Світ людських почуттів і думок у поезії Ліни Костенко. Прочитати напам'ять вірш поетеси (за вибором учня)

Багато написано поетами про кохання. Прекрасне і могутнє почуття, воно підносить людину, робить її вищою, благороднішою, хоча часто приносить із собою муки і страждання. Чудові поетичні шедеври про кохання створили Пушкін і Леся Українка, Франко і Тютчев, Байрон і Шекспір. Перу Ліни Костенко належить ряд прекрасних творів про одне з найнеповторніших людських почуттів. Кожен із цих віршів можна назвати справжнім ліричним шедевром. Любовна лірика Ліни Костенко вражає чистотою і ніжністю, якоюсь особливою цнотливістю почуттів. Зачаровують її вірші про кохання із збірки «Неповторність». Ось назви деяких із них — «Напитись голосу твого», «Я дуже тяжко Вами відболіла», «І як тепер тебе забути», «Десь проходила ніжність між нами», «Розкажу тобі думку таємну», «Осінній день березами почавсь». Вірші про кохання завжди важко аналізувати. Та й чи потрібно? Дуже добре сказав про це літературознавець В. Брюховецький: «Як говорити критикові про таку лірику? Як «розшифрувати» її чаруючі диференціали почуттів? Яким інтегралом «стиснути» цей непіддатливий логічному аналізові вир пристрастей? Найкраще — читати самі вірші». Отож читаймо любовну лірику поетеси. У ній розкривається вся краса душі Ліни Костенко, у чиєму поетичному голосі поєдналися, здається, непоєднувані речі: жіноча таємничість, незбагненність, емоційність, розвихреність і філософська глибина, рельєфність, ясність думки.

Одна з найбільших людських чеснот — пошанування батьків. Це відбито в десяти Божих заповідях: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Любов до батьків — це одночасно і любов до отчого дому, до Батьківщини, це нерозривний духовний зв'язок поколінь. Немає цієї любові — і на зміну їй приходять історичне безпам'ятство, зрада рідній мові, культурі, землі, духовна пустота і, зрештою, моральне виродження. Ці вічні істини талановито осмислює Ліна Костенко у своєму історичному романі у віршах «Маруся Чурай».

Твір Ліни Костенко пронизують ідея незнищенносп українського народу, глибока віра у його духовну силу і могутність. Як Маруся Чурай, творячи свої пісні, залишається жити в них, стає воістину безсмертною, так і народ, для якого духовні цінності є важливішими за матеріальні, ніколи не загине, бо його душа житиме у витворах мистецтва, у незвичайної краси пісенних шедеврах. Смерть може забрати кращих синів і дочок нації, таких, як Гордій Чурай, Лесько Черкес, Чураївна, але їй ніколи не вдасться подолати народ, що до кінця боронить свої знамена і пісні.

Уславлюючи вірність Батьківщині, безкомпромісність, козацьке лицарство, Ліна Костенко гостро засуджує убогих духом, заражених життєвим прагматизмом людей, що все звикли вимірювати матеріальними благами. Символом продажності і зради -став відступник Ярема Вишневецький. У П Вишняках, Бобренчисі, Горбаневі впізнаємо сучасних манкуртів, що «за шмат гнилої ков- • баси» готові й матір продати, а на заклик відроджувати рідну мову, культуру відповідають питанням: «При чому тут пісні?».

Роман «Маруся Чурай» став одним із найбільших досягнень української літератури нинішнього століття. Відзначаючи художні достоїнства твору, Микола Бажан свого часу сказав: «Щедрі, але й не надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму-ж

«Спочатку було Слово, і Бог було Слово», — сказано в Біблії. Людина високодуховна, Ліна Костенко шанує слово, закохана у його красу, вона не любить пустих, «необов'язкових» слів, за якими приховуються фальшивість, поверховість думок і почуттів. Письменниця безмежно віддана своєму творчому покликанню, без поезії не уявляє свого життя. У неї можна прочитати: «болить душа словами», «люблю слова», «потреба слова, як молитви». В одному із своїх віршів поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється у цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один у одного. Але поезія Ліни Костенко є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує у них світлі і радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими,тому і активний учасник його живої історії, пам'ятаючи, що історія — «.це не тільки сива минувшина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію нинішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями».