Із збірки оповідань «крилатий гонець»

ЮРІЙ ОЛІФЕРОВИЧ ЗБАНАЦЬКИЙ

1914-1996

ПЛАН

1. Короткі біографічні відомості.

2. Збірка «Крилатий гонець».

3. Казки та оповідання Збанацького про природу.

 

Юрій Оліферович Збанацький народився в с. Борсукові на Черніговщині в селянській сім`ї. Навчаючись в Остерській школі, мріяв стати вчителем і згодом вступив до Чернігівського педтехнікуму. 1937 року закінчив Ніжинський педінститут, заочно навчався в Київському університеті, працював учителем, директором школи, завідуючим райвідділом народної освіти, був редактором районної газети. В роки війни командував партизанським загоном, партизанським з`єднанням. У 1944р. удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни працює в Київському педінституті, в правлінні СПУ.

Свою першу повість для дітей «Таємниця Соколиного бору» видав 1949 року. Написав для дітей багато оповідань, повістей, роман «Кують зозулі». Повісті «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог» екранізовані на Київській кіностудії ім. Довженка.

Літературну творчість для дітей і молоді Ю.Збанацький розглядає як продовження педагогічної праці.

Багато творів Збанацький присвятив боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Повісті «Таємниця Соколиного бору», «Лісова красуня», «Між добрими людьми» та інші цікаві і доступні дітям середнього шкільного віку, знайомлять їх з героїчним партизанським рухом на Україні, з подвигами дорослих і юних партизан. Драматизм сюжетів, яскраві характеристики дорослих і дітей, правдиве зображення бойових дій і повсякденного партизанського буття, тривожного і напруженого – все це приваблює сучасного юного читача.

Дітям дошкільного віку і молодшого шкільного віку присвячує Збанацький оповідання, які ввійшли у збірку «Крилатий гонець».

Вперше збірка вийшла в 1953 році, складається з 12 коротких оповідань. Тема – героїчна боротьба партизанів за звільнення окупованої фашистами України. Головні дійові особи – дорослі партизани. (Токар, хоробрий боєць, гуманна людина з оповідання «Дике козеня», двоє друзів-розвідників, які, потрапивши у велику біду, трималися стійко, мужньо, благородно з оповідання «Щедрий їжачок»). Були в партизанських загонах юнаки і підлітки – шестилітній хлопчик-сирота Петрик з оповідання «Журавлик полетів у Москву». В оповіданнях відбуваються події переважно не повсякденні, звичні, а здебільшого виняткові, несподівані. Це дає змогу Збанацькому краще розкрити суттєві сторони життя, характери людей.

В деяких оповіданнях є наявність елементів таємниці, загадковості. Юнак Іван ніколи не хвалиться про те, що він навчає поштового голуба, тому партизани думають, що він просто бавиться, розважається, наче дитина («Крилатий гонець»). Кінець оповідання для читача несподіваний. Дід Антип і онук Федько таємно готувалися до створення кращих умов для знищення ворожих літаків («Єдиний вартовий»). Загадковим є вовк в оповіданні «Несподіваний супутник».

В кожному оповіданні відбито особливу увагу і доброту людей до тварин. Наприклад, любов і ласка людини зробили з неприборканого коня Лебедя слухняну і корисну людям тварину («Лебідь»). Сама присутність і прирученого шпака, і пишнохвостої білочки, і лелеки, і журавлів, і інших тварин дарували стомленим людям велику втіху. Оповідання доповнюють одне одного, завдяки чому яскраві події, випадки створюють хвилюючу картину партизанського буття.

Мова оповідань Ю. Збанацького проста, лаконічна, наближається до усного мовлення. Мало описів, характеристик, пейзажів. У короткому реченні, в кількох виразних влучних словах подається, наприклад, характеристика ворогів: «вдерлися», «винищили» і цього досить, щоб відчути появу здичавілої орди загарбників. Пейзажі і детальні характеристики зустрічаються лише тоді, коли потрібно для розкриття взаємин між героями твору. Економно вживаються в оповіданнях пряма мова персонажів і діалог.

За допомогою влучних метафор, порівнянь, письменник дає відчути читачам привабливість тварин, красу їх рухів. Наприклад: «Ласунко! – тихо покликав я. Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою понеслась у повітрі і вже була у мене на плечі» («Ласунка»).

Цінними для виховання юних читачів є твори Збанацького, в яких він малює природу, світ тварин, дітей серед природи. Це казки: «Чого сміялися рибки», «Казка про братика і сестричку». У казках письменник поєднує традиційні художні прийоми народної казки з оригінальною власною творчістю. За казковою традицією він наділяє тварин людською мовою, почуттям, характером і поведінкою, зберігаючи при цьому все те, що властиво природі тварин.

У казках багато гумору, комізму.

В оповіданнях про природу: «Лелеки», «Хоробра голубка», «Снігурочка», «Дятлова сімейка», «Дикун» та інші, письменник закликає оберігати природу, захищати її від несвідомих юних і дорослих «дикунів», множити її багатства.

 

ІЗ ЗБІРКИ ОПОВІДАНЬ «КРИЛАТИЙ ГОНЕЦЬ»

 

ЩЕДРИЙ ЇЖАЧОК

 

Якось уночі пішли ми з товаришем у розвідку. Ніч була тем на, дорога незнайома. Листям увесь час шарудів вітер. Нам доводилось часто зупинятися і прислухатися. Ми боялися, щоб зненацька не наткнутися на ворога.

Та не вбереглись.

Тільки вийшли з лісу, ще й десяти кроків не ступили на галявину, як враз:

— Хальт!

Ми кинулись назад, а вони по нас з кулеметів та з автоматів. Кулі, як мухи, так і задзижчали біля вух.

Кроків на сто відійшли ми від ворогів, уже гадали, що все обійдеться щасливо. Та саме в той час я відчув, що хтось ніби вдарив мене палицею по нозі. Я впав. Спробував підвестись і не зміг. Ворожа куля пробила ногу.

Спираючись на товариша, сяк-так дибав я на одній нозі з півкіло метра. Далі йти не було сили. Ще з кілометр проніс мене на плечах товариш. А далі просуватися вже ні я, ні він не мали змоги.

Ми поповзли у густий хмизняк.

— Що ж, — сказав я товаришеві, — йди в загін, а я залишусь.

— А коли фашисти по сліду підуть? — перелякано глянув на мене друг.

— Та вже нічого не зробиш, — відбиватимусь, поки будуть патрони...

— А тоді?

— А тоді? Що ж, тоді...

Я не доказав. І так було зрозуміло.

Товариш не хотів залишати мене одного. Тільки тоді, коли ми переконалися, що вороги нас не переслідують, він рушив у партизанський загін. А я залишився чекати.

Так проминув день. Пройшла ніч. Дошкуляв біль у нозі, і проймала густа холодна осіння мряка. А потім — голод і особливо спрага. Мене всього палило, я міг би випити не кухоль, а ціле відро води, а її не було й краплинки. Осіння мряка тільки змочила одяг і землю, на якій я безвільно розпластався, і не давала мені ні краплини води.

Я знав, що товариш мій повернеться з партизанами хіба днів через чотири. Але здавалося, що сил не вистачить навіть для того, щоб пережити день.

На світанку неподалік від мене щось зашелестіло листям. Я тільки міцніше стиснув автомат, бо не було сили підвестися. Прислухався. Тріснула суха гілка, ще виразніше зашелестіло листя. Я зрозумів — то не людина. Мабуть, якась тваринка.

Я не помилився. Кроків за два від мене пройшов круглий нашорошений їжачок. На його голках я запримітив якісь зеленкуваті кульки.

Їжачок пробрався в густий кущ і довго чогось там вовтузився, господарював. Згодом я побачив, як він вийшов з куща і кудись подався в своїх справах.

Я здогадався, що в кущі їжачкове житло.

Підповзаючи на ліктях, я добрався до куща. Справді, тут була їжачкова комора.

Перше, що мені потрапило під руки, це були дикі лісові грушки-гнилиці.

Довелося взяти з десяток грушок, хоч і шкода було кривдити трудягу-їжачка. Поївши, я відчув себе значно краще і був дуже вдячний їжачкові.

Згодом їжачок знову повернувся до своєї комори. Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, знову глянув на мене маленькими оченятами. Видно було, що їжачок не помітив пропажі, а може, й не розгнівався на мене за свої груші.

Весь день і ніч їжачка не було. Я вирішив, що він більше не повернеться до своєї комори. Та на світанку він повернувся з трьома яблуками, наколотими на голки. Підійшовши зовсім близько до мене, хуркнув. Мені здалося, що то він запросив мене поласувати яблучком. Я охоче прийняв подарунок щедрого їжачка.

Так було і наступного дня. Їжачок ніби взявся постачати мене їжею — носив то яблучка, то груші.

Нарешті прийшли партизани. їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і підняли на руки. Пішли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від голоду.

 

 

ЛАСУНКА

Жваву, пишнохвосту білочку звали Ласунка. Жила вона в нашому партизанському таборі всю зиму. А потрапила до нас ранньої осені ще невеличким кумедним білченям.

Було це так. Фашисти задумали піти на партизанів танками. Довідавшись про це, ми вийшли на всі дороги, де могли пройти ворожі танки. Найбільші сосни і дуби валились на землю, перегороджували дорогу машинам.

В одній із старих сосон було невеличке дупло. Там жила стара білка з білченятами. Коли сосна впала на дорогу, стара білка втекла з своєї хатки, а за нею виповзло маленьке перелякане білченятко. Не встигло воно сховатись назад у свою хатку, як хтось із партизанів схопив його у руку.

Я взяв ту маленьку білочку у свою землянку, і вона швидко звикла до нашої обстановки. Спала вона в моїй шапці. Охоче стрибала до мене і брала з рук їжу.

Найбільше любила білочка цукор, і за це її прозвали Ласункою.

Тільки зайдеш, бувало, в землянку і тихенько покличеш: «Ласунко!» — білочка відразу висуне з шапки свою маленьку голівку з чорними блискучими оченятами та так і завмре.

Повториш: «Ласунко!» — і вона вже на плечі.

Візьмеш на долоню грудочку цукру — Ласунка вже на долоні. Схопить передніми лапками цукор і — в рот. Потім перебереться на плече. Ти сидиш, пишеш чи розмовляєш з ким — Ласунці до того діла немає. Сидить собі, гризе той цукор. Жодної кришечки не згубить — все підбере.

Вона часто виходила на прогулянку. Коли була ще зовсім маленькою, далі високої сосни, що росла біля нашої землянки, не ходила. Побіга-побіга по сосні, зірве шишечку — і шасть у землянку. Коли ж підросла — стала по всьому табору гуляти. А надвечір додому: плигне на плече, хуркає, хвостиком трясе — цукру просить.

Настала весна, зійшов сніг, вкрилася земля травою і квітами, зазеленіли дерева. Одного весняного вечора Ласунка не повернулась додому. Була вона справжньою дорослою білкою.

— Кинула нас Ласунка, — зітхав начальник штабу. — Не буде кому в моїх паперах порядкувати.

А вона справді любила порядкувати в землянці. Нехай тільки хто загається та залишить що-небудь на столі — відразу це буде в моїй смушевій шапці.

Та помилився начальник штабу, так подумавши про Ласунку. Днів через чотири, а може й п'ять, вона повернулась додому. Важко було її впізнати — хвостик мало не весь обліз, на боках висіло шмаття зимової білястої шерсті. Вона линяла. І після того, як посиділа в мене на плечах, днів два довелося вичісувати з одягу її сріблясті шерстинки.

Та тепер, коли навколо все жило, квітло і співало, коли в наші ліси прийшла чудесна, молода красуня весна, — не могла Ласунка сидіти в землянці. Не могла, хоч і дуже скучала за нами і особливо, мабуть, кортіло їй поласувати цукром.

Другого дня вона знову зникла і тепер уже назавжди.

Минали дні, тижні, місяці... Поступово забули всі про нашу втішну білочку. Лише іноді тихими вечорами, коли не було боїв, у розмові хтось згадував:

— А де то наша Ласунка?..

Одного разу ми вели бій з переважаючими силами противника. Йшли рідким ланцюжком у великому сосновому лісі. Це було далеко від нашого зимового табору.

Від утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. І раптом відчув, як мені щось плигнуло на плече. Від несподіванки я шарпнувся, озирнувся і побачив, що від мене шмигнула на де рево червона, пишнохвоста білочка. Прилипла до стовбура, голівкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей.

Ця білочка відразу нагадала мені нашу хорошу Ласунку.

— Ласунко! — тихо покликав я.

Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою пронеслась у повітрі і вже була в мене на плечі.

— Ласунко! — схвильовано сказав я і ніжно погладив її червону пухнасту шубку.

