2015-10-22
955План
1. Політична еліта: поняття і суть Причини її утворення.
2. Функції політичної еліти.
3. Основні підходи до пояснення феномену політичних еліт
4. Типологія еліти
5. Періоди формування та діяльності еліти.
6. Механізм формування політичної еліти
Основні поняття: еліта, політична еліта, критична (ліволіберальна) концепція еліт, стратегічна функція, організаційна функція, інтегративна функція, авангардна еліта, еліта колонного типу, ар'єргардна еліта, столична еліта, регіональна еліта, система гільдій, антрепренерська система
Політична еліта: поняття і суть.
В будь-якому суспільстві існує і повинне існувати меншина населення, яке ухвалює найважливіші рішення в суспільстві і править більшістю. Ця меншина, що здійснює функції управління, володіє специфічними особовими особливостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою.
Під політичною елітою можуть розумітися, наприклад, правляча каста, середньовічна аристократія, правлячий клас Нового часу, елітні групи сучасного суспільства. Всі ці прошарки розрізняються за своїм походженням, способам і джерелам рекрутування, способу життя, проте мають і ряд фундаментальних загальних ознак - займають привілейоване положення в суспільстві, мають більш високий рівень життя, а головне - контролюють основні важелі влади.
Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.
Еліти (в перекладі з французького - «краще», «вибране»):
• представляють в політиці групові інтереси;
• створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;
• формують мету і перспективи розвитку суспільства;
• ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.
Причини утворення еліти:
• суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих;
• необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;
• політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;
• управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;
• пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.
Еліта (від фр. elite — найкращий, вибраний) — вищі, привілейовані верстви суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку культури і науки. Під елітою розуміють меншу частину суспільства, яка не просто наділена особливими психологічними, соціальними, політичними та іншими якостями, а й володіє певними позитивними цінностями і пріоритетами (влада, культура, багатство, компетентність, воля тощо); займає панівні або найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії; спроможна здійснити позитивні перетворення в суспільстві, вплинути на свідомість і поведінку співгромадян.
Напоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт є ціннісний і функціональний.
Ціннісний підхід, започаткований Вільфредо Паретто, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином вважається за найціннішу частину суспільства, і її панівне становище відповідає його інтересам.
Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природнього відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить представницькій демократії. Але оскільки люди не рівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах.
Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку ролі мас. Опоненти такого підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; „дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів...” Справді, якщо вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?
Інший підхід функціональний започаткований Гастано Москою і Роберто Міхельсом. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, що зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці стверджує, що управлінська праця може бути ефективною тільки тоді, коли її виконують професіонали. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтерси звичайно лежать поза сферою політики.
Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов’язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.
Таке трактування еліт склало макіавелівський підхід. Відповідно до цих двох підходів сформувалося два визначення політичної еліти.
Політична еліта — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь в здійсненні державної влади або впливає на неї. Політична еліта — соціальна група, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.
На противагу макіавелівському підходу в ХХ ст. виявилися й інші теоретичні підходи.
Прихильники ціннісного підходу розвивають ідею про те, що еліту становлять люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своє уміння ставити „суспільне” вище за „особисте”, і володіють особливим моральними та інтелектуальними якостями. Так, наприклад, Оретега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а Кант — раціональність. Еліта будується не за принципом „блакитної крові”, а за принципом результативності, і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.
Але більшість сучасних вчених віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору еліта розташовується на вершині суспільної піраміди через важливість функцій управління. Цей підхід ставить питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.
Ліберальний підхід при розгляді зв’язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Є два найсуттєвіших підходи.
Концепція плюралізму еліт містить такі положення:
1. еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них чітко обмежується певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.
2. суспільство представлене великою кількістю груп інтересів, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.
3. поділ на еліту і масу носить умовний характер. Еліти „відкриті” для включення у свої ряди найбільш активних, здібних і результативних представників мас.
4. конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.
5. політична влада розосереджена між усіма конкуруючими групами.
Критична (ліволіберальна) концепція еліт (Чарльз Міллс). Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта — це прошарок людей, які займають стратегічні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтерсів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається подібністю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, які вони поділяють. Найважливіші рішення, на думку вченого приймаються в межах неофіційного спілкування. Крім того, він робить висновок про те, що відкритих типів політичних еліт не може бути: відбір в еліту здійснюється зі свого власного середовища.
