Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Розвиток торгових відносин між країнами та створення світового ринку викликали потребу в теоретичному обґрунтуванні такого явища як міжнародна торгівля. Перші спроби пояснити причини міжнародної торгівлі та розробити рекомендації щодо зовнішньоторговельної політики були здійснені ще в XV ст. європейськими вченими. Саме тоді з'явилися перші концепції міжнародної торгівлі, які отримали назву теорій меркантилізму.

Відрізняють ранній та пізній меркантилізм. Ранній меркантилізм виник наприкінці XV ст. та ґрунтувався на доктрині «грошового балансу», тобто нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні або обмеженні вивозу грошей. Основними ідеологами цього підходу були У. Стаффорд (Англія) та Г. Скаруффі (Італія). Прихильники цієї концепції дотримувались поглядів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринку якомога більше товарів, а купувати — якомога менше. При цьому в країні повинно накопичуватися золото, яке за тих часів ототожнювалося з багатством нації.

Теорія пізнього меркантилізму базувалася на доктрині «активного торговельного балансу», який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). Держава повинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхом підвищення ставок мита. Вона також формулювала правила виве­зення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансові методи заохочення. Засновниками цього підходу були Т. Мен в Англії, А. Серра в Італії, А. Мокрет'єн у Франції.

Основи ж класичної теорії міжнародної торгівлі були закладені наприкінці XVIII - початку XIX ст. відомими англійськими економістами Адамом Смітом та Девідом Рікардо. А. Сміт сформулював теорію абсолютних переваг, а Д. Рікардо - теорію відносних переваг.

Основні положення теорії абсолютних переваг А. Сміт розкрив у роботі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.). Полемізуючи з меркантилістами, він довів, що країни зацікавлені у вільній торгівлі, тому що можуть вигравати від неї незалежно від того, чи є вони експортерами або імпортерами. Для держави може бути вигідною не лише продаж, але й купівля товарів на зовнішньому ринку. На основі трудової теорії вартості була також зроблена спроба визначити, які саме товари краще експортувати, а які - імпортувати. А. Сміт писав: «Якщо якась іноземна країна може постачати до нас певний товар за ціною дешевше, ніж ми можемо виготовляти, то набагато краще купувати цей товар у неї за певну частку продукту нашої власної виробничої праці, яка є в тій галузі, де ми маємо певні переваги». Таким чином, згідно з принципом абсолютних переваг державі доцільно спеціалізуватися на виробництві таких товарів, з яких вона має найменші порівняно з іншими країнами витрати на виробництво. При цьому необхідною умовою для застосування теорії абсолютних переваг є вільна торгівля.

В роботі «Початки політичної економії та оподаткування» (1817 р.) Д. Рікардо розвинув ідеї А. Сміта. Він довів, що принцип абсолютних переваг є лише окремим випадком більш загального правила, та обґрунтував теорію порівняльних переваг. Він писав, що «...навіть тоді, коли країна ні в чому не має абсолютних переваг, торгівля залишається вигідною для обох сторін». Д. Рікардо розглядав принцип порівняльних переваг як основу взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації країн. Як і в моделі абсолютних переваг, в основі теорії порівняльних переваг була трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.

Теорія порівняльних переваг пояснює міжнародну торгівлю різницею у відносних витратах, які мають країни у виробництві тих чи інших товарів. Водночас вона залишає поза увагою ключове питання: чому виникає ця різниця між країнами? Прагнучи відповісти на це питання, у 20-30-х роках XX ст. шведські економісти Е. Хекшер та його учень Б. Олін сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі, яка базується на факторному підході. Ще у 30-х роках XIX ст. Ж.-Б. Сей обґрунтував теорію факторів виробництва, до яких він відносив такі чинники, як працю, землю та капітал, що у сукупності визначають витрати виробництва. Подібний же поділ використовували і шведські економісти. На їх думку, різниця між країнами у відносних витратах або у формі кривих виробничих можливостей пояснюється, головним чином, тим, що, по-перше, у виробництві різних товарів використовується різне співвідношення між факторами виробництва, по-друге, не є однаковою відносна забезпеченість країн факторами виробництва.

Згідно з теорією Хекшера-Оліна, країна об'єктивно буде орієнтуватися на вивезення тих товарів і послуг, для спеціалізації на яких у неї є порівняно кращі фактори виробництва, і навпаки — в імпорті переважатимуть товари й послуги, які у певній країні від­носно дефіцитні. До того ж, експорт та імпорт за умови високої міжнародної мобільності може бути зменшений переміщенням самих факторів виробництва (робочої сили або капіталу). Таким чином, найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них факторів виробництва. Теорія Хекшера-Оліна успішно пояснює багато закономірностей, що спостерігаються у міжнародній торгівлі.

Разом із тим, вона має певні обмеження. Зокрема, в середині 50-х років XX ст. відомий американський економіст В. Леонтьєв зробив спробу емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера-Оліна та дійшов до парадоксальних результатів. Він показав, що в американському експорті переважали відносно більш працемісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі, тоді як у післявоєнний період капітал був відносно надлишковим фактором виробництва. Численні спроби пояснити «парадокс Леонтьєва» дозволили розвити та збагатити теорію Хекшера-Оліна шляхом врахування інших обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, включаючи неоднорідність факторів виробництва, значну роль природних ресурсів, вплив зовнішньоторговельної політики тощо. Особливий вклад у розвиток теорії Хекшера-Оліна зробив у 60-х роках П. Самуельсон, і з того часу ця концепція має назву теорія Хекшера-Оліна-Самуельсона.

У структурі міжнародної торгівлі постійно відбуваються зміни, які не завжди піддаються вичерпному поясненню в рамках класичних теорій торгівлі. Це стимулює як подальший розвиток існуючих теорій, так і розробку альтернативних теоретичних концепцій. Бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їхньою продукцією зумовили появу низки теорій неотехно-логічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються, а з часом зникають. З усього різноманіття неофакторних та неотехнологічних підходів та концепцій до міжнародної торгівлі можна визначити декілька основних: модель наукомісткої спеціалізації; теорія технологічного розриву; теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку; модель економії на масштабах виробництва; концепція внутрішньогалузевої торгівлі, теорія конкурентних переваг.

Модель наукомісткої спеціалізації обґрунтовує об'єктивність спеціалізації індустріально розвинутих країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно-складних товарів, а країни, що розвиваються, мають спеціалізуватися на виробництві та експорті переважно ресурсомістких товарів.

Теорія технологічного розриву пояснює торгівлю між країнами існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Отже, прогресивні технології, якими володіє країна, створюють унікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні першість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповідних товарних і регіональних ринках. Реалізація на світовому ринку технологічних новинок дає змогу інвестування у нові дослідження й розробки для забезпечення безперервності нововведень, що, у свою чергу, формує стабільну технологічну перевагу й відповідну спеціалізацію країн.

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку була розроб­лена Раймондом Верноном у 1966 р. і ґрунтується на теорії життє-іюго циклу продукту, яка, у свою чергу, була запропонована на початку 60-х років фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. Сутність цієї теорії полягає в тому, що один і гой же товар водночас знаходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу.

Згідно з моделлю економії на масштабах виробництва у країнах, які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися такі виробництва, що забезпечують зростання економічного ефекту при збільшенні масштабу виробництва. Основним у цій моделі є припущення, що розвинуті країни мають фактори виробництва приблизно в однакових пропорціях, а тому торгівля між ними доцільна в тому разі, якщо вони спеціалізуються на виробництві товарів різних галузей, що дає змогу знижувати витрати за рахунок масового виробництва.

Концепція внутрішньогалузевої торгівлі орієнтована на дослідження та пояснення такої сучасної тенденції розвитку міжнародної торгівлі, як внутрішньогалузева торгівля між країнами. Розвиток останньої входить у пряму суперечність із постулатами моделей факторонаділенності, а саме: країни торгують товарами, які виробляють за фактично однаковою інтенсивністю витрат факторів, а не товарами, які є результатом використання надлишкових факторів виробництва.

У 1961 р. шведський економіст Пітер Ліндерт висунув гіпотезу, що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості (а саме вони є основними у внутрішньогалузевій торгівлі) впливають не витратні умови пропозиції, а умови й характер попиту, зумовлені приблизно однаковим рівнем ВВП на душу населення в країнах. У таких країнах споживачі мають порівняльні споживацькі переваги, які може задовольняти продукція будь-якої із зазначених країн. Крім цієї основної умови, фахівцями визначені додаткові фактори, що впливають на розвиток двосторонньої внутрішньогалузевої торгівлі: майже однаковий рівень доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту; порівнянність цін, факторів і витрат виробництва диференційованих продуктів, рівня тарифних і нетарифних бар'єрів; майже однаковий рівень диференціації конкуруючих товарів; номінальна величина транспортних витрат.

Теорія конкурентних переваг з'явилася завдяки працям американського економіста Майкла Портера, який обґрунтував її у 1991 р. Він запропонував принципово новий підхід до аналізу розвитку міжнародної торгівлі, суть якого полягає в тому, що значна частка світових товарних потоків пов'язана не з природними, а на­бутими перевагами, які формуються під час конкурентної бороть­би. Таким чином, на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми. Тому, на думку М. Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентні переваги. Для успіху на міжнародному ринку необхідне поєднання правильно обраної конкурентної стратегії фірми з конкурентними перевагами країни. Згідно з Портером детермінантами конкурентних переваг країн виступають:

1) параметри факторів виробництва (їх наявність, ієрархія, механізми та динаміка створення);

2) рівень попиту на внутрішньому ринку країни-базування фірми;

3) наявність у країни-базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

4) схожість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;

5) рівень внутрішньої конкуренції, який впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Таким чином, країни досягають успіху в тих або інших галузях завдяки тому, що середовище в них розвивається динамічніше і прогресивніше, формуючи умови для створення та реалізації фірмами власних конкурентних переваг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

4. Види міжнародної торгівлі

Існують різноманітні види або форми міжнародної торгівлі. |х класифікація за основними ознаками надана в таблиці 2.1.

Основними видами зовнішньоторговельних операцій є експортно-імпортні операції. Вони вважаються традиційними формами міжнародної торгівлі товарами. При цьому під експортними операціями розуміють діяльність, яка пов'язана з продажем та вивозом за кордон товарів для передачі їх у власність іноземному контрагентові; імпортні — діяльність із закупівлі та ввезення іноземних товарів для наступної реалізації їх на внутрішньому ринку своєї країни.

Різновидом експортно-імпортних операцій є реекспорті та реімпортні операції. До реекспортних належать операції, що передбачають вивезення за кордон товару, який був раніше ввезений у певну країну та не піддавався будь-якій переробці в ній. Реекспортні операції можуть виникати в різноманітних ситуаціях, але частіше всього їх використовують як складовий елемент у випадку здійснення складних міжнародних торговельних угод або отримання прибутку за рахунок різниці в цінах. Наприклад, Україна імпортує газ із Туркменистану, а потім реекспортує його в Румунію.

При здійсненні реекспортних операцій товар, як правило, не піддається переробці. Проте можуть бути зроблені незначні операції, які не змінюють основних характеристик товару: зміна упаковки, нанесення спеціального маркування тощо. Якщо вартість додаткових операцій з переробки товару перевищила половину (50%) його експортної ціни, то згідно з міжнародною торговою практикою товар змінює найменування і не вважається реекспорт-ним, а операції з його продажу перетворюються в експортні.

Реімпортні операції пов'язані з ввезенням із-за кордону раніше вивезених вітчизняних товарів, які не були піддані переробці. Ними, наприклад, можуть бути товари, які не були продані на аукціоні, або товари, які були забраковані покупцем чи повернуті з консигнаційного складу, або товари, які не знайшли споживача внаслідок зміни ситуації на ринку тощо. Так, Україна вивозить за кордон соняшникову нерафіновану олію при сприятливій кон'юнктурі зовнішнього ринку та реімпортує її, коли ситуація змінюється.

Поряд із традиційними експортно-імпортними угодами існують також різноманітні операції, які входять до поняття «зустрічна торгівля» або «зустрічні операції». Зустрічна торгівля ґрунтується на зустрічних зобов'язаннях експортерів та імпортерів щодо поставки товарів. У міжнародній практиці існують різноманітні класифікації зустрічних операцій. Зокрема експерти ООН виділяють три види: бартерні угоди, торгові компенсаційні угоди та промислові компенсаційні угоди, а спеціалісти Організації економічного співробітництва та розвитку поділяють міжнародні зустрічні операції на дві категорії — торгова компенсація та промислова компенсація.

Бартерні угоди — товарообмінні операції, які передбачають обмін одного товару на інший у визначених кількісних та якісних параметрах без розрахунків у валюті. Тому в бартерній угоді вказується або кількість товарів, що постачаються, або сума, на яку сторони зобов'язуються здійснити поставку. При визначенні вартості товарів, що взаємопостачаються, оцінка робиться на основі світових цін із врахуванням витрат на рух товарів. Бартерні угоди передбачають практично одночасне постачання узгоджених товарів у зазначені пункти призначення. Розрив між постачаннями не перевищує одного року.

Компенсаційні угоди (як і бартерні) також передбачають поставку товарів на рівну вартість без розрахунків у валюті. Відмінність від бартерної угоди полягає в тому, що сторони узгоджують ціни на товари, що взаємопостачаються. Предметом таких угод, як правило, є декілька товарів. Тому в результаті переговорів партнери виробляють списки товарів, що взаємопостачаються і які є невід'ємною частиною компенсаційної угоди. На відміну від бартерних угод, у прямих компенсаційних угодах може також передбачатися різниця у неконвертованому грошовому сальдо, яка повинна бути витрачена в країні кредитора. Такого роду угоди укладаються між універсальними торговими фірмами, експортно-імпортними компаніями, оптовими й роздрібними торгівцями різних країн, які виступають із широкою номенклатурою запропонованих товарів.

Існують також компенсаційні угоди на комерційній основі, до яких належать короткострокові компенсаційні угоди, зустрічні закупки, авансові закупки. В таких угодах постачання товару може бути частково оплачено товарами, а частково грошима. До того ж участь у таких операціях можуть брати посередники (треті сторони).

Компенсаційні угоди можуть також бути на основі угод про виробничу кооперацію. В цьому випадку передбачається, що постачання промислового обладнання та устаткування оплачуватиметься за рахунок зустрічних постачань товарів, вироблених за допомогою закупленого обладнання. Такі угоди можуть здійснюватися в різних формах та розрізняються залежно від рівня та розмірів поставок. До них, наприклад, належать угоди «про розподіл продукції». Ці угоди передбачають оплату будівництва 11 підприємства постачанням виробленою на ньому продукції у встановленій пропорції. Зазвичай ця частка складає від 20% до 40%. Такі угоди одержали широкого поширення особливо у видобувній промисловості. Вони, наприклад, є основною формою залучення і іноземного капіталу в нафтову промисловість Росії.

Торгівля за кооперацією здійснюється не лише у формі компенсаційних угод. Вона базується на довгостроковій узгодженості безпосередніх виробничих зв'язків між компаніями різних країн. Міжнародна кооперація виробництва є об'єктивним наслідком його спеціалізації і веде до підвищення зацікавленості сторін до встановлення тісної взаємодії один з одним. У таких умовах вироб­ник знає, хто з партнерів і в яких обсягах купуватиме його продукцію. В останні десятиліття торгівля за кооперацією розширила свої межі за рахунок співробітництва у таких сферах діяльності, як науково-технічні досягнення та розробки, підготовка виробництва, організація торгівлі та збуту тощо.

Поряд з угодами з купівлі-продажу товарів у сучасних умовах набули значного поширення міжнародні операції у сфері послуг. Такі угоди в більшості випадків є самостійними та відокремленими від купівлі-продажу товарів. Виділяються дві групи угод купівлі-продажу послуг: основні та обслуговуючі.

До основних угод купівлі-продажу послуг відносяться: угоди з надання виробничо-технічних послуг, орендні угоди, франчайзинг, угоди з експорту та імпорту туристичних послуг, надання консультаційних послуг у сфері інформації та вдосконалення управління тощо. До послуг, що обслуговують рух товарів, можна віднести операції з міжнародних перевезень вантажів, транспортно-експедиторські операції, операції зі збереження та страхування вантажів, з міжнародних розрахунків і ряд інших.

Виробничо-технічні послуги, що одержали в міжнародній практиці назву інжинірингових, являють собою комплекс послуг комерційного характеру з підготування та забезпечення процесу виробництва й реалізації продукції, обслуговування будівництва й експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об'єктів.

Орендні угоди — здача у наймання товару іноземному контрагенту. Одна зі сторін угоди (орендодавець) надає іншій стороні (орендарю) предмет оренди в користування на встановлений термін за визначену винагороду. Найбільшого поширення в міжнародній комерційній практиці отримала довгострокова оренда, тобто лізинг. Об'єктами лізингу частіше усього є стандартне промислове устаткування, авіаційні двигуни, судна, літаки, електронно-обчислювальні машини тощо. Зокрема, за лізинговими угодами здійснюється поставка устаткування компанії Інтер-Телеком, продаж автомобілів Укрінмаш. На умовах лізингу планується реалізувати літаки АН-70 та АН-140. З метою залучення інвестицій в економіку України із застосуванням лізингових схем фінансування в Україні були навіть створені спеціальні організації, такі, наприк­лад, як компанія ЗАТ «Укрдержлізинг».

Франчайзинг — угода, згідно з якою продавець (як правило, велика компанія) надає покупцю (зазвичай дрібна фірма) можливість користуватися його ім'ям і торговим знаком, постачає необхідне устаткування, транспортні засоби тощо. Діючи на принципах франчайзингу та сплачуючи частину прибутку, що складає, як правило, 2—10% обігу, покупець отримує фінансову й технічну допомогу з боку компанії-продавця.

Види туристичних послуг, що пропонуються на міжнародному ринку, досить різноманітні. Вони продаються або окремо на вибір, або в комплексі.

В останні роки широкого поширення набули такі бізнес-послуги, як консалтинг, проведення маркетингових досліджень, аудит, програмування, інформаційне забезпечення, аутсорсинг, тобто перехід від підтримки інформаційних систем своїми власними силами до залучення зовнішніх компаній для здійснення таких операцій. За окремими підрахунками, в Європі аутсорсингом користуються майже 30—50% банків, в основному невеликі за розмірами та розташовані в найбільш розвинутих країнах регіону.

Розширення торгівлі послугами та зростання потреб в них пов'язано з дією різних чинників. Серед них суттєву роль відіграють: тісний взаємозв'язок послуг із розвитком виробничих галузей; зміни у структурі попиту, обумовлені зростанням доходів і споживання товарів та послуг; розвиток науки й техніки, особливо інформаційних технологій, які призводять до появи нових видів послуг.

До групи зовнішньоторгових угод із купівлі-продажу результатів творчої діяльності належать, перш за все, угоди з торгівлі результатами науково-технічних досліджень та угоди з торгівлі об'єктами авторського права.

Операції з торгівлі науково-технічними знаннями пов'язані з обміном результатами виробничих, наукових досліджень і розробок, що мають не тільки наукову, але й комерційну цінність. Товарами тут виступають продукти інтелектуальної праці у формі патентів, ліцензій, товарних знаків, промислових зразків, а також технічні й інші знання та досвід, які надаються шляхом продажу технічної документації, креслень, секретів виробництва, які не є патентованими. Наприклад, окремі продукти, які були розроблені в Інституті електрозварювання ім. Є. О. Патона, за ліцензійними угодами були успішно продані за кордон.

Зовнішньоторговельні операції з об'єктами авторського права охоплюють сферу духовного життя й конкретизуються в операціях з продажу та придбання прав на переклад і видання наукової та художньої літератури, постановку театральних вистав, видання нот і виконання музичних творів, спільну постановку кінофільмів, прокат і обмін кінофільмами й телепрограмами тощо. Як приклад міжнародної торгівлі об'єктами авторського права можна назвати прокат польського фільму «Вогнем та мечем» в Україні або транслювання деяких російських програм на українському телебаченні.

Незалежно від виду зовнішньоторговельної угоди, всі вони повинні бути оформлені відповідним чином. Порядок підписання та форма зовнішньоторговельної операції регулюються міжнародним правом і внутрішнім законодавством країн. Відповідно до прийнятого на сьогодні порядку зовнішньоторговельні операції повинні укладатися в письмовому вигляді.

5. Методи міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля здійснюється як напряму, так і через посередників. Торгівля напряму передбачає вільний безпосередній експорт та імпорт товарів між виробником та споживачем продукції (послуг). Така торгівля традиційно регулюється договірними документами і базується на використанні положень Конвенції ООН про Договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка була прийнята у 1980 р. Незважаючи на ефективність прямих зв'язків між експортерами та імпортерами, більше половини міжнародного товарного обміну здійснюється за участю посередницьких організацій.

Посередники - це фізичні чи юридичні особи, які допомагають контрагентам із різних країн укладати та здійснювати зовнішньо-торговельні угоди. Посередники активно працюють у сфері перевезень, зберігання, страхування, оренди, збуту товарів тощо. До посередників належать брокери, дилери, комісіонери, консигнатори, маклери, оптові покупці, торгові та промислові агенти. Порівняльна характеристика різних типів посередників наведена в таблиці 2.2. Основна мета залучення посередників — підвищення ефективності зовнішньоторговельних операцій.

В сучасних умовах широко використовуються також такі методи міжнародної торгівлі, що здійснюються за допомогою таких специфічних посередників, як біржі, аукціони та тендери. Набуває поширення й електронна торгівля.

Залежно від типу товару, яким торгують на міжнародних біржах, останні можна поділити на товарні, валютні та фондові. В еволюційному розвитку спочатку з'явилися товарні біржі, а потім стали формуватися валютні та фондові. Різновиди та принципи функціонування валютних та фондових бірж розглядаються в іншому розділі, а в цьому зупинимося лише на товарних біржах.

Товарна біржа являє собою постійно діючий оптовий ринок чистої конкуренції, на якому за певними правилами здійснюються операції з купівлі-продажу якісно однорідних та легко взаємозамінних товарів, що мають сталі і чітко означені риси. Перші товарні біржі з'явилися в Європі в XVI ст. Сьогодні частка біржової торгівлі у загальних обсягах світової торгівлі складає 15—20%. Найбільші міжнародні біржові центри розташовані в США, Англії та Японії, їхня доля у загальному обсязі біржової торгівлі складає понад 90%. Угоди на біржах здійснюються на стандартні партії товарів, які мають певні якісні характеристики для кожного сорту. Це дає можливість здійснювати на біржі операції не лише без огляду товару, але й взагалі укладати угоди на неіснуючий у цей момент товар.

За характером операцій біржові угоди поділяють на спот, ф'ючерсні, опціонні та комплексні. Операції спот — це угоди купівлі-продажу реального товару з невідкладною поставкою. Як правило, товар, що продається, знаходиться на одному зі складів біржі і передається покупцеві одразу ж (до двох тижнів) після укладання угоди. Ф'ючерсні операції — це угоди на товар із поставкою у майбутньому. Якщо метою контракту є дійсне придбання або продаж реального товару, тоді поставка товару буде здійснена в строк, обумовлений в угоді, і за ціною, зафіксованою на момент укладення контракту. Якщо ж ф'ючерсний контракт використовується як засіб спекуляції на біржі, то його контрагенти можуть протягом дії цього контракту здійснити зворотні операції і таким чином закрити свої позиції з прибутком чи збитком. Традиційно ф'ючерсні угоди укладаються на строк від 3 до 12 місяців, а інколи до двох та більше років. Опціонні угоди — операції, які надають право на купівлю чи продаж товару протягом установленого періоду, вони не зобов'язують сторони поставляти або приймати товар, а лише обумовлюють можливість використовувати це право за сприятливого розвитку цін на ринку. Комплексі угоди передбачають використання різних видів біржових операцій.

Залежно від мети здійснення біржової торгівлі можна виділити операції з реальним товаром, операції херджування та спекулятивні операції. Операції з реальним товаром передбачають купівлю-продаж реального товару на біржі, але в сучасній біржовій торгівлі вони займають невелику частку — до 1% всіх біржових операцій. 99 % біржового обороту складають спекулятивні операції, тобто такі, які не передбачають придбання або продажу реального товару. Основна мета таких операцій — гра на зміні цін у майбутньому на певний товар або на різниці цін на різних ринках або на різних товарах тощо. Операції хеджування здійснюються для страхування контрагентів від можливих витрат у випадку зміни ринкових цін при укладанні угод на реальний товар.

Біржі мають універсальний чи спеціалізований характер залежно від того, наскільки широкою номенклатурою товарів вони торгують. Для універсальних бірж характерна широка товарна номенклатура, для спеціальних — вузька (в основному за групами товарів). Серед провідних універсальних бірж — Чикагська, Лондонська, Токійська, Сінгапурська товарні біржі. До спеціалізованих можна віднести Лондонську біржу металів, Нью-Йоркську торгову біржу, Паризьку товарну-біржу. Незважаючи на подібність функцій цих організацій, а також видів операцій та технік біржової торгівлі, серед міжнародних товарних бірж немає однакових. Різниця обумовлена історією створення й розвитку бірж та чинним національним законодавством.

Міжнародні аукціони являють собою спеціально організований, періодично діючий ринок, на якому здійснюються операції купівлі-продажу шляхом змагання між покупцями. У формі аукціонів здійснюється торгівля товарами, які мають індивідуальні властивості та особливості. Основні товари, які пропонуються та купуються на міжнародних аукціонах, — це чай, тютюн, квіти, овочі та фрукти, вироби з натурального хутра, риба, колекційні раритети та деякі ін. Роль аукціонів у міжнародній торгівлі невелика. Історично так склалося, що для кожного аукціонного товару є свої центри аукціонної торгівлі. Наприклад, для хутра це - Санкт-Петербург, Нью-Йорк, Монреаль, Лондон тощо. Організаторами товарних аукціонів можуть бути окремі великі торгові компанії, спілки чи асоціації продавців або спеціальні брокерські аукціонні фірми.

Розрізняють декілька основних видів аукціонів: прямий, голландський, аукціон своєї ціни, оптовий та зворотний. Прямий аукціон, або як його ще називають «англійський», базується на підвищенні ціни. Він проходить гласним чи негласним способом. При гласному способі ведучий аукціону оголошує номер лота, називає початкову ціну і запитує: «Хто більше?» Щоразу покупці підвищують ціну на величину, яка не нижче мінімальної надбавки, зазначеної у правилах проведення торгів. Якщо ніхто не хоче більше підвищувати ціну, головуючий тричі запитує «хто більше?» та ударяє молотком, підтверджуючи, що цей лот дістається останньому покупцю, який запропонував найвищу ціну за товар. При негласному способі аукціоніст піднімає ціну на певну величину після одержання від покупця заздалегідь узгодженого знака, який свідчить про згоду підняти ціну. Як і в першому випадку, товар дістається тому, хто запропонував за нього найвищу ціну, а ім'я покупця зберігається в таємниці.

Голландський аукціон — це аукціон із пониженням ціни. Його суть полягає в тому, що спочатку аукціоніст установлює максимальну ціну на товар, а потім щоразу знижує її на певну величину. Ціна зменшується до моменту, коли хтось із покупців не перерве зниження, погодившись купити товар за зазначеною ціною. Таким чином, лот дістається покупцю, який першим скаже «так». Голландські аукціони часто проходять із використанням електронної системи голосування.

Аукціон своєї ціни є закритим типом торгів. Інколи його ще називають дискримінаційним. Кожний з учасників виставляє лише одну заявку і виграє тій, хто запропонував найвищу ціну.

Оптові аукціони - це такі аукціони, на яких продавець може виставляти багато одиниць товару одночасно. Оптові аукціони поділяють на аукціони «янкі» (своєї ціни) та голландські. На відміну від аукціону «янкі», при якому кожний покупець, що виграв, платить ту ціну, яку назвав, у голландському аукціоні всі покупці, які виграють торги, платять лише мінімальну ціну з цін, що були визначені виграшними. Наприклад, продавець виставив на торги 5 комп'ютерів, 5 покупців-переможців зробили ставки на 1 комп'ютер кожний. Вища ціна становила 1 200 дол., нижча з виграшних — 980 дол. У першому випадку кожний покупець заплатить ту ціну, яку вказав, а в другому — усі отримають комп'ютері за ціною 980 дол., незважаючи на те, що найвища ціна була 1 200 дол.

На зворотних аукціонах покупці виставляють замовлення та товари, які їм необхідні, а продавці змагаються, пропонуючи кращу ціну чи умови.

Міжнародні торги (тендери) — це змагальна форма закупівлі товару, за якої покупець (замовник) оголошує конкурс для продавців (постачальників) з різних країн на товар із визначеними техніко-економічними характеристиками та/або умовами. За результатами конкурсу визначається переможець — продавець, який запропонував найвигідніші цінові умови для покупця, з яким й укладається контракт. Тендери є поширеним засобом розміщення замовлень на будівництво промислових та інших об'єктів, на постачання машин та устаткування. Міжнародні торги використовуються також для вибору іноземних партнерів при створенні спільних підприємств. Найчастіше такий метод закупок використовують країни, що розвиваються, де існує високий ступінь втручання держави у сферу зовнішньої торгівлі. Організаторами торгів часто виступають державні установи, муніципалітети, а інколи — великі приватні компанії. Використання тендерів як методу розміщення замовлень на імпорт товарів та послуг дає змогу покупцю здійснювати закупки більш ефективно порівняно з традиційним способом, економити кошти та час при дотриманні гарантії якості, вигідних умов поставки та інших умов угоди.

Залежно від способу залучення учасників та гласності результатів торгів у сучасній міжнародній торгівлі використовують два основних види тендерів: відкриті та закриті. Відкриті торги часто називають публічними, тому що інформація про їх проведення публікується в засобах масової інформації, а до участі в них допускаються всі бажаючі. Відкриті торги є формою розміщення замовлень на відносно нескладне обладнання й послуги, які пропонуються багатьма компаніями. До участі в закритих торгах допускається обмежене коло учасників. Запрошення на тендери

розсилаються безпосередньо найвідомішим постачальникам та підрядчикам, які мають авторитет на міжнародному ринку. Закриті торги проводяться на поставки дорогого обладнання з високими технічними характеристиками та складні підрядні роботи, які потребують високої кваліфікації. Інколи виділяють також одиничні торги, суть яких полягає у тому, що замовник (покупець) звертається по черзі до потенційних виконавців (продавців) і зупиняється на тому, чиї умови його найбільше влаштовують.

Електронна торгівля охоплює комерційні транзакції, що здійснюються за допомогою Інтернету, тобто передбачає продаж та придбання товарів і послуг через всесвітню комп'ютерну мережу. Електронна торгівля є важливою складовою електронного бізнесу, який охоплює всі аспекти он-лайн операцій, включаючи окрім торгівлі електронні комунікації, маркетинг, рекламу, логістику, менеджмент запасів тощо.

Сфера електронного бізнесу постійно зростає, з'являються нові області його застосування, проте на сьогодні сформувалися два основні його сектори: оптова торгівля або торгівля між підприємствами (Ьизіпезз (о Ьизіпезз, В2В) та роздрібна або торгівля для індивідуальних користувачив {Ьизіпезз (о сизіотег, В2С). За розмірами сектор оптової торгівлі значно більший, ніж роздрібної торгівлі, на нього припадає понад 90% всіх он-лайн операцій. Водночас, обидва напрями швидко зростають. Зокрема, у США у 2004 р. темпи росту В2В сектору склали майже 14%, В2С — 22%, тоді як загальні темпи росту оптової торгівлі не перевищували 9%, а роздрібної торгівлі та послуг — 7%. За обсягами сектор он-лайн оптової торгівлі становив 1,8 трлн дол., роздрібної — 130 млрд дол.

Як частина електронної торгівлі розвивається міжнародна електронна торгівля, але вона складає невелику частку в загальному обсязі міжнародної торгівлі.

Сфера міжнародної електронної торгівлі охоплює он-лайн транзакції, які ведуть до переміщення товарів чи послуг через національні кордони, тобто призводять до імпорту/експорту товарів та послуг. Наприклад, бронювання готелю через Інтернет для подорожі до Єгипту; покупка канадською компанією прав на он-лайн завантаження програмних продуктів, які розроблені українською фірмою, тощо.

Хоча міжнародна електронна торгівля забезпечує споживачів багатьма вигодами, включаючи зручності здійснення транзакцій у будь-який час, з будь-якого коп'ютера, підключенного до Інтернету, вона не гарантує повного захисту від електронних обманів, фальсифікацій, крадіжки, тому сьогодні вкладаються значні кошти у створення дієвої системи захисту он-лайн операцій. Робота ведеться принаймні у чотирьох основних напрямах: захист споживачів, захист даних та приватної інформації, безпека, методи платежу. До того ж на міжнародному рівні закладаються основи правового регулювання цієї сфери. Зокрема, в 1996 р. був прийнятий типовий закон ЮНСІТРАЛ про електронну торгівлю, в 2005 р. — Конвенція ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах.

6. Ціноутворення у міжнародній торгівлі

В сучасній економічній літературі під світовими цінами розуміються ціни, за якими здійснюються експортні та імпортні операції, котрі достатньо повно характеризують стан міжнародної торгівлі конкретним товаром, тобто це ціни світових товарних ринків або великих комерційних експортно-імпортних угод, які укладаються па ринках відповідного товару в основних центрах світової торгівлі та здійснюються у вільноконвертованій валюті. Вони відображають середньосвітові умови виробництва, реалізації та споживання конкретних товарів.

Не всі ціни, за якими здійснюється світова торгівля, можна розглядати як світові. Зокрема, не є світовими ціни епізодичних, разових (одиничних) зовнішньоторгових операцій. Не можна розглядати ціни, за якими здійснюються міжнародні товарообмінні операції або поставки товарів у рамках програм державної допомоги як світові, тому що ці операції носять «зв'язаний» характер, і ціни в таких умовах можуть суттєво відхилятися від рівня цін угод, які носять комерційний характер. Ціни, за якими здійснюється торгівля в межах замкнутих економічних угруповань (навіть якщо товарообіг значний за обсягом), також не можуть вважатися світовими. Ці ціни за рахунок субсидування з боку держави можуть суттєво відрізнятися від цін інших великих постачальників цієї продукції на світовий ринок. Наприклад, це стосується цін на сільськогосподарську продукцію в країнах ЄС.

Таким чином, на практиці світові ціни — це експортні ціни основних постачальників конкретного товару та імпортні ціни в найважливіших центрах імпорту цього товару. Наприклад, на пшеницю світовими є експортні ціни Канади; нафту — експортні ціни країн-членів ОПЕК; пиломатеріали - експортні ціни Швеції; каучук — ціни Сінгапурської біржі; кольорові метали — ціни Лондонської біржі кольорових металів; хутро — ціни Лондонського та Санкт-Петербурзького аукціонів; чай — ціни аукціонів у Калькутті, Коломбо, Лондоні. Якщо на сировинні товари світову ціну визначають основні країни-постачальники, то відносно готових виробів вирішальну роль відіграють провідні фірми, що випускають та експортують певні типи та види цих виробів.

Спеціалісти по-різному пояснюють існування та формування світових цін. Зокрема, поборники класичної та неокласичної економіки вважають, що міжнародна торгівля ведеться за цінами, рівень яких стихійно складається на зовнішніх ринках під впливом попиту та пропозицій. З марксистської точки зору, в основі формування світової ціни лежить так звана інтернаціональна вартість.

Інтернаціональна вартість товару визначається суспільно необхідним робочим часом, який потрібен для його виготовлення при середньосвітових суспільно нормальних умовах виробництва, тобто використання праці середньосвітової інтенсивності та продуктивності. Причому на світовому ринку більш продуктивна праця одночасно є й більш інтенсивною внаслідок обмежених можливостей для міграції капіталу. Суспільно необхідні в інтернаціональному масштабі витрати праці складаються значною мірою під впливом умов виробництва в країнах — основних експортерах цього товару на світовий ринок. На світовому ринку діє також тенденція до перетворення інтернаціональної вартості в інтернаціональну ціну виробництва на основі формування середньої норми прибутку на капітал унаслідок руху останнього та робочої сили з однієї країни до іншої, а також спостерігається процес формування регіональної вартості за наявності відокремлених регіональних ринків.

На практиці формування світових цін складається під впливом багатьох факторів. За характером, рівнем та ступенем впливу ціноутворюючі фактори умовно можна поділити на три основні категорії: загальноекономічні, специфічні та регулюючі.

Загальноекономічні — це фактори, які діють незалежно від виду продукції та конкретних умов її виробництва та реалізації. До них відноситься економічний цикл, зміни в сукупному попиті та пропозиції, рівень інфляції тощо. Наприклад, у стадії депресії економіки ціни, як правило, не підвищуються, та навпаки, у стадії підйому, у зв'язку з перевищенням попиту над пропозицією, ціни зростають. До того ж, залежно від виду товарів і товарних груп динаміка зміни цін відрізняється. При зміні кон'юнктури найбільш різко та швидко змінюються ціни практично на усі види сировини; повільнішими є цінові зміни на напівфабрикати; ще менш змінюються ціни на продукцію машинобудівного комплексу. Наприклад, у 2000 р., коли ціни на енергетичні ресурси (перш за все, на нафту) різко зросли, а збільшення цін на товари первинного сектору досягло 15,3%, ціни на товари обробної промисловості змінилися несуттєво — зростання склало лише 3,7%.

Специфічні — фактори, що визначаються особливостями товару (його якісними характеристиками, умовами виробництва, реалізації та післяпродажного обслуговування) або типом ринку. До цієї групи входять фактори, що впливають на витрати виробництва та продажу, зокрема, інтенсивність та продуктивність праці, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, ступінь концентрації виробництва, рівень конкуренції, товари замінники, гарантії та умови сервісу, а також споживчі властивості: якість, надійність, зовнішній вигляд товару (упаковка), його престижність тощо. Відомо, наприклад, що в умовах НТР ціна в абсолютних одиницях зростає практично для всіх груп товарів, однак із врахуванням так званого «корисного ефекту» (наприклад, швидкості виготовлення товару, його надійності та інших характеристик) відносна вартість товару, а отже і його ціна для споживача знижується.

Регулюючі ж фактори пов'язані з впливом держави і міжнародних організацій на рівень цін. Державне регулювання внутрішніх цін, субсидування експорту, підтримка імпорту, проведення митно-тарифної політики тощо — усе це врешті решт істотно впливає на зовнішні ціни, причому тим більше, чим більша присутність компаній цієї країни на світовому ринку. Прикладом може служити сільськогосподарська політика ЄС або США, де ефективно використовуються механізми індикативних (максимальних або мінімальних) цін на ту чи іншу продукцію сільського господарства.

Важливою особливістю світових цін є їх множинність, тобто таке положення, коли на товар однакової якості, за однакових умов постачання в одному і тому ж центрі міжнародної торгівлі діють різні ціни.

У світовій торгівлі множинність цін визначається багатьма факторами: відмінностями у торговельній політиці як за типом ринку, так і за категоріями покупців; валютною політикою країн та груп держав; рівнем протекціонізму; відмінностями в методиці визначення рівня цін; державно-монополістичними заходами (торговельно-політичними та валютними), які здійснюються урядовими організаціями, некомерційними та іншими спеціальними органами, тощо. Ціни світового ринку можна систематизувати за різними ознаками (див. табл. 2.3).

Ціна купівлі/продажу (ціна продавця або покупця) — ціна закупки чи продажу товару, що диктується покупцем або продавцем товару та пов'язана з умовами поставки товару.

Експортні/імпортні ціни встановлюються відповідно експорте­ром або імпортером на товари та послуги, що вивозяться або ввозяться та є об'єктом зовнішньоторговельної угоди.

Ціни комерційних угод фіксуються в умовах контракту купівлі/продажу товарів. Ціни за кліринговими розрахунками — це ціни, в яких враховані умови та особливості клірингу. Ціни програм допомоги — ціни, які враховують умови певних програм допомоги. За трансфертними цінами здійснюються внутрішньофірмові та внут-рішньокорпораційні операції.

Оптові ціни — ціни, що встановлюються на товар у разі продажу його великими партіями торговим та промисловим підприємствам. Роздрібні ж ціни встановлюються при продажу товару індивідуальному споживачу. В їх основі лежать витрати виробництва та обігу товарів, прибуток підприємств та торгово-збутових організацій, непрямі податки.

Ціни «вільного» ринку формуються залежно від умов конкуренції та співвідношення між попитом і пропозицією. До них відносяться, наприклад, ціни аукціонів, торгів, бірж. На відміну від цін «вільного» ринку ціни «закритих» ринків формуються за певних специфічних відношень між продавцями та покупцями. При цьому співвідношення, яке об'єктивно складається між попитом та пропозицією на певний товар, суттєво не впливає на ціни. До цін «закритих» ринків можна віднести ціни внутрішньофірмової торгівлі, ціни всередині регіональних економічних угруповань та ціни спеціальних преференційних угод.

Тверді або фіксовані ціни встановлюються у момент підписання контракту та не підлягають змінам у ході його виконання. Ковзні ціни — такі, що фіксуються при укладанні контракту і які надалі можуть бути переглянуті, якщо ринкова ціна певного товару на час його постачання зміниться. Ковзаючі ціни — це ціни, які встановлюються на момент виконання контракту шляхом перегляду базової ціни з урахуванням змін у витратах виробництва, які відбулися за період виконання контракту. Ціни з наступною фіксацією застосовуються при поставках товарів, які мають тривалий термін виготовлення, вартість яких залежить від їхньої якості, а також товарів, ціна на які змінюється під впливом кон'юнктурних коливань.

Ціни нетто — чисті ціни товару за місцем їх купівлі-продажу, тобто ціни, з яких виключені всі знижки та нарахування, що пов'язані з базовими умовами поставки. Ціни споживання — суми витрат покупця, які включають до себе витрати з придбання та використання (експлуатації) товарів.

Ціни зовнішньоекономічної угоди можуть також змінюватися залежно від базових умов поставки. Базові умови поставки — це спеціальні умови, за якими визначаються зобов'язання продавця та покупця з доставки товару та встановлюється момент виконання продавцем своїх зобов'язань із поставки товару, а також визначається момент переходу відповідальності за товар та визначається момент переходу ризику випадкової загибелі або ушкодження товару від продавця до покупця. Базові умови поставки розробляються Міжнародною торговою палатою та мають назву «Міжна­родні комерційні терміни» або скорочено — умови «Інкотермс». Вони періодично переглядаються й випускаються в новій редакції. Зараз діють умови «Інкотермс» 2000 р. Усі терміни поділені на чотири групи (див. табл. 2.4).

До першої групи входить умова «з заводу-виробника», тобто коли продавець надає товари покупцю безпосередньо у своїх приміщеннях, тому ціна «з заводу» є ціною на товар, який покупець забирає зі складу продавця. Відповідно до термінів групи F

продавець зобов'язується надати товар у розпорядження перевіз­ника, якого наймає покупець. До цієї групи входять умови FСА, FАS, FОВ. Ціна FСА складається з прибутку та витрат, які несе про­давець до моменту передачі товару перевізнику. Ціна FАS включає вартість товару та витрати продавця на доставку товару та його розміщення вздовж борту судна. В ціну FОВ входять додаткові витрати продавця на розміщення товару на борту судна. Терміни групи С свідчать про зобов'язання продавця укласти договір перевезення, однак без прийняття на себе ризику випадкової загибелі чи ушкодження товару або будь-яких додаткових витрат після відвантаження товару. Найпоширенішими умовами цієї групи є СFК та СІF. Ціна СРT передбачає оплату продавцем також фрахту, а СІР — ще і страхування. Групу D формують терміни, згідно з якими про­давець несе всі витрати і приймає на себе всі ризики до моменту доставки товару в країну призначення. Наприклад, ціни DAF та DES значно більші, ніж ціна «з заводу», тому що передбачає витрати покупця на поставку товару до місця, вказаного покупцем з або без «очистки» товару для імпорту, тобто оплати митних зборів та податків і отримання необхідних документів для ввезення.

Залежно від рівня інформаційної доступності розрізняють розрахункові ціни та ціни, що публікуються. До цін, що публікуються, як правило, належать довідкові, прейскурантні ціни, біржові котировки, ціни аукціонів, торгів, фактичних угод (або контрактні ціни) і пропозиції великих фірм, а також статистичні ціни. Довідкові (індикативі) ціни — публікуються у друкованих та електронних виданнях. їхнім джерелом є економічні, галузеві газети та журнали, спеціальні бюлетені, фірмові каталоги та прейскуранти. Ціни міжнародних товарних аукціонів — це ціни, що складаються в результаті торгів у заздалегідь обраних місцях публічного продажу (партії) товарів, які були попередньо оглянуті покупцем.

Біржові котировки на відміну від цін аукціонів являють собою ціни спеціально організованого, постійно діючого ринку масових, якісно однорідних, взаємозамінних товарів. Як правило, це ціни на товари, торгівля якими проводиться на товарних біржах. У наш час вони встановлюються майже на 50 видів сировинних товарів. Ціни аукціонів та біржові котировки відображають реальні угоди, а їхня публікація носить регулярний характер за мірою проведення торговельних операцій.

Ціни торгів — це ціни, що існують при спеціалізованій формі торгівлі, яка основана на видачі замовлень на поставку товарів або укладанні підрядів на виробництво певних робіт за заздалегідь оголошеними умовами. Відмінною рисою такої форми торгівлі є наявність декількох продавців і одного покупця, який обирає найвигіднішу пропозицію, в тому числі за ціною.

Ціни фактичних угод (контрактні ціни) відображають дійсний рівень цін на товар певної якості за відповідних умов поставки та платежу. Вони, зазвичай, складають комерційну таємницю і, як правило, не публікуються, а з'являються у друкованих виданнях епізодично, лише за окремими операціями і без надання багатьох суттєвих деталей зовнішньоторговельних угод.

Ціни пропозицій крупних фірм за суттю мають довідковий характер, тому що в процесі торгування знижуються. Однак для багатьох товарів, особливо машин та обладнання, ці ціни є єдиним джерелом інформації про рівень світових цін на цьому ринку.

Статистичні ціни — середня ціна товарної одиниці, яка визначається співвідношенням вартості експорту (імпорту) до обсягу продукції, що була закуплена (поставлена). Вони являють собою статистичний показник руху цін у світовій торгівлі, який розраховується на основі економічної інформації, що міститься в загальних національних та міжнародних статистичних довідниках.

У тих випадках, коли відсутня необхідна інформація, на підставі якої може бути здійснене обґрунтування зовнішньоторговельної ціни конкретної угоди, застосовуються так звані розрахункові цінові показники. На практиці користуються декількома видами розрахунково-цінових показників: індексами експортних та імпортних цін, індексами внутрішніх оптових цін, середньо-статистичними експортними та імпортними цінами.

Індекси експортних та імпортних цін публікуються статистич­ними відомствами різних країн та міжнародними економічними організаціями для широкого кола товарів і товарних груп. Індекси цін — це відносні показники, які характеризують їх зміни за певний період часу.

Поряд з індексами зовнішньоторговельних цін у практиці міжнародної торгівлі використовуються також індекси внутрішніх оптових цін, які регулярно публікуються офіційною статистикою.

Одним із різновидів розрахункових цінових показників є се- редньостатистичні експортні та імпортні ціни. Вони розраховуються на основі даних зовнішньоторговельної (митної) статистики: сумарна вартість товару ділиться на його кількість, в результаті чого формуються показники «питомої вартості товару».

В цілому жоден із згаданих вище показників не може бути визнаний універсальним носієм усієї необхідної цінової інформації, яка відображає всі сторони процесу формування та змін цін світового ринку, тому необхідно їх комплексне використання.

Ціни міжнародної торгівлі (особливо сировинними товарами та напівфабрикатами) регулярно публікуються в загальноекономічній та галузевій статистиці різних країн, а також у виданнях міжнарод­них організацій, причому в останньому випадку інформація оброб­ляється й узагальнюється за єдиною методикою, що забезпечує її порівнянність у товарному, регіональному та часовому аспектах.

7. Методи регулювання міжнародних торгово-економічних відносин

Методи, що застосовують держави для регулювання міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні, які базуються на використанні митного тарифу, та нетарифні, до яких відносять, перш за все, квоти, ліцензії, субсидії, антидемпінгове мито, технічні бар'єри тощо.

Тарифні методи регулювання. Найпоширенішим видом обмежень торгівлі є мито на імпорт. Воно являє собою державний збір, що стягується під контролем митних органів з іноземних товарів, які ввозяться в країну.

Існує два основних види мита: специфічне та адвальорне. Специфічне мито — це мито у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму тощо). Адвальорне мито встановлюється як відсоток від митної вартості товару.

Ставки мита фіксуються у митному тарифі. У вузькому розумінні він являє собою перелік товарів, з яких стягується мито при їх ввезені до країни. Митний тариф систематизовано відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. В широкому розумінні митний тариф розглядається як особливий інструмент зовнішньоторговельної політики і як конкретна ставка мита. Традиційно митний тариф вводиться для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції, але інколи держава йде на обмеження експорту. Введення митного тарифу на експорт має бути доцільним в тому випадку, коли ціна на який-небудь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави та підтримується на рівні нижче світового шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У такому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний засіб для підтримання достатнього рівня пропозиції цих товарів на внутрішньому ринку та обмеження надлишкового експорту субсидованого продукту. Як правило, експортні тарифи використовуються країнами, що розвиваються, та державами з перехідною економікою. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а у США оподаткування експорту взагалі заборонено конституцією.

Митні тарифи є важливим інструментом зовнішньоторговельної політики держави, але їх роль в останні десятиліття поступово зменшувалася. В ході багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ/СОТ було досягнуто значне скорочення тарифних бар'єрів. Зокрема, протягом останнього десятиліття середньозважений рівень імпортного тарифу зменшився в ЄС до 3,6%, США — 3,5%, Японії- 1,5%.

На відміну від тарифних заходів нетарифні методи регулювання міжнародних торговельних потоків у сучасних умовах стають все більш поширеними. За класифікаційною схемою, розробленою секретаріатом ГАТТ/СОТ, сьогодні у світі існує понад 800 видів нетарифних заходів. Найактивніше використовують нетарифні інструменти країни з розвинутою ринковою економікою.

Хоч не існує єдиної загальновизнаної класифікації нетарифних заходів регулювання, їх умовно можна об'єднати в чотири основні групи:

1) група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту з метою захисту певних галузей національного виробництва;

2) група адміністративних формальностей та технічних процедур;

3) група заходів, спрямованих на стимулювання експорту та національного виробництва;

4) група інших супутніх заходів державного регулювання.

Група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту най­більш впливова. Понад 50% всіх заходів нетарифного регулювання належать до цієї групи. Серед них найпоширенішими формами нетарифного обмеження зовнішньої торгівлі є:

— ліцензії та квоти;

— «добровільне» обмеження експорту;

— встановлення мінімальних імпортних цін;

— імпортні депозити;

— імпортні податки;

— компенсаційне мито;

— антидемпінгове мито тощо.

Ліцензування — це метод регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у видачі повноважним органом дозволу (ліцензії) на здійснення протягом певного періоду зовнішньоекономічних операцій з товарами, що ліцензуються. Ліцензії бувають здебільшого двох форм: індивідуальні та генеральні. Індивідуальна (разова) ліцензія — це, як правило, дозвіл на здійснення протягом обмеженого часу однієї зовнішньоторговельної угоди. Генеральна ж ліцензія дає змогу протягом визначеного терміну безперешкодно ввозити/вивозити товари, які необхідно ліцензувати.

Квотування (контингентування) являє собою обмеження в кількісному або вартісному вигляді обсягу продукції, яка дозволяється. до ввезення в країну (імпортна квота) чи вивезення із країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава через уповноважені органи видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції та одночасно забороняє неліцензійну торгівлю.

Від початку 70-х років XX ст. широкого поширення отримала особлива форма кількісних обмежень імпорту — «добровільні» експортні обмеження (ДЕО), коли не країна-імпортер установлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання з обмеження експорту в певну країну. В ході уругвайського раунду переговорів добровільні обмеження експорту були визнані незаконними, але вони все ще існують на практиці. Сьогодні ДЕО називають заходами «сірої зони». У рік створення СОТ існувало майже 200 угод, які належали до такої категорії. Проблема полягає в тому, що угоди «сірої зони» важко виявити, вони не завжди укладаються в письмовій формі і можуть існувати як мовчазні згоди сторін.

Установлення мінімальних імпортних цін передбачає суворе дотримання експортером того рівня цін, який встановлено країною-імпортером.

Імпортні депозити — це форма завдатку, який імпортер повинен внести у свій банк перед закупівлею іноземного товару.

Імпортні податки — це прикордонні податки, які стягуються з товарів при перетинанні митних кордонів країни. До них, наприклад, належать митні збори, пов'язані з оформленням митних документів чи зі здійсненням митного контролю, сплата зборів за перевірку якості товару, торговельні, сезонні, екологічні, портові, аеродромні, статистичні збори, збори за здійснення фітосанітарного контролю тощо.

Компенсаційне мито застосовується у випадку, коли експортер використовує державні субсидії з метою підвищення конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку. Отже, компенсаційне мито накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, і такі імпортні товари завдають шкоду національним виробникам аналогічних товарів.

Ситуація, коли експортер продає свій товар на зарубіжному ринку за ціною, що нижче за нормальну, визнається демпінгом. Демпінг може здійснюватися як за рахунок власних ресурсів фірм-експортерів, так і за рахунок допомоги держави у вигляді експортних субсидій. У міжнародній практиці розрізняють три основні форми демпінгу: постійний, спорадчий та навмисний. Постійний демпінг — це постійний експорт товарів за цінами нижче нормальних. Спорадчий демпінг — епізодичний продаж товару на зарубіжних ринках за заниженими цінами внаслідок його перевиробництва на внутрішньому ринку. Навмисний демпінг — це тимчасове навмисне зниження цін на експортні товари з метою проникнення на зарубіжні ринки чи витіснення конкурентів з них. Існують також інші форми демпінгу, наприклад, взаємний чи зворотний, але вони не отримали широкого поширення в міжнародній комерційній практиці. Якщо використання демпінгових цін призводить до збитків місцевих виробників, і є прямий причинно-наслідковий зв'язок між цими явищами, то держави можуть вводити антидемпінгові заходи (перш за все, антидемпінгове мито), які інколи розгля­даються як бар'єри у зовнішній торгівлі.

Найжорсткішою формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, зокрема торгове ембарго — заборона державою ввезення в певну країну або вивезення з неї товарів. Введення ембарго здійснюється, як правило, з політичних мотивів.

Другу групу нетарифних обмежень складають різноманітні заходи адміністративного характеру та технічні процедури. їх ще називають методами прихованого протекціонізму. Цю групу складають, наприклад, умови проведення митних процедур, встановлення технічних стандартів, санітарних норм, вимоги до упаковки та маркування, екологічні вимоги тощо. В цілому, адміністративні формальності являють собою правила проведення імпортних (експортних) операцій, які обмежують торгівлю між країнами, наприклад, обов'язкове отримання ліцензій на здійснення зовнішньоекономічних операцій, використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання тощо. Технічні бар'єри базуються на тому, що національні адміністративні, технічні та інші норми і правила побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню іноземних товарів, тобто вони спрямовані на дискримінацію імпортних товарів у порівнянні з вітчизняними. До технічних бар'єрів належать, наприклад, встановлення специфічних вимог: стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень, певних вимог щодо упаковки й маркування тощо.

Третю групу заходів нетарифного регулювання формують заходи, спрямовані на стимулювання експорту та національного виробництва. Серед них провідну роль відіграють експортні субсидії. Вони є формою стимулювання вітчизняних експортних галузей. Експортні субсидії — це пільги фінансового характеру, які надає держава експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. В результаті таких субсидій експортери отримують можливість продавати товари на зовнішньому ринку за ціною нижчою, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробнику при його виході на зовнішні ринки) та непрямі (шляхом пільгового оподаткування, кредитування, страхування тощо).

Четверту групу нетарифних заходів регулювання складають різноманітні інструменти макроекономічного регулювання, які опосередковано впливають на міжнародну торгівлю, наприклад, валютні обмеження, правила ввезення та вивезення капіталу, податкова політика, заходи організаційно-інформаційного забезпечення розвитку зовнішньоекономічних відносин тощо.

Відповідно до правил ГАТТ/СОТ нетарифні обмеження забороняються, але зазвичай із загального правила є виключення чи спеціальні режим