Поняття “естетичного” як універсальної категорії естетичного

Естетичне — метакатегорія естетики, що характеризує певну сфе-ру цінностей, пов'язану із суспільно значущою змістовною формою, яка дається людині в акті чуттєвого сприймання. Специфіка естетич-ного полягає в нерозривній єдності чуттєво-матеріальних та ідеально-змістовних моментів, унаслідок чого воно пов'язане з усвідомленням специфіки людського почуття не як психофізіологічного процесу, а як інтелектуальної діяльності. порівняно з іншими метакатегоріями естетики (прекрасне, піднесене, потворне тощо), естетичне не вказує на конкретний зміст цінності, на конкретну естетичну якість, а лише визначає причетність предмета, явища, артефакту до сфери людських цінностей, пов'язаних із чуттєво сприйманою формою.

процес формування поняття естетичного тісно пов'язаний із ста-новленням естетики як науки. розуміння естетичного як загальної характеристики певної сфери пізнання («нижчої теорії пізнання» по-рівняно з логікою) застосував О. Баумгартен, що визначило в подаль-шому долю естетики у порівнянні із «філософією мистецтва», яка мала попередню багатовікову історію. і. кант у «критиці здібності до судження» сформулював принцип автономії естетичного та мис-тецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєво приємного, утилітарно доцільного та раціонально дискурсивною.

доцільність естетичного міститься не в самих речах та їх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здіб-ностей у почутті задоволення, зумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. кантівські ідеї автоно-мії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхід-ністю та моральною свободою були розвинуті Ф. Шиллером («Листи про естетичне виховання») у тлумаченні естетичного як самостійної сфери «гри» та «видимості», як образу, що поєднує форму й матерію, чуттєвість і духовність людини.

Якщо кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику наукою про «правила чуттєвості взагалі», то Гегель ото-тожнює естетику з «філософією мистецтва», оскільки її предметом є «царство прекрасного» «або художня творчість». у зв'язку з цим категорія естетичного не знаходить у Гегеля безпосередньої розроб-ки, хоч категорія прекрасного як «чуттєвого явлення ідеї», як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою є також характеристикою естетичного у сфері мистецтва.

З розвитком позитивізму проблеми «філософії мистецтва» зали-шаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетич-ні феномени за рахунок емпіричних досліджень та даних окремих наук. Саме з цього розпочинається проблема розмежування та ви-значення своєрідності «художнього» й «естетичного», естетичної ді-яльності і мистецтва тощо. В цей час великого поширення набувають соціологічні (Спенсер, конт), психофізіологічні (Фехнер), психо-логічні (Ліппс), культурологічні (Тайлор) дослідження естетичних феноменів як таких, що вийшли далеко за межі мистецтва і ототож-нювалися з усією сферою культури.

З кінця XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, та ідей кассірера про символічну природу культури й мистецтва на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність естетичного як ціннісної експресивної форми, властивої всій людській культурі.

іншим шляхом до обґрунтування всезагальності естетичного пі-шов марксизм, який пов'язував естетичне з практичною діяльністю людини через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне ставлення і сприйняття. універсальною характеристикою способу існування людини у світі є процес опредметнення та роз-предметнення, тобто самовиявлення людини та її сутнісних сил через предмет і в предметі, який закарбовується у зовнішніх формах, що сприймаються почуттями. Естетичне і є усвідомленою цінністю цієї культурної форми, споглядання якої викликає почуття задоволення. постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зрос-тає і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалеж-ності її від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби і підніма-ється до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета.

проблеми співвідношення естетичного та раціонального, есте-тичного та етичного, естетичного та утилітарного, естетичного та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної естетики.

Отже, естетичне є найзагальнішою категорією естетики, яка ха-рактеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відріз-няє їх від усіх інших форм людської діяльності. Як уже зазначалося, категорія естетичне сформувалася пізніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що прекрасне — найдавніша естетична категорія, і тривалий час саме вона визначала сутність естетичних явищ. Та по-чинаючи із середини XVIII ст., коли Баумгартен увів термін «естетика» як загальний, такий що об'єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення, розвиток науки дав можливість теоретично обґрунтувати й визначити межі естетичних явищ. Вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.

Сутність естетичних явищ, як зазначалося в попередніх розділах, вдалося з'ясувати лише на ґрунті більш різнобічних філософських і гуманітарних досліджень. Адже правильне розуміння сутності есте-тичного можливе, якщо людину, її сутнісні сили розглядати в умовах життєвих обставин, які її оточують і роблять тим, чим вона є насправ-ді. крім того, потрібне й розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності індивідів — його невід'ємних складників й активних перетворювачів.

Отже, зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони зумовлюють ту особливу структуру людського пізнання, яка робить можливим і необхідним естетичне ставлення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, що істо-рично виникають у ході розвитку людської спільноти.

Естетичне сприйняття завжди зосереджене саме на суспільній значущості речі, явища, вчинку. В акті естетичного ставлення довко-лишній світ цікавить людину не сам по собі, а в тісному зв'язку з її діяльністю і змістом життя. Це дає змогу індивідові в акті чуттєвого сприйняття водночас пізнавати суспільну сутність явища, оцінювати його з погляду найвищого інтересу, що ґрунтується на всій сукупнос-ті суспільних характеристик людини. Відомий український вчений А. канарський у праці, присвяченій цій проблемі, зауважував: «Сама по собі речова, природна сторона предмета або явища не становить змісту феномена чуттєвого: суто предметного, природного ставлення людини до навколишнього, до природи не існує. Воно завжди відо-бражує ставлення людини до іншої людини, до суспільства, до класу людей, в підсумку — через відношення її до самої себе. Тому і немає такої речі, яка в дії тільки одного відчуття визначала б чуттєвий стан людини».

до естетики як філософської науки, що визначила свій предмет, уже Баумгартен ставив вимоги бути водночас і теорією чуттєвого ді-знання, і теорією художньої діяльності, мистецтва. і справді, вона могла обмежитися лише вивченням чуттєвого пізнання, бо втратила б своє самостійне значення, перетворилася б просто на розділ філософ-ської теорії пізнання. Якщо естетиці обмежитися тільки теорією мис-тецтва, вона втратить свій зв'язок із філософією, логіко-гносеологічну основу, необхідну для розуміння природи мистецтва, естетичної діяль-ності людини взагалі. у такому разі вона стала б суто емпіричним опи-сом різних видів мистецтва, або їхньою історією. Ось чому перед есте-тикою стоїть нині завдання органічно пов'язати ці два різні аспекти і створити або таку теорію пізнання, яка стала б теорією мистецтва, або таку теорію пізнання і художньої діяльності, яка була б і її теорією піз-нання і логікою. Вітчизняна естетика, спираючись на досягнення світової науки, у 60—80-х роках здійснювала послідовне комплексне дослідження при-роди естетичного, відчутно наближаючись до істинного розуміння його сутності. Ці дослідження були представлені різними школами і напрямами — «природниками», «суспільниками», представниками так званої трудової концепції і «діяльнішого» підходу. Однак за всієї розмаїтості підходів до вирішення проблеми естетичного саме пред-ставники української школи п. копнін та В. Шинкарук, В. Мазепа, В. іванов, А. канарський та інші створили теорію, що значно розши-рила предмет естетики, вивела її за межі філософії мистецтва.

Зрештою сформувалося стійке і теоретично обґрунтоване уяв-лення про естетичне як специфічне духовне, чуттєве ставлення лю-дини до світу. найважливішою характеристикою такого ставлення є здатність людини самореалізуватися цілісно й усебічно. постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зростає і роз-вивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від навколишнього середовища, від природної необхідності. Світ ес-тетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного ставлення до дійсності безпосередньо пов'язаний із зростанням мате-ріальної могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом. Ось чому засмучена турботами, зморена постійними нестатками людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища.

Отже, естетичне ставлення до предмета відрізняється від одно-бічного, утилітарно-практичного тим, що відображає міру досягну-того людством багатства всебічності і цілісності суспільної практики й відповідно багатства і всебічності людського ставлення до світу. В естетичному ставленні людина, позбавлена вузькоегоїстичного ін-тересу і вигоди, підноситься до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета. Саме тому естетичне ставлення є водночас духовним — воно розвиває духовний світ людини. Однак не можна забувати, що духовне ставлення виростає на основі добре розвине-ної чуттєвості. Буденна свідомість здебільшого вбачає у чуттєвому задоволенні щось грубе, обмежене і протилежне духовному. духовне на цьому рівні мислення розглядається як умоглядне, побудоване на аскетичному запереченні чуттєвого задоволення.

В історії світової культури відповідно до такого уявлення фор-мулювалися два основні стереотипи людей: перші схильні до задо-волень і тому деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих потреб аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім'я духовного вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обмежену можливість для людини гармонійно розвиватися, не аб-солютизуючи природні потреби і суспільні якості. Саме естетичний розвиток суспільства є історичною мірою такої чудової гармонії при-родного й соціального, коли чуттєва потреба може бути задоволена без обов'язкового фізичного володіння предметом. у цьому значенні естетична потреба є вільною від вузькокорисливої, однобічної по-треби, що ґрунтується на якійсь частковій, хисткій основі й не може зумовлювати цілісності людини в будь-якому частковому ставленні її до світу.

Таким чином, процес всесвітньо-історичного розвитку суспіль-ства збігається з естетичним розвитком, оскільки передбачає послі-довний рух суспільства від жорсткої необхідності в його діяльності, що диктується матеріальними потребами, до відносної свободи, де го-ловним завданням є не виробництво матеріальних благ як самоціль, а розвиток творчих здібностей людини в усіх сферах життя, універсаль-ний і гармонійний розвиток сутнісних сил. Слід пам'ятати, що така свобода здобувається лише завдяки всебічному розвитку виробничих сил суспільства і самої людини. Отже, категорія естетичного є визна-чальним поняттям, що характеризує специфічно людський чуттєвий аспект всесвітньо-історичної практики, яка усуває суперечність між свободою і необхідністю людської діяльності. принцип практики (ді-яльності), закладений у розуміння культури, дає змогу розглядати естетичну (формотворчу) діяльність як родову ознаку культури. Це свідчить про певну цілісність культури в межах окремих історичних епох, яка виявляється в єдності стилю — загальної суми якостей, що охоплює всі культурні форми.

у категорії естетичне, як вона тлумачиться в сучасній естетиці, закладено фундаментальні ідеї: 1) про діалектичну єдність універ-сального розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2) про взаємозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу та універсального, практичного ставлення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».

Таке розуміння сутності естетичного дає змогу по-новому піді-йти до вирішення багатьох теоретичних питань, зокрема таких, як природа творчих здібностей людини, сутність творчості, походження мистецтва, його зв'язок із продуктивною працею, ставлення мисте-цтва до дійсності, його соціальні функції та завдання естетичного ви-ховання.

унаслідок такого розуміння естетичного формуються методоло-гічні засади для розрізнення естетичної діяльності як загальної ка-тегорії та мистецтва як її специфічної форми. Співвідношення есте-тичного та художнього виявляється в тому, що естетичне стосується будь-якої суспільно значущої форми, тобто вся людська культура несе в собі естетичний зміст (знакова функція естетичного), водно-час художнє, або мистецтво, виникає лише в разі, якщо естетична діяльність розвивається до створення нових культурних структур. Таким чином, естетична діяльність створює семіотичну (знакову) сферу культури, художня — нові структури (системи) культури. Це дає можливість зрозуміти механізм виникнення мистецтва з певної форми естетичної діяльності і, навпаки, поступову втрату певним ви-дом мистецтва свого суто художнього статусу й перехід на рівень ес-тетичної цінності.

Слід також наголосити, що сучасна естетична наука виявляє особ-ливий інтерес до категоріального апарату естетики. Запропонована низка естетичних категорій навряд чи вичерпує їх арсенал і може бути значною мірою доповнена. Складність полягає в тому, що вчені не мають одностайності щодо розуміння і тлумачення принципів об-ґрунтування категоріального статусу понять.

Трагічне як естетична категорія к прямому призначенні та за походженням відноситься тільки до мистецтва, на відміну від інших естетичних категорій - прекрасного, піднесеного, комічного, що мають свій предмет і в мистецтві, і в житті. Трагічне в житті не має ніякого відношення до естетики, бо при його спогляданні і тим більше при участі в трагічних колізіях у нормальних людей не виникає естетичних вражень або естетичної насолоди. Трагедія мешканців знищеної Герніки не має відношення до естетики, але пряме відношення до естетики має картина П.Пікассо "Герніка", що, експресивно зображуючи життєву трагедію, викликає могутнє почуттєве враження, спрямоване проти тих, хто розпалює війни. Багато письменників, і особливо філософів-екзистенціалістів, знаходили трагічний розлад в свідомості особистості. Сам цей реально існуючий конфлікт не має відношення до естетичної свідомості, бо приносить своєму суб´єкту не естетичне задоволення, а болісні страждання. Проте, зображений із геніальною майстерністю в прозі, наприклад, А.Камю, Ж.-П.Сартра або Ф.Кафки, він набуває характеру естетичного трагічного.

У давньогрецькій філософії були зроблені перші спроби теоретичного осмислення феномена трагічного. Суть його полягає в зображенні раптово виникаючих страждань і загибелі героя, що відбулися як результат дії якоїсь незалежної від людини зовнішньої могутньої сили, досить часто – невідворотної дії долі, фатуму. Герой трагедії, як правило, робить спроби боротися з фатальною неминучістю, повстає супроти долі і гине або терпить муки і страждання, демонструючи цим акт або стан своєї внутрішньої свободи по відношенню до тієї сили. Глядачі трагедії, активно співпереживаючи герою, відчувають естетичний катарсис, очищення, що має яскраво виражений характер естетичного. Аристотель приділив пильну увагу явищу трагедії, оскільки воно в прямому сприйнятті поставало парадоксальним: чому та як може людина набувати естетичних вражень від споглядання жахливих подій? У своєму визначенні трагедії філософ акцентує увагу на трьох моментах: 1) трагедія - це наслідування не людям, а "дії і життю, щастю і нещастю"; наслідування подібною ж дією, а не її описом. Це наслідування дією закладене у фабулі трагедії, одним з основних композиційних прийомів якої є перипетія - неочікувана "переміна подій на протилежне, згідно закону вірогідності або необхідності"; 2) до інших істотних елементів фабули Аристотель відносить "упізнавання" і "страждання", що відбувається в процесі трагічного дійства. У поєднанні з перипетією вони і створюють власне трагедію; посилюють трагічний ефект декорації і музична композиція, ритм, гармонія, спів. 3) В результаті у глядача виникають почуття "страху", "страждання" і "співчуття", які разом і приводять до катарсису: очищенню душі шляхом страху і страждання. При цьому глядач усвідомлює, що трагедія відбувається на сцені театру, а не в житті, тобто глядач розуміє, що він присутній при мистецькому дійстві.

Уся подальша історія естетики в розумінні трагічного так чи інакше оберталася навколо аристотелівського визначення трагедії, розвиваючи або переосмислюючи ті або інші його положення. Ф.Шиллер в статті "Про трагічне мистецтво" роз´яснює за яких умов можуть виникнути "трагічні емоції": "По-перше, предмет нашого співчуття повинен бути спорідненим нам в повному розумінні цього слова, а дія, якій належить викликати співчуття, повинна бути моральною, тобто вільною. По-друге, страждання, його джерела і ступені повинні бути повністю повідомлені нам у вигляді низки зв´язаних між собою подій, тобто, по-третє, воно повинно бути чуттєво відтворене, не описане в оповіданні, але безпосередньо представлено перед нами у вигляді дії. Всі ці умови мистецтво об´єднує і здійснює в трагедії". Для Ф.Шеллінга трагічне виявляється в боротьбі свободи в суб´єкті та необхідності в дійсності. В результаті такої боротьби обидві сторони конфлікту постають водночас і переможцями, і переможеними, оскільки свою свободу суб´єкт протиставляє необхідності обставин, а коли останні його перемагають, то він все одно не підкорюється і зберігає свою свободу. У Г.Гегеля джерелом трагічного постає конфлікт, що закладений в самій природі мистецтва: всезагальні (божественні) закони буття проявляють себе у русі природи до все більш високих та досконалих форм, але повною мірою реалізується це лише в мистецтві, де геніальні митці створюють те, що найбільше наближене до естетичного ідеалу. Але мистецтво звертається до ситуацій життя, де всезагальні закони набувають виразу окремих дій (або воль) окремих героїв. Кожний із цих героїв постає носієм якогось прояву всезагального закону, проте в обмеженій і частковій формі. Тому герой постає свідомим своєї правди, але ця правда входить у непримиренне зіткнення із іншою правдою (такою ж святою і також зумовленою всезагальними законами). Результатом трагічного конфлікту виявляється смерть героя, яка й приводить до торжества всезагального у відкритій формі. Отже, корені трагедії – в особливостях засад людського буття, яке торкається божественних засад світу, проте нездатне виявити їх повно.

Ф.Ніцше в своїй відомій праці "Народження трагедії з духу музики" (1871) вбачає сенс трагедії в антиномічному поєднанні діонісійного і аполонівського начал грецької культури: аполонівське начало є таким, що обмежує, впорядковує, індивідуалізує, а дійнісійне начало постає своєрідним виявленням невпорядкованого безмежного буяння сили життя. Заради збереження індивіда повинно перемагати аполонівське начало, проте сила життя неминуче руйнує обмежене, що й веде до трагічного конфлікту та його не менш трагічного вирішення. Інший передвісник некласичної естетики 3. Фрейд, звертаючись до трагедії Софокла "Цар Едіп", нівелює естетичний сенс трагічного, зводячи його до психофізіологічного.

Починаючи з книги Мігеля де Унамуно "Трагічне відчуття життя" (1913) у філософії підвищується інтерес до вихідного трагізму людського буття в цьому світі. У екзистенціалізмі і в арт-практиках того ж спрямування на перший план висуваються трагічний розлад людини із самою собою, із суспільством, Богом, трагізм воєн і революцій, абсурдність життя. Проте у ХХ ст. трагічне здебільшого виходить за рамки власне естетичного досвіду, стає просто констатацією трагізму життя, а тому воно вже не орієнтоване на відновлення гармонії людини з Універсумом або його засадами. Сучасна некласична естетика, звівши майже на рівень категорій такі поняття, як абсурд, хаос, жорстокість, садизм, насильство і їм подібні, практично нівелює як категорію, так і феномен трагічного.

Комічне хоч і ставиться традиційно в пару до категорії трагічного, проте не є ні її антиподом, ні якоюсь модифікацією. Споріднює їх тільки те, що історично вони ведуть своє походження від двох стародавніх жанрів драматичного мистецтва - трагедії і комедії. Комічне мають естетичне значення не тільки в мистецтві, але й в житті. Комічне збуджує сміх, але не чисто фізіологічну реакцію на роздратування спеціальних нервових центрів, а сміх, викликаний інтелектуально-смисловою грою. Жарти, висміювання людських недоліків, безглуздих ситуацій, нешкідливі омани здавна супроводжували життя людини, полегшуючи її біди і негаразди, допомагаючи знімати психічні стреси. У тому випадку, коли смішне доставляє задоволення, радість, ми можемо говорити про естетичний феномен комічного. Вже гомерівський епос пронизаний елементами комічного. При цьому з гумором описується передусім життя богів; ці описи пронизані жартами, лукавством, нешкідливими хитрощами, "гомеричним" реготом. Цьому ідеальному життю протистоїть життя людей (героїв його епічних поем), пов´язане з труднощами, небезпеками, загибеллю, і тут, як правило, не до жартів та гумору.

У греко-римській античності сформувалося багато жанрів комічних мистецтв: від класичної театральної комедії до всіляких розважальних вистав типу міма - напівбалаганного комічного видовища, що використовує всі хитрощі і технічні досягнення пізньоантичного театру і розрахований на невимогливі смаки натовпу.. З античності почалося і теоретичне осмислення комедії. Аристотель, показавши в своїй концепції мимезису, що наслідування потворному цілком доречне в мистецтві і носить естетичний характер (приносить задоволення), комічне пов´язує з потворним; але не глобально порочним і огидним, а помірно потворним, таким, що викликає сміх, а не огиду. Багато уваги питанням комічного, смішного, жартівливого в промовах приділяли теоретики ораторського мистецтва, в тому числі можна навести Цицерона. Християнство в цілому негативно відносилося до комічних жанрів мистецтва, тому комічне зберігається і розвивається в низовій непрофесійній народній культурі, яку М.Бахтін в своєму дослідженні "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965) позначив як "сміхова культура". В епоху Просвітництва зростає інтерес до комічних жанрів мистецтва, до смішного і сміху, як дієвим прийомам впливу на недоліки людей, їх незліченні помилки, аморальні вчинки. Найбільший комедіограф XVII ст. Мольєр був переконаний, що завдання комедії полягає в тому, щоб "виправляти людей, забавляючи їх". Немало цікавих думок на цю тему можна знайти у Шефтсбері, Дідро, Лессінга та інших мислителів XVII—XVIII ст.

І.Кант хоч і не відносив сферу сміху і веселості до витончених мистецтв, проте їх значення не заперечував: "сміх є афект від раптового перетворення напруги очікування у ніщо" шляхом особливого ігрового прийому. Він наводить приклад жарту: один купець, повертаючись з Індії, потрапив в бурю і вимушений був викинути весь свій товар за борт, щоб врятуватися. Він до того горював про нього, що у нього... (тут ми напружено чекаємо якогось дуже серйозного наслідку горя купця і несподівано чуємо) в одну ніч посивіла перука. Сміх викликає несподіваний смисловий хід розповідача, що вдало обдурив наші очікування. "Комічному,- читаємо у Гегеля, — властива нескінченна доброзичливість і упевненість в своєму безумовному підвищенні над власною суперечністю, а не сумне його переживання: блаженство суб´єктивності, яка, будучи упевнена в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень". Очевидно, що тут йдеться про цілі, які тільки видаються на якомусь конкретному етапі істотними. Сміхом, на думку Гегеля, в комедії руйнується не дійсні цінності, але тільки їх спотворення, наслідування. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами, або, використовуючи постмодерну термінологію – із симулякрами. За характером змісту, який може стати предметом комічної дії, Гегель виділяє три основні випадки. По-перше, коли дрібні і нікчемні цілі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями; по-друге, коли люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні і, по-третє, коли зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішнього прояву. У всіх цих випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного.

Отже, категорією комічного в естетиці позначається специфічна сфера естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій основі здійснюються доброзичливе заперечення, викриття, засудження якогось фрагменту буденної дійсності (характеру, поведінки, претензії тощо), що претендує на щось вище, значне, ідеальне, чим дозволяє його природа. з позиції цього ідеального (етичного, естетичного, релігійного, соціального). Реалізується цей процес звичайно шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб´єкта сприйняття реакцію сміху. Очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень в естетичному катарсисі - суттєва функція комічного.

Живильним середовищем комічного як в житті, так і в мистецтві є буденне життя людини, де незліченні дрібниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій. Тому комічне реалізується в тих видах і жанрах мистецтва, де є можливим образотворчо-описове представлення буденного життя, - в літературі, драматургії, театрі, образотворчому мистецтві (особливо в графіці), в кіно. Численні види конкретної реалізації комічного в житті і мистецтві відрізняються один від одного ступенем і глибиною осміяння, доброзичливості, критицизму, хоча механізм їх дії в принципі є той самий: ігровий принцип створення опозиції і несподіване її вирішення, що викликає сміхову реакцію суб´єкту сприйняття.

У ХІХ - ХХ ст. поширення одержали гротеск і іронія. Вони стали в якійсь мірі захисною естетичною реакцією культури на кризові процеси в суспільстві. При цьому необхідно відмітити, що вони охоплюють феномени, які нерідко виходять за рамки традиційно комічного. Особливо це стосується гротеску, який далекий від доброзичливого висміювання. Суть гротескового образу (від франц. grotesque — химерний) полягає в гіпертрофії, граничному загостренні, фантастичному перебільшенні окремих негативних рис персонажу або явища, що зображуються, при нівеляції позитивних сторін. В результаті виникають парадоксальні образи, що викликають найчастіше не сміх, а почуття гіркоти, різкого неприйняття, відрази, презирства, інколи навіть страху, бо в них концентрується і виражається ніби сама негативність людського характеру. Такими є деякі образи М.Гоголя, Ф.Гойі, Ф.Кафки. У окремих авторів ХХ в. гіперболізування і концентрація негативності досягає такого ступеню, що гротеск перетворюється на абсурд (у сюрреалізмі, театрі абсурду, у письменників-екзистенціалістів). Іронія, на відміну від гротеску, є своєрідною формою прийняття чогось, але через відсторонення та незлостиве кепкування, тому досить поширеним явищем постає самоіронія – жартівливе ставлення до певних своїх вад або недоліків.