Об'єктивні умови існування еліти:
• наявність психологічних і соціальних особливостей, здібностей, можливостей і бажання брати участь у політиці, що вирізняє людей,
робить їх несхожими один на одного;
• існування в кожному суспільстві поділу праці, що, у свою чергу, вимагає професійного управління;
• важливе значення управлінської праці, її соціальне визнання та відповідне стимулювання;
• використання управлінської діяльності, праці для отримання певних соціальних пільг (часто управлінська діяльність пов'язана безпосередньо з розподілом таких пільг);
• наявність великої кількості громадян, інтереси яких перебувають поза межами політики і які нею абсолютно не бажають займатися, та ін.
Під політичною елітою розуміють відносно невеликий, внутрішньо диференційований, інтегрований прошарок людей (або сукупність груп), що концентрують у своїх руках значну політичну владу, обіймають керівні посади в органах державної влади, політичних партіях, громадських організаціях тощо і істотно впливають на формування та реалізацію політики у державі.
Політична еліта формується у процесі відповідного відбору. До неї входять не просто ті, хто бажає займатися політикою, а й ті, хто якоюсь мірою теоретично і практично підготовлений до такої діяльності, тобто люди, які мають відповідні знання, навички, вміння, на високому рівні володіють політичними технологіями.
Політична еліта виконує такі основні функції:
• стратегічну — визначення політичної програми дій у результаті генерування нових ідей, які тією чи іншою мірою відображають суспільні інтереси, інтереси певних соціальних груп, класів, прошарків та ін.;
• організаційну — реалізація в процесі практичної діяльності обраного курсу, втілення політичних рішень у життя;
• інтегративну — забезпечення певної стабільності у суспільстві, запобігання конфліктним ситуаціям та їх вирішення.
Політичну еліту поділяють на правлячу, опозиційну, вищу та ін. Правляча політична еліта безпосередньо має владу, володіє нею. Опозиційна політична еліта (контреліта) протистоїть правлячій.
Вища політична еліта, маючи для цього можливість, приймає найважливіші, доленосні для суспільства рішення. Отже, об'єктивно саме вона вирішально впливає на соціально-політичні відносини в країні. Правляча і вища еліта — певною мірою синоніми.
За визначенням відомого італійського соціолога й економіста В. Парето, який сформулював теорію кругообігу еліт, існують два типи еліт, що постійно змінюють одна одну.
Перший тип — "леви", для яких характерний консерватизм, грубий силовий тиск на інших, бажання всіма керувати.
Другий тип — "лисиці" — майстри обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо.
Суспільство стабільне, динамічне більше потребує "левів", а нестабільне, мінливе — еліти прагматичної, здатної мислити, новаторської (тобто "лисиць"). Однак суспільство "левів"-ретроградів — застійне, тоді як суспільство "лисиць"- хитрунів більш динамічне, здатне до розвитку. А тому реально потрібна певна рівновага, наявність в еліті і "левів", і"лисиць".
Центральними питаннями державотворчого процесу, особливо в країнах перехідного типу, з нестабільним становищем, є становлення нових політичних структур та нової системи економічних і соціальних відносин.
Кінцевою метою обох цих процесів є створення максимально можливих умов для самореалізації особистості кожного громадянина, забезпечення йому відповідного цивілізованого рівня свободи, реалізації творчого потенціалу, прискорення формування демократичного, громадянського суспільства.
Крім звичайного бажання більшості громадян конкретної країни жити у справді демократичній, правовій державі нагальною є потреба в лідерах, політиках, здатних прискорити розбудову такого суспільства.
Отже, домінуючою, вихідною є проблема формування національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й прислужитися власному народові, державі, самій собі.
Формування власної національної, самодостатньої, внутрішньо структурованої і добре збалансованої еліти — неодмінна умова розвитку будь-якого суспільства. В Україні, як і в більшості посттоталітарних держав, становлення еліти пов'язане з характерними часовими, якісними особливостями і навіть суперечностями, розглядати які слід з урахуванням як набутої практики, так і особливостей принципово нового характеру.
Основні особливості сучасної української еліти, на думку відомого політолога М. Михальченка, сформувалися переважно трьома шляхами:
• у результаті добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 р.КПРС (незалежно від того, змінили вони свої позиції чи ні);
• як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;
• як результат входження до політики нових груп та окремих громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.
