Про віщо сперечались діти

ОЛЕКСАНДР ДОНЧЕНКО

В мальовничому селі Великі Сорочинці, що на Полтавщині, в родині вчителя 19 серпня 1902 р. народився хлопчик, якого назвали Сашком. Це був майбутній письменник Олександр (Олесь) Васильович Донченко. Незабаром батьки переїхали до Великої Багачки, а згодом до Лубен.

Олесь вчився у гімназії, закінчив її після революції у 1919 році набувши вчительського фаху. Ранній потяг до художньої творчості скоро перейшов у професійну потребу, і Олесь Донченко разом з письменниками свого покоління Копиленком, Забілою став активним творцем української літератури для дітей та юнацтва.

Починав письменник з поезії та віршованих оповідань для найменших.

Олесь Васильович написав свої чудові казки – вірші “Півень у звіринці”, “Туки-бан-барабан”, “Страхопуд” та інші.

З 1922 року Донченко працює відповідальним секретарем редакції газети "Червона Лубенщина", а в 1924 році йде добровільно до лав Червоної Армії, де спочатку служить рядовим в кавалерійській прикордонній частині, а згодом навчає солдат грамоти, виконує обов'язки старшого полкового вчителя. Демобілізувавшись у 1926 році Олесь Донченко працює спочатку секретарем юнацького сектору Державного видавництва України. З 1929 року переходить виключно на літературну роботу.

Вірші молодого поета, що друкувались у місцевій газеті "Червона Лубенщина" та в обласній і республіканській пресі, склали першу збірку "Червона писанка" (1926). Через 2 роки побачила світ друга поетична книжка "Околиці", а віршовані твори для дітей часто видавались в книжечках-метеликах.

Активним був період 1927-1931 р.р. для Донченка – дитячого поета, кращі з цього творів приносили дітям радість пізнання, відчуття краси поетичного слова. Написав понад 30 віршованих книжечок для дітей дошкільного і шкільного віку… Можливо, О.Донченко залишив би глибший слід в літературі для малят, якби не та несправедлива критика, що відкидала у літературі все казкове.

У своїй літературній діяльності О.Донченко як дитячий письменник ставив собі за мету “яскраво, поетично оспівати душу нового покоління, правдиво розповісти про дитячі радості й прикрості”. Переважно головними персонажами його творів є хлопчики, яких письменник хотів бачити сміливими, добрими, мужніми.

В 30-х роках Донченко створює захоплюючі оповідання та повісті для дітей, підлітків та молоді. Серед них "Ударний загін", "Аул Іргіз", "Кулемет", "Батьківщина", "Лукія", "Розвідувачі нетрів", "Школа над морем", "Карафуто", «Лісничиха».

Окремі з них не втратять своєї краси і сили і в майбутньому.

Глибоке враження залишала повість «Лісничиха». Написав її справжній поет, безмежно закоханий у барви рідної Лубенщини, тонкий знавець дитячої душі, людина щирого серця. З якою любов'ю пише Донченко про край «над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі». Це повість про красу лісової Лубенщини, зігріта любов'ю поета до лісу: «Осика сичить, як гадюка, і заходиться жовтою піною. А дуб-сухостій, як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвін, і як вибухне, то так і сипне жменю білих зірок. Дубові сучки викидають синій; цвіт, як волошки, і гоготять на всю хату...». Тільки й скажеш: художник!

Олесь Донченко був активним творцем повістей і романів про школу.

Найбільшим творчим досягненням письменника є повість "Школа над морем", яка була написана в 1937 році. Сюжет пригодницький, інтригуючий, цікавий і для малого і для дорослого. Своєрідна композиція – кожний розділ закінчується на якійсь захоплюючій думці, що знайде свій розвиток і розв'язку лише в наступних епізодах.

До кращих творів Олеся Донченка про школу належить повість "Юрко Васюта" (1951), а вершиною в усій його творчості став роман "Золота медаль" (1953), який є логічним завершенням творчого та життєвого шляху письменника.

Сюжет "Золотої медалі" вкладається в хронологічні рамки шкільного навчального року, побудований на гострих конфліктах. Ідеї твору – виховання юнаків і дівчат в шкільному колективі у взаємодії з сім'єю. Роман "Золота медаль" – це останній витвір поета.

Становлення характеру дитини, її внутрішній світ, стосунки з середовищем, зображено в ряді оповідань О.Донченка. Матвійко (“Боягуз”) всього боявся, навіть жаби і ящірки. Коли інші діти, пустуючи, зчинили сварку і бійку, хлопчик тікав. Боляче було від докорів батька, насмішок товаришів. Історія “боягуза”, розказана Донченком, повчальна не лише для дітей, а й для дорослих.

Питання трудового виховання Олесь Донченко порушує в таких творах: "Повість про новий дім" (1946), "Заповітне слово" (1948), "Сад", "Шахта в степу" (1949), "Подорож до млина", "Золоте яєчко", "Голубий гвинтик", "Хлопчик з дитбудинку", що позначені глибокою ідейністю і високою художньою майстерністю.

Наче крізь чарівний ліхтар висвітлює красу людини праці в оповіданні “Галаганчик”. Про працьовитість матері розповідає синові батько. На дитячого читача завжди сильніше впливає показ самої дії, а не розповідь про неї. В цілому ж оповідання “Галаганчик” передає якнайкраще атмосферу щастя, що виникає там, де трудяться з любов’ю у серці.

Велич і красу праці показано через образи людей різних професій, часто скромних і неполітичних, в оповіданні “Голубий гвинтик”. Тут справді опоетизована праця. Діти, які зустрінуться з цим оповіданням у ранню пору життя, можливо, не стануть в дорослому віці журитися з приводу непристижності своєї професії, будуть дбати про результативність та ефективність трудових зусиль.

У неповторній красі постають результати праці людини в оповіданні “Подорож до млина”. Тут немає конвеєрів, машин, не зображено виробничих процесів, а є широчінь колгоспних полів з пшеницею, ячменем, соняшниками.

В Лубнах, над Сулою, Донченко помер в розквіті творчих сил, коли йому було всього 52 роки. Та не роками вимірюється життя письменника, а тим, що він залишив людям. Шість томів, виданих свого часу, - то ще не весь творчий доробок Донченка. І найбільша заслуга письменника в тому, що він створив художній літопис школи.

 

 

ГОЛУБИЙ ГВИНТИК

Про віщо сперечались діти

 

Це Софійка розказала про голубий гвинтик — чорнява дівчинка в нових рипучих черевичках. Над лобом у неї був чубчик, перев'язаний червоною стьожкою. Цей чубчик завжди стримів угору і при кожному кроці кланявся: «Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте!» А черевички поважно відповідали: «Дрррасте! Дрррасте!»

— А знаєте що? — сказала Софійка. — Мою маму звати Олена Іванівна, і вона робить трактори! Ось як!

Товстий Топа подивився на дівчинку й відповів:

— Ну то й що? А мій тато теж робить трактори!

В дитячому садку тільки що скінчився обід, і на третє їли вишневий кисіль. Тому в Топи кінчик носа був трошки замазаний.

— Моя мама вкручує в трактори гвинтик! — похвалилась Софійка. — Такий манюній-манюній. Він зовсім голубий, і на ньому срібна шапочка.

І вона стрибнула на одній ніжці, і чубчик її весело закивав: «Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте!»

Насправді ж дівчинка ніколи не бачила того гвинтика. Мама тільки розповідала їй про свою роботу. Але Софійці чомусь здавалося, що гвинтик неодмінно голубий і такий брязкотливий, як срібний дзвіночок.

— Ха-ха, гвинтик! — пирхнув Топа. — А мій тато колеса робить! Еге ж, справжні великі колеса для трактора. Тільки вони звуться котками, і на них вдягається гусениця. Гур-р-р!.. А без котків ніякий трактор не поїде.

Він хотів пальцем витерти носа та глянув на виховательку Зою Дмитрівну і витяг хусточку.

— От ще! Котки! — вигукнув Петрунь, той хлопчик, що найкраще за всіх умів робити з паперу кораблики. — Ще й хвалиться! А мій тато плавить у печі сталь! Якби не мій тато, то й котків не було б! Ну, скажи, з чого б робили котки?

Топа збентежено заморгав повіками. Вій бачив трактора — і котки, і гусениці в нього справді стальні. Із дерева ж їх не зробиш! Треба, щоб міцні були...

— А піч велика-велика! — розповідав Петрунь. — І сталь клекоче-клекоче — така палюча, що й глянути не можна. Еге ж, мені тато казав. На неї тільки крізь темні окуляри можна дивитись!

Топа позирнув на Софійку, Софійка — на Топу. Позирнула і засоромлено сіла в куточок. Навіщо вона похвалилась про гвинтик? Топин тато робить величезні котки, а Петрунів — плавить сталь. Гарячу-гарячу, як сонце. І дівчинці стало шкода своєї мами, яка тільки й знає, що вкручує в трактори маленький голубий гвинтик. І гвинтик той здався вже не голубим, а сірим, як попіл, і таким непомітним і непотрібним...

Перев'язаний стьожкою чубчик уже не казав «здрастуйте», а теж засоромлено схилився Софійці на лоба.

Аж тут несподівано обізвалася ще й Тася — білоголова, з коротким волоссячком, схожа на хлопчика.

— А ви не хвастайтесь, — сказала вона, діловито прибираючи зі столу ложки. — Моя мама теж на заводі. І вона найдужча за всіх. Вона підіймає величезний ківш із гарячою сталлю.

А схоче, то й трактора підніме...

Тася не доказала, бо Топа враз зареготав:

— Ха-ха!.. Хіба може людина підняти трактор?

Софійка теж засміялась, мотнула головою, і її чубчик знову весело закивав: «Здрастуйте, здрастуйте! От видумує!»

Діти знали Тасину маму — невеличку на зріст, худорляву. І це ж було справді смішно, щоб така маленька мама могла підняти такого великого трактора!

Але Тася так і спалахнула:

— Смійтеся! А це — справді! Мені мама говорила! Вона найдужча на заводі!

— Зою Дмитрівно! — гукнув Топа. — Навіщо Тася каже неправду! Скажіть їй! Ех ти, думаєш, що ми повіримо!

Зоя Дмитрівна поклала на голову хлопчикові руку:

— Топо, не треба так кричати.

— А коли вона... Ви ж чули?

— Чула, — промовила Зоя Дмитрівна. — Тася сказала правду. — І, помітивши, як недовірливо глянув Топа, як здивовано кивнув Софійчин чубчик, вона посміхнулась:

— А ви б хотіли побачити, як працюють ваші батьки й матері? Правда ж? От я подзвоню директорові Петру Гнатовичу, може, він дозволить нам побувати завтра на заводі.

 

Що було на заводі

 

От і прийшло те «завтра», і директор дозволив пропустити дітей на завод. Дитячий садок був недалеко від тракторного заводу, і Петро Гнатович сам часто заходив до дітей, розпитував, як вони живуть, бавився з ними.

 

Хлопчики й дівчатка опинились на заводському подвір'ї, прикрашеному клумбами з яскравими квітами. З-за рогу будівлі, гуркочучи і клацаючи, виїхав новенький зелений трактор. Його недавно зробили і зараз випробовували — перед тим як відправити в колгосп.

Раптом трактор зупинився і, скрегочучи гусеницями, не сходячи з місця, обернувся навколо себе. Діти так і охнули:

— От машина!

Всі вони дуже заздрили трактористові і мовчали. Тільки Топа непевно промовив:

— А я, коли виросту, може й на паровозі поїду.

Зоя Дмитрівна розказала, як трактор оре землю, як молотить хліб і возить вантажі. І, дивлячись на трактор, Топа з гордістю подумав: «Це мій тато зробив для нього котки!» А Петрусь і собі: «Це мій тато виплавив для нього сталь!» І тільки Софійка зітхнула, коли згадала про маленький гвинтик.

А трактор, пирхнувши перегаром, уже зникнув з очей, і тільки здалека було чути, як він торохкотів: «Трактор-трактор-трак-тор, трак-трак-трак...»

— Трак-трак! — гукнув йому вслід Топа, намацав у кишені грудочку цукру й почав смоктати. Він завжди смоктав щось солодке.

Зоя Дмитрівна повела дітей у цех. Взявшись за руки, хлопчики й дівчатка перейшли подвір'я — пара за парою, як гусенята.

Вони обережно переступили поріг і зупинилися скраю біля цехових воріт. Але далі в цех Зоя Дмитрівна нікого не пустила, дозволивши дивитись тільки здалека. Топі дуже хотілось підійти хоч трошечки ближче, та він не насмілився не послухатись.

Кілька величезних башт гоготіли, сичали, гули, прискаючи полум'ям і золотими зірками. Біля них метушились робітники в масках з темними окулярами і з довгими піками в руках.

— Електричні печі! — гукнула Зоя Дмитрівна, показуючи на огнедишні башти. І коли б не гукнула, а промовила звичайним голосом, ніхто б її не почув у цьому гуркоті й шумі.

Діти розгублено збилися докупи. Було страшнувато з незвички. Всі здогадались, що це є ті печі, в яких плавлять сталь.

З гудінням проплив над головами величезний ківш. Топа глянув і загубив свою грудочку цукру. Софійка схопилась рукою за капелюшок, який тепер прикривав її веселий чубчик. А ківш опустився перед піччю. Робітник довгою пікою пробив отвір, і всі раптом примружились від сліпучого сяйва. З печі полинув палючий білий потік, золотим дощем сипнули навколо іскри.

І враз Софійка завмерла: вона побачила, як ніч почала нахилятися набік. Вона повільно нахилялась, як величезний чайник, з якого хочуть вилити всю воду.

Дівчинка злякалась, бо вона спочатку подумала, що піч падає. Потім побачила сталевара, який крутив колесо, схоже на руль в автомобілі, і піч нахилялась нижче й нижче, а розпечена сталь з грізним гудінням усе лилася й лилася. Іскри сипались на робітників — золоті, червоні, білі, схожі на зорі.

Мов зачарована, дивилась Софійка, забувши, де вона і що з нею.

 

Сталевар, спорожнивши піч, відійшов набік. Він скинув окуляри і провів долонею по лобі. І в ту ж мить Петрунь голосно крикнув:

— Тату!

Софійка побачила, як сталевар підійшов, обняв сина за плечі, а Петрунь ніжно гладив його широкі долоні.

Дівчинка озирнулась, їй дуже захотілось побачити й свою маму. Та мами ніде не було.

З гудінням ківш поплив від печі, ледь-ледь похитуючись на залізнім гаку. У Софійки захолонуло серце: що, як зірветься? І хто цей велетень, що так легко несе величезний ківш, сповнений розплавленою сталлю?

Зоя Дмитрівна показала рукою вгору. Діти глянули туди й побачили невеличку кабінку, немов причеплену до стелі. Кабінка рухалася разом з ковшем, але здавалась проти нього маленькою коробочкою. Із цієї коробочки визирала голова жінки.

Діти догадались, що це ж вона керує краном, який несе ківш. Жінка враз виглянула з кабінки й махнула комусь рукою. І всі діти впізнали її: це була Тасина мати!

— Ну, що? Тепер бачиш, що я казала правду?! — гукнула Тася до Топи.

Незабаром ківш спинився, до нього підскочили робітники й почали робити щось дуже дивне. Вони розливали сліпучу сталь в якісь скриньки, сповнені землею. А скриньки не стояли на місці, а пливли й пливли мимо, як пропливають по воді човни.

Топі дуже захотілося побігти, скочити на якусь скриньку й собі попливти, але він ніколи б цього не зробив — хтозна-куди отак запливеш!

Тільки хлопчик про це подумав, як до нього хтось схилився, і він почув у себе над вухом:

— Топо! Топтигін Іванович!

Так його звав тільки тато. Справді, це був він — як завжди, веселий, з такою знайомою рідною усмішкою!

А тато вже оглянув дітвору, привітав Зою Дмитрівну й голосно сказав:

— Ого, скільки сьогодні до мене помічників прийшло! А хто ж тут у вас бригадир?

— Нема, нема бригадира! — гукав Топа. — Ми прийшли подивитись, як роблять трактори!

— Та невже? — засміявся тато. — А я думав — на роботу! Ну, ну, зараз покажу своє хазяйство. Ось воно!

І він показав на скриньки з землею. В кожній скриньці, мов око, світилась посередині дірка, сповнена гарячою сталлю.

— Хіба це твоє? Неправда, це не твоє, це — заводу! — гукав Топа.

Тато випростався, глянув на сина й промовив:

— А завод чий? Він стоїть на нашій землі. Значить — наш завод, і ми на ньому хазяїни. Ось воно як, Топтигін Іванович!

І всі діти помітили, як гордо й весело заблищали в Топиного тата очі.

— Тату, а де ж котки? — враз згадав Топа.

— Гм... котки катаються, — пожартував тато.

 

Він був майстер і пояснив, що скриньки з землею — це форми, які заповнюються сталлю. Потім, коли сталь захолоне, з форми виймають готовий, відлитий коток.

Софійка заздрісно глянула на Топу: ось який у нього тато! Вміє робити котки. А Петрунів тато і сталь плавить, і навіть отаку вогневу піч може нахилити.

«А де ж моя мама?» — думала дівчинка. їй і хотілось побачити матір, і вона боялась, що діти насміхатимуться: вкручує якогось маленького гвинтика!

А найбільше, мабуть, насміхатиметься Топа — він такий! І тепер Софійка вже збоку нишком позирнула на хлопчика. А він, мабуть, помітив той погляд, бо надув губи і зробив ними отак: «Пхе!»

«Ну, стривай, — подумала дівчинка, — ось я попрошу маму, щоб і вона навчилась плавити сталь або робити котки. А може, вона й руля зробить або мотора!»