Ідеї гуманізму і реформації у творах діячів братського руху та вченого гуртка друкарні Києво - Печерської Лаври

1. Українське Передвідродження (др.пол. ХІІІ - Х Vст.).

З остаточним падінням Київської Русі (середина XIII ст.) починається новий період у житті українського народу. Розпад руських земель на окремі удільні князівства, общини призвів до того, що вони поступово потрапляють під колоніальну залежність Угорщини, Польщі, Литви. Деякий час ще зберігаються якоюсь мірою закони, права українського народу, провідне місце посідає православна церква, але починаючи з середини XV ст. скасовуються руські права, заводяться нові порядки, настає занепад староукраїнського ладу, а на зміну йому приходять окатоличення та ополячення.

Український народ зазнає утиску і з боку інших ворогів — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства та Московської держави. Що ж до останньої, то вона, позбавившись у 1480 р. залежності від Золотої орди, заявила свої претензії на українські землі, вважаючи себе спадкоємицею Київської держави. Постійні військові конфлікти між Московською державою, Литвою і Польщею обездолювали український народ. Маючи перед собою таких "покровителів", український народ був більше схильний до Москви, яка після падіння Константинополя оголосила себе "третім Римом", а відтак і єдиним захисником православної віри. Прагнення Москви звільнити українські землі від чужої віри — католицизму — викликало певні симпатії українського народу, прагнення до союзу з нею у боротьбі за своє визволення.

Таке становище українського народу в цей період негативно вплинуло на його духовну культуру, однак не призвело до повного культурного занепаду. Культурний процес на українських землях тривав, але цей розвиток дуже часто йшов не за своїми власними законами. Щодо філософської думки XIII — XV ст., то й вона мала місце у цьому процесі. На жаль, здобуток філософів — мислителів тієї пори ще мало досліджений. Заслуговує на більшу увагу філософське осмислення народної фольклорної творчості того часу, яскравим виразником якої були народні думи з їхніми реальними героями — захисниками українського народу від поневолювачів.

У духовній культурі України XIII—XV ст. починають проявлятись тенденції і явища українського Передвідродження. З XIII ст., крім церковно-богословських, з'являються твори світського характеру, яскравим прикладом яких є Галицько-Волинський літопис — один із перших українських прозових творів. Це окреме літописне зведення, початок якого був втрачений, а відтак йде згадка про смерть Романа Мстиславича (19 червня 1205 р.) і закінчується літопис 1292 р. Тут даються відомості про життя і діяльність Данила Романовича, інших історичних осіб, про історичні події того часу. Гуманістично спрямований, цей твір пронизаний ідеями служіння Вітчизні, її захисту від ворогів, потребою в об'єднанні українських земель. Хоробрість, мужність, рицарська чесність — найкращі риси, якими автори літопису наділяють своїх героїв, і передусім Данила Галицького.

В культурному житті України значно поширюються єретичні вчення та вільнодумство. Одним із таких учень було богомільство, яке виступало проти офіційної церкви, проти "отців церкви". Значний вплив на них мали реформаційні рухи, що відбулися в країнах Західної Європи, апокрифічна література, особливо дуалістичного та есхатологічного змісту.

У 50 — 70-х роках XIV ст. богомільство перекинулось у Новгород і Псков і вилилось у так звану єресь "стригольників", провідниками якої були дяк Микита та цирульник Карпо. Ідеї, погляди "стригольників" зводились до визнання двох початків світу: Бога як творця невидимого духовного світу, творця неба та добра і диявола як творця видимого земного тілесного світу, зокрема людини, творця зла. "Стригольники" виступили проти офіційної церкви, вважаючи її слугою диявола, відкидали догми про безсмертя душі і потойбічне райське життя, не визнавали церковних обрядів, ікон тощо.

У XV ст. культурно-літературне життя в Україні помітно пожвавлюється, гуртуються сили, близькі за своїм духом до гуманізму. В другій половині XV ст. виходять друком видатні пам'ятки українського книжного мистецтва — "Льствица", "Златоструй", здійснюються нові редакції "Києво-Печерського Патерика", зростає кількість перекладних творів. У цей період в Україні з'являються твори чисто філософського змісту, і виникнення їх пов'язують з так званими "зжидовїлими", представниками релігійного єретичного вчення, які теж, як і "стригольники", виступили проти багатьох церковних порядків — відкидали церковні обряди, моління перед іконами й мощами, не визнавали монашества тощо. "Зжидовілі" стверджували, що немає святої Трійці, що Ісус Христос ще не народився, а той, хто видає себе за нього, — просто людина, а не Бог. Вони відстоювали віротерпимість і свободу релігійних поглядів, виступали проти засудження єретиків та інших відступників. Церква двічі (1490 і 1504 рр.) прокляла цю секту, розгромила її і стратила багатьох її прихильників.

Література "зжидовілих" складається з кількох перекладних творів теологічно-філософського змісту, серед яких "Логіка Авіасафа" (в перекладі має ще назву "Київська логіка") — частина твору арабського філософа XI — XII ст. аль-Газалі "Стремління філософів", "Промова Мойсея Єгиптянина" ("Логічний словник") — єврейського філософа XII ст. Мойсея Маймоніда.

"Енциклопедією" київських "зжидовілих" називає Д, Чижевський "Арістотелеві врата", або "Тайная тайных",— книгу арабського походження XI—XII ст., перекладену із староєврейської скороченої переробки. Зміст книги складають нібито повчання, настанови Арістотеля Александрой! Македонському. Самому Арістотелю цей твір, звичайно, не належить. Це збірник логічних трактатів того самого Мойсея Маймоніда та інших авторів. Філософська проблематика в даному творі представлена рядом питань онтологічного, гносеологічного, морально- етичного плану. Онтологічні та гносеологічні питання розглядаються в основному з позиції арістотелізму. Що ж до морально-етичних проблем, то тут центральне місце займають питання добра і зла, таких чеснот, як справедливість, простота, міра, поміркованість, засудження скупості, заздрощів тощо. Культ розуму, процвітання мудрості властивий "Арістотелевим вратам": "Сотворил Бог прежде всего самовласть духовную і найполнейшую і найпотребнейшую и вообразовал в ню все ество и нарек ея ум".

