Стильова різноманітність шістдесятників

· Модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов)

· неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський),

· неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник),

· постмодерністи (В. Стус).

Притча про візника та чарівного коня

Їхав - ні, не їхав, а ледве волочився степовою дорогою- віз, запряжений парою коней. Гні­дий понуро тягнув свою лямку, не підводячи очей, а вороний усе сердито пофоркував, хитаючи головою, але також - тягнув...

На возі - візник. Він немилосердно періщив бідолашну худобу. Так люто вимахував канчуком, аж змучився. Приліг на хвильку на возі, витер піт з чола. І раптом помітив, що коні загнані до сме­рті. Згадав, що вже тиждень не годував їх, усе примовляючи: "Потерпіть, мої любесенькі, бодай побила вас лиха година, гаспиди неситі, бидло ледаче! Ще трішечки, і прибудемо у щасливий край.- конячий рай, де для вас - море вівса, а для мене - ковбаса!!!". Почухав лису голову, змор­щив чоло і вголос проказав сам до себе: "Хе, так далі, їй-бо, не можна". Візник був хитрий: уторо­пав, що його скинуть схарапуджені, доведені до відчаю огирі, якщо він і далі їх так катуватиме. Тож припинив так часто лупцювати животину і ледь попустив віжки. Але чи щезли від того віжки й канчук, читачу? Ото ж бо й ба: коні не перестали бути уярмленим тяглом, а візник- їх ціл­ковитим паном. Та молоді ще лошаки, почувши полегкість, раптом рвонули вперед, мало не ски­нувши візника. Той спам'ятався і знову натягнув віжки, вхопився за канчук і за мить нещадними ударами покрив хребти непокірних коней кривавими ранами. Гнідий коник болісно заіржав, став дибки, та знову впокорено схилився в упряжі, опустивши додолу сумовиті очі. Вороний же гнівно вдарив копитом об землю - і раптом із ран його проросли два орлині крила - пружні і сильні. Збе­нтежений візник аж підскочив, щоб спинити диво-огиря; несамовито свиснув канчук... Та дарма: чарівний кінь огненним птахом злетів у степове небо. Ліве крило його було надламане, та не ура­жене канчуком праве потужними помахами підносило колишнього раба чужої волі, а тепер - ві­льного володаря власної долі у блакитну височінь - туди, де сяяло сонце.

Ця притча - про жорстокі часи тоталітаризму, котрих тобі, читачу, на ща­стя, уже не довелося зазнати. Котрі ти, читачу, повинен пізнати, щоб не рости, як бур'ян при дорозі, на згарищах рідної історії, а відкритими очима дивитися в майбутнє, пам'ятаючи гіркий досвід минулого.

Ця притча - про покоління шістдесятників. Покоління непокірних і мужніх вороних та доброчесних за своєю природою, але боязких - гнідих.

...А вірші писать, молоді поети, І як від вчорашнього -

Буду вчитись у вас, Відмовлятись від себе,

Але вчитиму й вас: Щоб собою завтрашнім

Як треба любити цю землю й це небо. Стать назавжди.
Не лякатися щастя, не зрікатись біди, ("Уроки поезії")

Так, молоді поети вчилися у старих майстрів. Вабили їх і символістські осяяння ран­нього Тичини, й неокласична ясність та земна чуттєвість Рильського, і розчулена ліричність Сосюри, й романтична піднесеність Довженкової "Повісті полум'яних літ" та тихе сяйво "Зачарованої Десни", й сумовито-лагідна пісенність Малишка... Та своїм юним словом дебютанти 60-х спонука­ли до творчого "омолодження" і своїх сивомудрих учителів. Вітер змін приніс нове ди­хання й поетам старших поколінь, породивши унікальне явище "серпнево-надвечірньо­го" ренесансу справжності в їх творчості - так зване "третє цвітіння".- зворушливо-тепле, мов світлий спогад про юність.

Шістдесятництво ніколи не було однорідним, монолітним, єдиним

Три шляхи вибору долі і творчості: