То наші любі, високі Карпати

СИДІР ВОРОБКЕВИЧ

 

Несказанно радів появі нових талановитих імен на поетичному обрії Юрій Федькович, бо це надавало наснаги йому самому, а також переконувало в нездоланності народних сил, в їх майбутній перемозі. Познайомившись із творами свого сучасника Данила Млаки, Ю.Федькович щиро привітав його виступ у літературі, підтримав теплим словом натхненного вірша:

 

Світи, батьку, світи світло,

Бо я вже не вспію!

Світи правду, світи віру,

Любов і надію.

По тій нашій Буковині, -

Най люде побачать!

 

І поет з вдячністю сприйняв тепле слово свого побратима. Десятки літ запальної праці віддав він рідному народові як письменник і композитор. На жаль, ім'я Данила Млаки мало відоме широкому загалові, хоч він своєю багатогранною діяльністю в культурному житті Буковини другої половини ХІХ ст.. відіграв значну роль.

Данило Млака (Воробкевич Ісидор Іванович) народився 17 травня 1836 року в Чернівцях у сім'ї вчителя богослов'я. Рід Воробкевичів походив з Литви: його прадід Скульський Млака де Оробко в середині ХVІІІ ст.. переїхав на Буковину, а дід змінив прізвище Оробко на Воробкевич. Ісидор як композитор виступав під цим прізвищем, а літературні твори найчастіше підписував іншим – Данило Млака.

Мудра й досить освічена, як на ті часи, бабуся прищепила йому любов до народу, до рідної мови й пісні. Завдяки бабусі, яка перша помітила в Ісидора незвичайні музичні здібності і подарувала йому червінець на придбання скрипки, хлопчина ще під час навчання в гімназії почав учитися грати на цьому ніжному інструменті.

У школі української мови не вчили, і гімназист Воробкевич, коли наставали літні канікули, ходив від села до села, вслухався в народні мелодії, вивчав українську мову.

По закінченні гімназії вчився Ісидор Воробкевич у Чернівецькій духовній семінарії. Закінчивши її, одружується і їде працювати в глухі гуцульські села в Буковинських Карпатах. Тут він глибше знайомиться з українською літературою, читає Шевченка, Марка Вовчка.

У львівському журналі «Галичанин» з'являються 1863 року перші вісім віршів С.Воробкевича під загальною назвою «Думки з Буковини». Галицькі українці щиро привітали літературні спроби поета, заохочували до дальшої роботи. Відтоді твори письменника друкуються в різних газетах і журналах Галичини та Буковини.

1867 року сім'я Воробкевичів переїздить до Чернівців, де Ісидор Іванович викладає хоровий спів у духовній семінарії та гімназії.Тоді ж він пише свої нові поезії, складає на них мелодії. Відчувши певні прогалини у власній музичній підготовці, самодіяльний композитор 1868 року їде у Відень. Проходить курс гармонії та основ композиції у відомого викладача Франца Кренна. Одержавши по закінченні Віденської консерваторії звання викладача співу, повертається до Чернівців.

Тут С.Воробкевич віддається роботі з молоддю, укладає пісенники для початкової школи, пише перші на Буковині українські музично-методичні посібники з теорії музики й співу, читає публічні лекції, вміщує науково-популярні статті в газетах і журналах.

Сидора Воробкевича слід оцінювати і як письменника і як композитора одночасно. Його лірична поезія без мелодії просто немислима. Тексти до своїх пісень поет вважав лише половиною роботи. Починає він з пісень для дітей і молоді. Ці пісні складено в шкільний пісенник.

Тематика творів С.Воробкевича в основному відповідала вимогам шкільної молоді, і в ній звернемо особливу увагу на виховання патріотичних почуттів у дітей та виховання у них любові до праці. Найвідоміші серед віршів-пісень поета для дітей «Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь».

Наприкінці 70-х років виходить цикл статей Воробкевича під загальною назвою «Наші композитори», де найбільше місця відведено російському композиторові М.І.Глинці.

Незабутнє враження на Сидора Воробкевича справила його поїздка до Києва в 1874 році. Під її впливом він пише два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козаком».

У 70-80-х роках Сидір Воробкевич став активним членом багатьох громадських установ у Чернівцях, ініціатором видання українського літературного журналу «Зоря Буковини», організатором товариства українських студентів «Союз». Редагує він праці слов'яно-руського відділу в румунському журналі «Кандела», складає й редагує буковинський літературний альманах «Руська хата». Пише вірші, поеми й наукові статті німецькою мовою. Тоді ж з-під його пера виходить ряд великих переказів-поем з історії інших народів, як от «Нерон» (1876), «Сабля Скандербега» (1878), «Клеопатра» (1879), «Іван Грозний» (1885).

Найбільше значення для розвитку музичної культури західноукраїнських земель мали драматичні твори буковинського співця. Називав він їх по-різному: опери, оперети, мелодрами, музичні комедії. Таких творів налічується вісімнадцять. Крім того, ним написано музику до п'ятнадцяти п'єс інших авторів. Склав композитор і декілька одно- й двоактних комедій-сміховинок для дітей.

Відомий С.Воробкевич і як автор оповідань та новел. Писав він їх протягом 1865-1898 років. Його ж перу належить ряд сатиричних та гумористичних оповідань і нарисів.

У травні 1887 року прогресивні громадські організації Чернівців урочисто відзначили 25-річний ювілей літературної і композиторської діяльності Воробкевича-Млаки. На святковий концерт запросили І.Франка. Незважаючи на тяжку хворобу серця, С.Воробкевич не полишає ні громадської, ні педагогічної діяльності, пише нові твори, складає до них музику.

1901 року І.Франко вибрав кращі поезії С.Воробкевича і видав окремою збіркою, давши їй назву за однойменною популярною піснею композитора – «Над Прутом». Помер С.Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях. Там його й поховано.

 

ВІРШІ

 

СТАРИЙ ВІВЧАР

Коло кладки при потоці Кучерявий дуб стоїть: Люди кажуть, що він має Не одну вже сотню літ. Як весна настане красна І пташата ся озвуть Та весело берегами Заговорить синій Прут, То під дубом на флоярі, Мовби хлопець молодий, У тінистім холодочку Грає наш чабан старий.

Діточки біжать до кладки, Окружають співака І круг нього витинають Веселого тропака. А старий вівчар все грає, Смуток свій тяжкий забув, Свіжу силу в старих костях, Мовби чар дивний почув. Діти тнуть в одно дрібної І співають: ой! на! на! Все віджило з сну твердого, Пробудилася весна…

 

ВЕСНЯНКА

Куку! куку! Чути в ліску. Ходім, співаймо, Радо вітаймо Красну весну!	Куку! Куку! Чути усе. Гаєм, лісочком, Бором, поточком Голос гуде.
Куку! куку! Птичко мила, Що ти співала? Правду-сь казала: Щезла зима!

КОЛИСКОВА

Спи, дитятко, спи! Чуй, як вітер шелестить І як Черемош шумить, - То вони співають, Тебе засипляють, Спи, дитятко, спи!	Спи, дитятко, спи! Небом сяє вже зоря, З гаю місяць вирина, Все позасипало, Всюди тихо стало, Спи, дитятко, спи!
Спи, дитятко, спи! Все заснуло: ліс і бір, Птиці, рибка, всяка звір, Трембіти не чути, Аж мило заснути. Спи, дитятко, спи!

ОСІНЬ

Давно вже попрощали нас З-під неба журавлі, Пташки замовкли у гаях, І втихло на землі. Вже ліс убрав багровий стрій, Зів'ялий лист паде, - В гостину з півночі до нас Грізна зима іде. Припали квіти до землі, Туман наляг кругом. Ще день, ще два – і всі поля Заснуть глибоким сном.

Лиш розгулялися вітри, Лісами зводять шум, На нивах стебла гнуть сухі І ломлять, мов на глум. У хату діточки біжать: «Де ділася весна? Чому вже сонечка-тепла І радості нема?» Вже темна осінь надійшла, Зів'ялий лист паде, По листю повагом до нас Грізна зима іде.

 

ТО НАШІ ЛЮБІ, ВИСОКІ КАРПАТИ

Знаєш ті гори, мій друже милий,

що ранком миленьким,

вечором тихеньким

сонце їх украшає,

сердешно їх любить,

до себе голубить,

як мати, все про них дбає?

Я тобі скажу, не треба питати:

То наші любі, високі Карпати!

Знаєш ті гори, мій друже милий,

де в небо ясне,

синє і красне

смереки, сосни зазирають?

Білими скалами, темними лісами

орли, соколи літають?

Я тобі скажу, не треба питати:

То наші любі, високі Карпати!

Знаєш ті гори, мій друже милий,

де в зеленім гаю,

як би при Дунаю,

птахи, соловії співають,

а в воді бистренькій,

ясній, студененькій,

рибки, пструги[1] ся грають?

Я тобі скажу, не треба питати:

то наші любі, високі Карпати!

Знаєш ті гори, мій друже милий,

де чорні хмари,

як би татари,

людям страх насилають?

Буря і грім,

як смертний дзвін,

страшно і тоскно загравають?

Я тобі скажу, не треба питати:

то наші любі, високі Карпати!

Знаєш ті гори, мій друже милий,

де з топірцями

під ялицями

гайдамаки танці водили?

Червінці красні,

таляри ясні

межи собою ділили?

Я тобі скажу, не треба питати:

то наші любі, високі Карпати!

Знаєш, мій друже, де утікати,

як лихо тисне,

меч врага блисне,

як вся надія минеться?

В горах – там воля,

там твоя доля,

щастя твоє повернеться!

Утікай, брате, в гори Карпати!

Там лише можеш щастя зазнати!

 

РІДНА МОВА

Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Тільки камінь має. Як ту мову мож забути, Котрою учила Нас всіх ненька говорити, Ненька наша мила? Як ту мову мож забути? Таж звуками тими Ми до Бога мольби слали Ще дітьми малими; У тій мові ми співали, В ній казки казали, У тій мові нам минувшість Нашу відкривали.

Мово рідна, слово рідне, Хто ся вас стидає, Хто горнеться до чужого, Того Бог карає. Свої його цураються, В хату не пускають, А чужії, як заразу, Чуму, обминають. Ой тому плекайте, діти, Рідну руську мову, Вчіться складно говорити Своїм рідним словом! – Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Але камінь має!

 

СМІХОВИНКИ