Література і мистецтво

Лекція 18

Культура в роки НЕПу.

Українізація» (коренізація)

XII з'їзд РКП(б), що пройшов у квітні 1923 р., проголосив курс на «коренізацію» партійного, радянського, профспіл­кового і комсомольського апаратів на місцях. Коренізація повинна була полягати у:

- формуванні керівних органів національних республік переважно з місцевого населення,

- законодавчому забезпеченні застосування рідної мови у всіх державних органах і у всіх установах;

- запровадженні діловодства національною мовою;

- розвитку національної преси, театру, культосвітніх
установ.

В Українській СРР ця політика дістала назву українізації. Для її практичного здійснення було створено спеціальну комісію на чолі із секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

У результаті політики українізації частка українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства респуб­ліки на початок 30-х рр. складала понад 50%.

У 1927 р. україн­ською мовою володіло 60% робітників України.

Було україні­зоване діловодство.

Протягом 1924-1927 рр. тираж україн­ських газет збільшився з 5 разів.

На початку 30-х рр. українськими були майже 90% шкіл, переважна більшість театрів.

У вузах навчання було українізовано майже на 40%.

З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х — 30-ті роки набрали сили тенденції до згортання політики українізації.

В Україні поступово обмежувалася діяльність національних шкіл і культурно-освітніх установ. Багато відомих діячів української культури (Микола Хвильовий, М. Волобуєв, О. Шумський) були обвинувачені в буржуазному націоналізмі і репресовані.

Ліквідація неписьменності населення

Ліквідація неписьменності стала основою культурного будівництва в даний період. Після Громадянської війни радянська влада особливу увагу приділяла розвитку освіти, культури всього населення.

Ще в грудні 1919 р. В. Ленін під­писав «Декрет про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР».

Відповідно до цього акта населення «у віці від 8 до 50 років, що не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися рідній або російській мові за бажанням».

Для тих, хто навчався в школах для дорослих, робочий день скорочувався на дві годи­ни зі збереженням обсягу зарплати.

В Україні розгорнулася активна боротьба з неписьменністю.

З цією метою у 1920 р. була утворена республіканська комісія на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським.

Аналогічні комісії повсюдно створю­валися на місцях, для шкіл і гуртків із ліквідації неписьменності спеціально видавалися підручники, розроблялися програми.

У 1923 р. в Україні було створене товариство «Геть непись­менність», яке користувалося повною підтримкою держави.

У результаті активної просвітительської кампанії до 1927 р. у республіці навчилися читати і писати 2 млн. людей.

Напри­кінці десятиліття кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43% дорослого населення.

Інтенсивно розвивалася мережа просвітницьких закладів.

У 1925 р. в УСРР нараховувалося близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 робітфаків.

Важливою умовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала масам українців доступ до знань за допомогою рідної мови.

Наука

Головним науковим центром у республіці стала Всеукраїн­ська академія наук (ВУАН).

У 20-х рр. у ВУАН існували три відділення:

- історико-філологічне,

- математичне і

- соціально-економічне.

Найбільш плідно працювало перше відділення, у якому провідну роль грав Михайло Грушевський, котрий у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. - академік АН СРСР).

Його колегами були видатні історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олек­сандр Оглоблін, Дмитро Яворницький.

У фізико-математичному відділенні ВУАН працювала най­більша кількість академічних кафедр - ЗО, де проводили свої дослідження математики Дмитро Граве і Микола Крилов, хімі­ки Володимир Кістяківський і Лев Писаржевський.

У соціаль­но-економічному відділенні працювали географ Костянтин Воблій, статистик і демограф Михайло Птуха.

Література і мистецтво

Головними особливостями цього часу стала розмаїтість літературних напрямків, течій, виникнення і розпад багатьох письменницьких груп.

Деякі з них знаходилися під впливом Пролеткульту - радянської літературно-художньої і просвіт­ницької організації, для якої було характерним нігілістичне ставлення до культури минулого, «культури експлуататорів».

Пролеткультівські ідеї сповідали літературні організації «Плуг» і «Гарт». Модерністські концепції відстоювали групи «непролетарських письменників»: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський), символісти (Павло Тичина, Юрій Меженко), футуристи (Михайло Семенко).

У 1925 р. виникла найбільш відома літературно-художня організація республіки — Вільна академія пролетарської літера­тури (ВАПЛІТЕ), що складалася з 22 письменників і поетів.

Серед них П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін.

Ідейним керів­ником ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (Фітільов), а першим її президентом М. Яловий.

 

Це був час відносної лібералізації літературного і художнього процесу, коли велику популярність здобули твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, пое­тів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

В галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, А. Петрицький та ін., у музичному мистецтві - Г. Вірьовка, М. Вериковський, Б. Лятошинський, А. Ревуцький.

Здобули визнання теат­ральні колективи «Березіль» на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри.

Особливою популярністю користу­валося кіно, що швидко стало доступним для народу, кіно­фільми і далі частіше демонструвалися навіть у селах.

Попу­лярними були кінострічки «Броненосець Потьомкін», «Земля», «Арсенал», пізніше — «Щорс» та ін.