2015-10-22
1222
Регіональний підхід полягає в групуванні країн за географічною ознакою. Виокремлюються великі регіони, які містять компактно розташовані країни, що мають спільні риси в природних умовах, особливостях істеричного і культурного розвитку. Такими регіонами є:
1. Західна Європа, що включає економічно розвинені країни — Німечину, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірландію, Ісландію, Норвегію,, Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію Італію, Іспанію, Грецію, Португалію і декілька держав-карликів. Цей регіон. в свою чергу, поділяється на власне Західну, Північну й Південну Європу.
2. Центральна Європа включає колишні європейські соціалістичні країни за межами СРСР: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Сербію та Черногорію, Хорватію, Словенію, Боснію. Македонію, Албанію.
3. Східна Європа складається з України, Росії, Білорусі, Молдови Естонії, Латвії і Литви.
4. Південно-Західна Азія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сірію. Ліван, Ізраїль, Саудівську Аравію, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати. Йемен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузію, Вірменію, Азербайджан.
|
|
|
5. Центральна Азія виокремилася на просторі колишніх азіатських республік СРСР: Казахстану, Узбекистану, Киризстану, Туркменії, Таджикистану.
6. Південну Азію складають Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.
7. Далекий Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея, Монголія.
8. Південно-Східна Азія складається з В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі Таїланду, М'янми, Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Філіппін, Брунею.
9. Австралія і Океанія — це Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.
10. Північна Африка об'єднує такі арабські держави: Єгипет, Судан.
Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.
11. Західна Африка має досить строкатий склад; найбільші країни цього регіону — Малі, Нігер, Чад, Центральноафриканська республіка, Сенегал, Буркіна-Фасо, "Гвінея, Гана, Кот-д'Івуар, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Ангола.
11. Східна Африка: Ефіопія, Еритрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.
12. Південна Африка: Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Намібія, Лесото.
13. Північна Америка: США, Канада, Мексика. За іншою класифікацією Мексику відносять до регіону «Латинська Америка», з яким вона тісніше зв'язана за мовно-культурними й історичними ознаками.
14. Латинська Америка сполучає країни, переважна більшість яких колись була в колоніальній залежності від Іспанії, тому офіційною мовою тут є іспанська; Бразилія розмовляє португальською. Склад регіону: Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана, Сурінам, Французька Гвінея.
|
|
|
До цього регіону окремою підгрупою входить Карибський басейн, найбільші країни якого — Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська республіка, Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панама. Як вже говорилося, до Латинської Америки природно належить і Мексика [23,с.27-~28].
Наведена схема є найпоширенішою, але не єдиною. Сьогодні виокремлюють Азіатсько-Тихоокеанський регіон — величезний простір, що включає Східну і Південно-Східну Азію, Австралію й Океанію, східні регіони Росії й * країни Північної й Південної Америки, що тяжіють до Тихого океану. Цей регіон визначається прискореним динамізмом економічного розвитку.
3.Критерії типологічного підходу до класифікації країн світу
Типологічний підхід до класифікації країн світу враховує, перш за все, дві основні характеристики: показники рівня економічного розвитку і соціально-економічну структуру країни. Крім того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, ступінь відкритості економіки, орієнтація на демократичні перебудови.
Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн:
♦ індустріально розвинуті;
♦ країни з перехідною економікою;
♦ країни, що розвиваються.
В останній групі виокремлюються дві підгрупи — нові індустріальні країни й найменш розвинені країни.
До індустріально розвинутих країн належать всі країни Західної Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США,
Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Ізраїль. Іноді до цієї групи додається ще Південно-Африканська Республіка (ПАР). Тут також виокремлюється підгрупа найрозвиненіших країн — «Велика Сімка»: СІЛА. Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Частка індустріально розвинутих країн у сукупному ВНП країн світу становить 54%, в тому числі частка «Сімки» — 46% [54,с.26]. Останнім часом групу індустріально розвинутих країн називають «Золотим мільярдом». Мільярдом — через те, що вкупі населення цих країн становить приблизно мільярд жителів, а золотим — через високий рівень розвитку економіки.
Країни з перехідною економікою — це колишні соціалістичні країни, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них — країни СНД. Естонія, Латвія, Литва, країни Центральної Європи. Доречно до цієї групи відносити й Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що розвивається. Проте, якщо зважити що Китай почав економічну перебудову раніше, ніж пострадянські держави і досяг у цьому вражаючих зрушень, слушно його включити саме у другу групу країн.
Країни, що розвиваються, складають дуже строкату, неоднорідну групу. Вони сильно відрізняються одна від одної за розмірами, економічним потенціалом і темпами розвитку. Є, втім, одна риса, що їх об'єднує: більшість з них — колишні колонії. Крім того, доневадна майже всі вони сильно відставали від розвинутих країн за економічним розвитком.
Наприкінці XX ст. розпочалося швидке зростання темпів розвитку країн, які увійшли до стадії індустріалізації. Це так звані нові індустріальні країни. Чіткого визначення складу цієї підгрупи немає; найчастіше до неї включають Бразилію, Мексику, Аргентину, Республіку Корею, Сінгапур. Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Інколи додають сюди також Індію; проте дуже низький душовий показник ВВП цієї країни відрізняє її від інших НІК, тому, мабуть, доцільно її виокремити як самостійний тип.
Інша підгрупа країн, що розвивається, складається з найменш розвинутих країн, які не спрямовані здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. їх частка в сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї підгрупи належить 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці. Це, зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія. Ангола, Сомалі, Судан, Чад та ін. В Азії — Афганістан, Бангладеш, Непал. М'янма, Йемен, Лаос. В Латинській Америці — Гаїті.
|
|
|
Класифікація ООН, що виділяє три типи держав, досить умовна. Вона більше спирається на історичні традиції, ніж на сучасні реалії. Деякі з країн, що розвиваються, за світовими економічними показниками випереджають країни, що традиційно вважаються розвинутими. Так, за абсолютним обсягом ВВП Бразилія в 7 раз перевищує показник своєї колишньої метрополії — Португалії; до того ж, вона має більш розвинуту індустрію. інфраструктуру; правда, вона вдвічі поступається Португалії за душовим показником (відповідно 5 тис. і 10 тис. дол.). Але, наприклад, країни Перської затоки в декілька разів перевищують за цим показником і Португалію, і Грецію, й Іспанію.
4. Вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки
Вище вже зверталася увага на те, що в групі розвинутих країн (як і в інших групах) є значні перепади в рівнях розвитку. Досить хоча б порівняти економічні потенціали першої трійки (США, Японія, Німеччина) з трійкою аутсайдерів (Португалія, Греція, Іспанія); розрив за душовими показниками ВВП між ними двох- і трикратний. Проте є такі специфічні риси, що об'єднують ці країни в суцільну групу розвинутих. Цікаво, що протягом майже всього XX сторіччя склад «клубу розвинутих» практично не змінився (вже відзначалося, що не можна ставити знаки рівняння між ОЕСР і групою розвинутих держав).
Головним формальним показником, що відокремлює розвинуті країни від інших, є розмір ВВП на душу населення. Наприкінці 90-х років минулого століття він становив у середньому (за паритетом купівельної спроможності валют) 21,5 тис. доларів, тоді як країн, що розвиваються, — 3,2 тис, для країн з перехідною економікою — 5,5 тис [23, с 58]. Якщо не брати до уваги невелику групу нафтодобувних країн і «східноазіатських драконів», то жодна з країн, що розвивається, не досягає за цим показником рівня навіть Португалії, де він складає 10,8 тис. дол.
|
|
|
Високий показник ВВП є наслідком тривалого розвитку економічних відносин, стадії якого у часі випереджали стадії розвитку інших країн. За способом виробництва розвинуті країни йдуть попереду вже понад півтисячоліття. Така ситуація обумовлена історико-економічними обставинами. Вже в XIII-XIV ст. в Північній Італії (Генуя, Венеція, Флоренція) значно пожвавилася зовнішня, так звана левантійська, торгівля Середземним морем. Італійські купці були торговельними посередниками між багатим на той час арабсько-візантійським Сходом та феодальною Європою. Торгівля дуже збагатила італійське купецтво і спричинила поштовх для економічного розквіту північноіталійських міст та подальшому розвитку економічних відносин. Перша в світі біржа виникла у Венеції; тут також була розпочата техніка банківської справи та комерційного обміну. Венеціанці розробили сучасну систему бухгалтерії (просту й подвійну) й систему державного боргу.
В XIV-XV ст. відбувається розквіт північноєвропейської, так званої ганзейської, торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговельний союз — Ганзу, який здійснював успішну торгівлю із внутрішніми німецькими державами, скандинавськими країнами, Новгородом та Лондоном.
Третій торговельний шлях йшов вздовж Рейну, він сполучав ганзейську й левантійську торгівлі. На цьому шляху набули швидкого розвитку міста Брюгге, Кьольн та інші. Розширюють діяльність ярмарки, на яких сходяться товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше значення мали Шампанські ярмарки на півночі Франції.
Розквіт торгівлі підготував підґрунтя для подальшого розвитку економічних відносин ще в надрах феодальної Європи. Транс'європейські торговельні зносини поступово зближували народи цього регіону, формували національні ринки, частки яких вже постійно орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формувалися торговельні традиції й стандарти загальноєвропейського значення. Зміцненню торговельних відносин певною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскільки християнство опанувало майже всю Європу.
Розвиток торгівлі, зростання міст як торговельних і ремісничих центрів прискорили виникнення й поширення капіталістичної мануфактури. Після торгівлі це був черговий важливий етап в розвитку продуктивних сил Західної Європи, який зміцнив її економіку досить суттєво. Мануфактура особливо успішно в XIII-XV ст. упроваджувалася в суконній та металургійній галузях. Найрозвиненішим промисловим районом у ті часи була Північно-Західна Європа — Фландрія, Брабант, частина Північної Франції, які входили до Нідерландів.
Розклад феодальних відносин, який посилився в XVI ст., зміцнення абсолютизму і особливо великі географічні відкриття надали нового поштовху розвиткові продуктивних сил європейських країн. З перенесенням торговельних шляхів на океанічні простори зростає економічна могутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії. Обсяги торгівлі збільшуються у багато разів, виникають потужні торговельні компанії для торгівлі з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а незабаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже в XVI ст. виникла товарна й фондова біржа, на якій здійснювалися міжнародні операції з векселями, облігаціями державних позик, колоніальними товарами та валютою. В XVII ст. торговельною столицею світу стає Амстердам, з другої половини XVII ст. і в XVIII ст. зростає торговельна роль Лондона.
В епоху абсолютизму монархи країн Європи, особливо Франції, Іспанії та Англії заохочували розвиток промисловості, підтримували мануфактури й торговельні компанії, надавали їм різноманітні пільги в руслі політики меркантилізму. До середини XVIII ст. мануфактурне виробництво було пануючою формою промисловості в Західній Європі, тоді як на Сході виробництво знаходилося на ремісничій стадії. В цей час економічна перевага Заходу над Сходом вже була очевидною; вона втілилася в політичну і військову перевагу, що призвело до формування величезних колоніальних імперій.
До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який розпочався в Англії з середини XVIII ст., а невдовзі перекинувся до Франції. Нідерландів, Бельгії, Австро-Угорщини, інших країн Європи та Північної Америки. Перехід від мануфактури до машинного виробництва в десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий період часу. Це мало вирішальне значення для затвердження економічної переваги над рештою країн світу. Технічне переозброєння економіки відбувалося нерівномірно серед країн Європи, проте в більшості з них воно завершилося до останньої чверті XIX ст., тоді як в країнах Африки, більшості азіатських країн та в деяких латиноамериканських країнах комплексне впровадження машинних засобів виробництва розпочалося лише з середини XX ст. Таким чином, в технічному відношенні розвинуті країни випередили «третій світ» майже на століття.
Промислова революція завдяки інтенсивному розвитку комунікацій (залізниці, автомобілі, зв'язок) сприяла ще більшому економічному зближенню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітряного транспорту). Таким чином, створювалися умови для економічної інтеграції розвинутих країн і поширення єдиного способу виробництва.
Наприкінці XIX ст. завершився промисловий переворот в Росії. Аграрна реформа 1861 p., а потім Столипінська реформа сприяли швидкій капіталізації економіки. В 1900-1913 pp. Російська імперія мала найвищі в Європі показники зростання промислової продукції. Вона посідала п'яте місце в світі за обсягом ВВП, і хоча душові показники російської економіки були значно нижче, ніж в західноєвропейських країнах*, все ж таки Російська імперія знаходилася в групі розвинутих. Після революції 1917 р. здійснилася докорінна зміна способу виробництва, й економіка СРСР розвивалася іншим шляхом.
Єдиною країною, яка стала розвинутою, так би мовити, на власному підґрунті, є Японія. Визначальною подією для її економічного розвитку стала «революція Мейдзі» 1868 p., яка скасувала феодальні порядки розчистила шляхи до ринкових відносин. Незважаючи на традиційну багатовікову підозрілість японців до іноземців, японська буржуазія швидко засвоювала передову технологію США та Європи і вже на початку XX ст. Японія перетворилася на індустріальну державу, хоча промисловий переворот остаточно звершився тут тільки після Першої світової війни.
Економічна перевага розвинутих країн в певній мірі підживлювалася ресурсами їх колоній. Колоніальні імперії утворили Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеччина, США. Завдяки колоніям розвинуті країни мали дешеву сировину та монопольне положення на ринках збуту своїх товарів. Проте, мабуть не слід трактувати економічну політику метрополій відносно їх колоніальних володінь однозначно негативно. Об'єктивний хід розвитку світової економіки вимагав будівництва промислових об'єктів, створення виробничої інфраструктури на території залежних країн з метою ефективнішого використання ресурсів. Так, наприклад, в Індії, що була колонією Англії, вже в першій половині XX ст. була досить густа залізнична мережа, вироблялися локомотиви, вагони, рейки, інша металева продукція, були побудовані електростанції. Поступово ефект експлуатації колоній знижувався; під впливом науково-технічної революції споживання сировини відносно скоротилося і її значення для виробництва суттєво впало. Витрати на утримання адміністративного апарату й війська в колоніях все менше покривалися вигодами від експлуатації місцевих ресурсів. Тому колоніальні імперії розпалися не тільки завдяки визвольному руху пригноблених народів, не тільки під впливом активізації демократичних сил в самих метрополіях, але й тому, що експлуатація колоній стала невигідною економічно.
Науково-технічна революція надала нового імпульсу для економічного розвитку найрозвиненіших країн. Науково-технічний прогрес виходить і розповсюджується саме з цих країн, бо вони мають для цього і необхідні матеріальні ресурси, і розвинений науковий потенціал. Під впливом НТП відбувається ще чіткіше розмежування розвинутих країн та аутсайдерів. Якщо за показниками ВВП, промислового виробництва в цілому розбіжності подекуди згладжуються, то технологічний розрив збільшується. В епоху переходу до постіндустріальної стадії розвитку це має вирішальне значення.
З другої половини XX ст. значно посилилися інтеграційні процеси, в першу чергу, — серед індустріально розвинутих держав. Успішна еволюція західноєвропейських країн в межах Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найефективніша саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС показав, що в процесі інтеграції здійснюється зближення, вирівнювання основних економічних параметрів країн-членів. Особливо це видно на прикладі Греції, Португалії, Іспанії та Ірландії, які ще в 50-х роках помітно відставали від «класичних» індустріальних держав як за 
абсолютними, так і за душовими показниками. Тепер же їх належність до групи розвинутих країн не викликає сумніву.
Спільність історико-економічного розвитку — це, так би мовити, зовнішнє середовище, в якому формувалася група розвинутих держав. Внутрішнє середовище обумовлено способом виробництва. Для усіх країн цієї групи притаманний високий рівень розвитку товарного виробництва і ринкових відносин. Товарні відносини поширюються і на робочу силу. Важливою рисою цього способу виробництва, який багатьма дослідниками й політиками традиційно зветься капіталістичним, є відсутність неекономічного принудження. Економічні процеси регулюються товарно-грошовими відносинами. Головною метою виробництва стає одержання прибутку.
Ці риси характеризують ринкові відносини в цілому; ринкова економіка сьогодні панує в переважній більшості країн світу й функціонує за механізмом, основи якого були покладені ще в XV-XVI ст. Проте розвинуті країни відрізняються вищим ступенем зрілості ринкових відносин. Як вже вказувалося, в їх економіці відбувається процес концентрації виробництва й капіталу, панування олігополій, переростання національних монополій в транснаціональні, утворення транснаціональних банків.
Переважна більшість ТНК має свої штаб-квартири в розвинутих країнах. В 1999 р. загальна кількість ТНК в світі становила близько 60 тис, а кількість їх зарубіжних філій — 600 тис, їх накопичені зарубіжні інвестиції дорівнювали 4,8 трлн. дол., а глобальні активи — 17,7 трлн. дол. ТНК сьогодні контролюють близько половини світового промислового виробництва, дві третини міжнародної торгівлі, чотири п'ятих світового банку патентів і ліцензій [23, с 62].
Розвинуті країни практично контролюють світові фінансові ринки. їх частка на ринку акцій становила в 2000 р. 93%, на ринку боргових цінних паперів — 94%. Вони ж є й основними кредиторами; тільки на Японію в 90-х роках приходилося понад 50% наданих міжнародних кредитів. Найбільші ТНБ мають своє походження тільки з розвинутих країн.
Вже відзначалося, що для постіндустріального етапу розвитку економіки особливо важливе значення має випереджаючий розвиток інформаційних систем. Частка інвестицій в інформаційні й комунікативні технології розвинутих країн з кожним роком зростає і становить (в % до ВВП) від 5,0 в Японії та Італії, до 7,7 в Швеції.
Найвизначальнішою рисою, що найпомітніше відрізняє розвинуті країни від інших, є високий рівень розвитку соціальні сфери. Це має вираження у високих середніх доходах населення, значних витрат на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, охорону довкілля. При цьому важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби і рівня доходів досить виразна останні десятиліття. В цілому по розвиненим країнам в період 1970-1997 pp. середньомісячний доход на людину виріс майже в 2 рази (з 950 до 1875 дол.), а середньомісячна заробітна плата — в 1,6 рази (з 1500 до 2425 дол.). особливо швидко ці показники зростали в Японії (відповідно в 2,6 та 2,5 рази), Греції (2,1 та 2,0), Португалії (2,0 та 2,0). Підвищення середнього рівня доходу в розвинутих країнах супроводжується поступовим скороченням розриву між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. За цей же період розрив між 10% найбагатших і 10% найбідніших в цілому по групі країн скоротився від 14,0 до 10,0 разів; по США скорочення становило від 26,7 до 19,0, в Японії — від 10,0 до 7,1, в Швейцарії — від 7,8 до 5,4 разів.
Соціальні витрати держави в усіх розвинутих країнах збільшилися за 1970-1977 pp. втричі, в тому числі на освіту в 2,8 рази, на охорону здоров'я — в 3,1 рази.
Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може слугувати так званий індекс розвитку людини (ІРЛ). Він розраховується як зважена сукупність душових показників доходу, заробітної плати, купівельної спроможності населення («споживчий кошик»), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують.
Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість в розвинутих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як в найменш розвинутих країнах — тільки з 4 Ідо 63 років.
Високий рівень життя в розвинених країнах є слідством як потужного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соціальній сфері. В залежності від ролі уряду, профспілок, роботодавців в господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку: ліберальна, корпоративістська, соціально-ринкова; кожна з них має свої різновиди по окремим країнам.
Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, в меншій мірі також Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур в механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняльно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкість поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються, в перш чергу, на професійних якостях робітника: кваліфікації, освіти, сумлінній праці. Сказане не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не грають ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання — Американська федерація праці — Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нараховує понад 13 млн. членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і таке інше. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін в країні, зайнятість тощо. В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати, вищий, ніж в більшості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з. підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.
Корпоративістська модель передбачає більш активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративізму. В основі моделі полягає ідея соціального партнерства між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспілки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготовку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить великі; в Швеції, наприклад, вони складають до 29% доходів трудового населення. В скандинавських країнах рівень бідності — найнижчий в групі розвинутих країн. Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або так званої шведської моделі є високий рівень захищеності трудівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). В той же час значні, кошти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях в разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штаб робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, — потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти виникають рідко. Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; частка Швеції в світовій економіці поступово знижується.
Різновидом корпоративістської моделі є ієрархічний корпоративізм. Він притаманний Японії, тому одержав ще назву японської моделі. її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики. Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма його тримає на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми ситуаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, в свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Так, в деяких японських фірмах молода людина, що хоча оженитися, питає поради на це у свого боса; так вимагає етикет. Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, «гуртки самоосвіти». На це витрачаються значні кошти від держави й фірм.
Соціально-ринкова модель розвитку притаманна Німеччині. Найхарактернішою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, тимчасово — й постійно безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цій політиці уряд користується підтримкою підприємців і взагалі заможного населення.
5.Місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці .
Як вже зазначалося, докорінна ламка економічних основ в процесі реформування супроводжувалася глибоким падінням обсягів виробництва, соціально-економічною кризою. Вихід з кризового становища в різних країнах відбувався неодночасно; першими з нього вийшли країни, що раніше розпочали реформування. Україна однією з останніх подолала спад виробництва. На економічний розвиток країн СНД, особливо Росії та України, негативний вплив мала валютно-фінансова криза в серпні 1998 p., яка розпочалася в Південно-Східній Азії. Ця криза спровокувала «втечу капіталу» з наших країн.
Ось якою була динаміка економічного розвитку деяких країн з перехідною економікою в 90-х роках. З даних таблиці видно, що країни так званої «Вишеградської четвірки» (Польща та Угорщина) в 90-х роках вже мали позитивний приріст ВВП, подолавши труднощі перехідного періоду ще в 1989-1992 pp. Економіка інших країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія) розвивалася повільніше и нерівно; в цих країнах умови перебудови економіки й пов'язані з ними проблемами подібні до країн СНД. Азіатські республіки Закавказзя й Середньої Азії після найглибшого падіння обсягів виробництва в 1991-1993 pp. поступово вирівнювали свою економіку, починаючи з другої половини 90-х років; проте дореформені рівні виробництва тут ще не досягнуто. Найскладніша ситуація з відбудовою господарства мала місце в Молдові й Україні; перелом на краще тут розпочався лише з 2000 року.
Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стале істотне падіння абсолютних розмірів ВВП в усіх країнах, окрім Китаю. Відновлення дореформеного рівня відбулося в Польщі в 1994 році, трохи пізніше — в Чехії, Словаччині, Угорщині й Словенії. Решта країн не досягла рівня ВВП, що був напередодні реформ. Так, в 2000 р. сукупній': ВВП країн СНД становив лише 66%, а продукція промисловості — 60 від рівня 1991 року. Відповідні значення для сільського господарства становили 72%, роздрібного товарообороту — 76%, платіжних послуг — 32°.:. перевезень вантажів — 24%. Інвестиції в основний капітал скоротилися дг 33% від рівня 1991 року.
Наведені цифри свідчать про досить низький рівень душового показника ВВП в країнах з перехідною економікою; це є ознакою недорозвинутості економіки й невисокого рівня життя населення. Можна порівняти: найнижчий душовий показник ВВП серед розвинутих країн має Португалія — 15800 дол.; найвищий показник серед країн з перехідною економікою має Чехія — 12900 тис. Отже, навіть відносно благополучні постсоціалістичні країни не дотягують до рівня «найбіднішої» розвинутої країни.
За економічним потенціалом, характером реформування й відносним рівнем розвитку зарубіжні країни з перехідною економікою можна розподілити на такі групи:
1. Китай, Росія — держави з величезними природними й людськими ресурсами, зі значним виробничим потенціалом і великими абсолютними розмірами ВВП;
2. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія — країни ЦСЄ, які просунулися найдальше шляхом реформування; мають відносно високий рівень ВВП на душу населення (8500-12900 дол.);
3. Естонія, Латвія, Литва — пострадянські республіки, що не входять до СНД; серед колишніх республік СРСР мають найбільш позитивні результати реформування і середній рівень ВВП на душу населення (7200-10000 дол.);
4. Румунія, Болгарія, Хорватія, Сербія й Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія — країни ЦСЄ з менш розвинутою економікою й низьким душовим рівнем ВВП (від 1700 дол. в Боснії та Герцеговині до 6200 дол. в Болгарії);
5. Білорусь та Казахстан — країни СНД з середнім економічним потенціалом та душовим рівнем ВВП дещо нижче середнього (5000-7500 дол.);
6. З даних таблиці видно, що країни так званої «Вишеградської четвірки» (Польща та Угорщина) в 90-х роках вже мали позитивний приріст ВВП, подолавши труднощі перехідного періоду ще в 1989-1992 pp. Економіка інших країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія) розвивалася повільніше і: нерівно; в цих країнах умови перебудови економіки й пов'язані з ними проблемами подібні до країн СНД. Азіатські республіки Закавказзя й Середньої Азії після найглибшого падіння обсягів виробництва в 1991-1993 pp. поступово вирівнювали свою економіку, починаючи з другої половини 90-х років; проте дореформені рівні виробництва тут ще не досягнув Найскладніша ситуація з відбудовою господарства мала місце в Молдог: й Україні; перелом на краще тут розпочався лише з 2000 року.
Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стало істотне падіння абсолютних розмірів ВВП в усіх країнах, окрім Китаю. Відновлення дореформеного рівня відбулося в Польщі в 1994 році, трохи пізніше — в Чехії, Словаччині, Угорщині й Словенії. Решта країн не досягла рівня ВВП, що був напередодні реформ. Так, в 2000 р. сукупний ВВП країн СНД становив лише 66%, а продукція промисловості — 60% від рівня 1991 року. Відповідні значення для сільського господарства становили 72%, роздрібного товарообороту — 76%, платіжних послуг — 32%. перевезень вантажів — 24%. Інвестиції в основний капітал скоротилися ж 33% від рівня 1991 року.
Грузія, Азербайджан, Вірменія, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан. Таджикистан, Молдова — країни СЫД з невисоким рівнем економічного розвитку й низьким душовим показником ВВП (1500-4600 дол.);
6. В'єтнам і Монголія — азіатські країни зі значними природними ресурсами, але з дуже низьким душовим показником ВВП (1780-1950 дол.). Коротко розглянемо особливості окремих груп країн.
Китай і Росію зближує великий і різноманітний потенціал природних ресурсів, значні (особливо в Китаї) резерви робочої сили, в тому числі (особливо в Росії) висококваліфікованої, потужна індустріальна база, великі обсяги сільськогосподарського виробництва. Обидві країни мають розвинений авіакосмічний комплекс, військово-промисловий комплекс, науково-технічну базу, ядерну зброю. Водночас рівень продуктивності праці, рівень життя населення значно поступаються досягненням розвинутих країн.
Поряд зі спільними рисами в економіці Китаю і Росії є суттєві розбіжності. Головна з них полягає в тому, що Китай протягом останніх двох десятиліть демонстрував надзвичайно високі темпи економічного росту, в той час як в Росії у 80-х роках спостерігалася стагнація, а в 90-х роках — глибоке економічне потрясіння, криза, яка відкинула її на декілька десятиліть назад. За розрахунками ВВП, здійсненими на основі купівельної спроможності валют (а не за поточними курсами, як звичайно), Китай вже посідає друге місце в світі після США, випереджаючи Японію на 1 трлн. доларів. Росія за цим показником має десяте місце. Відповідно до світового валового продукту (СВП) частка Китаю становить 10,4%, частка Росії — 2,6%.
Поступаючись Китаю за чисельністю населения і обсягом виробництва, Росія має перевагу в природно-ресурсній базі. Маючи найбільшу в світі площу території, Росія зосереджує 13% світових розвіданих запасів нафти, 36% природного газу, 12% вугілля. Сьогодні її частка у світовому видобутку нафти становить 15%, газу — 31%, вугілля — 12%. Загальна вартість балансових запасів корисних копалин Росії оцінюється у 28,6 трлн. доларів, а прогнозні запаси — в 3-4 рази більше. Росія має велику площу сільськогосподарських угідь і обсяжні лісові простори. Науково-технічний потенціал Росії, що створювався протягом більш як півстоліття, сьогодні поки що розвиненіший і сучасніший за китайський. Росія швидше пройшла стадію індустріалізації і має структуру економіки, що наближається до постіндустріальних країн. Це видно з таблиці:
Щоправда, в Росії в 90-х роках відбулося масове закриття промислових підприємств і скорочення виробництва, особливо обробних галузей, і це в певній мірі відбилося на зниженні частки промисловості у ВВП. Поступово Росія відновляє свій економічний потенціал, але в найближчі роки вона чи вряд досягне рівня 90-го року і скоротить відстань від Китаю та розвинутих країн. Втім, великі запаси паливних ресурсів та інших стратегічних корисних копалин, поки що міцні позиції на світовому ринку зброї і деяких видів авіакосмічної продукції забезпечують Росії приток іноземної валюти, що сприяє відбудові господарства.
Росія й Китай є найбільшими й економічно найсильнішими державами серед країн з перехідною економікою. Докладніше про них буде йти мова у додатку 5.
В країнах Центральної і Східної Європи радикальні реформи розпочалися в 1989-1991 pp.
Сприятлива динаміка макроекономічних показників більшості країн ЦСЄ свідчить про реальні наслідки реформ в цих країнах. Характерними для цих країн стають пожвавлення, економічне піднесення, швидкі темпи розвитку зовнішньої торгівлі. До речі, важливими чинниками економічного зростання стають внутрішній попит і внутрішні інвестиції.
Слід також відзначити істотний внесок у процес зростання приватного сектора, частка якого помітно зросла. Зокрема, якщо до реформування приватний сектор становив в економіці Болгарії 3%, то в середині 1990-х років він досяг 25%. В економіці Польщі частка приватного сектору збільшилася з 30% до двох третин.
Змінюється структура економіки країн ЦСЄ. Якщо раніш національні економіки цих країн орієнтувались на сільське господарство, видобуток сировини і виробництво товарів низького ступеню наукоємкості, то в ході реформування істотно зростає частка готової конкурентоспроможної продукції промисловості на рівні світових високих стандартів технології. Якщо, наприклад, експорт Росії в цей період складався на 90% з сировини, то експорт Чехії на 90% — з промислової продукції, більша частина якої — це наукомістка продукція. Швидкими темпами розвиваються в регіоні туризм (Чехія, Угорщина, Болгарія), інші складові нематеріальної сфери. Визнання успіху країн ЦСЄ у проведенні ринкового реформування економіки є прийняття в 1995-1996 pp. Чехії, Угорщини та Польщі до ОЕСР, а в 2004 році - до ЄС.
Уявлення про структуру економіки країн ЦСЄ дає наведена таблиця.
За характером, структури національних економік згаданої групи країн їх справедливо відносять до постіндустріальних держав. Особливо вражають показники щодо частки нематеріального виробництва. Вона в наведеній таблиці є досить значна, особливо в Словаччині.
Промисловість країн цієї групи характеризується незначною часткою видобувних галузей. Обробна промисловість ще з часів соціалістичного періоду була досить непогано розвинута, особливо металургія, машинобудування, хімічна, нафтопереробна та фармацевтична. Найбільш характерною в цьому плані є Словенія.
За характером структури національних економік згаданої групи країн їх справедливо відносять до постіндустріальних держав. Особливо вражають показники щодо частки нематеріального виробництва. Вона в наведеній таблиці є досить значна, особливо в Словаччині.
Промисловість країн цієї групи характеризується незначною часткою видобувних галузей. Обробна промисловість ще з часів соціалістичного періоду була досить непогано розвинута, особливо металургія, машинобудування, хімічна, нафтопереробна та фармацевтична. Найбільш характерною в цьому плані є Словенія.
В ході перетворень відбулись істотні зрушення в структурі промисловості. Зокрема, була проведена помітна конверсія національної економіки Словаччини, до 70% всієї промисловості якої становив військово-промисловий комплекс. У відповідності до вимог світового ринку наукомістке виробництво, зокрема, електронна й електротехнічна промисловість зробили новий крок у своєму розвитку в Угорщині і Чехії. Транспортне машинобудування і автомобілебудування отримало новий поштовх у своєму розвитку в Угорщині, Чехії, Польщі. Спостерігається розвиток легкої промисловості (виробництво текстилю, одягу, взуття). Одним з найбільш конкурентоспроможних експортних секторів економіки цих країн залишається харчова промисловість, продукція якої надходить на ринок країн Західної Європи та країн СНД.
У сфері нематеріального виробництва найбільші доходи дають туризм та фінансові послуги.
Всі країни групи, що розглядається, мають розвинуту систему транспортних комунікацій, яка інтегрована в загальноєвропейську систему транспортних зв'язків. У сфері енергетики відчувається певна залежність від імпорту (зокрема, з Росії). Більшість електроенергії Польщі виробляється на вугільних електростанціях, які завдають великої шкоди навколишньому середовищу.
Можна сказати, що макроекономічні показники країн групи відзначаються своєю стабільністю. Про це свідчать дані наведені нижче в таблиці.
Отже, макроекономічні показники країн ЦСЄ вирізняються стабільністю. Більшості з цих країн притаманним є стійке піднесення економіки. Успішність економічних перетворень, стабільність народного господарства, відносно невисока вартість робочої сили, політична стабільність та інше створюють сприятливу атмосферу для припливу іноземного капіталу, що знову ж таки слугує могутнім імпульсом для соціально-економічного прогресу, прискорення процесу інтегрування цих країн в європейські та світові структури. В цих країнах діють численні філії і дочірні компанії провідних світових ТНК. Щодо припливу іноземного капіталу в ці країни лідером є Польща.
Країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва) знаходяться на другому місці після Вишеградської групи і Словенії залежно від ступеня ринкових перетворень. Ці країни також відрізняються високою політичною стабільністю, демократичним характером реформування всієї системи суспільних відносин.
Свого часу країни Балтії спеціалізувалися на реекспорті російської сировини на Захід через свої морські порти. Експорт нафти і металу, зокрема, на початку 1990-х років становив 30-45% всього експорту Естонії і Литви. Латвія надавала і продовжує надавати оффшорні послуги російським підприємцям, внаслідок чого приблизно половина всіх банківських депозитів країни належить російським резидентам.
Триваюче нині економічне піднесення в цих країнах пов'язане не лише із зовнішніми чинниками, але й з збільшенням внутрішнього попиту та інвестицій. Реформи, які зазнали поразки у більшості колишніх республік СРСР, в країнах Балтії дали очікувані результати.
Швидко і продумано була здійснена приватизація. Зокрема, програма масової приватизації передбачала передачу у приватну власність всіх колишніх державних монополій за винятком Італійської АЄС, яка виробляла 60% електроенергії країни. До 2000 р. практично вже не повинно було залишатись державних підприємств за винятком тих, збереження яких в руках держави визнавалось життєво необхідним. В Естонії на середину 1990-х років приватизація практично повністю завершена в промисловості, фінансовому секторі та у сфері послуг. Нині частка приватного сектора у ВВП країни становить майже 70%.
Характеристика структури економіки країн Балтії представлена в наведеній таблиці.
Дані наведеної таблиці показують, що сільське господарство відіграє в цих країнах більшу роль, ніж в країнах Вишеградської групи і Словенії.
Однак структура промисловості нагадує аналогічну структуру промисловості провідних країн ЦСЄ: незначна питома вага видобувних галузей; в обробній промисловості пріоритетними є машинобудування, особливо транспортне (виробництво залізничного рухомого складу в Латвії, суднобудування в Литві), нафтохімічна, виробництво електроустаткування, продукції електронної промисловості тощо. В той же час наукоміст-кість продукції промисловості цих країн поки що є невеликою.
Взагалі в інфраструктурі країн Балтії робляться значні капіталовкладення. Зокрема, передбачено будівництво тунелю між Таллінном і Гельсінкі. швидкісних автомобільних і залізничних шляхів, реконструкція портів і аеропортів. Енергоресурсами в цілому забезпечена лише Литва, на території якої знаходиться АЕС. А Латвія і Естонія досить сильно залежать від імпорту енергоресурсів, на які припадає майже 50% всього імпорту цих країн.
Зовнішня торгівля країн Балтії орієнтується на ЄС, в основному на Фінляндію і Швецію. Налагоджені зовнішньоекономічні зв'язки з Північио-Західним регіоном Росії, а також з Україною.
Уявлення про основні макроекономічні параметри розвитку країн Балтії дає наведена нижче таблиця.
Дані наведеної таблиці свідчать, що країни Балтії мають досить високі темпи економічного зростання. Особливо це стосується Естонії. Такі високі темпи досягнуто завдяки чіткому і послідовному курсу справді ринкового реформування економіки, завдяки рішучості і одностайності команд реформаторів. Саме курс на повну відкритість і лібералізацію економіки приваблює в Естонію численні інвестиції, особливо фінські й шведські.
Реформування економіки країн Балтії здійснюється не без труднощів. Зокрема, існує проблема з безробіттям, недостатньо високим за загальноєвропейськими масштабами є рівень життя. Проте економіка цих країн реально відроджується. Майже приборкана інфляція, досягнуто стабільності національних валют, зростають доходи населення. Стабільними є фінансові показники.
Економіка менш розвинутих країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія, Сербія, Хорватія, Македонія, Албанія, Боснія та Герцеговина) поступається своїми показниками. Економічні перетворення в цих країнах просуваються достатньо повільно, а Хорватія, Сербія, Македонія, Боснія та Герцеговина навіть пережили громадянську війну, яка безперечно не сприяла активном}' здійсненню реформування економіки, всіх сторін суспільного життя. Реформи в Хорватії розпочались в 1993 р. Була проведена «шокова терапія», але проведенню радикальних економічних реформ серйозно перешкоджала громадянська війна, оскільки невистачило коштів на структурну перебудову промисловості.
Які характерні риси притаманні цим країнам? Такими рисами є:
♦ повільні темпи приватизації;
• низький рівень життя населення і пов'язане з цим скорочення внутрішнього попиту як одного з чинників економічного зростання;
• скорочення виробництва, зокрема, зупинка збиткових державних підприємств;
• нестача фінансових коштів у підприємств; Головними проблемами для цих країн є:
♦ подолання зубожіння населення;
♦ підвищення якості життя;
• активізація приватного сектора економіки, частка якого в промисловому виробництві поки що залишається вкрай низькою.
До громадянської війни Хорватія була досить розвинута у промисловому відношенні республікою колишньої Югославії. Тут діяли підприємства хімічної промисловості з виробництва пластиків, металургійні й машинобудівні заводи, підприємства целюлозно-паперової промисловості. Частка туристичних послуг Хорватії в усій Югославії до 1990-х років становила 82%.
В цілому економіки цих країн є переважно аграрно-індустріальними. Військові події 1999 р. збройних сил НАТО проти Югославії завдали сільському господарству цих країн значних збитків. Справа в тому, що внаслідок військових дій виникла екологічна катастрофа на Балканах, оскільки після бомбардування авіацією НАТО югославських хімічних і нафтопереробних заводів, виливання на поверхню ґрунту відпрацьованого авіаційного палива, а також скидання невикористаних при бомбардуванні боєприпасів при поверненні на авіабази, поверхня землі, води і повітряний басейни виявилась надто ушкодженими.
Для Румунії і Болгарії характерним є розвиток видобувних галузей промисловості. Тут видобуваються нафта, вугілля, кольорові метали. З видобувними галузями пов'язана важка промисловість, діють досить потужні металургійні та хімічні комбінати. Болгарія спеціалізується на виробництві косметики, фармацевтичної продукції. Велике значення для національних економік цих країн має легка і текстильна промисловість. Болгарія є четвертим у світі виробником вина.
Однак у сфері послуг Болгарія і Румунія поки що явно недостатньо розвинуті країни, хоча мають чималий потенціал для цього. Слід гадати, що в контексті вирішення проблеми подальшого включення до інтеграційних процесів в Європі і у світі ці країни активізують свої зусилля в напрямку ефективної реалізації своїх порівняльних переваг. Інфраструктура Румунії і Болгарії поступається місцем іншим країнам ЦСЄ. В транспортній системі значну роль відіграють морський і річковий транспорт. Енергетика великою мірою залежить від імпорту енергоносіїв.
Наведені в наступній таблиці макроекономічні показники дають уявлення про стан соціально-економічного розвитку менш розвинутої підгрупи держав ЦСЄ.
Економічно найвідсталішими країнами ЦСЄ є Албанія, Сербія та Чорногорія, Македонія, Боснія та Герцеговина. Дана підгрупа країн є найбіднішою в Європі. Саме ці країни характеризуються як такі, котрі є найнеспокійнішим регіоном. Періодично тут вибухають військові конфлікти.
Албанія справедливо може бути названою трохи більше десяти років країною практично замкнутою з натуральним господарством з типовим тоталітарним режимом. З 1991 р. розпочалось реформування економіки.
Економіка Албанії є аграрно-індустріальною. Зовнішньоторговельні зв'язки обмежуються практично стосунками її з Італією, Туреччиною та Грецією.
І все ж навіть за цих надзвичайно важким економічних і політичних умов економічні реформи в названих країнах просуваються. Про це свідчать здійснювана приватизація, жорстка монетарна політика, лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, введення конвертованості національних грошових одиниць. Багато в чому відродження регіону залежатиме від допомоги Західної Європи і США цим країнам.
Розглянемо коротко динаміку й структуру зарубіжних країн СНД. Тривала економічна криза протягом майже десятиліття (90-ті роки) відкинула економіку колишніх радянських республік далеко назад. Якщо частка СРСР у світовому промисловому виробництві у 80-х роках становила 20%, то сьогодні на країни СНД (включно Україну й Росію)припа-дає тільки 10% промислового виробництва світу. Наприкінці 90-х років сукупний ВВП цих країн дорівнював лише 55% від обсягу кінця 80-х років. Частка СНД у світовій торгівлі знизилася до 2%, причому країни регіону перетворилися на постачальників в основному палива, мінеральної сировини й напівфабрикатів [54,с.453].
Лише з початком нового століття в динаміці економічного розвитку країн СНД з'явилися позитивні тенденції. Після проведення грошових реформ знизилася інфляція. Спостерігається поступове відродження промисловості, хоча в основному за рахунок сировинних галузей. Приватизація промислових підприємств не дала відчутного зростання виробництва, на яке сподівалися. Сфера послуг, зокрема торгівля, розвиваються більш успішно. Переломилася тенденція в русі обсягів ВВП, його динаміка від негативних позначок в 90-х роках стала позитивною.
Внаслідок економічної кризи, пов'язаної з соціально-економічною перебудовою, в усіх країнах СНД відбувається швидке й глибоке розшарування населення за рівнем доходів. Значна маса людей опинилася за межею бідності; в багатьох країнах регіону вона становить навіть більшу частину населення.
В таких складних умовах відбувається галузева перебудова економіки країн СНД. Як вже зазначалося, ця група країн на світовому ринку сьогодні виступає як продавець сировинних товарів; це відповідає реальним зрушенням, які характеризують економічну структуру країн. Обробна промисловість в значній мірі виявилася неконкурентоспроможною не тільки на світових, але й на внутрішніх ринках й на терені СНД. Сировина й напівфабрикати все більше посилюють свою частку в структурі економіки.
Проте не всі країни СНД мають достатні запаси сировинних ресурсів. Мінеральними ресурсами, що мають експортне значення, забезпечені: Росія (практично всі види мінеральної сировини й палива), Казахстан (руди кольорових і чорних металів, нафта), Туркменистан і Узбекистан (газ), Азербайджан (нафта), Україна (руди чорних металів). Інші країни не мають таких покладів мінеральних ресурсів, які б могли визначити експортну орієнтацію. Щодо земельних ресурсів (фактор розвитку АПК), то вони мають найбільш суттєве значення в економіці Росії, України, Казахстану, Білорусі, Молдови й Узбекистану. Але орієнтація на «ресурсну економіку» не має позитивних перспектив у довгостроковому плані. Без розвитку обробної промисловості, в першу чергу, високотехно-логічних галузей країни СНД не зможуть увійти в коло розвинутих країн. Необхідно терміново використати ту матеріальну науково-дослідну базу, яка ще збереглася, й висококваліфіковані кадри для відновлення й подальшого розвитку наукомістких видів виробництва. Найбільші перспективи в цьому мають Росія, Україна і Білорусь.
Аналіз таблиці виявляє деякі особливості галузевої структури економіки пострадянських держав. По-перше, частка сільського господарства в усіх країнах, за винятком хіба що Росії, занадто висока, значно вища, ніж у розвинутих держав; особливо це стосується Вірменії, Киргизстану, Молдови й Узбекистану. По-друге, досить високою виявляється частка послуг. Проте як перше, так і друге явище — це наслідок глибокого падіння промислового виробництва в 90-ті роки, а не відповідного розвитку АПК чи сфери послуг. Отже, поки ще не можна говорити про вступ країн СНД до постіндустріальної стадії розвитку. Якщо позитивна тенденція з відродженням промисловості, що визначилася в 2000-2001 роках, триватиме й надалі, то галузева структура ВВП зміниться на її користь вже в поточному десятилітті.
6.Специфіка функціонування економіки країн, що розвиваються
Межа між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, досить умовна. У якості еквівалента зазвичай використовують ВВП на душу населення; проводитися таколс класифікація по паритетах купівельної спроможності валют. Крім того, беруться до уваги історичні й політичні умови розвитку країн.
Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих географічних регіонів. Так в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виокремлюють 22 країни, що розвиваються, у Латинській Америці і Карибському басейні — 34 країни, на Середньому і Близькому Сході — 16 країн, у Південній Азії — 8 країн, в Африці — 52 країни.
З урахуванням класифікації Світового банку країни світу можна розділити на 3 групи за рівнем душового ВВП:
♦ країни з низьким ВВП на душу населення — менше 800 доларів;
♦ країни із середнім душовим доходом — 800-10 000 доларів;
♦ країни з високим рівнем доходу — більше 10 000 доларів.
Крім цього, країни, що розвиваються, іноді поділяють на:
• нафтоекспортні, у тому числі країни ОПЕК;
• нові Індустріальні Країни (НІК);
• країни значного потенціалу;
• сировинні придатки і «бананові республіки»;
У даний час країни, що розвиваються, зосередили 79% населення світу; 37, 63% світового ВВП; на них припадає 41,24% світового експорту, 34,45% світового промислового і 68,28% сільськогосподарського виробництва. Чітко просліджується тенденція постійного росту питомої ваги економіки цих країн у світовому промисловому виробництві. Якщо в 1950 р. їхня питома вага складала 15,5%, то в 2000 році вона зросла до 34,45%. В світовому ВВП у 1950 р. країни, що розвиваються, складали 22,24%, а в 2000 р. питома вага збільшилася до 37, 63%. ВВП на душу населення в 1950 р. складав пересічно по країнах, що розвиваються, 1000 доларів, а до 2000 р. — 3800 дол. При цьому на шість найбільших країн (Мексику, Пакистан, Індію, Індонезію, Бразилію й Аргентину) припадає 35% населення, 27% світового торгового експорту, 21% ВВП країн, що розвиваються.
| Класифікація країн світу, що розвиваються, за душовим рівнем ВВП |
| Найбідніші, із душовим ВВП менше 800 дол. |
| Ангола, Афганістан, Бенін, Буркіна-Фасо. Бурунді, Бутан, Гаїті, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея- |
| Бісау, Гондурас, Дем. Респ. Конго, Замбія. Зімбабве, Ємен, Камбоджа, Камерун, Кенія, |
| Коморські о-ви. Конго. Кот д'Івуар, Лаос, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, |
| Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Нігерія, Нікарагуа, Руанда, Сан-Томе і Принсіпі, Сенегал, |
| Сомалі, Судан, Сьера-Леоне, Танзанія, Того, Уганда, Центрально-Африканська Республіка, |
| Чад, Еритрея, Ефіопія |
| Країни з душовим ВВП від 800 до 10 000 дол |
| Алжир, Антігуа і Барбуда, Аргентина, Бангладеш, Барбадос, Бахрейн, Беліз, Болівія, |
| Ботсвана, Бразилія, Вануату, Венесуела, Східне Самоа, Гайана, Габон, Гватемала, |
| Гваделупа, Гренада, Джібуті, Домініка, Домініканська Респ., Єгипет, Західне Самоа, Індія, |
| Індонезія, Йорданія, Ірак, Іран, Кабо-Всрдс, Кірібаті, Коста-Ріка. Колумбія, Ліван, Лівія, |
| Маврікій, Майота, Малайзія, Мальта, Мальдиви, Марокко, Маршаллові о-ви, Мексика, |
| Намібія, Оман, Палау, Пакистан, Панама, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Перу, Пуерто-Ріко, |
| Саудівська Аравія, Сальвадор, Свазіленд, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сейшельські о-ви, Сент- |
| Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сірія, Соломонові о-ви, Сурінам, Таїланд. Трінідад і Тобаго, Тонга, |
| Туніс, Уругвай, Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі, Чилі, Філіппіни, Шри-Ланка, |
| Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Ямайка |
| Країниз високим душовим ВВП, більше 10 000 дол |
| Аруба, Багамські о-ви, Бермудські о-ви. Бруней, Віргінські о-ви (США), Гуам, Кайманові |
| о-ви, Катар, Кувейт, Мартініка, Нідерландські Антильські о-ви, Нова Каледонія, ОАЕ, Респ. |
| Корея, Реюньон, Маріанські о-ви. Сінгапур, Тайвань, Французька Гвіана, Фр. Полінезія |
Промислове виробництво поступово переміщується з країн Півночі в держави Півдня. При цьому в перших знижується число зайнятих у промисловості і сільському господарстві за рахунок перетоку трудових ресурсів у нематеріальне виробництво; а в інших, навпаки, зростає число зайнятих у промисловості. Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні більш високі темпи економічного росту в порівнянні з розвинутими країнами (у 2,5 рази). При цьому подібні темпи росту країн, що розвиваються, ще не свідчать про їх солідний економічний потенціал: якщо врожайність бавовнику в Індії в 1970 р. була 1,1 центнера з гектара, а в 1989 р. збільшилася до 2,0; це ще не значить, що країна вийшла на рівень світових стандартів (10-15 ц/га).
Основними зовнішніми чинниками для країн, що розвиваються залишаються: зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, іноземні кредити, впровадження передових технологій, підготовка національних кадрів.
Зовнішня торгівля продовжує грати вирішальну роль у визначенні міри успішності національних економік. При сприятливій кон'юнктурі світового ринку країни одержують додаткову можливість закуповувати для собе необхідну продукцію виробничого і споживчого призначення і навіть вкладати кошти в розвиток імпортозамінних та експортоорієнтов-них виробництв. Несприятлива кон'юнктура світового ринку енергоносіїв, зерна, металів або чого-небудь іншого відразу ж знижує купівельну спроможність більшості країн, що розвиваються, і затягує їх у чергову боргову яму зовнішніх запозичень.
Іноземні інвестиції завжди грали важливу роль у розвитку економіки країн, що розвиваються. Спочатку це були залізниці, морські й авіаційні порти, автостради. Потім концесії з розробки корисних копалин і лісових ресурсів, пізніше — матеріаломісткі й екологічно шкідливі виробництва: виплавка чорних і кольорових металів, нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, що згодом розширилися за рахунок трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей.
У країни, що розвиваються, виріс приплив прямих іноземних інвестицій (fill): їхня питома вага у світовому обсязі зросла із 12-14% у 1988-1990-х роках до 36-38% у 1999 р. і склала 166 млрд. дол. у 1998 році. Проте розподілені ці інвестиції по країнах вкрай нерівномірно: 90% припадає на 20 країн.
Одним із показників міри участі тієї або іншої сторони, що приймає інвестиції, у міжнародному виробництві є так званий індекс транс-національності (IT), що розраховується як середнє значення показників:
♦ притоку ПП до валових вкладень в основний капітал за останні 3 роки;
♦ загального обсягу залучених ПП до ВВП;
♦ обсягу умовно чистої продукції іноземних філій до ВВП;
♦ числа зайнятих на іноземних філіях до загальної чисельності працюючих. Серед країн, що розвиваються, найбільш високий IT у Трінідаді і Тобаго (50%) і Південної Кореї (20%).
Найбільш привабливими для ПН є НІК Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Обсяг ПП в країни АТР склав 85 млрд. дол. На країни Африки припадає усього 8,3 млрд. дол. (це менше, ніж у Сінгапурі). Якщо в Малайзії середньодушовий показник ПП складає 223 дол., то в Тропічній Африці це менше 5 дол. Значні обсяги інвестицій ідуть у галузі, що не мають пріоритетних інтересів для країн, що розвиваються.
Основними інвесторами є ТНК. У даний час близько 60 тисяч ТНК мають розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у країнах Нового і Старого Світу, контролюючи більше 60% обсягу продажів наукомісткої продукції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК не завжди збігаються з інтересами сторони, що приймає, а часто і суперечать їм, оскільки уряди країн, що приймають, зацікавлені в стимулюванні національного розвитку, тоді як ТНК у першу чергу орієнтуються на підвищення конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Проте, в останні роки урядам багатьох країн, що розвиваються, шляхом переговорів вдалося реінвестувати частину прибутків ТНК у життєво важливі для даних країн га/іузі господарства і збільшити обсяг одержуваних податків.
Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього в Таїланді забезпечено 86% приросту ВВП, в Індії — 96%. Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного та імпортоупереджу-ючого ринків багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціонування багаточисельних дрібних і середніх підприємств.
Іноземна фінансова допомога надходить у країни або у вигляді довгострокових пільгових кредитів під гарантії держави і нерідко списується, або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізовуватися в різних формах: підготовка спеціалістів у вузах розвинутих країн, підготовка спеціалістів у самій країні, надання кредитів у вигляді товарів або технологій, надання грошових сум через світові банки і т.д. Проте, це з одному боку, дає якусь можливість для розвитку на даному етапі, а з іншого боку, збільшує економічну і політичну залежність від країн — донорів. До того ж виплата кредитів і відсотків за ними для багатьох країн складає 30 і більше відсотків від їх щорічного ВВП.
Тема 16