Тільки на цей раз, на жаль, у моїй кишені не знайшлося і крихітки цукру. Чотири дні ми вели запеклі бої з ворогом і самі вже давно не мали жодної ріски в роті.

 

 

ЄДИНИЙ ВАРТОВИЙ

З якогось часу фашистські літаки майже щодня пролітали якраз над нашим партизанським табором. Кожного ранку табуном, а найчастіше поодинці на схід пропливали величезні транспортні літаки. Увечері повертались назад і летіли над нашим лі сом до зухвалості низько.

Партизани кілька разів відкривали по літаках вогонь, та літаки швидко зникали за деревами. Стрільба не давала ніяких на слідків.

У таборі жили дід Антип і його сімнадцятирічний онук Федько-кулеметник. Дід Антип щоразу кидав літакові вслід:

— Літаєш, щоб на тобі пір'я облетіло.

Федько мовчав, але частіше за всіх пускав літакові вслід довгу кулеметну чергу.

Якось дід і онук довго радилися, ходили чогось поза табором, дивилися на верхівки дерев. А потім дід, що працював конюхом у загоні, поїхав на день у своє село. Село було майже цілком спалене фашистами. На дідовому дворищі лишився лише один осокір, на якому кожного літа жив чорнокрилий лелека.

Дід заліз на дерево, зруйнував старе гніздо і забрав колесо, де було намощено лелечине гніздо.

Федько, видряпавшись на найвищу сосну поблизу від табору, влаштував те колесо на самому вершечку. Нижче на товстому гіллі зробив неширокий поміст. До колеса він прикріпив ручний кулемет. Тепер кулемет, закріплений на колесі, легко повертався в усі боки.

Федько засів на сосні. Та літаки в той день, мов навмисне, йшли стороною, далеченько від табору. Так було і другого дня.

Третього дня Федько спустився на землю, щоб попоїсти, і саме в цей час літак пройшов над сосною так низько, що, здавалося, мало не зірвав Федькового колеса. Ох, і шкріб же чуприну партизан! Після цього і ночував на помості. Вже дід подавав йому й суп на сосну по шворці.

І Федько свого дочекався. Якось на шостий чи сьомий день важкий ширококостий літак з'явився якраз над Федьковою сосною. Дуло кулемета швидко націлилося прямісінько йому в голову.

Разів зо три диркнув кулемет. Літак схитнувся, зачмихав димом, блиснуло під крилом рухливе полум'я. За мить літак зник з-перед очей, а ще за хвилину почувся важкий удар об землю і страхітливий вибух.

 

— Ура! — закричав Федько на своїй сосні і з радощів мало не звалився на землю.

Ще днів з десять просидів партизан у засідці, — та літаки більше не літали над нашим лісом. Відбили їм охоту.

Згодом Федько покинув своє колесо.

В загін кожного дня приходили нові партизани. Табір весь час зростав. Сосна з старим колесом на верхівці вже була не за табором, а майже посеред табору. Та на неї ніхто не звертав уваги.

Якось навесні, коли до нашого лісу повернулись бажані гості — птахи, на Федьковій сосні оселились лелеки.

Лелеки мостили на колесі гніздо. Партизани спостерігали їхню роботу і радісно посміхались. Особливо радів дід Антип.

— Що не кажи, а лелека — розумний птах. До людей горнеться. Не в село спалене летить, а туди, де люди... Так-то...

І дід Антип походжав гордовито, хазяйським оком окидав увесь табір. Він почував себе, мабуть, як удома.

Минуло кілька тижнів. Лелека годинами простоював на гнізді. Втягнувши одну ногу, він вартував коло своїх діток.

Одного ранку партизани залишили свій табір. Все було складено на вози, старшини ще раз перевірили, чи нічого не забуто в таборі.

Вже майже збирались рушати, коли Федько раптом ударив себе долонею по лобі і прожогом кинувся на лелечину сосну.

— Ти куди?

— По колесо. Може, через новий табір літаки літатимуть.

— Я тобі дам колесо! — закричав на онука дід. — Не чіпай лелек! Я тобі нових десятеро коліс, коли треба, здобуду...

Федько повагався якусь мить і поліз назад.

За півгодини завмер, збезлюднів колись гомінливий і рухливий табір.

Тільки на високій сосні залишився сторожувати лелека — єдиний вартовий.