Анакреонт. «Дай мені Гомера ліру.»

Різновиди лірики

Після гомерівського епосу літературна пальма першості в Елладі перейшла до лірики (VII-VI ст. до н. е.). Греків почали цікавити не лише ідеалізовані події давнини, а й внутрішній світ людини, який значно краще втілюється в ліричній поезії, ніж в епічних поемах.

Термін «лірика» походить від слова «ліра», бо спочатку елліни виконували вірші в супроводі музичних інструментів (передовсім ліри). За міфом, найпершу ліру для Аполлона виготовив Гермес із панцира черепахи. Пізніше вона потрапила до легендарного співця Орфея, а після його смерті морські хвилі принесли її до острова Лесбос, батьківщини відомої поетеси Сапфо, де ліра зберігалася в храмі, а потім Зевс перетворив її на сузір'я Ліри.

Спочатку елліни називали ліричну поезію мелікою (від грец. теlos — пісня), де музика й тексти зливалися воєдино, доповнюючи одне одного. Записувати меліку в Елладі почали від VIII ст. до н. е. Проте мелодії ніхто не фіксував, тому ми можемо лише уявляти, як божественно звучала еллінська поезія в довершеному музичному супроводі, адже про мелодійність грецької мови складали прислів'я.

Сучасні літературознавці поділяють еллінську лірику на два основні різновиди: пісенну (співалася в супроводі музичних інструментів) і декламаційну(декламувалася спочатку часто, а згодом і зовсім без музики).

Меліку умовно поділяли на сольну та хорову. Сольна меліка виконувалася солістом, а хорова — хором. Однак це досить умовно, бо, наприклад, гімни могли виконуватися як солістом, так і хором, як а капела, так і під звуки ліри. До меліки елліни ставилися надзвичайно серйозно. Так, рабам заборонялося її виконувати під страхом смерті (насолоджуватися справжньою Поезією могла тільки вільна людина, а не раб!). А декламаційну лірику елліни взагалі не вважали за поезію. Однак сучасні літературознавці відносять жанрові різновиди декламаційної лірики (елегіюіямби) саме до лірики

 

Елліни так любили музику, що навіть декламаційну лірику часто виконували в інструментальному супроводі. Щоправда, ці інструменти були не такими милозвучними, як ліра. Так, ямби могли виконувати під брязкіт металевої пластинки, прив'язаної до підошви виконавця, якою той відбивав ритм по каменю. Іноді виконання ямбів супроводжувалося різкими звуками дудки — ямбіке. Звідси — одне з тлумачень походження (етимології) слова «ямб». Інше тлумачення походить від імені служниці Ямби. За міфом, вона грубими жартами розсмішила навіть невтішну богиню Деметру, яка розшукувала свою доньку Персефону. Ця зорієнтованість на різкість, грубість узгоджується з викривальним характером багатьох творів ямбічної поезії. Адже в Елладі ямбами називали дошкульні чи жартівливі вірші (нині ж ямб — віршовий розмір). «Батьком» ямбів вважається Архілох, хоча не він винайшов цей жанр, який здавна вживався в еллінському фольклорі.
Ще одним жанром декламаційної античної лірики була елегія, розвиток якої в античній літературі пов'язаний з іменами поетів Тіртея, Горація, Овідія та ін.

 

Найяскравішою поетесою античності називають авторку мелічних віршів Сапфо. Ця аристократка з острова Лесбос жила наприкінці VII - у першій половині VI ст. до н. с..

Про Сапфо відомо, що вона заснувала для дівчат школу, яку називала «домом муз» і де навчала їх поетичного мистецтва, музики, танців і співу. Вона прагнула пробудити у своїх вихованках усвідомлення жіночності, витонченості почуттів і краси навколишнього світу'. Деяким зі своїх учениць вона присвятила нспсрсвср-шені поезії, сповнені ніжних переживань.

Дослідники з’ясували, що Сапфо була авторкою 8 книг, але нам відомі лише кілька її віршів та окремі уривки. На відміну' від сучасників, які у' віршах велику ушагу приділяли війні іі політиці, поетеса головною темою своєї сольної мбліки обрала кохання, утверджуючи ідеал жіночої краси. Сапфо створила прекрасну' мову вістончсно-пристрасної лірики.

Для любовних переживань Сапфо обрала надзвичайно ошатне тло: весна, рожевий захід сонця, ніжні трави, сповнені квітами ниви. Яскраві картини природи доповнені чу'довим «ароматом мира», «запашних вінків і з троянд, і з фіалок», запахом «солоного моря» і «солодкої медушщі». Картини природи передають стан душі закоханої, її прагнення насолоджуватися життям:

 

Сапфо у своїй ліриці звертається до мотивів народних пісень, використовує міфологічні сюжети та образи. Наприклад, вона зображує весілля Гектора і Андромахи, викрадення Єлени троянцями; звертається з молитвою-благанням про допомогу* до богині кохання і вроди Афродіти, а її сина бога любові Кроса (або Ербта) — називає «гіркотно-сладі сним непереможним» чудовиськом. Поетеса сприймає кохання як джерело щастя і мук та вперше в Давній Греції оспівує вссохопну' жіночу' пристрасть.

На відміну від авторів епічних творів, які описували вчинки героїв, а не їхні психічні стани, Сапфо більше уваги приділяє внутрішньому світу людини. З небувалою щирістю й емоційністю вона передає стан любовного томління, ревнощів, глибокого смутку у відомому фрагменті, який вчені вважають весільною дівочою піснею

 

 

З іменем Тіртея пов'язана легенда, яка ілюструє надзвичайно важливе значення поезії в житті давніх греків. Під час важкої війни із сусідньою Мс-сснією спартанці за порадою віщуна попросили військової допомоги в афінян. Афіняни, які завжди зверхньо ставилися до грубого спартанського вояцтва, на посміх відіслали до них лите одного кульгавого шкільного вчителя і поста Тіртея²⁶. Але пророцтво виявилося правдивим: Тіртей склав для воїнів настільки запальну патріотичну елегію, що зумів піднести бойовий дух спартанців і вже у першій битві привів їх до перемоги.

Дослідники вважають, що насправді Тіртей був спартанським постом і вождем-воїном. У своїх патріотичних елегіях і маршових п і с н я х-зак л иках він патетично оспівував військову звитягу і славну смерті» в ім’я батьківщини, давав настанови воїнам, як поводитися в запеклому бою, та засуджував слабкодухих боягузів. Спартанський пост для більшої виразності використовував міфологічні образи (наприклад, в одному з віршів він називає спартанців на-щадками Геракла), а щоб підкреслити вояцьку згуртованість, Тіртей часто говорить «ми».

Піднесені вірпті Тіртея стали своєрідним кодексом воїнської честі й набули популярності за межами (’парти. Вони легко запам’ятовувались і виконуватися в походах та перед битвами, воїни навіть змагалися у їх кращому виконанні. Є відомості, що елегії Тіртея аж до IV ст. нашої ери надихали війська і як взірцево патріотичні твори їх вивчати у школах.

 

В Афінах Анакреонт користувався величезною популярністю, наприклад, на Акрополі Анакреонта була встановлена статуя, поруч зі статуєю його друга Ксантиппа. На кількох Теосського монетах Анакреонт представлений з лірою в руках, іноді сидячи, іноді стоячи. У 1835 р. в районі сабінських гір в Італії була знайдена статуя, що зберігається сьогодні в Галереї Боргезе, вважається, що ця статуя зображує Анакреонта.

Вірші Анакреонта, написані на іонійському діалекті грецької мови, призначалися для сольного співу чи декламації у супроводі музичного інструменту (ймовірно, ліри, звідси говорять про «ліриці» Анакреонта).

Афіней і Суду згадують про п'ять книгах текстів Анакреонта, підготовлених в Олександрійській школі; три книги ліричних творів, одна — ямбічних і одна — елегійних. До наших днів дійшли незначні фрагменти, зібрані з цитат пізніших авторів.

У число ліричних творів, крім гімнів і Парфеній (хорових пісень, які виконувалися дівчатами), входять також любовні пісні і вірші-скарги на швидкоплинність молодості і швидкий прихід старості. Инвективной інтонації зустрічаються в ямбічних творах; найбільш відомі тут — звернення до «фракійському лошаті», норовистість якої потребує приборкання; злісний випад проти багатого вискочки по імені Артемон.

Анакреонт — спадкоємець Алкея та Сапфо, а проте тон його текстів більш світський і більш насмішкуватий. Концепція Анакреонта характеризується простотою у сприйнятті світу, іронією по відношенню до самого себе; глибоке почуття і пристрасть у Анакреонта відсутні. Основні мотиви — розмірене, свідомо культивується насолоду радостями життя: любов'ю, вином, бенкетами, свободою думки, емоційний фон — передчуття смерті і тягот старості. Порівняйте сприйняття кохання у поезіях Сапфо i, наприклад, цьому вірші Анакреонта, де ужито відому блискучу алегорію — паралелізм: непокірлива примхлива жінка чи дівчина порівнюється з необ'їждженою кобилицею, що вільно скаче і пасеться на луках, а досвідчений у коханні ліричний герой — із умілим вершником, здатним «приборкувати непокірних» («об'їжджати кобилиць»): «Кобилице фракіянко, чом од мене ты втікаєш, / Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я? / Почекай, тобі вудила я накину и скерую, / Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету. / Нині ти лише по луках вільно скачеш и пасешся, / Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі» (переклад Г.Кочура).

У деяких своїх рядках Анакреонт неначе навмисне пародіює Сапфо. Там, де в поетеси наявна пристрасна та щира молитва-благання до богині кохання Афродіти («… Я молю тебе, не смути мені ти / Серця, богине…»), в Анакреонта знаходимо напівжартівливе вишукано-стилізоване звертання до бога виноградарства і виноробства Діоніса.

Тож, хоча, здавалося б, він пише про те саме почуття кохання, яке описане і у поезіях Сапфо, вірші цих двох представників монодичної меліки є принципово різними. Адже якщо для поетеси з Лесбосу кохання — це всеохопна пристрасть, яка хвилює її до глибини душі, то для Анакреонта стосунки між чоловіком і жінкою сприймаються як одна з розваг, життєвих насолод, що не варта серйозних і глибоких почуттів і переживань

В епоху політичних і соціальних переворотів, коли на очах Анакреонта так часто падали одні й піднімалися інші, поет «цінував легкі, швидкоплинні радості, прагнув до цього, зневажав мінливості майбутнього і забував про безповоротний минулому». Культ цього у Анакреонта, тим не менш, пройнятий духом поміркованості, оргіастічность йому чужа; вино «розбавлене водою, щоб пісня за чашею залишалася стрункою». Афіней зауважує, що Анакреонт «був тверезим, коли писав»; сам Анакреонт (а пізніше — наслідує йому Горацій) рішуче відкидає «скіфство» з його буйством; поет оспівує «любов до согласному гімну за повною чашею». Анакреонт зовсім не є прихильником розгульних оргій, вакханалій (від «Вакх» — одного з імен Діоніса). Він полюбляє чіткий лад і порядок навіть у хмільному застіллі. Тож недаремно характерним початком, «заспівом» поезій Анакреонта є звернення до прислуги (хлопця, юнака) з наказом принести вина і води для бенкету. А розваги з жінками він називає поетично — боротьбою з богом кохання Еротом

Стиль написання віршів Анакреонта захоплював його послідовників. Згодом утворився новий різновид лірики — анакреотична поезія, де панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму та кохання. Ось характерний вірш із Анакреонтики (з промовистою назвою «Анакреонт і жінки»), де легко простежується відлуння творчості поета

До наших часів дійшли лише окремі уривки творів Анакреонта, зате від пізньої античності (очевидно, від доби елінізму) збереглася ціла збірка наслідувань його творів, т. зв. «анакреонтичні вірші». Вона вміщувала лише 59 творів і була додана до т. зв. «Палатинської антології», збірки творів античних поетів, укладеної в X ст. візантійцем Констянтином Кефалою, яку, в свою чергу, в XVI ст. було вкотре доповнено. Саме ця доповнена збірка та деякі вірші Горація і стали тими зразками, що їх наслідували поети Відродження й Просвітництва, а також анакреонтики Західної Європи й Росії у XVIII—XIX століттях: Вольтер і Парні — у Франції, Глейм — у Німеччині, Державін, Батюшков, юний Пушкін — у Росії (до слова, в жартівливому вірші «Моё завещание друзьям» (1815) Пушкін прямо назвав своїм учителем саме Анакреонта).

Алкей (грец. Αλκαίος, кінець VII - початок VI ст. до н.е.) — давньогрецький ліричний поет, представник монодичної лірики, народився і жив на острові Лесбос в його головному місті Мітіліні. Сучасник Сапфо, найвидатніший поруч з нею еолійський поет. Рідне місто Алкея Мітілена пройшло характерний для тих часів шлях боротьби демосу з аристократією. Боротьба з тиранією на боці аристократії закінчилася для Алкея вигнанням, під час якого він став воїном-найманцем, брав участь у боях у Фракії та Єгипті. Після амністії поет повернувся і навіть замирився і потоваришував із вождем мітіленського демосу, мудрим тираном Піттаком, з яким до того довгий час боровся. До нашого часу дійшло кілька віршів Алкея часів громадянської війни, у яких поет закликав до повстання і боротьби з демосом і Піттаком (т. зв. «Пісні заколоту»). Ще раніше нестриманість і завзятість Алкея виявилися у боротьбі з ненависним тираном Мірсилом, і коли той несподівано помер, бурхливі почуття радості поета вилилися в знаменитих поетичних рядках: Пити, почнемо пить! І сп'яніймо всі, Хоч і не хочеш, пий! Бо вже здох Мірсил! (Пер. Н. Пащенко) У ряді віршів Алкей намагається дискредитувати Піттака, називаючи його «ворогом міста», «виродком вітчизни». У «Посланні Піттаку» поет дорікає йому за те, що той не повернув його з вигнання і повисилав багатьох корисних місту людей. Проте в цих політичних віршах Алкея не можна знайти такої злісної ненависті до демосу та його вождів, як у Феогніда, у нього скоріше відчувається скорбота людини, яка бачить несправедливість і страждає, не маючи змоги чимось зарадити.

Алкей писав гімни, стасії (військові пісні), застільні і любовні пісні. Від його багатої і яскравої творчості, яку вчені олександрійці зібрали і видали в 10 книгах, до нас дійшли тільки уривки. Останні знахідки Оксірінхських папірусів значно збільшили їх кількість. Значну частину творів Алкея складали гімни на честь богів: Афіни, Аполлона, Гермеса, Ареса, Ероса та ін., а також на честь напівбогів і героїв: Діоскурів, Ахілла, Аякса. Прозаїчний виклад Гімерієм алкеєвого гімну Аполлону дозволяє припускати, що поет не менш прагнув до висловлення релігійних почуттів, ніж до барвистості міфологічного оповідання, а кульмінацією твору було явище бога на святі літнього сонцестояння в Дельфах, коли сама природа вітала його появу. Інший гімн складний одночасно на честь трьох богів: Гери, Зевса і Діоніса. Ці пісні містили коротке перерахування атрибутів богів, їхніх славних діяннь і подій їхнього життя, а також прохання про прихильність, частіше за все — про допомогу в боротьбі з ворогом або про повернення на батьківщину. Ще тісніше зв'язані з політичною діяльністю Алкея стасії, що становлять основну частину спадщини поета. Це були пісні, призначені для виконання в колі товаришів по зброї, найчастіше під час бенкету, що виражають у прямій і безпосередній формі почуття і погляди певної суспільної групи. У них Алкей насміхався над тиранами, особливо над «зрадником» Піттаком, виражав біль і розпач, викликані тим, що владу захопили самозванці, закликав боротися з ними. Знайдені останнім часом папірусні фрагменти підтверджують образ стійкого прихильника своєї партії, для творчості якого часом характерна жовчність і злісні нападки, спрямовані насамперед проти помірного Піттака. Однак необ'єктивність не позначається на силі і красі віршів Алкея.

В одній з пісень подає неймовірно живу і пластичну замальовку свого будинку, внутрішність якого нагадує арсенал, так багато там блискучої зброї та обладунків. Цей опис Алкей закінчує закликом до збройного повстання. Найзнаменитіша пісня, від якої зберігся тільки початок, де описується корабель, якого носить буря морем, заливає хвилями і наближається катастрофа. Цей образ, пізніше витлумачений як алегорія держави, що роздирається внутрішніми конфліктами, мав для Алкея трохи інше значення. Він мав на увазі не стільки державу в пізнішому значенні цього слова, скільки долю своєї суспільної групи і небезпеки, що загрожують їй у боротьбі за владу. Алегорії ми знаходимо також і в інших його фрагментах. У пісні з нагоди повернення брата з вавилонського вигнання Алкей прославляв військові звитяги, особливо перемогу над воїном-велетнем. Близькі до військових пісень і застільні. Для цього жанру характерний початок пісні, де приводом до гулянки є радість при звістці про вбивство тирана. Застільні твори Алкея відрізняють ті ж нестримані інтонації. Він не визнає неквапливого, помірного вживання вина, йому близька тільки буйна гулянка. Будь-який привід гарний, щоб почати пити: зимова негода, літня спека, опис якої він запозичив у Гесіода, важлива подія, радість і сум, від якого вино — найкращі ліки. Менше збереглося фрагментів з еротичних творів; ця частина спадщини Алкея найкраще відома з творів Теокріта. Серед нечисленних фрагментів привертає увагу уривок серенади біля двері коханої, а також скарга дівчини, ураженою любов'ю. Можливо, до любовної пісні належало оповідання про владу любові над Єленою, який це почуття звеліло кинути чоловіка, бігти з Парісом і стати причиною кривавої війни.

Анакреонт. «Дай мені Гомера ліру...»

Тема: вино й любов, але тема трактується не серйозно, а в плані дотепної глузливої гри.
Ідея: через головний образ поезії – «ліру Гомера, в якій немає струни, що зве до бою», - ліричний герой виказує бажання бути співцем, який є не гіршим від Гомера, але, на відміну від нього, головними темами творчості вважає кохання, веселощі, розваги. Автор не надає першочергового значення патріотичним, громадянським закликам, він не соромиться цього й відверто про це говорить.
Мелічна поезія, сольна.
Ліра Гомера, в якій немає струни, що зве до бою – головний образ поезії. В основу якого покладена метафора (один із тропів, який полягає в перенесенні властивостей і ознак одного явища на інше на основі подібності).
Жвавість, ясність, простота – основні якості поезії Анакреонта; навіть гімни богам перетворюються у нього в легкі й граціозні вірші. Поезія Анакреонта не має сили і глибини почуттів, властивих ліриці Сапфо. Для поезії Анакреонта характерним є ставлення до життя і кохання як до цікавої гри, але поету доступні й досить складні емоції. Та й взагалі поет вважає, що справжні веселощі породжує лише тверезий розум. Мудрі поради, виказані в спокійному тоні, а інколи з іронічною усмішкою, надзвичайно подобались у давнину. Поезія Анакреона була такою легкою та радісною, що було безліч її наслідувань, починаючи з античності. Такі наслідування називаються «анакреонтикою».