Проблеми законодавчого забезпечення безпеки інформації в Україні

Важливість інформаційних ресурсів зумовлює адаптацію світовими державами концепції “інформаційного суспільства”, спрямування відповідно до її вимог своєї політики. Інформаційне законодавство має відображати сучасний стан інформаційної сфери, відповідати міжнародним вимогам, стандартам розвинутих країн. Водночас з активною інформатизацією людської діяльності, розширенням сфери застосування інформаційних технологій, набувають поширення й правопорушення, зокрема, злочини, пов’язані з використанням технічних засобів зйому інформації та впливу на неї. Збільшується й кількість порушень конституційних та інших прав громадян, а також порушень договірних зобов’язань щодо інформації. Це вимагає забезпечення належного рівня інформаційної безпеки, яка становить підсистему в системі національної безпеки України. Конституція України, що виступила гарантом побудови правової держави, не могла не врахувати загальносвітових тенденцій до інформатізації суспільства. В статті 34 Конституції передбачене право громадян на інформацію, на здійснення інформаційніх процесів. Ця, та інші відповідні статті Конституції мають стати основою розвитку інформаційного законодавства.

Інформаційна безпека забезпечує можливість здійснення інформаційних відносин та реалізації прав їх суб’єктів. Завданням законів, що покликані регулювати інформаційні відносини, слід визнати забезпечення інформаційної безпеки суспільства, та суб’єктів окремих суспільних відносин (інформаційна безпека впливає на інші категорії національної безпеки, набуває в інформаційному суспільстві першочергового значення, та піддається небезпеці з боку комплексу загроз), однак це чомусь не визначається в якості головної мети регулювання чинними законами, які не містять навіть визначення інформаційної безпеки.

Неможливо гарантувати інформаційний суверенітет держави при міжнародному інформаційному обміні, якщо існують невідповідності між категоріями інформації з обмеженим доступом в різних країнах.

Інформація, згідно з законом “Про інформацію”, є об’єктом права власності, а з іншого боку, являє собою нематеріальний об’єкт, що зумовлює неможливість застосування форм охорони інтересів власника, розроблених речовим правом, у зв’язку з певними якостями інформації (неможливість її вилучення з обігу внаслідок копіювання і відбиття у свідомості споживача, збільшення вартості інформації за її тиражування та ін.).

Чинний Кримінальний Кодекс містить ряд складів злочинів, що можуть бути віднесені до категорії інформаційних. Але більшість складів інформаційних злочинів віднайшла лише криміналістичне закріплення, а тому ці діяння не розглядаються як злочинні. Ті склади злочинів, що закріплені в статтях чинного КК і мають характер інформаційних (посягають на цілісність, достовірність, законну приналежність інформації, її матеріальних носіїв, на інформаційні права громадян, або вчинені за допомогою інформації, – злочини проти інформаційної безпеки) законодавець інформаційними не визнає. Такі статті розміщені в різних розділах КК, що зумовлює визначення родових об’єктів цих злочинів різними. Закони повинні не лише передбачати перелік можливих заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки, а й являти собою втілення таких заходів, тобто регулювати не лише діяльність суб’єктів захисту інформації, а й взагалі суб’єктів інформаційних відносин, передбачати умови реалізації їх прав. Метою законів має стати забезпечення інформаційної безпеки всіх сфер життєдіяльності суспільства. Основні джерела загроз інформаційній безпеці мають бути окреслені в законах, оскільки це надасть можливість формування ефективного механізму забезпечення інформаційної безпеки. Закони також мають визначати прикладові способи реалізації зазначених загроз, а також окреслити діяння, які слід відносити до протиправних, розмежовуючи злочини від інших правопорушень. Це надасть можливість розвитку норм тих галузей права, які мають передбачати конкретні склади правопорушень та відповідальність за них.

Проблема вдосконалення законодавчого регулювання питань захисту інформації, безумовно, пов’язана з особливістю інформації як об’єкту правовідносин. Тому при розробці законодавчої бази в сфері захисту інформації увагу треба приділити відносинам, що виникають з приводу права власності та інтелектуальної власності на інформацію та похідних від нього (делегування окремих повноважень власника). Така особливість відбивається і на ознаках інформації як предмета протиправних посягань. При цьому необхідно визначити шляхи та засоби захисту інформації, права та обов’язки суб’єктів інформаційних відносин, що виникають в зв’язку зі збиранням, використанням, обробкою інформації та її зберіганням і захистом, а також передбачити відповідальність за протиправні посягання в сфері інформації і можливі склади таких правопорушень.

Необхідним є встановлення порядку визначення категорії інформації в залежності від важливості інформації, а також від розміру гаданих збитків від несанкціонованого доступу, розголошення, витоку та впливу, визначення належного рівня захисту в залежності від категорії інформації та загроз інформаційній безпеці, а також порядку забезпечення такого рівня. Закони мають також регламентувати в залежності від відповідної специфіки інформаційні відносини в сфері цивільного обігу, захисту права власності, міжнародного інформаційного обміну. Необхідно розробити базовий закон для прийняття законів спеціальної спрямованості та підзаконних актів, внесення змін та доповнень до кодифікованого законодавства України. З приводу реформування інформаційного законодавства доречно керуватися досвідом зарубіжних країн та рекомендаціями міжнародних організацій.

НАВЧАЛЬНО – МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997.

2. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 3.

3. Закон України «Про державну таємницю» // Відомості ВРУ, 1999. - № 49. – С. 428.

4. Про захист інформації в автоматизованих системах: Закон України від 1994 р.// Закони України. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

5. Про інформацію: Закон України від 2. 10. 1992 р.// Закони України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

6. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.96р із змінами та доповненнями 13.05.99року.

7. Директива 97/66/ЄС Європейського Парламенту і Ради "Стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі" від 15 грудня 1997 року // www.iu.org.ua

8. ДСТУ 3396.0-96 Захист інформації. Технічний захист інформації. Основні положення.

9. Наказ Міністра оборони України № 400 від 11.11.98 р. Про затвердження Інструкції з діловодства у Збройних Силах України. – Київ

10. Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави. Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27.11.98. № 1893 // Офіційний вісник України, 1998. - № 48. – С. 1764.

11. Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру. Страсбург, 28 січня 1981 року // www.iu.org.uaСтрасбург, 28 січня 1981 року // www.iu.org.ua

12. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950) // www.iu.org.ua

13. Кормич Б. А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи. − К., 2004.

14. Організаційно-правові основи захисту інформації з обмеженим доступом. Навчальний посібник. / За ред. В. С. Сідака. − К., 2006.

15. Осьодло В.І. Капосльоз Г.В. Мазіпчук П.Д. Основи нформації та комунікації. – Київ, 2006.

16. Наказ Служба безпеки України «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» від 12.08.2005 № 440

17. Коржанський М. Й., Воробей П. А., Щупаковський В. М. Завдання і дія Кримінального закону. — К., 1997.