Прикладом ствердження раціоналістичного напрямку є такі перекладні твори, як "Шестокрил" і "Космографія", у яких даються астрономічні знання про Всесвіт, світобудову тощо. Вся ця перекладна література становила основу раціоналістичного вчення "ожидовілих". Д. Чижевський зазначає: "Як би то не було, який би то незначний вплив не мала незначна за обсягом філософічна література "ожидовілих", як би не заникли спогади про неї пізніше, — "ожидовілі" були тими, хто вперше ввів в українське культурне оточення твори сутофілософічного змісту..." [10, с. 28].

Навіть досить-таки контурний огляд філософської думки України зазначеного періоду засвідчує ті явища і тенденції, які характеризуються як українське Передвідродження, ознаками якого є критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнати закони природи тощо.

1. Становлення раннього гуманізму в Україні (ХV - перша пол. ХVІст.).

Становленню ідей гуманізму в цей період сприяли соціально-економічні умови першу чергу формування буржуазних відносин, піднесення культури й освіти на Україні, пробудження національної свідомості народу тощо- Зачинателями гуманістичної культури в Україні, найвизначнішими гуманістами XV — першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орі- ховський-Роксолан та ін.

Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) (бл. 1450 — 1494) — родоначальник українського гуманізму, народився у м. Дрогобичі. Вчився у найбільших на той час гуманістичних центрах Європи, доктор філософії та медицини, професор, знав астрономію, географію, математику, обіймав посаду ректора у Болонському університеті. Найвідоміші його праці: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", в якій викладені проблеми філософії, астрології, географії, "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490). У цих працях містяться думки про світ, про людину, історію людства. Юрій Дрогобич вніс певний вклад у розвиток географії, медицини тощо. Але найбільше його цікавила і хвилювала доля народу, доля людини. Звеличуючи силу науки, знання, людського розуму, Ю. Дрогобич стверджує, що людина здатна без Божого одкровення пізнавати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її у своїх цілях.

Всупереч Біблії Ю. Дрогобич стверджує, що історія людства не є велінням Божим, а постає людською драмою дій у лоні природних сил, які вирішують долю людини. "Все у підмісячнім світі живе за законами неба; нами керують також (хто заперечить!) зірки..." [8, ч. 1, с.15]. Навіть становище папи римського, його місце на престолі є не волею Всевишнього, а наслідком випадку — щасливого розташування космічних тіл у день його народження. "Певно, любов'ю Венери й Юпітера стиснене, Сонце правити світом тебе настановило колись" [ Там само]. Цим самим Ю. Дрогобич підходить до вирішення проблем історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Павло Русин (бл. 1470 — 1517) — перший український поет — гуманіст, культурно-освітній діяч, народився у західноукраїнському м. Кросно (тепер Польща). Вчився в університетах Польщі, Німеччини, вчителював в Угорщині, був бакалавром вільних мистецтв у Німеччині, викладав римську літературу у Краківському університеті, керував гуртком краківських гуманістів. Писав вірші латинською мовою, займався видавничою діяльністю, добре знав твори античних мислителів, істориків, державних діячів. Помер у Кракові.

У творчості П. Русина на передній план виступають реальне життя, людська особистість. Людина, на його думку, повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова, віри. Найвищими якостями людини мають бути не багатство, посади, титули, а її розум, доблесть, мужність, чесноти. На думку Русина, саме чеснота "прагне діянь великих", "трудів незмірних", які вказують людям шлях до справжнього щастя.

З великою повагою П. Русин ставиться до знання, він славить книжку як скарбницю знань, мудрості. Для нього вона "світлий образ правди святої", "від золота ясного ясніша, від коштовностей всіх дорожча". Виявляючи великий інтерес до духовної спадщини античності, П. Русин вважав античні образи, персонажі ідеалом, взірцем, на які варто рівнятись. Антична поезія ставилась ним вище історії і філософії. "Похвала поезії" — це величальна, у якій П. Русин називає поетичне слово даром богів, а поезію вважає хранительницею усіх найважливіших справ, діянь. Проблеми держави, державного правління вирішувались П. Русином крізь призму піклування і поваги до людини, оскільки саме людина є справжнім творцем історії, в якій процеси зумовлюються не божим промислом, а діяльністю людей.

Лукаш із Нового Міста (неподалік м. Самбора) (р. нар. невід. — бл. 1542) — український і польський гуманіст. Його філософська спадщина майже зовсім не досліджена. По закінченні Краківського університету працював бакалавром, доцентом філософії, магістром вільних мистецтв. Пізніше, залишивши викладацьку роботу, обіймав різні громадські посади у рідному Новому Місті. В центрі його філософських поглядів — людина з її земними потребами, її правом на власне життя, з потребою у постійному вдосконаленні. Як і П. Русин, Лукаш з повагою ставився до античної філософії, пропагував твори античних мислителів, зокрема Арістотеля.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566) —український гуманіст XVI ст., український і польський публіцист, історик, оратор і філософ. Народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Вчився в університетах Кракова, Відня, Вігтенберга, Падуї, Болоньї, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р. повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю, брав активну участь у гуманістичному русі. Помер у Перемишлі.

Найбільш значні його твори: "Про турецьку загрозу слово 1-е та 2-е" (1543 і 1544), "Про целібат" (1547), "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" (дві редакції — 1543, 1548), "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право" та ін. Праці С. Оріховського були дуже популярними в західноєвропейських країнах і неодноразово перевидавались.

