, склади та казарми, за допомогою тунелів партизани могли непомітно зосереджувати свої сили для атак на об'єкти противника. Для знищення системи тунелів та тих, хто в них укривався, американці використовували різні засоби. Одним із найбільш поширених було створення спеціальних загонів, призначених для дій в підземних тунелях. Солдатів, які в них служили, неофіційно називали «тунельними крисами». Вперше такі загони були створені в складі 25-ї піхотної дивізії, відразу після операції «Crimp»[65]
28 січня відбулася найбільша антипартизанська операція з початку війни — Masher, в ній взяли участь 1-а кавалерійська дивізія армії США, південнокорейськаСтолична дивізія та південнов'єтнамські підрозділи. Ціллю операції був розгром 3-ї дивізії НФВПВ, яка діяла, в основному, в провінції Біньдінь. В ході операції майже не було значних боїв, проте дуже часто відбувалися сутички між невеликими загонами, як взвод або рота. Також операція відзначалася масштабами авіаційної підтримки: 1352 вильоти на бомбардування, під час яких скинуто 680 т бомб та 138 т напалму. Бойові дії завершилися 6 березня, союзники оголосили про знищення в'єтконгівської дивізії та 2389 солдат противника (із них 1/3 на рахунку армії Республіки В'єтнам). Але звіти про знищення дивізії виявилися перебільшенням, тому що вже через деякий час вона знову брала участь у боях. Під час операції траплялися випадки масових вбивств мирного населення, здійснені переважно південнокорейськими військами. В період з 12 лютого до середини березня від рук солдатів Столичної дивізії загинуло 1200 мирних жителів в 15 селищах та хуторах громади Bình An.[66] Найбільша різня була вчинена 26 лютого, коли всього за одну годину солдати дивізії вбили 380 беззбройних людей.[66][67]
Бійці CIDG проводять навчальні стрільби під керівництвом американського інструктора
Одним із засобів боротьби проти НФВПВ стало створення підрозділів самооборони із населення лояльного до керівництва Республіки В'єтнам. Такі загони дістали назву — Громадянські нерегулярні групи оборони (Civilian Irregular Defense Group, або CIDG). Їх створення мало на меті зменшити вплив В'єтконгу у сільській місцевості і не дати йому можливості поповняти запаси і вербувати нових прихильників. Підготовкою сил самооборони займалися «зелені берети», також американська сторона поставляла їм озброєння та спорядження. Загони самооборони повинні були самостійно витримувати атаки в'єтконгівців. Крім того, створювалися ще й «ударні групи», які мали краще озброєння і підготовку. Такі групи брали участь в антипартизанських операціях, що проводилися американськими та південнов'єтнамськими військами. З метою перекрити допомогу, яку В'єтконг отримував з півночі через «стежку Хо Ші Міна», американці почали активно створювати підрозділи CIDG в прикордонних районах. В них служили переважно представники монтаньярів — народів, які проживали в горах Південного В'єтнаму. Для ефективнішого захисту кордону і контролю над прикордонною територією створювалися спеціальні бази, де, окрім бійців CIDG, знаходилися американські спецпризначенці.
Такі бази часто ставали мішенями для атак партизанів та північнов'єтнамської армії. Одна із таких атак відбулася 9-10 березня на табір спецпризначенців А-Шау. Він знаходився в однойменній долині біля кордону з Лаосом, що у провінції Тхиатхьєн-Хюе. Саме в долині А-Шау виходило одне із відгалужень «стежки Хо Ші Міна», по якій північнов'єтнамські війська проникали на територію Республіки В'єтнам, тому контроль над долиною мав стратегічно важливе значення для ВНА. На момент атаки в таборі знаходилися загони CIDG та невелика група «зелених беретів», загальною чисельністю 395 солдатів і офіцерів. У свою чергу сили північнов'єтнамської армії, які штурмували базу, нараховували 2000 чоловік. Через погану погоду американська авіація не змогла ефективно надавати підтримку захисникам табору, і вже зранку 10 березня бійці ВНА увірвалися в нього, становище гарнізону стало критичним. Тому американське командування вирішило евакуювати гарнізон і знищити табір. До 5 години вечора гарнізон було евакуйовано, а будівлі табору знищено, при цьому евакуація переросла в панічну втечу бійців CIDG. Захоплення табору позволило ВНА встановити контроль над долиною А-Шау і використовувати її як плацдарм для атак на південнов'єтнамські міста, особливо Хьє та Фу Бі.[68]
Поразка в А-Шау стала тільки початком серії невдач, які спіткали американську армію у Південному В'єтнамі навесні 1966 року. 11 квітня рота 1-ї піхотної дивізії чисельністю 134 чоловіка потрапила в засідку влаштовану батальйоном В'єтконгу. Під час бою, який тривав до ранку наступного дня, рота втратила 38 убитими та 71 раненими, що склало 80% її чисельності. Цей випадок продемонстрував недоліки стратегії «знайти та знищити», які полягали в тому що підрозділи, які посилалися на пошук в'єтконгівців, нерідко потрапляли в засідки, влаштовані переважаючими силами противника. При цьому підкріплення могли підійти вже після того, як партизани покинули поле бою.
Одним із прикладів того як в'єтконгівці могли уникати бою з переважаючими силами противника, може служити операція Birmingham, яка проводилася 24 квітня — 17 травня в провінції Тейнінь силами американської 1-ї піхотної дивізії та 5-ї дивізії АРВ. ЇЇ завданням був розгром 9-ї дивізії В'єтконгу, але партизани змогли уникнути масштабних зіткнень і успішно відступити на територію Лаосу. А єдиним успіхом союзників стало захоплення 500 тон спорядження та припасів, залишених дивізією під час відступу. Подібним чином завершувалась більша частина операцій проти В'єтконгу.[69]
Американські морські піхотинці під час операції Hastings, липень 1966 року
Наприкінці червня — початку липня дивізія 324Б В'єтнамської народної армії, діючи невеликими групами, проникла через демілітаризовану зону на територію Південного В'єтнаму.[70] Чисельність дивізії оцінювалася в межах 8-10 тисяч[71], перед нею було поставлено завдання встановити контроль над провінцією Куангчі.[72] У відповідь генерал Вестморленд наказав 3-й дивізії морської піхоти знищити північнов'єтнамські війська, які проникли через кордон. Операція розпочалася 15 липня і дістала назвуHastings, в ній узяли участь 5 батальйонів із 3-ї дивізії МП, загальною чисельністю 8000 чоловік. Крім того, в боях узяли участь підрозділи 1-ї дивізії АРВ чисельністю 3000. Операція відрізнялася великою кількістю розрізнених, але запеклих боїв на покритій джунглями місцевості. Командуючий американськими військами під час операції генерал Льюїс Вольт так охарактеризував її хід: «Ми зустріли добре оснащених, прекрасно підготовлених і войовничих до фанатизму солдатів противника. Вони атакували нас великими масами і гинули сотнями».[72] До початку серпня морській піхоті вдалося розсіяти або відкинути на північ основні сили дивізії 324Б. Але на південь від ДМЗ ще залишалися чималі сили ВНА, тому відразу після закінчення операції Hastings 3 серпня, у той же день, розпочалася нова операція — Prairie. Її метою було знищити залишки північнов'єтнамських військ і не допустити проникнення нових. Ключовим моментом операції стали запеклі бої за гору Rockpile та прилеглі до неї пагорби, які американці змогли взяти тільки ціною великих втрат.[73] Бої завершилися 27 жовтня, за час проведення операцій Hastings та Prairie було знищено 2179 солдатів північнов'єтнамської армії.[74][75] Американські війська також зазнали відчутні втрати — 326 морпіхів загинуло, ще майже 1500 дістали поранення.[74][75] У результаті цих операцій морській піхоті вдалося розгромити північнов'єтнамські війська, які проникли через ДМЗ, і не допустити захоплення провінції Куангчі.
Південний В'єтнам мав специфічний мусонний клімат з чітко вираженим вологим і сухим сезоном. Останній припадав на початок осені — кінець зими, і саме в цей час американці проводили найбільшу кількість операцій проти В'єтконгу. В сухому сезоні 1966/67 рр. було проведено декілька масштабних та ряд локальних антипартизанських операцій. Першою великою операцією стала Attleboro, яка проводилася з 14 вересня по 24 листопада 1966 року в провінції Тейнінь з метою порушити лінії постачання партизанів у зоні III корпусу. Чисельність американських військ становила 16000 чоловік[76], їм протистояли 9-а дивізія НФВПВ та полк північнов'єтнамської армії. В результаті операції системі постачання В'єтконгу була причинена значна шкода, американці захопили великі трофеї, крім того було вбито 1106 партизан і ще 44 захоплено в полон.[77] Досвід отриманий американцями під час цих боїв був використаний для підготовки ще більш масштабної операції — Junction City.
Операція Cedar Falls, червоною лінією обведено «залізний трикутник»
На відстані 40 км на північ від Сайгону знаходився "залізний трикутник" — район особливої активності в'єтконгівських партизан. Цьому сприяла потужна інфраструктура із підземних тунелів, які були побудовані в три рівня та мали загальну довжину до 250 км. З метою розгромити партизанські сили в «трикутнику» та знищити всю їхню інфраструктуру американське командування вирішило провести операцію Cedar Falls. Це була наймасштабніша наземна операція американських військ у В'єтнамській війні.[78] Всього в ній узяли участь 30000 американських і південнов'єтнамських військовослужбовців.[79] Операція розпочалась 8 січня 1967 року, але основні сили В'єтконга відразу покинули район проведення операції, тому розмах боїв був незначним. Союзники зайнялися знищенням, у першу чергу, партизанської інфраструктури та ліквідацією селищ, які підозрювалися у співпраці з повстанцями. В спеціальні табори було депортовано понад 6000 селян (2/3 з яких діти), а селища в яких вони проживали — знищені.[80][81]Американським військам вдалося виявити та знищити 100 бункерів, 25 тунелів та 500 інших підземних об'єктів, які використовувалися партизанами. Операція завершилася 26 січня, втрати союзників були невеликі — загинуло 72 американця та 11 солдат АРВ. Але успіхи теж були невеликі — основні сили В'єтконга успішно покинули «трикутник» і повернулися назад відразу після закінчення операції.[82] Вціліла і більша частина підземної інфраструктури партизан, яка в січні наступного року буде використана для масштабного наступу на Сайгон.[83]
Скидання вантажу з літака С-130під час операції JunctionCity
За даними американської розвідки в провінції Тейнінь знаходився штаб партизанського руху в Півд
