Тема 1. Науково-технічний прогрес в історії сучасного світу

План

Вступ

1. Історія виникнення та місце сучасного світу в контексті світової історії.

2. Предмет, основні завдання курсу «Історія сучасного світу». Джерела та українська історіографія.

3. Сучасний поділ та класифікація країн світу.

1. Історія виникнення та місце сучасного світу в контексті світової історії

Поняття «сучасний світ», що таке «сучасний світ», коли і де він починається. Це поняття не має загальноприйнятого визначення. Джерело «сучасності» вбачають то в раціоналізмі Нового часу, то в Просвітництві з його вірою в прогрес і опорою на наукове знання, то в літературних експериментах другої половини ХІХ ст. Можна припустити, що епоха сучасності починається з руйнування середньовічного ладу, ХІV століття. Цей процес тривав протягом ХV і XVІ століть, а в ХVІІ ст. набувають визначеності обриси нової картини світу.

Вирішуючи проблему виникнення та місця сучасного світу в контексті світової історії існує декілька точок зору: з якого саме періоду розпочинається історія сучасного світу. Переважна більшість сучасних істориків звертаються до періоду ХV ─ XVIII ст. Але іноді виділяють цей період в новітній історії світу (яка бере початок на зламі ХІХ-ХХ ст.), складовою частиною якого є політична та соціально-економічна історія сучасного світу, яка хронологічно охоплює період після Другої світової війни до сьогодення.

Щоб більш докладніше з`ясувати це питання, необхідно почати з виник­нення науки сучасного світу. Для середньовічної людини наука означала насам­перед осмислення того, що дано їй в авторитетних джерелах як істина. Уже в другій половині ХІV століття, а остаточно у ХV ст. становище змінюється. Прагнення до пізнання змушує людину звернутися до дійсності, що оточує. Вона хоче – незалежно від заданих зразків – побачити усе своїми очима, випро­бувати на власному досвіді і одержати обґрунтоване судження.

Людина звертається до природи – виникають експеримент і раціональна теорія. Звертається до традиції – складаються гуманістична критика і заснована на джерелах історіографія. Звертається до громадсь­кого життя – з`являються нові знання про державу і право. Наука виокрем­люється з релігії як самостійна форма суспільної свідомості. Держава при­діляє все більшу увагу розвитку наукових знань. Для середньовічної людини світ був обмежений місцем проживання. Тільки хрестові походи ХІ – ХІІ ст. вивели європейців в інші, «нехристиянські» землі. Обмеженості географічних уявлень відповідала обмеженість історичної свідомості: адже світ, відповідно до Біблії, існував лише кілька тисяч років.

Уявлення європейця Середньовіччя про людину й суспільство базувалося насамперед на категоріях справедливості, віри, честі, вірності. Промислова ж цивілізація аж до недавнього часу виявляла в людині «західної цивілізації» крайній конформізм і схильність до підпорядкування владі й авторитету.

Європейська наука, тобто наука сучасного світу, стала ключовою частиною сучасної культури. Вона лежить в основі способу мислення, системи освіти, технології, погляду на світ, на людину і на суспільство. Наука зумовлює стиль життя, що пропонується усьому світу як зразок.

У рамках формування моделі сучасного світу виділяють три етапи: промисловий переворот в Англії, війна за незалежність північно­амери­канських колоній, Велика французька буржуазна революція. Нижня межа – кінець ХVІІІ – ХІХ ст.ст., верхня межа – початок ХХ ст. – події Першої світової війни і революції 1917 року у Росії.

Що стосується політики, то вона завжди була ареною боротьби за владу і завжди поєднана з несправедливістю. Але у середньовіччі політика включалася в загальний морально-релігійний порядок, у цілісність держави й церкви. Перехід до нових більш оптимістичних ідей відбувся завдяки масовим народним рухам епохи Реформації (ХV – перша половина ХVІ ст.), які можна розглядати як пролог буржуазних революцій ХVІІ – ХVІІІ ст. Формувалися нації, а разом з ними і національні відносини, національні держави і національ­ні культури.

Макіавеллі першим проголошує новий моральний характер політики, за ним випливають інші. Томас Гоббс створює теорію, згідно з якою держава набуває статусу абсолютного господаря і судді людського життя, що, у свою чергу, сприймається як боротьба всіх проти всіх.

Практично підставою для таких ідей стали нескінченні війни між створюваними всюди суверенними володіннями, з яких поступово виростали нинішні національні держави. Великі географічні відкриття не тільки змінили уявлення європейців про світ, а й перетворили європейську історію у світову: з`являють­ся колонії, починається боротьба за поділ світу.

У результаті Реформації й особливо Тридцятилітньої війни (1618-1648рр.), що політично закріпила підсумки релігійних реформ, фактично розпалася Священна Римська імперія і почався процес формування національних держав. Ті, хто йшов попереду на цьому шляху (Франція, Англія, Іспанія, Швеція), і стали головними центрами сили в Європі. Національні держави, що виникали, утверджували новий принцип кордонів, які почали визначати за природно-географічними і мовними критеріями. У зовнішній політиці на зміну династичному принципу поступово приходить національно-державний. Усе це створює сприятливі умови для Української національної революції 1648-1657рр. і створення національної Української держави.

Зазначені принципи зумовили формування глобального геополітичного поля, у межах якого проходила боротьба головних центрів сили протягом 150 років – доти, доки усталену систему світової політики не було зруйновано Французькою революцією і наполеонівською воєнною епопеєю, що настала за нею.

Тим часом до ХVІІ століття в Європі сформувалася і зміцніла нова соціальна сила – буржуазія, що почала висувати свої претензії на владу. Французька революція ХУІІІ ст. підірвала соціальний порядок у найбільшій європейській державі, а разом із ним і весь колишній світо- устрій. Франція Наполеона Бонапарта спробувала установити світову гегемонію. На це була спрямована вся система спеціальних воєнних, економічних і політичних заходів Франції в 1804-1814рр. Тут, однак, Наполеон зіштовхнувся з Росією і програв остаточно. Це кардинально змінило розстановку світових сил. Настання епохи нових міжнародних відносин стало невідворотною реальністю.

Нову розстановку сил у Європі, що склалася в результаті всіх цих катаклізмів, закріпив Віденський конгрес (1814-1815рр.), що відбувся після остаточної перемоги над Наполеоном. Віденська система поклала початок геополітичній епосі, основу якої становив імперський принцип контролю гео­графічного простору.

Головними світовими центрами сили стали Російська і Австрійська імперії, Британська колоніальна імперія (формально Великобританія була проголошена в 1876р.), Пруссія, що об`єднала в 1871р. німецькі держави в Німецьку імперію, і з середини ХІХ ст. – Франція, що юридично залишилася республікою, але фактично була колоніальною імперією. Крім того активну роль продовжувала відігравати Турецька імперія.

Після розгрому Франції у франко-прусській війні 1870-1871 рр. виявилася тенденція до домінування в Європі Німеччини, а її союз із Австрією, що намагалася поширити свій вплив на Балканах, став загрожувати життєвим інтересам Росії, яка пішла на зближення із Францією для протидії посиленню Німеччини. Як показує досвід, така стратегія своєрідного геополітичного балансу, що давала змогу Росії досягти максимальних результатів мінімальни­ми зусиллями, і стала оптимальної моделлю для формулювання сучасної зовні­шньополітичної концепції.

Промислова революція як визначний фактор Віденської системи поволі привела до зміни балансу сил, що лежав в основі цієї системи. До кінця ХІХ ст. значно посилилися Німеччина і США. Сполучені Штати саме в цей час добули практично гарантований контроль над власними континентальними просторами, а зростаюча економічна міць спонукала їх усе активніше освоювати заморські ринки. Аналогічна ситуація склалася й у Німеччині. Під керівництвом «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка Пруссія об`єднала нарешті усі німецькі землі під зверхністю єдиної державної волі Берліна. У Центральній Європі виникла величезна континентальна держава, що почала заявляти свої претензії на головну роль у світовій політиці.

Отже, до початку ХХ ст. оформилися два могутніх військово-політичних блоки: Антанта і Троїстий союз.