У галузі філософії передусім цікавився проблемами етики й політики, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму та Реформації. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазначаючи, що вона — результат не божого промислу, а дії реальних людей, які є справжніми її творцями. Пов'язуючи історичний процес з діяльністю людини, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює потребу у творчому вдосконаленні, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С. Оріховського містяться думки щодо походження держави, державного правління тощо. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем із світських, а не теологічних позицій. Держава, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада теж є наслідком угоди між людьми, і через ца церква не повинна втручатись у державні справи. Люди мають вважати себе підлеглими не папі римському, а передусім королеві. Король, у свою чергу, мусить бути мудрим, дбати про державу, про повагу громадян, про мир і злагоду між ними. В "Напученні..." він називає короля "сторожом" держави, захисником громадян. "Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, піклуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудись так, щоб ми, слабкодухі, мали у твоїй особі захист. Якщо вороги оточать нас звідусіль і треба буде боронитися, ти, як сторож і вождь, станеш нашим захистом. І доки будеш за всіма пильнувати, ми будемо спокійні за здоров'я дітей, дру жин і за власну долю" [8, ч. 1, с. 51].

Крім питань про державу, державну владу, Оріховський розглядає проблеми природного права, яке теж, як і держава, і влада, існує незалежно від божої волі. Ці ідеї містяться у тому самому "Напученні...", "Про турецьку загрозу" тощо. Він написав працю з цього питання — "Про природне право", проте вона до нас не дійшла. Природне право, на його думку, вище людських законів. Людські закони можна і потрібно змінювати, якщо вони суперечать природному праву (закону). При цьому основний принцип — жити у злагоді із законами природи, які є запорукою справжньої свободи.

З проблемами природного права Оріховський пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, чесність, мужність, рекомендував усім людям, і передусім королеві та його оточенню, дотримуватись цих якостей, виступав проти соціальної несправедливості, гноблення, жорстокості.

Розглядаючи питання держави, державної влади, природного права, Оріховський звертається до теоретичної спадщини античних мислителів — Платона, Арістотеля, Цицерона, середньовічних християнських учених Августина, Аквінського, але користується їхніми ідеями творчо, критично, з позицій нового мислення, яке характерне для епохи ранніх буржуазних революцій.

Особливе місце у своїх працях відводить С. Оріховський-Роксолан возвеличенню одного з принципів громадянського гуманізму — патріотизму, любові до Батьківщини. Це, на його думку, вища доброчесність. Провчившись і проживши багато років за кордоном, він постійно наголошував на своїй відданості Батьківщині, підкреслював, що він є представником "руського народу польської держави", що він має "руське" походження і є українцем. Водночас він з повагою ставився до інших народів, засуджував, називав дикунами тих, хто нацьковував один нарід на інший.

С. Оріховський висловлює певні думки про виховання громадян, яке він пов'язує з освітою: "Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися". В освіті треба боротися з нечесністю, нікчемністю, із застарілими методами навчання молоді. Моральним обов'язком людини, вважає Оріховський, є праця на благо суспільства, військова служба юнаків. Ці та інші гуманістичні настанови мислителя спрямовані на вдосконалення людини, суспільства, у майбутнє. Як високоосвічена людина, Оріховський, як й інші вітчизняні мислителі цього періоду, з усіх доброчесностей понад усе цінував мудрість, знання, розум, освіту. На його думку, це головна рушійна сила історичного розвитку, суспільного прогресу.

До української філософської скарбниці XVI ст. можна додати гуманістичні ідеї, з якими виступили діячі польської культури, вихідці з України: Туробінський-Рутенець Іван, Григорій Чуй Русин, Тичинський-Рутенець Юрій. Проблеми людини, прославлення сили розуму, мудрості, ствердження високих моральних якостей — ці та інші гуманістичні принципи є основними в їхній творчості. Загалом діяльність українських гуманістів у другій половині XV — першій половині XVI ст. залишила помітний слід в історії філософської думки України і стала певним етапом у її розвитку.

1. Реформаційні та ренесансно - гуманістичні ідеї в Україні (друга половина ХVІ - початок Х VІІст.).

Саме цей період, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, можна вважати українським Відродженням, результатом якого початок XVII ст.) було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.

Щодо історичних умов цієї доби, то варто зазначити, що із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний наступом польської контрреформації та діяльністю єзуїтів. Проте слід визнати й те, що унія і католицизм на противагу православній церкві вводили більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику Відкривались нові школи, гімназії, вводились нові програми, зокрема з філософії, навчання велося рідною мовою, безкоштовно. Але все спрямовувалось на звеличення католицизму і виховання відданих католиків.

Ополячення та насадження унії призводили до втрати державної самостійності, занепаду своєї культури, релігії тощо. Це викликало масовий протест і становлення національно-визвольного руху в Україні. У свою чергу, останнє вимагало ідеологічного обгрунтування цього процесу, виявом чого стали реформаційні та ренесансно-гуманістичні вчення.

Грунт для поширення реформаційних ідей в Україні певною мірою був підготовлений ще у другій половині XV ст. уже згаданою раціоналістичною сектою "ожидовілих", а на наступних етапах історії, розгортаючись, реформаційний рух досяг успіхів у підготовці українського культурно-національного відродження, сприяв пробудженню національної суспільної думки.

Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно освітніх осередків, завданням яких було збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти, захист національних, релігійних і політичних інтересів.

Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений Костянтином Острозьким.

Костянтин Острозький (1526 — 1608) — волинський магнат — князь, палкий прихильник освіти, він вважав, що

саме вона дасть можливість українському народу успішно боротись за свої національні інтереси, проти національного гноблення, проти полонізації, католицизму та уніатства. К. Острозький відкрив школи й в інших містах — Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організував друкарні, у яких друкувались навчальні посібники, перекладна література тощо.

