Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII-I пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у II пол. XV-напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в Надніпрянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єд-нувалися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний склад козацтва був різноманітний.
Відомо, що в 1552-1554 рр. український магнат Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію - Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів - куренів.
Курінь - це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував навчання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.
|
|
Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.
Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.
Кіш - центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць - паланок на чолі з полковниками.