2017-12-16
276У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).
Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.
За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіно емблемою.
27. Льві́вське бра́тство, Успенське ставропігійне братство у Львові, Львівська ставропігія — братство, національно-релігійна громадська організація православних українських міщан Львова з 80-х рр. 16 ст. до 1788 р. Ініціаторами заснування Л. Б. були середньозаможні купці та ремісники Ю. Рогатинець, І.Рогатинець, І.Красовський, Д.Красовський, Л.Малецький та ін.
Затверджений у січні 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом IV Доу статут Л. Б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у тому числі єпископами. Незабаром Л. Б. домоглося права ставропігії — непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л. Б. став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л. Б. брали: С.Зизаній, Л.Зизаній, К.Ставровецький, І.Борецький, П.Беринда та ін. українські діячі культури та освіти. Боротьбу Л. Б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (К.Острозький та ін.).
Боротьба Л. Б. із засиллям духовенства у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Л. Б. протягом тривалого часу очолювало боротьбу українського населення Галичини проти насильного запровадження Брестейської церковної унії 1596 р., виступало проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків з боку польсько-шляхетської влади. Мало тісні політичні і культурні зв'язки з Молдавією, Московією, південними слов'янами, Грецією, підтримувало визвольну війну українського народу 1648—1654 рр. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади шляхетської Польщі. Братству належала львівська братська друкарня, його коштом утримувалася Львівська братська школа. При матеріальній допомозі господарів Молдавії, царів Московського царства, церковних братств Речі Посполитої, української шляхти Л. Б. збудувало визначну пам'ятку архітектури у Львові — Успенську церкву.
Значну увагу воно приділяло розвитку українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь — притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам. З середини 17 ст. керівництво Л. Б. захопили багаті купці. Систематичні грубі насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Л. Б. 1704 р. шведськими загарбниками привели до занепаду і зменшення ролі братства у суспільно-політичному, громадському і культурному житті України-Русі. В 1708 р. під тиском львівського католицького єпископа, Л. Б. змушене було прийняти унію. Попри це, переважна більшість членів братства продовжувала виступати проти експансії католицизму, за збереження і зміцнення політичних, економічних, культурних та релігійних зв'язків західноукраїнських земель з Україною. В 1788 р. австрійський уряд ліквідував Л. Б.
1. Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:
Рівень розвитку суспільства у певну епоху.
Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.
Освіченість, вихованість.
Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.
Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості[Джерело?].
Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.
Співвідношення природного і культурного. Людина як продукт біологічної та культурної еволюції. Культура — основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.
Співвідношення природного і культурного
Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визна-чення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівно-значних субстанційних сфер буття не лише роз’єднаними, а й проти-ставленими одна одній.
Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт і носій куль-тури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв’язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв’язку природи та культури.
Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й куль-тури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрід-ність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість на-веденої інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незапереч-на. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «ан-тикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.
Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тіль-ки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.
Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культу-ри та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюється, насамперед, реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духов-ними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов’язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємозалежності природи та культури.
Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв’язки.
Цивілізайія і культура – на теоретичному рівні прийнято протиставляти культуру і цивілізацію. Ці терміни в найширшому смислі є синонімами. в науковій літературі 18ст. зміст цих термінів протиставлявся. Оскільки цивілізація може бути не гуманною, бездуховною, і навіть руйнівною і мертвою. Культура завжди сповнена гуманного змісту. Сучасна цівілізація – науково технічний прогрес забезпечують цивілізаційні людські, життєві блага, але разом з тим послаблюють духовність і гуманність. Ще Кант у 18ст. стверджував: «що ми надто цивілізовані, щоб бути культурними».
29. Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, істори-чний живопис, в іконах і фресках зростає штерес художника до реалістичного зо-браження персонажів, покаїу побутовик сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому ^онсервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні. Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-худож-ню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви - українське міщан-ство, що оо єднувалось у Оратства. Ця сусшльна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйнятгя, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом нацюналь-но-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що вш знаходить місце у творчості майстрів навіть із провшщї. Так, невідомий ху-дожник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні дета-лі архітектури, прагне передати психолопзм персонажів, виявляє немалу обізна-ність в анатомхї і законах перспективи. Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівськик іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Ху-дожники були активними членами братств. Л Пухало мав дружні стосунки з першо-друкарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєд-нався талановитий маїяр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові сусшльні та ^стетичні позиції їх творщв. Образи Ісуса, апостолів, шших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалісїичні, окремі євангельські сцени відвер-то трактуються в дусі ОоротьОи з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успен-ського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзрілшшх і най-довершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансн. красу, шляхетність людсь^х відчуттів і набувакт, високого громадського звучання. В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення ду-ховної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської
школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвро-пейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать хконостаса- Христос — активна особистість, людина шпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзятгя та героїчного пориву. 3 великою майстер-шстю передано образ бібшйного мудреця Мельхіседека. Иого фігура ніби випромі-нює внутрішню силу, упевненість у собі, тверді переконання.
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реа-лістичному ренесансному дусі, — зображення Стефана Баторш (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича(1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20—30-і pp. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета ВІДНОСЯТЬ також твори київської художньої школи 40-х pp. XVII ст. — це зображення Петра Моги-ли, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та шших видатних дшчів українських діячів.
2. Функції культури, її типи. Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.
Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура становить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури).
Наступна фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.
Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням культури і водночас її творцем. Накопичення культури — це поступ людини на шляху до Істини, Добра та Краси.
Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її виливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура тогіосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.
Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей. Світова та національна, елвтарна та масова культури.
3. Матеріальна та духовна к-ра. Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її виливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура тогіосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.
Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX єт. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 pp.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський діяч М.Шлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові часіинй духовної культури: релігію, мистецький Образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душі..., зорганізувати духовність".
Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального виробництва неможлива поза моральними L правничими нормами.
Елітарна культура (англ. High culture, нім. Hochkultur) — культура, що ґрунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість. Концепцію елітарної культури обстоював А. Шопенгауер. Вихідним пунктом цієї концепції, на його думку, є антропологічний поділ людей на два типи «людей корисних» (масу) і «людей-геніїв». Останні естетично обдаровані й схильні до філософсько-художньої творчості.
Проблемою елітарної культури займався, зокрема, французький соціолог П'єр Бурдьє.
Популя́рна культу́ра (або по́п-культу́ра, ма́сова культу́ра) — культура, яка популярна та переважна серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі) — контрастуючи з «високою культурою».
Передумови формування поп-культури закладено в самій наявності структури суспільства. Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до структуризації за ознаками творчої потенції: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» — «масовій культурі».
На початку XX ст. масове суспільство й пов'язана з ним масова культура стали предметом досліджень найвизначніших учених у різних наукових областях: філософів Хосе Ортега-і-Гассета («Повстання мас»), Карла Ясперса («Духовна ситуація часу»), Освальда Шпенглера («Сутінки Європи»); соціологів Жана Бодріяра («Фантоми сучасності»), Питирима Сорокіна («Людина. Цивілізація. Суспільство») і інших. Аналізуючи масову культуру, кожний з них відзначає тенденцію до її комерціалізації.
4 . Світова та національна к-ра. Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.
Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.
Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури".
Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.
Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.
5. Культура первісного суспільства. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).
Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с.Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.
Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.
Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.
Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.
Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.
В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.
У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.
У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.
Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.
Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".
Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.
На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).
В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.
9. Передумови розквіту к-ри Київської Рус. У 9-10 ст. у східній Європі сформувалась ранньо-феодальна Київська Русь. Розквіт пов’язують із запровадженням християнства у 988 р. князем Володимиром Великим.
12 .Художня Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.
У мистецтві Київської Русі значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис.
З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.
Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.
Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.
Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.
Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві.
З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.).
Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII століття: ними прикрашали інтер'єри князівських палаців і майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики різноколірної смальти. З найменших кубиків (4x7 мм) викладали обличчя, руки, з більших - одяг, фон, предмети.
Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи "Пантократора", "Оранти", "Деісуса", "Благовіщення" Київської Софії та інших соборів.
Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони. Це можна простежити на прикладі софіївських "Воскресіння", "Зішестя в пекло" та ін.
Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису.
За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники пов’язують ікону «Печерської Богородиці».
Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.
Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.
Запровадження християнства на Русі справило мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Зводяться Десятинна церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові. Ще одним відомим храмом Київської Русі є Михайлівська церква Видубицького монастиря. Її було закладено в 1070 р. на березі Дніпра. Головною спорудою ансамблю Києво-Печерського монастиря був Успенський собор. Його було зведено в 1073-1075р.р., а зруйновано під час другої світової війни. У наш час його відновлено. На Володимирській гірці у 1108-1113 р.р. було зведено Михайлівський собор (зруйновано у 1934-1935р.р. для будівництва урядового центру, який теж відновлений у наш час. На першому місці - Софійський собор. За розмірами собор перевищував візантійські храми. На стінах собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні ігри, гуляння і т.д.
Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний мотив саркофагу – це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ Св.Трійці, основного об’єкта новоприйнятого християнства. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву - одну із величних храмів княжої України-Руси. Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської.
До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120-1123). Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням дракона й орла.
Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії.
13. Культура Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.
Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.
Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.[26].
Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть [27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.
Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.
16. Культура України в складі ВКЛ. Русичі становили 90% населення держави. Їхня культура справила на литовців значний вплив. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію та способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Великого поширення з-поміж Литовської знаті набула Руська віра – так спочатку звалося в Литві православне християнство. Руська мова стала мовою великокняжного двору і державної канцелярії. Тому Литовську владу руське населення не сприймало як чужу. Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами. Тож назва Литовсько-Руська держава відображає умови тогочасного життя. Литовці дозволяли місцеві українські знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі. Система управління була: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». До кін. 14ст. на наших землях ще існували великі та малі удільні князівства, які уособлювали збереження державних традицій і існування державних утворень на наших землях. Так тривало доти доки Литовський уряд не змінив своєї політичної орієнтації. Початком змін стало укладення Литвою унії з Польщею. Свідченням успадкування державного ладу Давньої Русі багатьох рис ВКЛ дослідники вважають князювання нащадків Ольгерда в Києві. Від 1363р. в Києві князював Володимир Ольгердович.
14. Львів княжої доби. Перша згадка про львівську церкву св.Миколая датується 1292 р. Вона постала під горою Будельницею на колишньому Волинському тракті. Припускають, що ця церква була родинною усипальницею князів.
Миколаївська церква не має прямих аналогів у давньоруському будівництві. В її об'ємно-плановому вирішенні багато спільного з українськими п'ятикамерними дерев'яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини.
За князя Лева Даниловича у Львові було споруджено й Онуф-ріївську церкву, яка внаслідок багатьох перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду належить також П'ят-ницька церква, костьоли Іоанна Хрестителя та Марії Сніжної. На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.
Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною.
Відомо, що у княжому Львові також було два замки: Високий – на горі, що височить над містом і Низький, який стояв на березі Полтви. Під час археологічних розкопок на горі знайдено два фусти білокам’яних колон Високого замку, один з яких вкритий рельєфами стилізованих птахів, рослин і людей. Допускають, що це залишки замку Лева Даниловича (13 ст.) ці нахідки зберігаються у Львівському історичному музеї.
Костел св. Івана Хрестителя
Історики розходяться у думках, коли саме було збудовано один із найдревніших храмів Львова. Згідно з першою версією, його звели 1201 року на честь народження Данила Галицького. У 1230-х рр. у ньому зупинялися монахи-домініканці, а в 1240-50-х рр. – храм віддали ревній католичці Констанції – доньці угорського короля Бели IY, дружині Лева. Після її смерті святиня перейшла до вірмен-уніатів. Згідно з другою версією, храм споруджено монахами-домініканцями 1260 р. або 1270 р. на замовлення князя Лева саме для Констанції. І згодом він перейшов до вірмен. Згідно з третьою версією, 1270 р. костел збудували для себе вірмени. А невдовзі він став святинею католиків. Проте, очевидно, жодна з цих дат не є достовірною. Результати обстежень сучасного мурованого костьолу, проведені в 1984—1985 рр., не дають підстави датувати його XIII ст. Виявлені архітектурні деталі вказують на те, що збудована вона не раніше середини – другої половини XIY ст.
Церква св. Параскеви П’ятниці – це ще одна з найстаріших львівських церков у вигляді міцної оборонної споруди з високою вежею. Сучасна святиня збудована біля підніжжя Замкової гори у середині XYII ст. на місці церкви, зведеної наприкінці XIII-поч.XIYст. Кошти на будівництво кам’яного храму дав молдавський господар Василь Лупул, тесть Тимоша Хмельницького, сина гетьмана Богдана Хмельницького. У ній гармонійно поєднуються стилі українського, молдавського та західноєвропейського зодчества. А ім’я її фундатора увіковічене вмуруванням у стіну храму пам’ятної таблиці з гербом молдавських правителів: сонця, місяця і корони над головою буйвола. Церква до сьогодні зберегла свій первісний вигляд храму-твердині. Збудована у нижній частині з ламаного каменю, вона нагадує міцний бастіон з високою сторожовою вежею. Розміщення церкви далеко поза мурами міста зумовило її оборонний характер, який виявився у стінах товщиною майже у два метри і бійницях верхнього ярусу вежі. В її архітектурі помітні впливи готичного, ренесансного і, навіть, барокового стилів.
17. Українське мистецтво 14-16ст. Оборонна та замкова архітектура.
Оборонні споруди. Розглядуване століття було черговим важливим періодом в історії оборонного будівництва. На його еволюцію помітно вплинуло утворення в середині XV ст. Кримського ханства й початок регулярних набігів кримських татар на українські землі. В цій галузі триває утверджене впродовж попереднього століття співіснування і паралельний розвиток власної традиції, закоріненої у княжій добі української історії, та привнесеної на західноукраїнські землі з другої половини XIV ст. європейської будівельної системи. Розвиток місцевого варіанта останньої був пов’язаний насамперед з середовищем прийшлої польської феодальної верхівки, німецького патриціату в містах (до його полонізації впродовж першої половини XVI ст.) та приїжджих будівничих, переважно німецького походження.
Характерним прикладом невеликого мурованого укріпленого замку-резиденції може бути закладений 1485 р. замок у Свіржі на Львівщині, в якому вдало використано особливості рельєфу. Замок розташовано на схилі пагорба, в його оборонну систему первісно входила також споруджена у вигляді передмостового укріплення (для українських земель це приклад малохарактерний) оборонна вежа, яка, цілком очевидно, належала до традиції раніших часів і згодом занепала. Пристосована під дзвіницю вежа як оборонний елемент входила також у систему укріплень парафіяльного костьолу св. Мартина у Скелівці (Фельштині) на Старосамбірщині.
Проте наймогутніші магнатські резиденції й одночасно найхарактерніші зразки резиденційної оборонної архітектури поставали на території найбільше загрожених Волині та Поділля. Вони насамперед набирали вигляду укріплених замків, які здебільшого включали систему стін з вежами й житловими приміщеннями як для власника та його родини, так і для гарнізону. Житлові будівлі на території таких замків нерідко були дерев’яними. Такі оборонні комплекси лише в окремих своїх елементах дійшли до нашого часу. З території Волині характерним прикладом подібного укріплення є Луцький замок, від якого збереглися стіни і вежі. З резиденції князів Острозьких в Острозі вцілів лише центральний її елемент — вежа Мурована (без завершення), споруджена на схилі замкового пагорба. Вона має два високих підземних (щодо рівня подвір’я) поверхи з могутніми готичними склепіннями й наземну (після втрати верхнього ярусу двоповерхову) частину. Сама її назва підкреслює, що до системи укріплень замку входили не лише муровані об’єкти, що підтверджує інвентар 1603 p. 2 За його даними, ще на початку XVII ст. княжий житловий будинок на території замку був дерев’яним.
У систему укріплень Острозького замку входила також споруджена в північній частині подвір’я оборонна Богоявленська церква — поєднання резиденції з храмом вказує на зв’язок з традиціями княжого періоду, а включення церкви до системи укріплень замку демонструє той досить рідкісний на українських землях підхід до розпланування оборонного комплексу, який на Волині простежується також у Зимненському монастирі. Характерною особливістю замку є відсутність муру навколо подвір’я. Натомість він був важливим елементом укріплень замку князів Чарторийських у Клевані (закінчений 1495 р.), головним збереженим компонентом якого виступає могутня вежа. Клеванський замок так само розташований на схилі пагорба, обширне болото створювало природну перешкоду на підході до нього. До 1534 р. належить заснування замку Радивилів в Олиці, згодом значно перебудованого.
Особливо важливий етап у розвитку оборонного будівництва на українських землях у зоні контакту з татарським степом припадає на 30 — 40-ві рр. XVI ст. У цей час з огляду на посилення турецької загрози тут істотно модернізуються наявні на той час муровані укріплення й споруджується низка нових дерев’яних фортець, внаслідок чого утворилася унікальна в історії оборонного будівництва на українських землях укріплена лінія. Крайнім її пунктом на заході була розташована на утвореному каньйоном острові фортеця у Кам’янці-Подільському, що посідала центральне місце серед оборонних комплексів Поділля, доповнена комплексом міських укріплень. Саме в цей час сформувалася унікальна система Польської та Руської брам, покликаних захищати підступи до міста з боку каньйону, значно модернізовано окремі елементи міських укріплень, споруджено їхні нові ланки. Особливого розмаху набрали роботи з переобладнання та модернізації фортеці, якими керував Ян Претвич. В цей час перебудовано й укріплено практично всі існуючі вежі, частину з них надбудовано й приведено у відповідність з найновішими вимогами оборонного будівництва.
Значно розширено також Хотинську фортецю, відбудовану після знищень 1540-х рр. 1534 р. споруджено замок у Хмільнику, від якого найкраще збереглася вежа з фрагментами стін. 1538 р. перебудовано відповідно до новіших тенденцій оборонної архітектури замок у Скалі-Подільській. В середині XVI ст. (роботи завершено 1545 р.) докорінно перебудований давній замок у Меджибожі, який внаслідок цього став однією з найпотужніших фортець у реґіоні. Він нерегулярний у плані, прив’язаний до площі мису між річками Бугом і Бужком, включає п’ять різноманітних за конфігурацією башт і декілька будівель для гарнізону з приміщеннями для припасів та військового спорядження.
Покликані прикривати найчастіше використовуваний шлях татарських набігів на Україну й найдалі висунуті на південь заселені українські території, замки Поділля утворили унікальний комплекс мурованого оборонного будівництва на найвразливішій ділянці кордону зі степом, — його західному відтинку. Вона була продовжена групою дерев’яних замків, розташованих на схід від регіону мурованих фортець на території тієї частини українських земель, які розтягнулися від Східного Поділля до Дніпра. У цій лінії дерев’яних фортець найдалі на захід був висунений замок у Барі, збудований в 1538 — 1540 рр. Найбільшим з них і взагалі найбільшим в українській історії дерев’яним укріпленим замком був київський, споруджений 1542 р. під керівництвом майстра Івана Служки 4 з соснового дерева з однією прямокутною і чотирнадцятьма шестигранними вежами. На обширній території всередині замкових стін були старостинська резиденція, численні приміщення для гарнізону та службового призначення, чотири церкви, костьол. Стіни замку були обмазані глиною і отиньковані. Через два роки так само із соснового дерева "у дві стіни" споруджено замок з шістьма вежами у Житомирі. Найменшим у цій оборонній лінії був Черкаський замок, збудований 1549 р. "людьми добродеревцями подніпровськими верховими" 5.
18. Давньоукраїнський іконопис. Основною ідеєю давньоруського іконопису є подолання ненависного поділу світу, перетворення Всесвіту в храм, у якому усе живе об'єднається так, як об'єднані в єдиній Божій Істоті три іпостасі Святої Трійці. Поза сумнівом, цей іконопис виражає все те найглибше, що є в давньоукраїнській культурі.
Її панівна тенденція – аскетизм, а поруч з – цим незрівнянна радість, яка проголошується світові. Але як сполучити аскетизм із незрівнянною радістю?
Імовірно, ми маємо тут тісно пов'язані сторони однієї і тієї ж релігійної ідеї, адже немає Великодня без Страсного тижня і до радості загального Воскресіння не можна прийти повз животворящий хрест Господній. Тому в нашому іконописі мотиви радісні, скорботні та аскетичні однаково необхідні.
Поверхневому спостерігачеві ці аскетичні лики можуть видатися безжиттєвими, остаточно висохлими. Насправді, саме завдяки забороні "червоних вуст" і "пухких щік" із незрівнянною силою просвічує ікону вираження духовного життя, незважаючи на надзвичайну строгість традиційних, умовних форм, що обмежують волю іконописця.
У цьому живописі не які-небудь несуттєві штрихи, а саме істотні риси, передбачені й освячені канонами: і розміщення тулуба святого, його хрест-навхрест складених рук та його благоволящих пальців; рухи обмежені до крайності, виключено все те, що могло б зробити Спасителя і святих схожими на "таких же, які ми самі".