Навколо Острозького центру згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем'ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Гаврило та Данило Дорофієвичі. З цієї школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). До вивчення мов (а це вважалось головним) та інших наук запрошувалися вчені з інших країн. Тут викладали Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоан Лятош, Кіпріан та ін.

В Острозькому центрі ставились і вирішувались найрізноманітніші проблеми як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямків, тобто здійснювалась орієнтація на запити різних суспільних станів і прошарків тієї епохи. Проте основна увага приділялась розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів з антикатолицькою спрямованістю.

Герасим Данилович Смотрицький (р. нар. невід. — 1594) — перший ректор Острозької школи, український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч. У 1576 р. князь Острозький запросив його для роботи з метою видання Біблії, а у 1578 р. Смотрицький стає ректором Острозької школи, а згодом очолює науково-літературний гурток Острозького культурно-освітнього гуртка.

Герасим Смотрицький є автором кількох віршованих і прозаїчних творів. Найвідоміші його твори: полемічний трактат "Ключ царства небесного", "Календар римський новий". У 1578 р. ним був підготовлений "Буквар", а 1581 р. за його участю вперше видана слов'янською мовою Біблія, до якої він написав передмову.

Г. Смотрицький різко виступав проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український народ, засуджував політику колонізації, спрямованої на соціальне і національне гноблення українського народу. В дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки й устрій. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були пронизані ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність тощо. Саме активна діяльність, на думку Г. Смотрицького, понад усе веде до вдосконалення людини. Людина має активно боротись за збереження православної віри, розвиток рідної мови й культури.

Христофор Філалет (роки його життя точно не встановлені) — один із найталановитіших книжників Острозького культурно-освітнього осередку, автор "Апокрисису" — одного з найвидатніших творів української літератури кінця XVI ст. Це полемічний трактат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський собор". У руслі реформаційних ідей X. Філалет ідеологічно обґрунтовує права українського народу, викриває антинародну, загарбницьку суть католицизму та уніатства, показує земне походження інституту римських пап.

Філалет рішуче виступав за рівні права всіх людей у розв'язанні питань церковно-суспільного життя, за обмеження влади монарха законом. Свободу совісті він розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна розібратися у Святому Письмі й висловлювати щодо цього свої міркування. X. Філалет засуджував утиски, які чинились унією людям православного населення України, вимагав від держави гарантій свободи совісті, вільного сповідання. У його творчості на православному грунті синтезувались реформаційні ідеї самого православ'я із свідомо переосмисленими, зовні запозиченими окремими положеннями протестантизму.

Клірик Острозький — учений — книжник Острозького науково-літературного гуртка, полеміст, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та в їх поширенні в Україні. Клірик Острозький — це псевдонім ще й досі не розкритого автора творів "Отписъ на листь отца Ипатіа..." та "Исторія о листрикійськомъ, т.е. раз- бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синоді..." Припускається, що під цим псевдонімом приховується острозький протопіп Ігнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий Мелетій Смотрицький або Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький.

Головний зміст творів Клірика Острозького — боротьба з католицизмом і унією. Він рішуче засуджує знущання і насильства, які чиняться поляками над українським народом на його батьківщині. Наруга над вірою і культурою українського народу з боку Речі Посполитої, насильницька політика полонізації, впровадження унії ("згоди") вели до підкорення православної церкви папі римському. К. Острозький виступав проти унії, називаючи її отрутою, оскільки вона загрожує незалежному існуванню українського народу, і закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.

Дем'ян (Даміав) Наливайко (р, нар невід.—1627) — брат народного героя Северина Наливайка, запальний проповідник — полеміст, вчителював в Острозькій колегії, виступав у дусі реформаційної ідеології, але в напрямку гуманістичних ідей. Він різко висловлювався проти насильницької полонізації і покатоличення українського народу, вирішував проблему сенсу людського буття і призначення людини, яке полягає не у відході від дійсності, а в активній діяльності, спрямованій на захист свого народу, відродження і розвиток його мови та культури. З повагою ставився Д. Наливайко до філософії, захищаючи філософсько-філологічну концепцію, направлену на відродження, переосмислення і розвиток духовної культури українського народу.

В Острозькому культурно-освітньому центрі формувались реформаційні вчення на засадах візантійсько-східнослов'янського православ'я, які обстоювали максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття жодних іноземних впливів Саме так вони обґрунтовували право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури.

Найбільш яскравим представником такого вчення був Іван Вишенський. Цього напрямку дотримувалися Василь Суразький і Йов Княгиницький. Близькі до цього вчення погляди має український поет Віталій з Дубна, автор поетичного твору "Діоптра".

Іван Вишенський (між 1545 і 1550 — 1620) — найвизначніший український письменник — полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, живе у Луцьку, Острозі, а в 70 — 80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. У 1604 р. повертається в Україну, але 1606 р знову переїздить до Афону, де пробув до кінця свого життя. У монастирях Афону Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя аскетом — пустельником.

До нас дійшло 16 творів І. Вишенського, серед яких "Книжка", у яку ввійшли: частина творів, підготовлених до друку в Острозькій друкарні, а також "Обліченіе діавола-миродержца...", "Посланіе до всех обще в Лядской земли живущих", "Посланіе к утекшим от православное веры епископом", "О еретиках", "Краткословный отвіт Феодула... Петру Скарге", "Зачапка мудрого латынника з глупым русином", "Позорище мысленное" та ін.

Незважаючи на деякі крайності, яких допускався І.Вишенський в оцінці різних подій, варто зазначити його послідовність й однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, його прагнення захистити від них учення православної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу й особи. Він піддає гострій критиці всіх експлуататорів — чи то польських, чи литовських, чи своїх, українських.

