Характеристика й значення

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерті грошовою карою).

Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх більше 100. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843–1844), Л. Ґетц (1910–1913); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH СРСР «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).

Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував М. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачали в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Русі й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

15. Література Київської Русі з найдавніших часів свого розвитку має виразно церковно-релігійний, християнський характер. І це зовсім зрозуміло: вона була прямим наслідком прийняття християнської віри і її основним завданням було служити християнській релігії, її поширювати та закріплювати.

Відтворити у всій багатогранності картину літературного життя Київської Русі дуже важко. До нас дійшла дуже незначна кількість пам’яток писемності тієї епохи, може сота, а то й тисячна частина, бо основна маса староруських рукописів загинула у нескінченних війнах та пожежах. Крім цього переписування й зберігання книг було з правила монополією церков і монастирів, які передовсім дбали про твори церковно-релігійного характеру.

Отже, між книжками, що разом з учителями християнської релігії прийшли в Україну, на першому місці були книги св. Письма і потрібні книги до церковних богослужінь; книжки, що прийшли з Болгарії чи Сербії, які були в церковнослов’янській мові — переписано, грецькі ж книги — перекладено. Спочатку цими переписувачами були приїзжі серби чи болгари, а згодом знання мови чи азбуки засвоювали собі й українці, і продовжували це діло. А писання чи переписування книг у тих часах було дуже важкою працею. Не писали тоді ще скорописсю, а уставом,3 згодом півуставом, початкові букви були звичайно прикрашені різними орнаментами (звіриним, рослинним чи геометричним), названі ініціалами. Крім того були ще додаткові рисунки або т.зв. заставки. Все це вимагало великої праці й зусилля, а передовсім витривалості. З великою пошаною ставились люди до тих, що це робили. А були між ними не тільки ченці, священики, єпископи, але й князі та княгині (за свідченням літописця — князь Ярослав був великим любителем книжок і вся його сім’я захоплювалась читанням, а при кафедрі св. Софії була велика бібліотека).

У перекладній літературі Київської Русі вирізняємо:

а) Книги св. Письма, псалтирі, а найдавнішою цього роду книгою, яка постала на українській землі, було Остромирове Євангеліє з 1056-57 pp., зладжене у Києві для новгородського посадника Остромира. До цієї категорії треба теж зарахувати псалтирі, тобто тексти апостольських листів з поясненнями або т.зв. толкові псалтирі, які наші люди залюбки читали. В новішій літературі окремі письменники перекладали їх на живу народну мову (Шашкевич, Шевченко, Куліш).

б) Широким розголосом втішались писання отців Церкви (як от Івана Золотоустого, Єфрема Сирина чи Івана Дамаскина), які не тільки були палкими проповідниками християнських чеснот, але залишили по собі збірники своїх поучень.

в) Улюбленою лектурою в стародавній Україні були збірники, що були релігійного або релігійно-світського змісту. Таким найбільш відомим і після Остромирового євангелія найстаршим літературним збірником були два Збірники, переписані для чернігівського князя Святослава (1073 і 1076 pp.), в них, крім фрагментів св. Письма і писань отців Церкви, були теж деякі історичні відомості і показник „ложних” і „праведних” книг. Релігійними збірниками були також мінеї (подавали життя святих за місяцями), патерики (життя св. отців Церкви за країнами), і дуже скорочені прологи подібного змісту.

г) Були теж збірники науково-історичного характеру (т.зв. хронографи, палеї, що м.ін. подавали відомості від початку світу до новіших часів). Були це переклади з грецької мови (І. Малали, Ю. Гамартола, і на них м.ін. взорувався автор «Повісти временних літ»). Були теж збірники золотих думок, тобто коротких висловів т.зв. Пчели (бджоли) зі св. Письма, писань отців Церкви і античних письменників.

г) Дуже багатий відділ перекладного письменства творять апокрифи та повісті. Перші — це перекази на біблійні теми, про старозавітні й новозавітні біблійні постаті, про позагробове життя і т.п. Вони спершу поширювались в усній формі і часто своєю інтерпретацією протирічили вченням Церкви і св. отців. Тому Церква їх поборювала і вони одержали назву ложних або заборонених книг. Проте вони були дуже популярні, інколи навіть дотепні (як от про Соломонові суди), а сліди їх залишились в українських казках та в творах деяких українських авторів. Таким найбільше популярним і відомим був апокриф про „Мандрівку Богородиці по мукам”. У цьому, сповненому багатством ярких картин і буйної уяви, творі. Божа Мати в товаристві архангела Михаїла і 400 ангелів відвідує грішників у пеклі.

Подібно як апокрифи, так і повісті були витвором буйної уяви. Деякі прийшли до нас з Візантії і мають своє джерело на Далекому Сході в арабських та індійських казках. Такими повістями є «Варлаам і Йоасаф», (де м.ін. є притча про однорога, яку використав Франко в своїй «Притчі про життя»). Іншими улюбленими повістями були: «Троянська вийна», «Олександрія», «Індійське царство», «Стефаніт і Іхнілат» і ін. Окреме місце серед пам’яток перекладної літератури займають твори природничого і географічного змісту (як от «Фізіолог», «Шестиднев», чи «Християнська топографія Косми Індикоплава» (в яких природничо-наукові питання були підпорядковані тодішньому теологічному вченню).