Навіть там, де рухи зовсім відсутні, у владі іконописця все-таки залишається погляд святого, вираз його очей, тобто те, що складає найвище зосередження духовного життя людського обличчя.
А поруч з цим у древньому українському іконописі трапляється виняткова за своєю виразністю передача таких щиросердечних настроїв, як полум'яна надія чи заспокоєння в Бозі.
Говорячи про аскетизм ікони, неможливо не згадати про іншу її рису, органічно пов'язану з аскетизмом. Ікона в першооснові складає нерозривне ціле з храмом, а тому підпорядковується його архітектурному задумові.
Звідси дивна архітектурність нашого релігійного живопису: підпорядкування архітектурній формі відчувається не тільки в храмовій цілості, але й у кожнім іконописнім зображенні: будь-яка ікона має свою особливу внутрішню архітектуру, яку можна спостерігати й у безпосередньому зв'язку її з церковним знанням.
Ми бачимо перед собою, відповідно до архітектурних ліній храму, людські фігури, іноді надто прямолінійні, іноді, навпаки, – неприродно вигнуті, згідно з лініями храму; підкореного стремлінню линути догори, високого і вузького іконостаса, ці образи надмірно подовжуються: голова виходить непропорційно маленькою в порівнянні з тулубом, фігура стає неприродно вузькою в плечах, чим підкреслюється аскетична витонченість усього вигляду.
Крім підпорядкування ікони архітектурі храму, у ній можна простежити симетричність мальовничих зображень.
Не тільки в храмах, а й в окремих іконах, де зображено кілька святих, є певний композиційний центр, що збігається з центром ідейним.І навколо цього центру обов'язково в однаковій кількості і часто в однакових позах стоять по обидва боки святі. У ролі композиційного центру, навколо якого збирається цей багатоликий Собор, є або Спаситель, або Богоматір, чи Софія - Премудрість Божа.
Іноді, згідно з ідеєю симетрії, центральний образ роздвоюється. Так, на древніх зображеннях Євхаристії (Благої жертви) Христос зображується подвійно: з одного боку, даючи хліб апостолам, а з іншого – святу чашу. І до Нього по обидва боки рухаються симетричними рядами апостоли, одноманітно вигнуті і нахилені до Ісуса.
Архітектурність ікони виражає одну з центральних та істотних її думок. У ній ми маємо живопис, власне кажучи, соборний: у тім пануванні архітектурних ліній над людським зображенням, що у ньому помічається, виражається підпорядкування людини ідеї Собору, перевага всесвітнього над індивідуальним. Тут людина перестає бути самодостатньою особистістю і підкоряється загальній архітектурі цілого.
19. Передвідродження Поширення ідей раннього гуманізму в Україні (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський).
В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених Юрія Дрогобича,Павла Русина,Григорія Чуя, Станіслава Оріховського та ін.Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.
Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора-власну "Прогностичну оцінку року Божого 1483". У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст-Дрогобича, Львова, а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця-Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачати погодні катаклізми.
Павло Русин писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності.
Станіслав Оріховський-оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст.У 1543 р. зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами. Найвизначніші праці: "Дві промови "Про турецьку загрозу" Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. "Про целібат"-лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків."Настанови польському королеві Сигизмунду Августу"-гуманістичний твір про природу монархічної держави. "Літопис" охоплює п'ять років історії Польщі.Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших людей Європи.
23. ДіяльністьОстрозькогокультурно-освітнього осередку. Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку.До вченого гуртка,заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження-греки, поляки, білоруси. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія-перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров.
Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу.
На початку XVII ст. активніше пропагувалася філософсько-філологічна концепція; були написані поетичні твори з гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини, розроблена власна система віршування (Д.Наливайко, С.Пекалід). В колегії особлива увага приділялася мовам, насамперед старослов'янській і грецькій, а латинській, як мові середньовічної науки, — значно менше. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян.
Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає.
Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Мелетія Смотрицького та ін. Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври
Острозька школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька (6000 коп.). 7 лютого 1577 р. — перша згадка про академію в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божего». В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О. Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О. Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати.
26 .Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596, Сучава — 1 січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.
Церковна кар'єра. Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита.Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С.Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і,по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності.
Протягом 1622-27 Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, який знаходився на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом.У 1625він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.
Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу.У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.
Просвітницька діяльність. Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.
Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідни
