Охорони здоров'я населення

 

Охорона здоров’я людини відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні життєдіяльності сучасного суспільства. Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Держава визнає право кожного громадянина на охоро­ну здоров’я та забезпечує його захист і гарантує його: 1) створен­ням розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; 2) органі­зацією і проведенням системи державних і громадських заходів щодо охорони здоров’я; 3) наданням усім громадянам гаранто­ваного рівня медико-санітарної допомоги; 4) здійсненням дер­жавного і можливістю громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; 5) організацією державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спе­ціальної медичної статистичної інформації; 6) встановленням відповідальності за порушення прав і законних інтересів грома­дян у галузі охорони здоров’я.

Значення охорони здоров’я як окремої людини, так і населен­ня загалом у сучасних умовах набуває особливого значення з таких причин:

— політичної: забезпечення рівного доступу всіх громадян до медичної допомоги є одним із показників рівня людського розвитку; діяльність у сфері охорони здоров’я населення є осно­вою соціальної політики сучасних держав; всесвітні організації, орієнтовані на захист здоров’я людини та її права на охорону здоров’я (ВООЗ, ЮНІСЕФ тощо), розробляють обов’язкову для цивілізованого світу стратегію охорони здоров’я;

— соціально-демографічної.: стан охорони здоров’я в суспіль­стві впливає на його старіння, демографічні зсуви, соціальну стратифікацію тощо;

— індустріально-технологічної: ступінь індустріалізації та ін­форматизації суспільства сприяє розвитку охорони здоров’я та її технологізації, що водночас висуває певні вимоги до стану здоров’я людини.

Чинне законодавство України, зокрема ст. З Основ законо­давства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., зазначає, що під охороною здоров’я необхідно розуміти систему заходів, спрямованих на забезпечення збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної праце­здатності та соціальної активності людини за максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості життя.

Політика держави у сфері охорони здоров’я базується на ряді принципів, що отримали своє закріплення в Основах за­конодавства України про охорону здоров’я:

1) визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом ді­яльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання та розвитку народу України;

2) дотримання прав і свобод людини і громадянина у галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними держав­них гарантій;

3) загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

4) відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

5) орієнтація на сучасні стандарти здоров’я і медичної до­помоги, поєднання вітчизняних традицій та досягнень зі світо­вим досвідом у галузі охорони здоров’я;

6) децентралізація державного управління, розвиток само­врядування і самостійності працівників охорони здоров’я на правовій та договірній підставах тощо.

Забезпечення здорових і безпечних умов життя здійснюється державою за допомогою: підтримання необхідного для здоров’я життєвого рівня населення, включаючи їжу, одяг, житло, медич­ний огляд, соціальне обслуговування; охорони навколишнього природного середовища; забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів; збереження гено­фонду народу тощо.

Громадяни України зобов’язані: піклуватися про своє здоров’я та здоров’я дітей; не шкодити здоров’ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; надавати невідкладну до­помогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя та здоров’я стані.

До видів лікувально-профілактичної допомоги належать: 1)пер­винна лікувально-профілактична допомога (консультація лікаря, діагностика; лікування захворювань, травм та отруєнь), яка нада­ється переважно лікарями загальної практики; 2) спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога, що здійсню­ється лікарями з відповідною спеціалізацією або кваліфікацію; 3) високоспеціалізована (третинна), яка надається лікарем або групою лікарів для лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують сані­тарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні заклади. Крім того, об’єктами управління є поліклініки, диспансери, лікарні, родильні будинки, аптеки, консультації, санітарно-епідеміологічні станції, спеціалізовані санаторії, національні агентства, комісії, державні департаменти і служби, які діють при Міністерстві охорони здоров’я України та інших центральних органах виконавчої влади.

Українське законодавство про охорону здоров’я включає:

Конституцію, яка, зокрема в ст. 28 надає людині право захисту від примусового залучення до медичних, наукових чи інших дослідів, які можуть завдати шкоду здоров’ю або бути такими, що становлять загрозу для життя; ст. 49 якої вста­новлює право кожної людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; ст. 50 якої встановлює право на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо;

загальне законодавство про охорону здоров'я, що ґрунтується на встановленні правового регулювання найважливіших питань охорони здоров’я, медичної та фармацевтичної діяльності: Ос­нови законодавства України про охорону здоров’я — зведений, консолідований законодавчий акт, який комплексно охоплює найважливіші відносини галузі охорони здоров’я, виконує роль базового системоутворюючого законодавчого акта, на якому ґрунтується законодавство про охорону здоров’я; крім того, закони України від 12 грудня 1991 р. "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" (в редакції Закону від 23 грудня 2010 р.), від 24 лютого 1994 р. "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 23 червня 1995 р. "Про донорство крові та її компонентів", від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію орга­нів та інших анатомічних матеріалів людині", від 22 лютого 2000 р. "Про психіатричну допомогу", від 6 квітня 2000 р. "Про захист населення від інфекційних хвороб".

Серед актів законодавства, розроблених і прийнятих на під­ставі відповідних норм Основ законодавства України про охо­рону здоров’я, слід також назвати закони України від 4 квітня 1996 р. "Про лікарські засоби", від 5 липня 2001 р. "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз", від 15 лютого 1995 р. "Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори" (в редакції Закону від 22 грудня 2006 р.), від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства", Закон "Про курорти" тощо.

Система суб’єктів публічного адміністрування у сфері охо­рони здоров’я:

— Верховна Рада України;

— Президент України;

— Кабінет Міністрів України;

— Міністерство охорони здоров’я України.

Основи державної політики у сфері охорони здоров’я визна­чає Верховна Рада України — шляхом закріплення конститу­ційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, вста­новлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскаль­них, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я. Верховна Рада України традиційно щорічно прово­дить парламентські слухання щодо стану охорони здоров’я в Україні з метою винесення відповідних резолюцій щодо по­кращення стану галузі. Так, наприклад, 14 листопада 2000 р. у Верховній Раді відбулися парламентські слухання "Про стан фінансування системи охорони здоров’я та невідкладні заходи щодо його поліпшення", 19 травня 2003 р. "Епідемія тубер­кульозу в Україні та шляхи її подолання", 1 грудня 2003 р. — "Соціально-економічні проблеми ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні та шляхи її подолання", 17 березня 2004 р. — "Онкологічні захворювання в Україні. Проблеми та шляхи подолання".

Діяльність парламенту багатогранна, один із її напрямів — це робота народних депутатів у комітетах. Серед 28 утворених у липні 2006 р. комітетів Верховної Ради України був створе­ний Комітет з питань охорони здоров’я, що є робочим орга­ном Верховної Ради України, який формує відповідні проекти засад державної політики в галузі охорони здоров’я, розглядає концепції реформування системи охорони здоров’я.

Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України доводить до відома народних депутатів України стан реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я. Прези­дент України є гарантом права громадян на охорону здоров’я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів виконавчої влади, впроваджує у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією.

Діяльність Президента здійснюється через прийняття ним відповідних правових актів у сфері охорони здоров’я. Так, зокрема, були видані укази від 8 серпня 2000 р. № 963/2000 "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України", від 26 березня 2001 р. № 203/2001 "Про Національну програму "Репродуктивне здоров’я 2001—2005", від 17 грудня 2003 р. № 1455/2003 "Про невідкладні заходи щодо забезпечення права громадян на охорону здоров’я і медич­ну допомогу" тощо.

Здійснюючи загальне керівництво державою, Президент Ук­раїни разом з тим здійснює і загальне керівництво у сфері охорони здоров’я:

1. Несе особисту відповідальність за реалізацію державної політики в цілому та, зокрема, у сфері охорони здоров’я, основу якої формує.

2. Відповідно до ст. 14 Основ є гарантом права громадян на охорону здоров’я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів державної влади, прово­дить у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією. Так, зокрема, були видані укази Президента України від 28 січня 1999 р. № 95/99 "Про заходи щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров’я у сільській місцевості", від 7 лютого 2003 р. № 91/2003 "Про заходи щодо поліпшення забезпечення населення лікарськими засобами і виробами медичного призна­чення, а також підвищення ефективності державного управління у цій сфері".

Реалізуючи ці повноваження, Президент України Указом від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення" доручив Кабінету Міністрів України розробити та подати в установленому порядку проект Плану дій з реформування сис­теми охорони здоров’я населення, в якому передбачити, зокре­ма, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих дер­жавних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги, ефективної та прозорої моделі фінансування галузі та інші заходи.

3. Від імені України укладає міжнародні договори, зокрема й ті, які стосуються питань міжнародної співпраці в галузі охорони здоров’я відповідно до п. З ч. 1 ст. 106 Конституції. Для того, щоб такий договір набрав законної сили, він повинен бути ратифікований Верховною Радою України згідно з п. 32 ч. 1 ст. 85 Конституції.

4. Здійснюючи свої правотворчі повноваження, указами вре­гульовані певні питання організації охорони здоров’я громадян. Наприклад, Указом "Про невідкладні заходи щодо забезпечен­ня права громадян на охорону здоров’я і медичну допомогу" Міністерству охорони здоров’я України було доручено, зокрема, розробити до 1 липня 2004 р. механізм надання малозабезпе­ченим верствам населення соціальних дотацій для часткової компенсації витрат на придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Окремими указами Президента України утворено провідні національні медичні заклади. Так, Указом від 7 квітня 1997 р. № 295/97 утворено Національний центр серця, а Указом від З листопада 1995 р. № 1018/95 — Міжнародний дитячий медич­ний центр "Євпаторія".

Ще одним напрямом діяльності Президента України є органі­зація державного регулювання шляхом затвердження програм охорони здоров’я населення. Так, зокрема, були затверджені указами Президента України: від 1 вересня 1998 р. № 963/98 — Цільова комплексна програма "Фізичне виховання — здоров’я нації"; від 4 лютого 1999 р. № 117/99 — Програма профілак­тики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні; від 4 лютого 1999 р. № 118/99 — Цільова комплексна програма генетичного моніторингу в Україні на 1999—2003 роки; від 21 травня 1999 р. № 545/99 — Комплексна програма "Цукровий діабет"; також відповідним Указом була затверджена згадана вище Національна програма "Репродуктивне здоров’я 2001—2005" тощо.

Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері охорони здоров’я реалізується в розробці та здійсненні комплексних цільових загальнодержавних програм, створенні економічних, правових та організаційних механізмів, що стимулюють ефек­тивну діяльність у галузі охорони здоров’я, у забезпеченні розвитку мережі закладів охорони здоров’я, укладанні між­урядових угод і координації міжнародного співробітництва з питань охорони здоров’я.

Надзвичайно важливе значення для розвитку національної системи охорони здоров’я мають такі нормативно-правові акти, як Міжгалузева комплексна програма "Здоров’я нації" на 2002— 2011 роки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 14, Програма подання громадянам гарантова­ної державою безоплатної медичної допомоги, затв. постано­вою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955, Програма боротьби з виробництвом та розповсюдженням фаль­сифікованих лікарських засобів на 2003—2008 роки, затв. поста­новою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1075, тощо.

Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення. Міністер­ство виконує координуючу роль, бо разом з ним управлінням охороною здоров’я займаються й інші міністерства та відомства, які у своїх структурах мають підпорядковані їм медичні частини, підприємства, установи.

Правовий статус МОЗ визначається Положенням, затвердженим Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 467/2011.

Основними завданнями МОЗ є:

формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я;

формування державної політики у сферах санітарного та епі­демічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ- інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворю­ванням.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забез­печення цією продукцією населення, закладів охорони здоров’я і тваринництва покладено також на МОЗ.

Державні функції у галузі охорони здоров’я здійснюють також інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів, зокрема, належать: Міноборони, МВС, СБУ, Мінінфраструктури. Ці органи визначають порядок управління відомчими установами охорони здоров’я, їх систему та структуру.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров’я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охо­рони здоров’я, які перебувають у сфері їх управління, їх мате­ріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медич­них закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здій­снюють заходи щодо запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації тощо.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, уста­нови, організації, посадові особи та громадяни зобов’язані за­безпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам орга­нів і закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

На підпорядковані МОЗ установи та організації покладені також експертні функції: а) експертизи тимчасової непрацездат­ності громадян; б) лікарсько-трудової експертизи; в) військово-лікарської експертизи; г) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; д) патолого-анатомічний розтин трупів.

Основними завданнями державної політики в галузі охорони здоров’я є створення сприятливих умов розвитку цієї галузі, зупинення її руйнування, розпаду, створення умов для реального доступу населення до якісних медичних послуг, переведення галузі на якісно новий рівень.

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього при­родного середовища і санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, щодо медичних матеріалів і технологій.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих програм охорони здоров’я, здійсненні відповідних конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організації працівників охорони здоров’я та інші об’єднання громадян, у тому числі міжнародні.

МОЗ у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Важливість здійснення контролю за якістю ліків викликана життєво небезпечними наслідками фальсифікації лікарських за­собів та виробів медичного призначення. За даними Кабінету Міністрів України, фальсифікат ліків в Україні за різними оцін­ками становить від 15 до 25%, тому створено Державну службу України з лікарських засобів та Державну службу з контролю за наркотиками.

Державна служба України з лікарських засобів діє на підста­ві Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 201 1 р. № 440/201 1. Основними завданнями Служби є:

— внесення пропозицій щодо формування державної полі­тики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяль­ності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами;

— реалізація державної політики у сфері державного контро­лю якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів;

— ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Відповідно до покладених на неї завдань Державна служба України з лікарських засобів:

— узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку подає їх Міністру охорони здоров’я України для погодження і вне­сення їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Мі­ністрів України;

— здійснює державний контроль за дотриманням вимог за­конодавства щодо: забезпечення якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів, у тому числі тих, які закуповуються за кошти державного і місцевих бюджетів, на всіх етапах обігу, зокрема під час їх виробництва, зберігання, транспортування, реалізації суб’єктами господарської діяльності, утилізації та знищення, в тому числі правил здійснення належних практик (виробничої, дистриб’юторської, зберігання, аптечної); вико­нання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі такими засобами незалежно від форми власності та відомчого підпорядкування;

— здійснює контроль за дотриманням вимог технічних регла­ментів щодо медичних виробів;

— здійснює державний контроль ввезення на митну терито­рію України лікарських засобів;

— здійснює державний контроль та нагляд за дотриманням вимог стандартів і технічних умов при транспортуванні, збе­ріганні та використанні лікарських засобів, у тому числі імунобіологічних препаратів та медичних виробів;

— відбирає в установленому порядку зразки лікарських за­собів і медичних виробів для перевірки їх якості;

— надає обов’язкові для виконання приписи про усунення порушень стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про усунення порушень під час виробництва, зберігання, транспортування та реалізації лікарських засобів;

— приймає в установленому порядку рішення про вилучення з обігу та заборону (зупинення) виробництва, реалізації та застосування лікарських засобів і медичних виробів, що не відповідають вимогам, визначеним нормативно-правовими актами та нормативними документами, а також тих, що вво­зяться на територію України та вивозяться з території України з порушенням установленого законодавством порядку;

— складає протоколи про адміністративні правопорушення та розглядає справи про адміністративні правопорушення у ви­падках, передбачених законом;

— погоджує паспорти аптечних закладів (структурних під­розділів) в установленому законодавством порядку;

— здійснює в установленому порядку галузеву атестацію лабораторій з контролю якості лікарських засобів тощо.

Державна служба України з контролю за наркотиками (ДСКН України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Відповідно до Положення про Державну службу з контролю за наркотиками, затв. Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 457/2011, до основних завдань ДСКН України належить:

— формування та забезпечення реалізації державної політи­ки у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень;

— здійснення державного регулювання та контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та заходів з протидії їх незаконному обігу в межах наданих повно­важень;

— координація діяльності органів виконавчої влади у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень;

— забезпечення відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, взаємодії та інформаційного обміну з міжнародними організа­ціями і компетентними органами іноземних держав у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів та протидії їх незаконному обігу, а також представлення інте­ресів України у зазначеній сфері в міжнародних організаціях.

ДСКН України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць: Автономну Республіку Крим, області, міста Київ та Севастополь) територіальні органи.

ДСКН України очолює Голова, який призначається на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняється з посади Президентом України. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції ДСКН України, обговорення най­важливіших напрямів її діяльності у ДСКН України утворюється колегія. Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у ДСКН України можуть утворюватися постійні або тимчасові консуль­тативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Для реалізації державної політики у сфері забезпечення сані­тарного та епідеміологічного благополуччя населення, безпеки для здоров’я і життя людини середовища життєдіяльності, уза­гальнення практики застосування законодавства у сфері забезпе­чення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, визначення першочергових заходів щодо профілактики інфек­ційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров’я і життя факторів середовища життєдіяльності, забезпечення санітарно-епідеміологічного нормування тощо створена Державна санітарно-епідеміологічна служба (Держсанепідемслужба), яка діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента

України від 6 квітня 2011 р. № 400/2011. Держсанепідслужба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів Ук­раїни через Міністра охорони здоров’я України.

Основними завданнями Держсанепідслужби України є:

— внесення пропозицій щодо формування державної політи­ки у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

— реалізація державної політики у сфері санітарного та епі­демічного благополуччя населення.

Держсанепідслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і на водному, залізничному, повітряному транспорті.

Держсанепідслужбу України очолює Голова, якого призна­чає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра охорони здоров’я України, та звільняє з посади Президент України. Для погодженого ви­рішення питань, що належать до компетенції Держсанепідслужби України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Держсанепідслужбі України утворюється колегія. Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання наказу Держ­санепідслужби України. Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяль­ності у Держсанепідслужбі України можуть утворюватися по­стійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Запобіжний нагляд здійснюється шляхом державного сані­тарно-епідеміологічного нормування; державної санітарно-епідеміологічної експертизи; видачі передбачених законодавством висновків та дозволів, погоджень; визначення необхідності про­філактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень; проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об’єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію, тощо.

Поточний нагляд включає: контроль за дотриманням юри­дичними і фізичними особами передбачених санітарним законо­давством, санітарними та протиепідеміологічними (профі­лактичними) заходами, приписами, постановами, висновками, дозволами та реєстраційними свідоцтвами, умовами державної реєстрації вимог безпеки для здоров’я і життя людини; контроль за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідеміологічних (профілактичних) заходів; вивчення, аналіз і оцінку санітарної та епідеміологічної ситуації, прогнозування показ­ників здоров’я населення залежно від стану середовища його життєдіяльності, визначення факторів довкілля, що шкідливо впливають на стан здоров’я і життя людини; видачу обов’яз­кових для виконання приписів, постанов та висновків щодо усунення або обмеження шкідливого впливу на стан здоров’я і життя людини факторів середовища життєдіяльності, причин та умов виникнення і поширення інфекційних хвороб; ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворю­вань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіацій­них уражень.

Відповідно до Закону "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямом діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства, запобігання, виявлення та усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров’я людей та застосування у необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарно- епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адмініст­ративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

Громадський контроль має важливу функцію у сфері формуванняі реалізації державної політики і державного регулю­вання охорони здоров’я населення. Залежно від рівня його впливу на відносини, що складаються у сфері охорони здоров’я, та на діяльність органів та закладів охорони здоров’я, які на­дають населенню медико-санітарну допомогу, можна визначити рівень соціально-політичного розвитку і демократичності тієї чи іншої країни.

Товариство Червоного Хреста України є всеукраїнською добровільною громадською гуманітарною організацією. Право­вою основою його діяльності є Закон України від 28 листопада 2002 р. "Про Товариство Червоного Хреста України". Як за­значають норми ст. 12 цього Закону, Товариство, зокрема, має право представляти і захищати законні права та інтереси свої, а також своїх членів в органах державної влади та орга­нах місцевого самоврядування, органах судової влади.

Норми Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" надають право профспілкам медичних працівників здійснювати контроль за виконанням колективних договорів у закладах охорони здоров’я. Профспілки, їх об’єднання здійсню­ють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з робото­давцями, а також іншими об’єднаннями громадян.

Таким чином, профспілки також здійснюють громадський контроль (профспілка медичних працівників об’єднує на добровільних засадах переважну більшість працівників ліку­вально-профілактичних, аптечних закладів, науково-дослід­них інститутів, працівників підприємств медичної промисло­вості). Громадський контроль реалізується через діяльність різноманітних профспілкових контрольних комісій за вико­ристанням громадських фондів споживання, за дотриманням техніки безпеки, побутової санітарії в діяльності закладів охо­рони здоров’я. Органи профспілок здійснюють контроль за дотриманням адміністраціями та власниками закладів охорони здоров’я чи їх уповноваженими особами законодавства про працю, законодавчих та інших нормативних актів з питань соціального захисту та розмірів соціальних виплат. З цією метою профспілки беруть участь у розробці і перегляді правил, положень та інших нормативних актів з охорони праці і побутової санітарії, здійснюють контроль за створенням безпеч­них та здорових умов праці для працівників сфери охорони здоров’я; здійснюють контроль за додержанням суб’єктами господарської діяльності трудового, пенсійного та житлового законодавства тощо.