Перша світова війна (1914-1918 рр.) кардинально змінила геополітичну картину світу. У результаті війни рухнули найважливіші центри сили, що раніше становили каркас усієї світової політичної системи. Німецька, Австро-Угорська, Турецька й Російська імперії просто перестали існувати, а на їхніх руїнах виникла велика кількість дрібних псевдо національних держав, що, на думку нових хазяїв Європи, і мали стати цеглинками в будинку чергового балансу сил. Версальський мирний договір закріпив статус європейської конти­нентальної держави за Францією, а морської – за Англією(на все це до війни претендувала Німеччина).

Через систему мандатів заснованої тоді ж Ліги націй було поділено колонії Німеччини й володіння Туреччини на Близькому Сході. Територію Радянської Росії відповідно до американського плану, що одержав назву «14 пунктів президента Вільсона», передбачалося розділити на сфери впливу. Усвідомлюючи свою зростаючу міць, США продовжували нарощувати свій вплив на міжнародній арені. На Вашингтонській конференції 1922р. вони домоглися головного – права мати рівний з Великобританією військово-морський флот. Нова геополітична епоха остаточно визначила свої пріоритети: контроль над світом – контроль морського простору і морських комунікацій. Цей новий світовий порядок був спрямований проти Німеччини, Радянського Союзу і Японії проти Китаю.

Ці суперечності породили не тільки прогресивні, а й реакційні режими. У Німеччині до влади прийшли фашисти. Гітлер хотів залучити маси у так звану консервативну революцію, в результаті якої у Німеччині, а потім і у Європі й в усьому світі мала виникнути зовсім нова, містично-окультна арійська цивілізація, заснована нібито на стародавніх арійських цінностях і принципово конфронтуюча як із західним лібералізмом, так і з радянським комунізмом.

Друга світова війна остаточно зруйнувала недовговічну Версальську систему. При цьому, Радянський Союз, незважаючи на колосальні людські й матеріальні втрати, вийшов із війни не тільки не ослабленим, а й зміцнілим – морально, стратегічно і геополітично. Ялтинсько-Потсдамська система дого­ворів юридично оформила новий світовий баланс сил, що склався після розгрому гітлерівської Німеччини та її союзників, закріпила нові кордони, розподілила зони впливу основних центрів сили. Світ із багатополюсного перетворився в біполярний. Закінченої форми ця система набула після перетво­рення СРСР і США в глобальні ядерні наддержави.

«Застійні» роки привели до втрати геополітичної інтуїції, нездатності адекватно реагувати на зміну ситуації, ослаблення державної політичної волі. Не враховувалися зміни у світі, науково-технічна революція, ідеологічна і технологічна модернізація країни. Індустріальний розвиток все більше й більше ускладнював світ. Почало зростати число управлінських помилок, запізнювань з ухваленням рішень.

Виходом із становища була друга промислова революція ─ прогрес обчислювальної техніки й інформаційних технологій. Але вона, як і перша, породила глибинні зміни в економічних і соціальних структурах передових країн світу.

Невміння точно оцінити становище, небажання відмовитися від величезних матеріальних дотацій ідеологічним союзникам, що поглиблювалися технологічним відставанням, привели СРСР до розпаду.

Остаточно Ялтинсько-Потсдамський світовий устрій було зруйновано у 1992р. після розпаду Радянської держави. Геополітична епоха, що ґрунтувалася на біполярній структурі світу, завершилася.

Не підлягає сумніву, що розвал СРСР ознаменував початок нової епохи у світовій політиці. Як і належить, такій глобальній зміні геополітичних епох передували війни і революційні потрясіння.

ХХ ст. закінчилося під знаком «пост» (після): постіндустріальне суспільство, посткомунізм, постмодерн, постісторизм. Те, що зовсім недавно здавалося сучасним, більше таким не є. Одна епоха вмерла, інша ще не почалася. Постсучасність не починає, а завершує старий напрямок розвитку цивілізації, розвитку сучасного світу. Які перспективи розвитку людства після ─ покаже ХХІ століття. Століття, в якому людство знову буде шукати шляхи розвитку, шукати нові ідеї й знову заглядати у власну історію.

2. Предмет, основні завдання курсу «Історія сучасного світу». Джерела та українська історіографія

Визначаючи предмет і завдання курсу, доцільно, перш за все, з`ясувати суть широкого поняття «історія». По-перше, у широкому розумінні слово «історія» ─ це загальний процес розвитку, зокрема, ми говоримо про історію сучасного світу. По-друге, під історією у більш вузькому значенні цього слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. У процесі вивчення історії суспільства в історичній науці відбувається спеціалізація, відокремлення її частин. Насамперед, це всесвітня історія, складовою якої є історія сучасного світу: історія пов`язаних між собою регіонів (Європа, Америка, Причорноморський регіон); історія окремих країн (СРСР, Україна, Російська федерація, США, Японія та ін.). Дослідження окремих сторін розвитку людства призвело до появи таких галузей історичної науки, як політична, соціальна, економічна, військова тощо. Ми будемо вивчати історію сучасного світу і головну увагу зосередимо на розгляді політичної та соціально-економічної історії і основних тенденцій розвитку сучасних держав світу, суспільств, народів, усієї сучасної цивілізації, проблем міжнародних відносин у новітню добу; участі країн у сучасних світових процесах.

Беручи до уваги все викладене вище, можна сказати, що предметом історії сучасного світу є виявлення та осягнення провідних, визначальних тенденцій розвитку сучасного світу, яке здійснюється на основі історико - соціологічного аналізу фактологічного матеріалу, накопиченого в результаті поступу людства.

В ролі методологічного інструментарію використовувалися методи: діахронічний – традиційний спосіб викладу фактів у хронологічній послідовно­сті їх перебігу (прикладом може бути історія створення Інтернету); синхро­нічний – сукупний аналіз двох або кількох об`єктів вивчення протягом певного часу їх розвитку («ліберально-демократичне суспільство» і «реальний соціалізм»), більш універсальний – порівняльно-історичний (прикладом може бути порівняння історичних шляхів Заходу і Сходу); структурно-функціональний – розкладання об`єкта, що вивчається на його складові частини і виявлення співвідношення між ними (кілька класифікацій, наприклад, у розділі про тероризм); системний аналіз – розгляд кожного елементу як складного певної системи (той самий тероризм) й інші.

Перелічені методи мають важливе методологічне значення для пізнання історичного матеріалу та для його логічної організації.

Історія України – органічна складова світової історії, перш за все, європейської цивілізації. Цей чинник набуває особливого значення в умовах розбудови незалежної України. Українська держава активно інтегрується у міжнародну політику, систему світового господарства та необхідності відстоювання у відносинах з іншими державами національних інтересів. Вона є гарантом безпеки і стабільності у Європі. Істотно, що всі теми дисципліни «Історії сучасного світу», яка викладається у ВНЗ, прямо чи опосередковано віддзеркалюють розвиток історії України в органічному зв`язку зі світовою історією.

Серед проблем, що розробляються сучасною історичною наукою, є дослідження історії політичного та соціально-економічного розвитку сучасного світу, вирішення проблеми виникнення людей сучасного світу, яке пов`язане з ХХ ст. Спираючись на широку джерельну базу (законодавчі акти, договори, архівні документи діяльності міжнародних організацій, кіно фотодокументи та ін.) українські вчені (історики, політологи, економісти) системно вивчають та аналізують різні питання та проблеми розвитку зарубіжних країн, складні процеси у сучасному світі.

Ряд вчених вважає, що епоха сучасності розпочинається з ХV століття, коли почав руйнуватися середньовічний лад, зароджувалася індустріальна цивілізація та формувалася цілісність світового розвитку (Ю. Горбань, Б. Білик М.Карабанов). Визначальним процесом розвитку сучасного світу, як зазначають у своїх працях вчені, є глобалізація у всіх сферах людської діяльності. Ця закономірна тенденція світової історії має величезний вплив на розвиток окремих народів, світове співробітництво в цілому (див. Ю.В. Пав­ленко. История мировой цивилизации. – К., 2002; Ю.М. Пахомов Цивилизационные модели современности. – К., 2002; О.Г. Білорус Економічна система глобалізму. – К., 2003; О.Г. Білорус, Ю.М.Мацейко Глобальна перспектива.. – К., 2005.; А.С.Гальчинський. Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи. – К., 2006; Мельник С.В. Україна і світ: соціально-економічні зіставлення. – Львів, 2006.).

Важливим є творчий доробок науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України в дослідженні актуальних проблем світової економіки, міжнародних економічних відносин у сучасному світі. Широко відомі наукові школи вчених Ю. Пахомова, О. Білоуса, В. Кириченка, О. Плотнікова з цивілізаційного аналізу сучасного світу, політичної, економіч­ної та соціальної глобалістики, проблем транскордонного і регіонального співробітництва, ролі провідних країн світу у вирішенні актуальних проблем сучасності.

Однією з особливостей розвитку сучасного світу є інтеграційні процеси, постійне підвищення ролі міжнародних, політичних, економічних та громадських організацій (ООН, ЄС, СНД, Чорноморське Економічне Співробітництво, Міжнародний Валютний Фонд, транснаціональні корпорації (ТНК), Світова Організація Торгівлі (СОТ) і інші міжнародні організації. Особливо це стосується європейського континенту.

Європейська інтеграція знаходиться в центрі уваги вітчизняних політологів, істориків з перших років розбудови незалежної України. Розглядаючи перспективи вступу до провідних європейських політичних і економічних організацій і аналізуючи підходи до євро інтеграційного процесу, українські вчені О. Ковальова, В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко виходять із необхідності встановлення з європейською спільнотою найтісніших зв`язків у політичній, соціальній, культурній сферах, що сприяє утвердженню самостійності української держави (Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу.-К.,1996, Ковальова О. Стратегія євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України.-К.,2003).

3. Сучасний поділ та класифікація країн світу

Концептуальне бачення найважливіших проблем сучасної світової історії є тісно пов`язаним з поділом та класифікацією країн. За підрахунками вчених на ІІІ тисячоліття на земній кулі нараховується понад 200 країн.

Історичний досвід розвитку країн світу показує, що географічна будова сучасного світу формувалася впродовж тисяч років під впливом людських досягнень і невдач, розвитку і стагнацій, революцій і стабільності, взаємо­зв`язків і ізоляції. Наш світ сьогодні ─ це взаємопов`язаний світ подорожей, торгівлі, туризму й телебачення, так би мовити «світове село», в якому мешкають сусіди. Їхні імена ─ Європа, Південна Америка, Південно-Східна Азія та інші. Коли світи стають об`єктами історичних досліджень, виявляється, що кожен з них має свою власну індивідуальність. Вчені-географи виділяють 12 географічних світів, які в свою чергу поділяються на дві групи:

1) ті, над якими домінує один головний політичний суб`єкт, з урахуванням категорій території та населення, або ж обох разом ─ Північна Америка / США, Середня Америка / Мексика; Південна Америка Південна Америка / Бразилія; Південна Азія / Індія; Східна Азія / Китай; Південно-Східна Азія / Індонезія; Російський світ / Росія; Австралійський світ / Австралія.

2) ті, які охоплюють багато країн, за відсутністю домінуючої країни ─ Європа, Північна Африка / Південно-Західна Азія, Африканська Субсахара і Тихоокеанський світ.

1. Європа. Територіально мала і політично фрагментована, залиша­ється непропорційно впливовою у глобальних справах, як серцевинний географічний світ. Європа охоплює п’ять регіонів: Західну Європу, Британські острови, Північну (Скандинавську) Європу, Середземноморську Європу та Східну Європу (іноді її називають Центрально-Східна Європа).

2. Російський світ. Територіально величезна і політично цілісна Росія була домінантною силою у колишньому Радянському Союзі, який розпався у 1991 році. Країна, що здійснила важкий перехід від диктатури до демократії, від комунізму до капіталізму. Визначають чотири регіони: Російську серцевину з периферією, Східне Пограниччя, Сибір і Далекий Схід.

3. Північна Америка. Ще один світ у глобальній серцевині ─ Північна Америка ─ складається із США і Канади. Вчені індифікують дев’ять регіонів: Північноамериканська Серцевина, Приморський Північний Схід, Французька Канада, Континентальний Внутрішній Регіон, Південь, Південний Захід, Західне Пограниччя, Північне Пограниччя, Тихоокеанський Стрижень.

4. Середня Америка. Ніде у світі немає такого контрасту між серцевинним ареалом і периферією, як між Північною і Середньою Америкою. Цей малий фрагментований світ чітко поділяється на три регіони: Мексика, Центральна Америка, Карибський басейн.

5. Південна Америка. Континент Південна Америка також визначає географічний світ, у якому іберійські (іспанські та португальські) впливи домінують у географії культури, але вижили також американо-індіанські залишки. Вчені вирізняють чотири регіони: Бразилію ─ гіганта світу; Північ, що охоплює держави з виходом до Карибського моря; Захід з його сильними американо-індіанськими впливами; Південний Конус.

6. Північна Африка / Південно-Західна Азія. Цей географічний світ має декілька назв: деякі з них ─ Насвазія та Афразія. Тут є сім регіонів: Єгипет і Басейн Нижнього Нілу; Магриб та його сусіди; Африканська Перехідна Зона; Близький Схід; Аравійський півострів; Імперські Держави; Туркестан.

7. Африканська Субсахара. Цей географічний світ лежить між Африканською перехідною зоною і крайнім південним мисом Південної Африки. Чотири регіони: Західна Африка; Екваторіальна Африка; Східна Африка; Південна Африка.

8. Південна Азія. Один із найчіткіше визначених з точки зору фізичної географії географічних світів. П’ять регіонів: Індія у центрі; Пакистан на заході; Бангладеш на сході; Гірська Північ; Південні острови, до яких входить острів Шрі-Ланка.

9. Східна Азія. Обширний Східноазіатський географічний світ простягається від пустель Центральної Азії до тропічних берегів Південно-Китайського моря і від Японії до Сіньцзяну й Тибету. П’ять регіонів: Китай (плюс Північна Корея); Тибет; Сіньцзян; Монголія; Джакотський трикутник (Японія, Південна Корея і Тайвань).

10. Південно-Східна Азія. Південно-Східна Азія є різноманітною мозаїкою природних ландшафтів, культур і економік. Складається з півострівної материкової частини і дуги з тисячі островів. На розвиток цих регіонів великий вплив мають Індія, Китай, країни Європи, США.

11. Австралійський світ. Австралія і Нова Зеландія утворюють Австралійський світ на підставі континентальних розмірів, відокремленості островів і домінуючої західної культурної спадщини. Чотири регіони: високо урбанізована серцевина з двох частин і обширна, переважно пустельна внутрішня частина Австралії, два головні острови у Новій Зеландії, які характеризуються значними географічними контрастами.

12. Тихоокеанський світ. За домінуючим культурним критерієм виділяють три регіони:Меланезію, Мікронезію, Полінезію. Світ містить десятки тисяч островів.

Усі країни світу досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю, а отже і місцем у світовому розвитку. Кожна країна має своє неповторне обличчя, відрізняється від інших за політичними, культурними й іншими ознаками. Можна виділити групи країн за розмірами територій (великі, малі, держави-карлики тощо), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географіч­ним положенням.

Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виділяє 3 групи країн: індустріально розвинуті, країни з перехідною економікою, країни, що розвиваються.

До індустріально розвинутих країн належать усі країни Західної Європи (крім Мальти, вона належить до 3 групи), США, Канада, Австра­лія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль. Іноді додають Південноафриканську республіку.

Виділяють підгрупу найрозвиненіших країн: «велика вісімка» ─ США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада, Росія.

Країни з перехідною економікою: в минулому соціалістичні держави, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них ─ країни СНД, Естонія, Литва, Латвія, Країни Центральної Європи. Можна віднести і Китай, хоча ООН вважає, що ця країна ще розвивається.

Країни, що розвиваються ─ колишні колонії, які стали індустріальними державами: Бразилія, Мексика, Аргентина, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезія, Тайвань. Є підгрупа ─ це найменш розвинені країни, які неспроможні самостійно здійснити індустріалізацію, подолати бідність. За класифікацією ООН їх 45 країн. (Африка).