У "Краткословному отвіті Феодула..." І. Вишенський змальовує картину гноблення українського та білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. Видатний український поет і мислитель І. Я. Франко підкреслював, що І. Вишенський перший у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.

Філософське світосприйняття І. Вишенського грунтується на текстах Святого Письма, творах І. Дамаскіна, Гр. Нисського, Василія Великого, Єфрема Сірина, І. Златоуста, Псєвдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Він дотримується традиції "отців" церкви поділяти філософію на "внутрішню" (нашу, християнську, священну) і "зовнішню" (світську, переважно язичницьку). ї. Вишенський визнає "внутрішню" філософію, саме вона вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає добро, справедливість. Щодо світської, "зовнішньої" філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але здатна призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа — Софія.

Ідея протиставлення Бога і світу є однією з основних у творчості І. Вишенського. Бога він розуміє як надприродне і нематеріальне начало, єдину, вічну й об'єктивну, існуючу саму в собі, незалежну, непізнанну істину. Бог — це вища воля, творча сила, основа буття, якій підпорядковане все існуюче у світі. Цьому божественному світові істини й добра протистоїть створений Богом з нічого тимчасовий, "гріховний", земний світ зла з жорстокістю, несправедливістю, зрадою, насильством. Говорячи про світ зла, І. Вишенський підсумовує, що найбільше його (зла) саме серед нашого народу, на нашій землі, через це і доля народу така, і більше всього гніву Божого дістається йому. Як зазначають В. Нічик, В. Литвинов і Я. Стратій, така "характеристика І. Вишенським рідної землі, як втілення земного зла, була своєрідною реакцією письменника — полеміста на суспільно-політичну та ідеологічну ситуацію в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли під тиском світської і духовної влади нищилися права українського народу, його віра і культура, ставилося під загрозу саме його існування" [4, с. 204). Якщо проаналізувати сьогоднішню нашу ситуацію, то напрошується думка: може, справді правий Вишенський у тому, що у нас багато зла, гріха, що ми нездатні "витравити з себе диявола", через те і маємо таку "божу кару"?

Осмислюючи проблему співвідношення Бога та світу, І. Вишенський прагне розкрити інші філософські проблеми: онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні. Всі ці проблеми він розглядає у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень.

Інтерпретація людини І. Вишенським значною мірою збігається з розумінням її Августином як двосубстанціальної єдності, як єдності двох антагоністичних протилежностей — тіла й душі, духу. Справжнє життя людини залежить від того, чому вона надає перевагу — тілесному чи духовному. Якщо людина на землі живе за покликанням духу, то такою вона залишається по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Коли ж людина віддає себе лише земному, тілесному, минучому життю, то вона прирікає себе на часовість, на смерть разом зі своїм тілом.

Справжня сутність людини в її духовності, досягти яку можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого — в процесі самопізнання, заглибленням суб'єкта пізнання у свою "внутрішню" природу. Саме з поєднанням цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною. Проте, на думку І. Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не змушує йти дорогою досягнення вищої духовності та пізнання істини. "Волно ест и самовластие человеку кой хощет спастися или погибнути, умрети или живъ быти, сыном божиим или сыном дияволским быти — сие на произволении человеком лежит".

Ідеальним шляхом удосконалення людини, її самоочищення і сходження до Бога, на погляд І. Вишенського, є "чернецтво, відречення і втеча від світу і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із пістництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитися у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос". Тут, як бачимо, помітний вплив на Вишенського справила ісихастсь- ка* ідеологія. Абсолютну досконалість, найвищу істину і найвище благо І. Вишенський ототожнював з Богом.

Ідейно-філософські засади Вишенського визначили і його ставлення до деяких морально-етичних проблем, таких, як праця, вибір позиції щодо суспільно-політичного життя тощо. Аскетизм, чернецтво, самовідлучення від людей не варто розглядати як форму примирення з існуючим порядком. Саме на Афонській горі він пише твори, в яких піддає критиці феодалів — кріпосників. Ось як він звертається до польської шляхти: "Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде Божа воля".

Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за слов'янську мову. Річ у тім, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов'янською, вважаючи останню мовою другорядних народів. Єзуїт Петро Скарга вважав, що є тільки дві мови — грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, а слов'янська мова навіть непридатна для вивчення наук. І. Вишенський піддає різкій критиці таку позицію і вказує на її повну необґрунтованість.

Реформаційною спрямованістю відзначається його концепція церкви. Щодо католицької церкви, то Вишенський ставився до неї непримиренно. Водночас він заперечував авторитет вищих ієрархів, як православних, так і католицьких, але не заперечував авторитету самої церкви. Церква, церковна верхівка не повинні ставати власниками і феодалами, а тих єпископів, які рвались до влади, до багатства через унію, він різко засуджував, називав їх зрадниками свого народу, самими великими грішниками.

Завершуючи короткий аналіз творчості талановитого українського полеміста кінця XVI — початку XVII ст„ варто додати, що І. Вишенський був сином свого часу, і його творчість з різними суперечливими ідеями, поглядами відображає разючі контрасти духовного життя, які були характерні для того періоду. Творчість мислителя, завдячуючи вираженим у ній загальнолюдським ідеалам, не втратила актуальності й в наші дні. Проте його реформаційні ідеї та ідеї мислителів Острозького культурно-освітнього центру були неоднорідними. Реальне життя вимагало більш високого рівня реформаційних та гуманістичних вчень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що й класично виразилось у діяльності братств в Україні.

4. Ідеї гуманізму і реформації у творах діячів братського руху та вченого гуртка друкарні Києво - Печерської Лаври.

Наприкінці XVI ст. під тиском католиків та уніатів в українській православній церкві посилюються непорядки, дезорганізація, особливо серед вищої ієрархії. Боротися проти цього тиску старими методами (простим запереченням фактів, "викриттям" латинства) стало важко. Потрібно було підвищити рівень власної освіти на православному грунті, реорганізувати церковне життя, обновити й оздоровити його. В цей критичний період на громадську арену виходить мало помітна раніше верства населення — міщанство, яке бере на себе формування і прискорення розвитку гуманістичних і реформаційних ідей, обновлення церковного і загалом духовного життя українського народу. Міщанство організовує населення міст у православні громади — братства. Ці церковні установи стають вогнищами нового суспільного життя, ведуть широку культурну діяльність, будують школи, друкарні, покровительствують освіті тощо. Братства виникають у Львові, Острозі, Галичі, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Немирові, Вінниці, Києві та інших українських містах.

Головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про львівське братство датуються 1463 р. Але найбільш активна його діяльність починається з 1586 р., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. У цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийняті її статут і програма. В школі могли навчатися всі верстви населення; в ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія як окремий предмет не викладалась, але філософські проблеми були включені при вивченні логіки (діалектики) та інших наук. Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, М. Смотрицький та ін.

У 1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база братства, до нього влилися представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитет братського руху значно зріс, коли до Київського братства вступив гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний зі всім військом. Це дало нові імпульси в боротьбі проти польських властей, проти свавілля польської шляхти.

Прихід нових, освічених сил до братства позначився і на самій православній церкві, на її зміцненні, підвишенні освіченості та авторитету серед українського народу. Водночас із організацією Київського братства була відкрита Київська братська школа, в якій викладали відомі діячі української культури І. Копинський, М. Смотрицький, К. Сакович, X. Євлевич та ін. Українські православні братства підтримували між собою тісні зв'язки, обмінювались виданими у своїх друкарнях творами, підручниками. Провідні викладачі, вчені протягом свого життя працювали в різних братських школах. Незважаючи на жорстокий тиск з боку католицизму, унії, братчики крок за кроком відвойовували у єзуїтів українську молодь. Братства внесли світський струмок у духовну культуру східних слов'ян, поступово вивільняючи шкільництво, освіту від опіки церкви та її ієрархії.

Антицерковна діяльність братчиків не зводилася до заперечення віри взагалі, їхні виступи були направлені на зміцнення "істинної" віри, якій притаманні простота і чистота первіснохристиянського періоду. Особливо це характерно для творчості діячів братств раннього періоду. Орієнтація на далеке минуле (первіснохристиянський період) призвела до того, що ці братчики розглядали нове як таке, що не має позитивної оцінки і є джерелом всякого зла. Абсолютне добро — це Бог і його одкровення, дане людині. Віталій з.Дубна в "Діоптрі", І. Копинський в "Алфавіті духовному", Л. Зизаній в "Катехізисі" робили спроби довести, що добро міститься саме в тому написаному, яке йде від Святого Письма і творів отців і вчителів східної церкви. А нове — це вигадки католиків, єретиків, людського тілесного розуму. Справжня, священна істина цілковито викладена в Біблії і витлумачена апостолами й отцями церкви.

Особливою повагою у ранніх братчиків користувались ідеї неоплатонізму, твори Діонісія Ареопагіта, його вчення про суть єдиного Бога, його множинності у трійці. З питань етики авторитетом вважався Іоанн Златоуст, з проблем людини, її самопізнання і самовдосконалення, душі та свободи братчики посилались на отців — каппадокійців Василія Великого, Гр. Назіанзіна, Гр. Нисського, а також М. Сповідника, Є. Сірина та ін.

Особливо поважали братчики видатного візантійського філософа Іоанна Дамаскіна за твір "Джерело знань", зокрема його дві частини — "Діалектика" та "Слово про істинну віру". Широко використовували братчики і культурний доробок південних слов'ян, особливо болгар.

Стефан Зизаній (бл. 1570 — 1600) вирізнявся серед діячів братств, які виступили проти церкви, своїм радикалізмом і демократичністю. Один із засновників Львівської братської школи, її ректор, письменник, мислитель, гуманіст, просвітник. Виходець із міщанської сім'ї Хоми Куколя, Ст. Зизаній народився в с. Потелич (тепер Львівської обл.). За виступи проти католицизму та унії він переслідувався як світською, так і духовною владою, за що був відлучений від церкви і навіть оголошений державним злочинцем. З позицій визнання загального священства він спрямував свою критику і проти православної церкви, її ієрархії і кліру. Основним звинуваченням проти Ст. Зизанія було те, що він "противно пастырей неистовствует" і цим "так Русь поблазнил, же єго книжкам баламутным лепей євангелій верят". В іншому звинуваченні йдеться, що Зизаній, виступаючи проти церкви і королівської влади в Україні, "з небом і землею воює, а ні богу, а ні людям не вибачає... Короля, пана нашого, негарно в казаниях своїх згадує... Русь до бунтів і незгоди під'южує..." Ховаючись від переслідування, 1599 р. він змушений був постригтись у ченці, а 1600 р. втік до Валахії, де невдовзі й помер.

Ст. Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність Батьківщини, за духовно-релігійну самостійність українського народу. У своїх працях "Катехізис", "Ізложеніе о вірі", "Казанье святого Кирилла..." він викриває зловживання церковної верхівки, закликає до боротьби з наступом католицизму.

Щодо його філософських поглядів, то він з раціоналістичних позицій відкидав учення про страшний суд, який має відбутися після смерті людини, не погоджувався з висновком церкви про безсмертя душі, існування потойбічного царства, пекла і раю. Думка Зизанія про те, що душа не може існувати окремо від тіла, призвела його до заперечення догмата про посмертне блаженство та особливу близькість до Бога різних святих. З реформаторських позицій він розглядає місце священнослужителів, функції яких може виконувати кожна людина, якщо вона вірить науці Христа.

Кирило Транквіліов-Ставровецький (р. нар. невід.— 1646) — один із найбільш визначних українських книжників кінця XVI—початку XVII ст., прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні. Український письменник, філософ, церковно-освітній діяч, друкар — видавець. Викладав у Львівській, Віленській братських школах, а також у Київському і Рогатинському братствах. Організував власну пересувну друкарню, де видрукував книгу "Зерцало богословіи", що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії і збірку проповідей "Евангеліе учителное".

Внаслідок конфлікту з деякими православними ієрархами і під впливом різкої критики Й. Княгиницьким "Зерцала богословії" К. Ставровецький у 1626 р. перейшов до унії, отримав архімандрію Чернігівського Єлецького монастиря, у якому пробув до кінця свого життя.

Популярною серед простого народу була збірка прозових творів К. Ставровецького "Перло многоценное", надрукована 1646 р. Однак збірка, як і "Евангеліе учителное", була засуджена духівництвом за єретичні висловлювання. "Евангеліе..." за царським наказом було спалене, а інші твори мислителя заборонені.

Філософські погляди К. Ставровецького формувались на грунті неоплатонізму. Бога він розглядав як творця, премудрого художника, іманентне, всюдисутнє світове начало. "И напервій приводит (ъ) бог з небития въ битіє всю видимую тварь, небо и землю". Бог невизначений, недоступний для людських почуттів і розуму, таємний, невловимий, безмежний, вічний. Таке розуміння Бога близьке до ідей пантеїзму з його ототожненням Бога і природи.

У "Зерцалі богословіи" К. Ставровецький виклав своє вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей; видимий світ, у якому живе людина; малий світ — світ самої людини; світ поєднання злих і грішних людей з дияволом — злосливий світ. Цією ідеєю множинності світів він підкреслював, що не весь світ є зло, а виступає як добро і краса. У розділі "О сотворен [н]ю неба и земли, видимого сего мира и єже в нем" К. Ставровецький стверджує, що створений Богом видимий світ складається з чотирьох елементів, стихій, від яких пішли всі речі видимого світу. Такими елементами є вогонь, повітря, вода і земля. Аналізуючи стихії, К. Ставровецький говорить про їх єдність і відмінність, взаємозв'язок і взаємоперехід, послідовність і надану їм Богом закономірність. У розділі "О сотворен[н]ю чоловіка, которій малим миром нарицається" він викладає своє уявлення про людину як мікрокосм. У дусі філософських традицій середньовіччя К. Ставровецький розглядає людину як єдність двох протилежних сутностей — тіла, яке, як і весь видимий світ, складається з чотирьох елементів, і невидимої, розумної і безсмертної душі: "Тіло видимое с чотирох елементов съставлено: плоть от землі, кръв от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа же, невидимая, разумная и несмергел[ь]ная, дуновением божіим в тіло вложена..." [1, с. 96].

Тут К. Ставровецький аналізує п'ять органів чуття, які він ототожнює із стихіями у світі, що свідчить про ідею єдності макро- і мікрокосмосу. Душа з тілом перебуває у єдності, вона розлита в усьому тілі, без тіла душа не може відчувати, розуміти, воліти, набувати доброчесностей, тіло для душі "єст милостивий приятель". У свою чергу, "тіло же да пребиваєт под властію душі разумной і да научаєтеся и познаваєт, яко прах єст и ісказительности начиная". Людина, зазначає К. Ставровецький, є водночас світле і темне, ангел і звір, дух і плоть, смерть і життя.

Світорозуміння К. Ставровецького, трактування ним суті людини, утвердження її активного земного життя зумовили його соціально-політичні та морально-етичні погляди. Головне для людини — знати Бога і бачити його правду, жити і діяти за його законами. Він засуджував "злосливий світ", світ заздрощів, гордині, пияцтва, розпусти, здирства, світ багатіїв та церковних владик. Люди рівні перед Богом і за своєю природою, тому треба робити все, щоб вони не ворогували між собою, а були братами, друзями.

Кожна людина має право насолоджуватись красою світу, всім сущим, всіма радощами тілесних почуттів.

К. Ставровецький любить рідну мову, поважає її, захищає і постійно вживає її у своїй публіцистичній і науковій творчості.

Ісайя Копинський (р. нар. невід. — 1640) — відіграв помітну роль в історії вітчизняної культури. Письменник — полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель. Отримав освіту у Львівській братській школі, був ігуменом, обіймав посаду єпископа, а 1631 р. обраний митрополитом Київським, проте 1632 р. був скинутий П. Могилою й ув'язнений. До і після ув'язнення вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Найбільш відомим твором І. Копинського є "Алфавіт духовний".

У центрі уваги мислителя стояла проблема людини, піднесення у ній морального, розумного і духовного начал. Змальовуючи природу, яка створена Богом для людини, Копинський зазначає, що пізнання її людиною без пізнання самої себе, своєї суті не потрібне. Тільки в єдності пізнання людина зможе зрозуміти, що вона є водночас і тілесна, і духовна істота, зовнішня і внутрішня. У розв'язанні питання, що є важливішим — тілесне, зовнішнє, чи духовне, розумне, внутрішнє, Копинський радить надати перевагу духовному, внутрішньому, оскільки воно веде до пізнання самого себе і Бога. Але пізнання Бога досягається не тільки в процесі самопізнання, а й у пізнанні природи, "Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей у світі..." [1, с. 72]. З концепцією самопізнання пов'язана його теорія "умного делания", яка грунтується на розумі та передбачає моральне вдосконалення.

Щодо моральних проблем — добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя — мислитель вважав, що людина може досягти щастя, блаженства, якщо вона дотримується настанов божих, є чесною, бореться зі злом і гріхом, завжди "міри правильної й розумної в усьому дотримується". Говорячи про земні, тимчасові насолоди, які нерідко ведуть до зла, до гріха, Копинський проголошує найбільшою насолодою Царство небесне, божественне, яке є в усьому, в тому числі й у самій людині. Він засуджував багатіїв, протиставляючи їм ідею рівності всіх людей. Був прихильником національної незалежності своєї Батьківщини і релігійної самостійності українського народу.

Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький (бл. 1572 — 1633) посідає чільне місце серед українських мислителів другої половини XVI—першої половини XVII ст. Народився він у с. Смотрич на Поділлі, освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько. Згодом навчався у західноєвропейських університетах, отримав ступінь доктора медицини. Повернувшись на Батьківщину, працював викладачем у школі Віденського братства. 1617 р. постригся у ченці, тоді ж і прийняв ім'я Мелетія; у 1618 — 1620 рр. був ректором Київської братської школи, пізніше обіймав посади єпископа, архімандрита. Повернувшись до Києва після подорожі святими місцями Близького Сходу і втративши надію зайняти високу посаду в церковній ієрархії, спочатку таємно (1627), а потім відкрито приймає унію.

У творах, написаних до переходу в унію, — "Антиграф або отповідь на дошкульний твір...", "Тренос або плач східної церкви", "Виправдання безвинності" та ін. — М. Смотрицький розкриває зв'язок релігійної боротьби з політичними інтересами та планами папства і польських феодалів, показує справжнє обличчя католицької церкви як "алчного звіра". Критично ставився він до православного духовенства, яке через свою жадобу, моральну деградацію, здирства не може очолити боротьбу за віру і фактично зраджує свій народ.

Особливе значення для розвитку культури слов'янських народів мала "Граматика словенська" М. Смотрицького, яка стала посібником для братських шкіл і якою користувались не тільки українські, а й білоруські, російські, болгарські, сербські та інші вчені.

Після переходу в унію М. Смотрицький пише ряд трактатів, у яких виправдовує свій перехід і закликає всіх прийняти унію, оскільки вона здатна привести до спокою і злагоди. Твори М. Смотрицького, крім релігійної спрямованості, були наповнені філософськими та соціально-політичними ідеями. У проблемі відношення віри і розуму він віддавав перевагу вірі, не заперечуючи водночас і роль розуму, а також почуттів у пізнанні природи. З повагою ставився до античних мислителів, до гуманістів епохи Відродження, до середньовічних учених, використовував їх філософське надбання на грунті вітчизняної філософії.

Щодо поглядів М. Смотрицького привертає увагу його схильність до теорії, згідно з якою соціальний устрій порівнювався з людськими органами: голова — це духовна і світська влада, тулуб — вищі стани, а руки і ноги — простий народ.

Культурно-освітня діяльність Львівського, Київського та інших братств не вичерпується названими іменами. У різний час тут працювали Иов Борецький, Касіян Сакович, Хома Євлевич, Гаврило Дорофієвич, Лаврентій Зизаній, Петро Могила та їн.

Величезну роль у розвитку і поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відіграло книгодрукування. В середині XVII ст. в Україні вже налічувалось 25 друкарень, серед яких найбільшою і найпотужнішою була друкарня Києво-Печерської лаври, яка стала одним з важливих культурно-освітніх осередків в Україні. Відкрита друкарня у 1616 р., через рік після створення Київського братства. Особливу роль у її організації і роботі відіграв Єлисей Плетенецький, зібравши навколо друкарні най- прогресивніших культурних і церковних діячів тогочасної України, які мали великий досвід полемічної боротьби, знали друкарську справу. В цей гурток входили З. Копистенський, А. Зизаній, П. Беринда, Т. Земка, Г. Дорофієвич, О. Митура, Й. Борецький та ін. Першими творами, які вийшли з Лаврської друкарні, були "Часослов" (1616) 3. Копистенського, книга, що призначалась для шкільного навчання, "ВЬзерунок цнот" (1618) О. Митури, "Анфологіон" (1619) — збірник святкових служб на весь рік.

Більш секуляризованими стають філософські, наукові побудови в 20 — 30-х роках XVII ст., помітним стає відхід від неоплатонізму і зближення з арістотелізмом і природознавством, все чіткіше виявляється потреба в раціональному розкритті причин кожної речі. Найбільш яскраво ці гуманістичні та реформаційні тенденції виявлялись у творчості Лаврентія Зизанія, молодшого брата Стефана Зизанія, Найвизначнішим його твором є "Великий катехізис", спрямований проти католицизму і протестантизму. Він же виконував й іншу функцію — був посібником для братських шкіл при вивченні основ православного віровчення. Але під час обговорення цього твору православними та світськими особами Л. Зизанію були винесені звинувачення в єресі — неортодоксальне розуміння трійці, спроби олюднити Бога, неправильне розуміння душі і свободи волі, занадто велика увага до явищ земної природи тощо. Після цього Л. Зизаній відмовляється від авторства, а його "Великий катехізис" виходить Лише у 1783 р.

У 1627 р. у Лаврській друкарні видається "Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє" Памші Берипди. У "Лексіконі" з гуманістичних позицій осмислюються й узагальнюються дані тогочасної науки, світські знання. В ньому багато філософських понять, категорій, різних імен біблейських персонажів, грецьких і римських богів, яким дається тлумачення. В гуманістичному ключі написані і його поетичні твори, зокрема "На рождество Христово вірші".

У напрямку гуманістичних тенденцій розвивалась творчість Петра Могили, який теж очолював Лаврську друкарню, та інших українських діячів цього гуртка.

Завдяки діяльності представників ученого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври у філософській думці України міцніють гуманістичні ідеї, торується більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і народної культури. Виникає потреба в оволодінні досягненнями західноєвропейської науки і філософії, а звідси і потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала надбання духовної культури і розробляла філософські проблеми на основі теоретичного освоєння дійсності. Такою школою стала Києво-Могилянська академія.

 ТЕМА 16. ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - XVIIІ ст.

План