Модульна контрольна робота №2

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КАФЕДРА НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Модульна контрольна робота №2

з дисципліни:

«Історія зарубіжної та української культури»

 

 

Виконав: студент І курсу

історичного факультету

гр. 2324-1 Соловйов О.Ю.

Перевірила: к.і.н., доцент Грушева Т.В.

 

 

Запоріжжя, 2014 р.

ПІП, роки життя	Внесок у культуру
1.Нестор-літописець (бл. 1056 – бл. 1114)	Преподобний, київський літописець та письменник-агіограф. Автор Житій святих князів Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Вважається упорядником (за іншою версією автором) «Повісті врем'яних літ». Преподобний Нестор мав знання з історії, літератури, грецької мови та богослов'я і справедливо вважався найосвіченішою людиною Київської Русі кінця XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою. Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ». Цей твір складений на основі сучасних автору подій і архівних літописів, народних переказів та оповідань. «Повість временних літ» було завершено близько 1113 року. Написання повісті зайняло майже 20 років. Хроніку подій у ній було зведено до 1110 року.
2. Юрій (Михайлович) Дрогобич (1450 – 1494)	Український філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини. Перший український автор друкованого твору (латинською мовою). Діяч східноєвропейського Відродження. Професор, ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету. 7 лютого 1483 у Римі видав книгу Прогностична оцінка поточного 1483 року (Iudicium pronosticon Anni MCCCCLXXX III), яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії, а також зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо. Видавав Юрій Дрогобич також трактати з астрології. Зберігся один виданий примірник його праці, що містить згадки про Україну — «Прогностик». Викладацька діяльність Юрія Дрогобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей епохи Відродження в Україну. Серед його студентів був майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового — геліоцентричного погляду про будову Сонячної системи.
3. Іван Федоров (бл. 1520 – 5 (15) грудня 1583)	Діяч східнослов'янської культури, один із перших східнослов'янських типографів, а також гравер, інженер, ливарник. У вересні 1572 року переїхав до Львова, де у 1574 році уклав і надрукував перший східнослов'янський посібник — «Буквар» з граматикою та здійснив друге видання «Апостола». 1580 р. видав Новий завіт і Псалтир й окремо покажчик до останнього. 1580–1581 рр., спільно зі сином, палітурником (інтролігатором) Іваном Друкаревичем, видав першу повну слов'янську Біблію за одним із списків Геннадієвої Біблії (т. зв. Острозька Біблія) з власною післямовою. 1581 р. вийшло останнє видання І.Федорова — «Хронологія» Андрія Римші (на 1 аркуші). Сукупність художніх прийомів оформлення тексту, розроблена І.Федоровим, уплинула на все наступне східнослов'янське друкарство.
4. Герасим Данилович Смотрицький (? – 12 жовтня 1594)	Руський письменник, педагог з Поділля. Вважався освіченою, навченою людиною, «першим руським богословом». Був підстаростою, гродським писарем у Кам'янецькому старостві, 1576 року запрошений князем Василем-Костянтином Острозьким до Острога, був призначений його підскарбієм. Став одним з передових діячів вченого острозького гуртка; з 1580 Г. Смотрицький — перший ректор Острозької школи (академії). Разом з Іваном Федоровичем Герасим Смотрицький — один з видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту князю Василю-Костянтину Острозькому, один із зразків найдавнішого українського віршування (нерівноскладове), що нагадує українські думи. Праці: 1) «Ключ царства небесного» (1587, Острог) — перша друкована пам'ятка української полемічної літератури; 2) «Календар римський новий» (1587) — в ньому автор критикує, відкидає впровадження григоріянського календаря.
5. Федір Сенькович (? – 1631)	Львівський маляр. Очолював малярський цех, виконував роботи для Львівського Братства у Львові, Луцьку та інших містах. Виконав іконостас (знаходиться у селі Грибовичі) і плащаницю для Успенської церкви у Львові (1630), ікону «Богоматір Одигітрія» (1599) у церкві села Ріпнів на Львівщині. Впровадив використання олійної фарби для написання ликів та рук святих.
6. Іван Вишенський (близько 1550 – 1621)	Український релігійний і літературний діяч раннього нового часу. Православний монах, письменник-полеміст. Автор близько 16 полемічно-дидактичних творів. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Твори Вишенського виражали визвольні прагнення народу. Він уперше в літературному творі показав життя нижчих верств суспільства — селянства. Іван Вишенський — демократ, палкий патріот, гуманіст. Часто під теологічною оболонкою проголошував ідеї соціальної рівності.
7. Іван Матвійович (Йов) Борецький (1560 – 2 березня 1631)	Український церковний, політичний і освітній діяч, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси (1620–1631), педагог, ректор Львівської братської школи, перший ректор Київської братської школи, полеміст, святий, письменник. Духовний та політичний наставник Петра Могили. Один із засновників Київського братства та Київської братської школи, її професор й перший ректор (1615–1618). Відновив за благословенням патріарха Єрусалимського Теофана українську православну ієрархію (1620), яка після Берестейської унії 1596 була замінена греко-католицькою. Став першим по її відновленні митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси і був ним до смерті. Брав участь у перекладі з грецької на старослов'янську й редагуванні «Анфологіону», виданого Лаврською друкарнею 1619. Прихильник не конфесійної, а широкої народної освіти. Послідовно виступав за її демократизацію, всестановість та за рівність у навчанні. Склав два меморіали в оборону православної ієрархії: «Протестація» (1621) та «Юстифікація» (1622). Шукав шляхів порозуміння між українцями православними й українцями католиками та греко-католиками. Виступав за зміцнення політичних і культурних зв'язків України, Білорусі та Московії.
8. Памво Беринда (бл. 1550 – 70-х рр. – 13 (23) липня 1632)	Діяч української та білоруської культури, мовознавець, лексикограф, письменник, поет, друкар і гравер, православний монах. 1597–1605 — працював у Стрятинській та Крилоській друкарнях (тепер Івано-Франківська область). Активний діяч Львівського братства, працював у братських друкарні і школі (1613–1619), у Львові (до 1613) постригся в ченці. Був головним друкарем, редактором і перекладачем у Києво-Печерській друкарні. У 1620 році дістав звання «протосингела» («головного»), а згодом став «архітипографом», тобто завідувачем друкарні. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627). В ньому близько 7 тисяч слів — загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття. Ця праця Памва Беринди — найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства. Був одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні.
9. Лаврентій Іванович Зизаній (60-і pp. XVI ст. – після лютого 1634)	Український мовознавець, письменник, перекладач, педагог, богослов і церковний діяч. Викладав церковнослов’янську й грецьку мови до 1592 — у Львівській, 1592–1596 — Берестейській, 1596–1597 — Віленській братських школах. 1597–1600 — був домашнім учителем у родині князя Богдана Івановича Соломирецького в його маєтку біля Мінська, 1600–1602 — князя Олександра Костянтиновича Острозького (м. Ярослав Галицький). В 20-х pp. XVII ст. на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького приїхав до Києва, брав участь у редагуванні лаврських видань, перекладав з грецької мови на церковнослов’янську, займався проповідницькою діяльністю. Уклав староукраїнською мовою «Катехізис» (вид. 1627), полемічний трактат з критикою засад католицизму й протестантизму. Найголовніші праці: буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенскаго…» (1596), «Лексис, СирЂчь реченїя, ВъкратъцЂ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы», «Грамматіка словенска» (обидві надр. 1596 у Вільні). Зизаній значно удосконалив і збагатив слов'янську лінгвістичну термінологію. Видав і відкоментував низку теологічних творів.
10. Стефан Іванович Зизаній (бл. 1570 – до 1621)	Український письменник-полеміст і педагог. Брав активну участь у діяльності Львівського та Віленського братств. З 1586 р. працював у Львівській братській школі. Деякий час був її ректором. Зизаній — автор православного «Катехізису» (Вільно, 1595 р.; до наших часів не дійшов), антикатолицького трактату «Казання св. Кирила» українською і польською мовами (Вільно, 1596 р.), спрямованого проти римського папи та уніатів. Полемічні твори Зизанія були популярними не лише в Україні, а й у Росії та Білорусі.
11. Мелетій Герасимович Смотрицький (1577 – 27 грудня 1633)	Письменник, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, український мовознавець, праці якого вплинули на розвиток східнослов'янських мов. Автор «Граматики слов'янської» (1619), що систематизувала церковнослов'янську мову. Деякі біографи Смотрицького пишуть, що він у 1617–1620 роках склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), раніше (1615 року) у Кельні опублікував граматику грецької мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надрукованого 1618 року в Єв'ї.
12. Касіян Сакович (1578 – 1647)	Руський шляхтич, церковний діяч і письменник-полеміст, ректор Київської братської школи з 1620 року. У 1620 — 1624 роках, бувши ченцем, став ректором Київської Братської школи. Перейшовши до Любліна 1625 року, приступив до з'єднаної Церкви і став архимандритом Хрестовоздвиженського монастиря у Дубному 1626 — 1639, а наступного року (1640) перейшов на латинський обряд і вступив до ченців-авґустиніянів у Кракові. К. Сакович був обдарований визначним письменницьким хистом. Перший твір з філософської тематикою «Проблеми» видрукував польською мовою у Кракові 1620 року. 1622 року в Києві видав написані тодішньою книжною «руською» мовою «ВѢршѢ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного….» за зразками силабічної барокової поезії. З інших його писань найважливіші: 1) «Kalendarz stary … і responzy na zarzuty starokalendarzan» (1642); 2) «Epanorthosis albo Perspektywa …» (1642). Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовами.
13. Кирило Транквіліон-Ставровецький (1581(?) – 1646)	Український (руський) православний і греко-католицький освітній та церковний діяч, архімандрит Чернігівський, поет, учений, друкар, видавець. У кінці 1580-х (1589) роках учителював у Львові, потім в Острозі й Вільні. Як знавець грецької мови виступав перед патріархом Єремією II в обороні Львівського Братства. З 1618 року — ігумен Унівського монастиря (Угнівського), пізніше Любартівського. Мав власну пересувну друкарню, у якій видавав свої твори: 1618 р. — першу українську догматичну систему «Зерцало богословія»; 1619 р. — «Євангеліє учительноє», збірку своїх проповідей на неділю та свята (у Рохманові); 1646 р. — збірку повчань і побутово-моралістичних віршів «Перло многоцѣнное».
14. Петро Могила (31 грудня 1596 (10 січня 1597) – 1 (11) січня 1647)	Молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань; серед них були книги Петра Могили. 1628 року в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів. Перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латиною, польською мовою, створювалася за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колегій, всього навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства, прагнув заснувати в Києві школи, які відповідали б потребам часу, ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними. Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила своїм коштом відновив стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту, архітектора Октавіано Манчіні. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря. Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646 р.). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодом і Російської імперії. Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис.
15. Микола Петрахнович-Мораховський (бл. 1600 – після 1666)	Львівський художник, іконописець. Учень і помічник Федора Сеньковича, працював у його майстерні. Автор ікони Богородиці з Дитям (1635) над входом до братської Успенської церкви у Львові. В 1665 році виконав бокові образи для кіота Успенської церкви. До іконописного спадку також належать іконостаси: в церквах Св. Миколая у Львові та Золочеві, в церкві Різдва Пресвятої Богородиці міста Рогатина (1642 р.), в с. Бесіди Жовківського району та ін.. М. Петрахновичу приписується авторство портретів Варвари Лянгишівни, Костянтина Корнякта та його синів Костянтина та Олександра. Як поважний та висококваліфікований майстер в 1666 році очолив малярський цех у Львові, хоча був українцем.
16. Олександр Тарасевич (бл. 1640—1727)	Мідеритник і офортист. Основоположник української школи граверства. Представник сх.-слов. мист. традиції — впровадив у книжкову й естампну графіку нову зах.-євр. техніку гравюри — мідерит і офорт, підніс проф. рівень української графіки, вимагаючи від граверів знання усіх операцій — від рисунку до друкарських відбиток; сприяв розвиткові стилю укр. бароко, виховав у Вільні і Києві плеяду майстрів: Леонтій Тарасевич, І. Щирський, І. Крщонович, С. Ялиновський, Д. Галаховський, І. Реклинський, І. Стрельбицький, З. Самойлович, М. Семенів, Федір Тит, а поза Україною: В. Вощанко, М. Карнавський, Г. Тепчегорський, І. Стекловський та ін.
17. Іван Григорович Григорович-Барський (1713 – 10 вересня 1791)	Архітектор українського бароко. Близько 1760 проводив будівельні роботи у Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї пам’ятки часів Київської Русі — церкви Богородиці Пирогощі. З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква (1766) на однойменній вулиці. Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква (1772–1775) на вулиці Григорія Сковороди.
18. Григорій Савич Сковорода (22 листопада (3 грудня) 1722 – 29 жовтня (9 листопада) 1794)	Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання. Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ’я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і «Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі» «Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом» «Святість життя полягає в робленні добра людям» Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана зі співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не лише своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.
19. Дмитро Григорович Левицький (бл. 1735 – 4 (16) квітня 1822)	Російський і український живописець-портретист. Від 1770 року академік Петербурзької академії мистецтв. 1764 р. – початок самостійної художньої практики в Москві. 1770 рік – перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі і отримання звання академіка за парадний портрет архітектора Кокорінова. Звання дало право на фахову діяльність митця в Петербурзі. Уже 1763 року Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства. У Женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу.
20. Дмитро Степанович Бортнянський (28 жовтня 1751 року – 28 вересня (10 жовтня) 1825)	Український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту. Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську і Гатчині. Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як російської, так і української музики.
21. Іван Петрович Котляревський (29 серпня (9 вересня) 1769 – 29 жовтня (10 листопада) 1838)	Український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою. Творчість Котляревського має основоположне значення в іс­торії становлення нової української літературної мови. В умо­вах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови, його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мов­лення народу, започаткували новий етап фор­мування літературної мови.
22. Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко (18 (29) листопада 1778 – 8 (20) серпня 1843)	Український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Украинскій Вѣстникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844).
23. Михайло Олександрович Максимович (3 (15) вересня 1804 – 10 (22) листопада 1873)	Український вчений-енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік. Перший ректор Університету святого Володимира Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х рр. — на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи. Як фольклорист Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. — «Украинские народные песни». Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України. Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868). Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827; «Основи ботаніки», тт. 1-2, 1828-31; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.
24. Михайло Васильович Остроградський (12 (24) вересня 1801 – 20 грудня 1861 (1 січня 1862)	Український математик. Автор 40 праць з математичного аналізу (нескінченно-малих, інтеґрування раціональних функцій), математичної фізики (диференціальні рівняння поширення тепла у рідких твердих тілах), теоретичної механіки (принцип можливих переміщень, варіаційні принципи механіки, теорія удару, теорія пружності, поширення хвиль на поверхні рідини тощо). Остроградський встановив формулу перетворення інтеґрала по об'єму в інтеґрал по поверхні, названу його ім'ям (формула Остроградського, 1828, опублікована 1831). Світ знає його дослідження з теорії чисел, алгебри, теорії імовірностей та варіаційного числення. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів.
25. Пирогов Микола Іванович (13 (25) листопада 1810 – 23 листопада (5 грудня) 1881)	Російський та український хірург, анатом і педагог. Засновник атласа топографічної анатомії людини, засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анастезії при оперативних втручаннях. Член-кореспондент Петербурзької академії наук. Вперше здійснив операцію з анестезією, дав новий поштовх освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи, підтримував гуманні і прогресивні начинання в педагогічній справі.
26. Маркіян Семенович Шашкевич (6 листопада 1811 – 6 листопада 1811)	Письменник, поет — зачинатель нової української літератури в Галичині, священик УГКЦ, релігійний та культурно-громадський діяч. Перший в нових часах речник відродження західноукраїнських (галицьких) земель. Очолив «Руську трійцю», ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською в умовах того часу.
27. Тарас Григорович Шевченко (25 лютого (9 березня) 1814 – 26 лютого (10 березня) 1861)	Український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860). Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам’ять, за ним училися читати. Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні. Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п’єс; дев’ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).
28. Микола Іванович Костомаров (4 (16) травня 1817 – 7 (19) квітня 1885)	Видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, етнопсихолог. Загальне значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним було внесено і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Сам Костомаров розумів і здійснював її головним чином у вигляді вивчення духовного життя народу. Пізніші дослідники розсунули зміст цієї ідеї, але заслуга Костомарова цим не зменшується. У зв’язку з цією основною думкою робіт Костомарова стояла у нього інша — про необхідність вивчення племінних особливостей кожної частини народу і створення обласної історії. Якщо в сучасній науці встановився дещо інший погляд на народний характер, який заперечує ту нерухомість, яку приписував йому Костомаров, то саме роботи останнього послужили поштовхом, залежно від якого стало розвиватися вивчення історії областей.
29. Пантелеймон Олександрович Куліш (26 липня (7 серпня) 1819 – 2 (14) лютого 1897)	Український письменник, фольклорист етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською. Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.).
30. Микола Віталійович Лисенко (10 (22) березня 1842 – 24 жовтня (6 листопада) 1912)	Український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка. Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші.
31. Ілля Ілліч Мечников (3 (15) травня 1845 – 2 (15) липня 1916)	Український науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів. Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883). Лауреат Нобелівської премії (за відкриття фагоцитозу).
32. Іван Карпенко-Карий (17 (29) вересня 1845 – 2 (15) вересня 1907)	український письменник, драматург, актор, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І. Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру». Саме І. Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей. Серед 18 п'єс, що є в творчому доробку І.Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій.
33. Дмитро Іванович Яворницький (25 жовтня (6 листопада) 1855 – 5 серпня 1940)	Український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929). Як археолог-дослідник запорізької старовини, Яворницький написав розвідки: «Запорожская печера над Днепром» (1885), «Раскопка Кургана „Мухина гора“» (1885), «Раскопка Кургана в д. Вороной» (1885). В історичних дослідах основну увагу Яворницький присвятив історії Запорізької Січі. Яворницький зібрав багатий етнографічний і фольклорний матеріал; ще за студентських років він записав понад 1 000 пісень і близько 500 оповідань. На відтинку лексикографії Яворницький склав «Словник української мови» (т. І, А — К, 1920). Яворницький також був автором низки літературних творів.
34. Іван Якович Франко (27 серпня 1856 - 28 травня 1916)	Український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893 р.), дійсний член НТШ (1899 р.), почесний доктор Харківського університету (1906 р.). Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами. За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури; найвизначніший поет пошевченківської доби. Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. У ділянці фольклору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини. Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва. Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848-го року в Галичині та польсько-українським взаєминам. Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав з 14 мов.
35. Володимир Іванович Вернадський (28 лютого (12 березня) 1863 – 6 січня 1945)	Український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1918). Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім'ям). Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Організатор та директор Радієвого інституту (1922–1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії й аналітичної хімії імені В. І. Вернадського РАН). Дійсний член НТШ та низки інших академій (Паризької, Чеської).
36. Михайло Сергійович Грушевський (17 (29) вересня 1866 – 24 листопада 1934)	Професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць. У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики. Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905–1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).
37. Леся Українка (13 (25) лютого 1871 – 19 липня (1 серпня) 1913)	Українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом. Далі Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий ямб тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії.
38. Ігор Іванович Сікорський (25 травня (6 червня) 1889 – 26 жовтня 1972)	Інженер (авіаконструктор) і підприємець. Автор літаків-велетнів «Ілля Муромець» (1913, Росія), S-29А (США). Конструктор першого в США літака-амфібії. 29 грудня 1911 р. на літаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами — 111 км/год. 1912–1914 — під його керівництвом були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки «Гранд» («Руський Витязь») та «Ілля Муромець». 10 грудня 1913 р. піднявся в повітря знаменитий «Ілля Муромець», на якому 1914 року було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності. З 1939 перейшов на конструювання гелікоптерів одногвинтової схеми. Першим почав будувати турбінні гелікоптери, гелікоптери-амфібії. 1939 — полетів спроектований ним перший у світі гелікоптер VC-300. На гелікоптерах Сікорського вперше здійснено переліт через Атлантику (S-61; 1967) і Тихий океан (S-61; 1970; з дозаправкою у повітрі).
39. Павло Григорович Тичина (11 (23) січня 1891 – 16 вересня 1967)	Український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Почавши поетичну творчість за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу. У творчості Тичини поєднані символізм XX століття і бароко XVII століття.
40. Олександр Петрович Довженко (29 серпня (10 вересня) 1894 – 25 листопада 1956)	Український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років.
41. Патон Борис Євгенович (27 листопада 1918 –...)	Український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент АН України (з 1962), перший нагороджений званням Герой України; директор Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона НАНУ (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993). Автор понад 1000 публікацій, зокрема 20 монографій; понад 400 винаходів. Наукові дослідження присвячені процесам автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів і напівавтоматів для дугового зварювання і зварювальних джерел живлення; умовам тривалого горіння дуги та її регулювання; проблемі керування зварювальними процесами. Вивчає системи керування з різноманітними кібернетичними приладами, працює над створенням зварювальних роботів. Велику увагу приділяє вивченню металургії зварювання, вдосконаленню існуючих і створенню нових металевих матеріалів.
42. Ліна Василівна Костенко (19 березня 1930 –...)	Українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Відмовилась від звання Героя України. Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.