Державно-правове регулювання

1. Участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності.

Будь-яка держава повинна надавати певні гарантії суб'єктам підприємницької діяльності. В Україні державні гарантії поділя­ються на загальні й майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права і створює рівні можливості доступу до матеріально-технічних, фі­нансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресур­сів. Держава законодавчо забезпечує також свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів недобро­совісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприєм­ницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забез­печення захисту права власності підприємця. Вилучення держа­вою у підприємця його основних та оборотних фондів й іншого використовуваного ним майна забороняється, за винятком випад­ків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадя­нами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що захищаються законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з чинним законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані об'єкти, невикористовуване устатку­вання), необхідне для здійснення ними підприємницької діяль­ності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготовці й перепід­готовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних тери­торій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з подаль­шим їх продажем або переданням їх у кредит підприємцям; стиму­лює за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

Як зазначалося, держава регулює найважливіші суспільні відно­сини, до яких належить і господарська діяльність. Органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, є учасниками відносин у сфері госпо­дарювання (ст. 2 ГКУ). Важливо розмежовувати поняття "учас­ник господарювання" і "суб'єкт господарювання" з метою усунення подальшої плутанини цих понять. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 ГКУ держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання. Відповідно до цього органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть участь у господарській діяльності, але не є суб'єктами господа­рювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім органі­заційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, що наділений господар­ською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. Держава, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування в господарській діяльності можуть брати безпосе­редню участь лише на підставі, у межах повноважень та у спо­сіб, що визначені законами України.

Втручання державних органів у господарську діяльність під­приємців забороняється, якщо вона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів, пов'язаних зі здійсненням контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприєм­цям вказівки тільки відповідно зі своєю компетенцією, встановле­ною законодавством. У разі видання державним або іншим орга­ном акта, що не відповідає його компетенції або вимогам зако­нодавства, підприємець має право звернутися до суду або до арбіт­ражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємни­цької діяльності інших форм власності.

2. Засоби державного регулювання, державний контроль та нагляд за господарською діяльностю.

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики[1]. Існує ціла низка критеріїв розподілу методів, але найцікавішим є поділ методів за характером впливу на прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання).

Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

1. державне замовлення;

2. ліцензування, патентування і квотування;

3. сертифікація та стандартизація;

4. застосування нормативів та лімітів;

5. регулювання цін і тарифів;

6. надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7. надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.

У сфері господарювання застосовуються:

· державні стандарти України;

· кодекси усталеної практики;

· класифікатори;

· технічні умови;

· міжнародні, регіональні й національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

· Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язко­вим для:

· суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

· учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

· виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

· виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

Державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Стаття 19 ГКУ визначає права і обов'язки суб'єктів господарювання щодо здійснення господарської діяльності. Зокрема визначається, що суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

Обов'язковість суб'єктів господарювання виконувати певні дії полягає в їх обов'язковій державній реєстрації. Порядок державно реєстрації встановлюється ГКУ, Законами України та Постановою КМУ № 740 "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" від 15 травня 1995 р.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

• збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

• фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни,'

• цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

• монополізму та конкуренції — з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

• земельних відносин — за використанням і охороною земель;

• водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

• виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

• споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

• зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись ВИМОГ законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через ЗО днів після їх закінчення, якщо Інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

3. Державне замовлення та державне завдання

Державне замовлення – механізм формування складу необхідної продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств усіх форм власності, фінансування і контролю за їх виконанням механізм конкурсних торгів тощо. Державне замовлення використовується у країнах з соціальною ринковою економікою як метод впливу на суб'єктів ринку. Вперше були запроваджені в XIX сі – Лондонська корпорація-конгломерат «Телефон енд Телеграф» отримала державне замовлення на обслуговування телефонним та радіозв'язком палацу королеви та прем'єр-міністра. Нині ця корпорація володіє 49,5% телерадіотелефонного ефіру і зв'язку Англії США та країни Західної Європи регулярно проводять тендери (аукціони з продажу державного замовлення й контрактів), на яких державні та недержавні підприємства купують право на отримання державного замовлення, що регламентує не лише стабільну оплату й позачергове постачання з державних запасів, а й престиж марки компанії.

Процес управління державним замовленням складається з їх організації та контролю за здійсненням, розвитком різних форм кооперації (виробничої, науково-технічної тощо) між підприємствами-підрядниками, регіонального розміщення замовлень. Законодавство країни передбачає при цьому відповідальність замовника (федерального уряду, органів штатів і місцевої влади) за визначення витрат виробництва (зокрема накладних витрат), аналіз кон'юнктури ринку і пропозицій конкурентів-підрядників, комплексну економічну оцінку умов постачання та цін, коні роль за процесом виробництва випробування взірців виробленої продукції контроль за використанням устаткування у разі його оренди товаровиробником у держави тощо.

Методи фінансування державного замовлення – залучення власних коштів корпорацій-товаровиробників, надання їм позик банками під гарантію держави, поетапне покриття замовником витрат корпорації, повне або часткове авансування державою всього замовлення, надання податкових пільг у процесі реалізації державної політики прискореної амортизації, звільнення від податків тощо. З цією метою федеральні відомства включають у замовлення фінансовий план, який регламентує прямі й непрямі витрати планову ціну замовлення й планову вартість контракту, кінцеві обсяги компенсації за контрактом тощо. В Україні державне замовлення як засіб державного регулювання економіки запроваджено в 1987. Спершу це були обов'язкові директивні завдання, які доводилися господарським ланкам у вигляді конкретних завдань із зазначенням термінів їх виконання та відповідних лімітів.

4. Ліцензування, патентування та квотування СГ діяльності.

Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право лі-цензіата на проведення вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом певного терміну за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензування - видача, переоформлення і анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про ліквідацію порушень законодавства у сфері ліцензування.

Суб'єктами відносин, що виникають у зв'язку з ліцензуванням, є, з одного боку, суб'єкт господарювання, а з іншого - орган ліцензування.

Орган ліцензування - орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган місцевих рад щодо ліцензування певних видів господарської діяльності.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:

- забезпечення рівності має рацію, законних інтересів всіх суб'єктів господарювання;

- захист має рацію, законних інтересів, життя і здоров'я громадян;

- захист навколишнього природного середовища і забезпечення безпеки держави;

- встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;

- встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Ліцензійні умови визначені в Законі двояким чином. Так, у ст. 1 ЗУ ліцензійні умови визначені як встановлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при проведенні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Під патентуванням розуміється видача суб’єктам підприємництва торгових патентів за визначену плату.

Патентуванню в У-ні підлягають чотири види підприємницької діяльності, а саме:

1) торговельна д-сть за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитн. карток;

2) діяльність з надання побутових послуг;

3) діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками);

4) д-сть з надання послуг у сфері грального бізнесу.

Визначення видів підприємницької д-сті, що підлягають патентуванню в інших нормативно-правових актах, за винятком закону про патентування, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування не допускається.

На відміну від ліцензування, для заняття видом діяльності, який підлягає патентуванню, суб’єктові господарювання достатньо виконати одну умову:

- придбати торговий патент.

Торговий патент − це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в законі видами підприємницької діяльності.

Торговий патент не засвідчує право суб’єкта господарювання на інтелектуальну власність.

Суб’єктам господарювання, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), торгові патенти видаються за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб’єктам господарювання, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, − за місцем реєстрації цих суб’єктів.

Підставою для придбання торгового патента є заявка, оформлена відповідно до ЗУ „Про патентування деяких видів підприємницької д-сті”. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патента не дозволяється.

Заявка на придбання торгового патента повинна, зокрема, містити такі реквізити:

- найменування суб’єкта підприємницької діяльності;

- витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб’єкта підприємницької діяльності;

- у випадках, якщо патент придбається для структурного (відокремленого) підрозділу, довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;

- вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту;

- найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.

Строк дії торгового патента на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців.

Строк дії торгового патента на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців.

Строк дії торгового патента на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.

Строк дії торгового патента на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.

Вартість торгових патентів на здійснення торговельної діяльності та надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування з урахуванням місця здійснення відповідної діяльності та виду товарів, або послуг.

Вартість торгових патентів на здійснення діяльності з обміну готівкових валютних цінностей та у сфері грального бізнесу встановлюється законом про патентування у фіксованому розмірі.

Квотування експорту та імпорту здійснюється у відповідності з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] та декретом Кабінету Міністрів України «Про квоту­вання і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» [303].

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти: квоти (континген­ти) глобальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експорту­вати чи імпортувати протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях; квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по то­вару (товарах) із зазначенням конкретної країни, куди товар (товари) може (можуть) експор­туватись або з якої він (вони) може (можуть) імпортуватись. По кожному виду товарів може встановлюватись лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) при­ймається Кабінетом Міністрів України.

5. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання

Важливим засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є сертифікація та стандартизація. Як уже наголошувалося, держава і в умовах ринкової економіки не може стояти осторонь господарювання.
У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів, споживачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цього необхідно використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку, не допустити зниження підприємницької активності, а з другого, щоб суб'єкти господарювання додержувались норм, що регламентують якість вироблюваної продукції, природокористування тощо.
Правовими регуляторами виробничого процесу виступають, крім зазначених вище, також системи стандартизації, сертифікації, забезпечення єдності вимірювань, правові норми захисту навколишнього середовища.
Стандартизації та сертифікації у сфері господарювання присвячені норми Господарського кодексу та інших законодавчих актів. Стандартизація має на меті вироблення і впровадження в життя стандартів. Стандарт (від англійського standard) - документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. Так визначає його Закон від 17 травня 2001 року "Про стандартизацію". За загальновживаним визначенням, стандарт - це документ, що встановлює якісні характеристики товарів, робіт, послуг.
У сфері господарювання застосовуються: державні стандарти, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації і доступні для широкого кола користувачів; кодекси усталеної практики (зведення правил) - документи, що містять практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, його частиною або окремим документом; технічні умови - документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови теж можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Міжнародні та регіональні стандарти - стандарти, прийняті відповідно міжнародним та регіональним органом стандартизації, а також національні стандарти інших країн - застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів. Так відповідно до Закону України від 17 січня 2002 року, Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року.
Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентноспроможності вітчизняної продукції. Вони мають бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт.
Стандарти застосовуються на добровільних засадах, окрім випадків, зазначених у ст. 15 Господарського кодексу України. Згідно з якою застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов'язковим для суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.
Міжнародні, регіональні та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.
У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) передбачено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди, коли вони не суперечать вітчизняному законодавству у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
З метою запобігання наданню таких послуг та реалізації продукції, які є небезпечними для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, а також для сприяння споживачам у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація - підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

Закон від 17 травня 2001 року "Про підтвердження відповідності" визначає сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, управління якістю, управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.
Сертифікація на відповідність продукції обов'язковим вимогам нормативних документів провадиться виключно в державній системі сертифікації. Обов'язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший технічний нагляд за сертифікованою продукцією.
Процедура підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації, а в законодавчо нерегульованій сфері здійснюється на добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам, встановленим законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності.
Виробник забезпечує підтвердження відповідності і складає декларацію про відповідність, якщо це встановлено технічним документом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. Він зобов'язаний надавати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності, декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану відповідність протягом встановленого законодавством строку їх зберігання.
Сертифікація в законодавчо регульованій сфері провадиться згідно з вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За результатами проведення сертифікації в разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11 згаданого Закону).

6. Податки у механізмі державного регулювання господарської діяльності.

Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

Згідно з ч. 2 ст. 17 ГК України з метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

- оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;

- стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

- усунення подвійного оподаткування;

- узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись із суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Основними Законами України, що регулюють питання оподаткування є: "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів" "Про державну підтримку малого підприємництва", а також Указ Президента "Про спрощену систему оподаткування".

7. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання.

Відповідно до ст. 18 ГКУ держава здійснює антимонопольно— конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Антимонопольна діяльність є одним з найважливіших видів державного регулювання господарської діяльності. Вона є базовим складником процесу соціально-економічннх реформ, що проходять в Україні.

Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необгрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються ГКУ, ЗУ "Про захист економічної конкуренції", ЗУ "Про захист від недобросовісної конкуренції", ЗУ "Про антимонопольний комітет", ЗУ "Про природні монополії" та багато численними підзаконними актами.