Типологія еліти
Еліту в Україні можна поділити також на еліту авангардного, колонного та ар'єргардного типу.
Авангардна еліта нечисленна, за мисленням, поглядами, розумінням суспільного розвитку вона випереджає більшість як населення, так і еліти загалом. Це, за визначенням М. Михальченка, "розумники, яких не люблять ні правителі, ні виборці, оскільки вони не дають жити спокійно, бентежать громадську думку, вимагають змін".
До еліти колонного типу можна віднести ту, що вміє вловлювати настрої і правителів, і народу, пристосовуватися до будь-яких умов і діяти в них, слугувати будь-якій владі. Це еліта конформістів. У суспільствах перехідного періоду до неї можна, на наш погляд, зарахувати мало не третину всієї еліти. Вважати її негативною елітою не можна, бо фактично саме вона є стабілізуючим чинником ситуації в суспільстві.
Ар'єргардна еліта — це еліта аутсайдерів, лідерів, які здебільшого задовольняються здобутками, ідеалами і цінностями минулого. Представниками такої еліти є люди старшої генерації — пенсіонери, ветерани, всі, хто не бажає будь-яких соціальних перетворень, що ведуть до демократизації суспільства.
Українську еліту можна класифікувати і як владарюючу, і як політичну. Перша набагато ширша за складом і крім політичної еліти охоплює економічну, ідеологічну, інформаційну, військову, культурну, наукову та профспілкову.
Українській еліті, особливо політичній, нині притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Якщо на початку 90-х років вона відзначалася помітним "червоним" забарвленням, то нині це строката, мінлива за політичними ознаками еліта, що динамічно переходить з одного політичного табору до іншого. При цьому не можна не погодитись з думкою українського історика В. Омель-чука, який свого часу звертав увагу на нездатність демократичних сил у сучасній Україні вже в нових умовах поставити національні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями своїх лідерів. Ця проблема існує дотепер.
Існує істотна відмінність між столичною і регіональною, провінційною українською елітою. Перша за рівнем освіти, інтелекту, функціями, впливом на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні цілком може бути прирівняна до еліт високорозвинених країн світу, хоча громадяни нашої держави часто її недооцінюють.
Регіональна еліта, маючи специфічні інтереси, повноваження, багато в чому копіює столичну, хоча нерідко майже не поступається їй. Крім того, з роками регіональна еліта в Україні стає більш досвідченою, самостійною у вирішенні конкретних соціально-економічних і політичних проблем.
Загалом формування еліти — це окремий аспект загальної проблеми формування нового кадрового потенціалу для самостійної України. Кадрова політика є генеральним напрямком усіх видів і форм соціального управління. Тому вона є головним напрямком в організації суспільства будь-якого типу і на кожному конкретно-історичному етапі соціального розвитку. Разом з тим, на його думку, після руйнування тоталітарної системи кадрова робота була кинута напризволяще, у вир недорозвиненого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими, ніж колишні представники компартійної еліти.
Еліта складається з лідерів у політичній, економічній, соціальній, духовній сферах. Політичними лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків та ін. Тисячі, мільйони громадян добровільно, з надіями і очікуваннями делегують політичним лідерам певну, а то й досить велику частину своїх політи-ко-владних повноважень і прав.
Періоди формування та діяльності еліти загалом і політичної зокрема.
Перший період тривав майже триста років (XIII-XVI ст.). Саме в цей час формувалася етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.
Другий період також був досить тривалий — півтора століття (від 1648 р. до кінця XVIII ст.). Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта сформувалася фактично з козацтва, з представників молодої української демократії часів Б. Хмельницького. Вона заповнила вакуум, який виник після того, як польська еліта на деякий час залишила Україну.
Третій період фактично тривав близько вісімдесяти років і закінчився крахом Гетьманщини (1918 р.) і Української Народної Армії (1919 р.).
Четвертий період почався у 1917 р. з народженням так званої радянської еліти і закінчився в Україні практично в 1991 р. Учені, зокрема А. Пахарєв, поділяють його на три етапи:
• 1917-1941 pp. (близько 25 років) — винищення української (як, власне, і всієї) еліти в СРСР під час сталінських репресій 30-х років і початок Великої Вітчизняної війни;
• 1943-1953 pp. (10 років) — тривав до початку так званої відлиги;
• 1955-1991 pp. (близько 35 років) — тривав до проголошення незалежності України.
Глибокий аналіз суті, особливостей кожного з перелічених періодів формування української еліти — окреме питання, але варто коротко розглянути особливості формування еліти саме після революції 1917 р.
Поваливши самодержавство, а потім ліквідувавши приватну власність, більшовики створили умови для формування особистості, що не несе відповідальності за саму себе і власну долю, як, до речі, і за загальні справи у державі. Адже все зводилося здебільшого до позірної колективної діяльності, яка до того ж утримувалася найчастіше багнетами або іншими силовими методами.
Багато політичних лідерів, особливо на найвищому рівні, відчувають, що потрібно робити, однак серед них надто мало тих, хто розуміє, як треба робити, і здатний це робити. Нерідко для політичних лідерів прагнення до влади — кінцева мета. От і виходить, що про те, як використати владу, розпорядитися нею політичний лідер думає тоді, коли він уже її досяг. Це призводить до серйозних невдач, помилок, прорахунків у його діяльності.
Винятковий інтерес у теоретико-практичному плані становить класифікація, визначення та виокремлення особливостей політичної еліти в сучасній Україні.
Окремі автори стверджують, що в сучасній Україні потрібно говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту як явище, властиве саме тоталітарним і неототалітарним суспільствам. З таким поглядом важко не погодитися, оскільки фактично багатьох політиків у нашій країні не можна розглядати саме як носіїв певної інновації, інноваційної організаційної культури, яка, зрештою, є головним елементом конкретних системних змін у суспільстві.
За визначенням відомого історика О. Субтельного, з 1991 р. в Україні сформувалися і діють кілька типів груп політичних еліт: правляча, опозиційна, молода (що лише формується), регіональна і міжрегіональна.
Ступінь і ефективність впливу цих еліт на суспільно-політичні процеси в Україні в цілому, на окремі державотворчі процеси, на політику за межами держави істотно залежать від соціально-політичної бази; оточення у суспільстві, яке їх підтримує; владних повноважень і можливостей впливу на суспільство; ступеня підтримки окремими соціальними групами і регіонами та ін.
Політичну еліту в Україні можна поділити на два основні ешелони:
а) політики, що працюють у вищих ешелонах влади (починаючи з президента), а також найвпливовіші лідери партійних організацій;
б) політики — вищі керівники економічного рівня, провідні підприємці країни.
Існує спадкоємність у політичній еліті. Для сучасної української еліти, наприклад, характерний києвоцентризм із наявністю, однак, все ще великої частки дніпропетровської та донецької еліти. І таке явище в історії України потребує окремого і глибокого політичного аналізу.
Політична еліта сучасної України досить строката. Це еліта класів, верств, різних соціальних груп населення; еліта політичних партій, громадських організацій, об'єднань; еліта державних інституцій (Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, судові органи, міністерства і відомства тощо); еліта регіонів та ін.
Загалом до політичної еліти в Україні можна зарахувати сьогодні не більше 3-5 тис. лідерів, активістів, державних, громадських діячів.
Політичну еліту в Україні можна поділити також на "стару" і "нову". Домінуючою при цьому за обсягом влади, кількістю повноважень є саме "стара" еліта — колишні партійні лідери, державні службовці, комсомольські працівники та активісти. Ця частина еліти має і дотепер значну перевагу перед "молодою" елітою, тією, що лише формується насамперед завдяки теоретико-практичній підготовці, а понад усе — досвіду організаційно-господарської роботи.
"Стара" еліта (номенклатура КПРС, Компартії України) із самого початку економічних реформ фактично розкололася на дві нерівноцінні частини. Представники першої швидко зреклися ідей, ідеалів, які вони до того так довго пропагували, а потім так само швидко "перехопили" і нову владу, і власність. Друга, представники якої раніше обіймали нижчі посади, передусім на міському, районному рівнях, залишилася ні з чим і сьогодні не просто заздрить першій, а вважає, що саме перша винна в усіх нинішніх бідах.
Стара політична, або, точніше, партійно-бюрократична, еліта формувалася не стільки з робітничого класу, захисником інтересів якого вона себе видавала, скільки з люмпенів, які гордовито заявляли, що вони "університетів і академій не закінчували". Фактично така еліта була елітою некомпетентних і бездарних людей, які, однак, зробили своєю не лише власність, що проголошувалася народною, а й державу.
Основними недоліками тоталітарно-номенклатурної еліти були самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним.
Важливо враховувати і те, що "стара" еліта України, сформована в умовах тоталітаризму, була спроможна вирішувати здебільшого регіональні проблеми, а не загальнодержавні, загальнонаціональні. Ця вада характерна нині для багатьох представників української політичної еліти.
Принципове значення для соціального статусу, авторитету і дієвості "нової"української еліти має те, що вона, особливо з часу проголошення незалежності України, формувалась як носій переважно національно-культурних ідей і цінностей. Однак поступово на ключові посади, у тому числі і на президентську, прийшли лідери господарського, економічного типу. В усіх гілках влади починаючи з Верховної Ради України прихильники національно-культурних ідей (діячі культури, науки, літератури і мистецтва) дедалі більше поступаються місцем підприємцям, власникам, банкірам та ін.
Формуючи списки кандидатів у депутати на березневі (1998 р.) вибори, політичні партії вперше в історії України вдалися до активної спроби вплинути на виборців, залучити їх на свій бік за рахунок авторитету і популярності людей, яких в Україні люблять, якими пишаються. Серед них чільне місце посідали саме діячі науки, культури, літератури та мистецтва. Це був унікальний феномен у політиці України. Звичайно, використовувалися здебільшого їхні імена, фотографії у листівках, зверненнях, однак більшість цих шанованих громадян практично ніде — починаючи зі звичних для них радіо і телебачення — не з'являлися, інтерв'ю не давали, бо, відверто кажучи, грали у цих політичних "спектаклях" далеко не характерні для них ролі.
Іншою помітною особливістю "нової" політичної еліти є те, що на етапі боротьби за незалежність України, за її самостійність "нова" еліта була висунута нагору саме масами, громадянством, а не певними владними структурами, партійно-бюрократичною верхівкою, як це відбувалося раніше. Вона й нині має великі переваги (особливо помітними вони були у рухівських, національно-демократичних лідерів ще кілька років тому), основна з яких — уміння швидко і результативно розв'язувати існуючі політичні проблеми. Та водночас у "нової" політичної еліти відчувається брак організаторсько-господарського досвіду, який нині конче потрібен для здійснення ринкових реформ.
"Нова" еліта поки ще не стала саме правлячою, тією, яку підтримує більшість українського загалу, і тому часто потрапляє в численні пастки, що їй розставляє "стара" еліта. За десять останніх років у цьому плані помітних змін на краще в Україні не спостерігаємо. Таке саме стосується критики корупції, існуючих раніше привілеїв старої номенклатури. Однак значна частина еліти, що прийшла до влади, нині має незрівнянно більші привілеї, ніж її попередники. І цим "новій" еліті постійно дорікають, звинувачуючи її у бездіяльності. За такої ситуації дедалі нагальнішою стає потреба в поділі влади, досягненні справжнього політичного плюралізму, завдяки якому уможливиться відкрите змагання політичних еліт саме на тлі вирішення доленосних для України проблем формування державності, а не заради задоволення другорядних політичних амбіцій.
Сьогодні найкомфортніше почуваються ті представники української еліти, хто встиг не лише перехопити власність, а й сповна забезпечити свою сім'ю, влаштувати дітей на навчання чи проживання за кордоном, майбутнє яких гарантоване. А проблеми вкрай потрібної нині інтелектуальної еліти — вчених, діячів культури і мистецтва — залишаються невирішеними.
В українській політичній еліті можна виокремити вагому частку так званої політичної контреліти, мета якої — послабити владу панівної еліти і поступово перебрати її функції на себе, взяти хоча б частково владу у власні руки і передати її будь-якій іншій політичній силі.
Не має значення, поміркованою чи прихованою є контреліта, вона контролює правлячу еліту, обмежує її можливості зловживання владою, порушення законності. Найменш розмита і більш організована контреліта утворює опозиційні сили, працює в їх середовищі.
Контреліта, чи опозиційна еліта, у тому числі в сучасній Україні, досить неоднорідна, однак умовно єдиним показником для неї є іноді нестале, тимчасове несприйняття влади, окремих її гілок, діяльності окремих діячів правлячої еліти. Представники цієї частини політичної еліти завжди готові зайняти місце правлячої еліти, як, до речі, і представники регіональної та міжрегіональної еліти. Останні зазвичай мають значно більший авторитет і вплив на електорат у регіонах, ніж навіть правляча еліта, яка завжди сподівається на підтримку регіональної та міжрегіональної еліти.
Особлива складність формування сучасної української еліти, зорієнтованої саме на позитивні державотворчі процеси, зумовлена неоднозначністю історичного минулого нашої політичної еліти. Десятиліттями українська еліта змушена була боротися здебільшого проти когось, ніж за щось, руйнувати, оскільки будувати, передусім власну державність, їй постійно заважали всі, починаючи зі "старшого брата".
Для сучасної "нової" еліти в Україні і, на жаль, навіть для її кращої частини, що спробувала започаткувати нове, справді демократичне суспільство і, що парадоксально, свято вірила в це, існує величезна загроза теж перетворитися якщо не на тоталітарну, то набути рис деспотизму, відірватися від власного народу. І однозначних рецептів запобігти такій ситуації практично немає. Слід глибше усвідомити, що за таких умов потрібна відкритість суспільства, гласність і свобода слова, які б нікому не давали переваги у володінні передусім засобами масової інформації.
Механізм формування політичної еліти
В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - антрепренерську і гільдій.
Систему гільдій відрізняють:
1. закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з низьких шарів самої еліти, їх повільне поступове просування по сходинках службової ієрархії;
2. високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституційних фільтрів (формальних вимог для заняття посад (вік, підлога, стаж роботи, освіта, партійність тощо);
3. вузький, відносно закритий круг селектората (людей, що здійснюють відбір кадрів);
Система гільдій переважала в тоталітарних країнах. Номенклатурна система рекрутування політичної еліти – один з найтиповіших варіантів гільдій, який характеризується відсутністю конкурентної боротьби, політикуванням і домінуванням споріднених зв'язків.
Значення ієрархічної побудови номенклатури полягало в тому, що кандидат послідовно підіймався з сходинки на сходинку. Тут були виключені конфлікти усередині еліти, забезпечувалася спадкоємність політичного курсу, відтворювання одного типу лідерства. Разом з тим ця система культивувала особисту відданість кандидата керівництву, догоджання, показна активність і т.д. Тому система все рідше допускала до влади людей здатних, талановитих, самостійних.
Елементи системи гільдій є у Великобританії, Японії, Німеччині і інших країнах. Наприклад, у ФРН для того, щоб зробити кар'єру необхідно, як мінімум, відповідати наступним вимогам:
по-перше, походження батьків кандидата повинне бути достатньо високим. Компенсацією за недостатнє репрезентативне походження може мати брак з представниками більш високої соціальної групи;
по-друге, необхідний певний тип виховання, як правило, його можна отримати у великому місті в поєднанні з університетською освітою;
по-третє, кандидат повинен сповідати одну з двох основних релігій і дотримуватися певної системи поглядів.
Антрепренерську систему відрізняють:
1. відвертість, широкі можливості для представників різних суспільних груп претендувати на місце в еліті;
2. невелике число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад;
3. широкий круг беруть участь у відборі, в який можуть ввійти всі виборці країни;
4. висока конкурентоспроможність відбору, гострота суперництва за заняття керівних позицій;
5. першорядна значущість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку виборців.
Дана система поширена в більшості країн Західної Європи і США, оскільки є демократичною, динамічної і здібної до інновацій. Її недоліками є часта зміна курсу у зв'язку із змінами в правлячій еліті, порівняно низька передбачуваність політичних рішень, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом та популізмом.
У кожної системи відбору є свої плюси і мінуси. Якщо антрепренерська система більшою мірою пристосована до динамізму сучасного життя, то система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму; перша відрізняється високим ступенем ризику, друга - більшою урівноваженістю і виваженістю політичних рішень, меншою ймовірністю внутрішніх конфліктів, прагненням до консенсусу і спадкоємності.
Контрольні запитання і завдання
1. Розкрийте зміст поняття «політична еліта».
2. Які причини утворення еліти?
3. Розкрийте суть ідей елітизму, сформульованих Конфуцієм і Платоном.
4. Як визначав еліту Г.Моска? Які дві тенденції він відзначав в розвитку правлячого класу?
5. Як обгрунтовував потребу в елітах В.Парето? Чим він пояснював розподіл еліти на «левів» і «лисиць»?
6. Чому необхідна циркуляція еліт?
7. Що означає «залізний закон олігархічних тенденцій»?
8. Які основні функції політичної еліти?
9. Розкрийте механізм формування політичної еліти? Які існують системи відбору в еліту?
