2017-12-16
271Тема 3: Професійне спілкування та співпраця поліцейських з представниками засобів масової інформації та громадськості
Мінімум інформації краще, ніж брехня.
Сесілія Ахерн. «Час мого життя».
Право на доступ до інформації є конституційним правом людини, яке передбачене і гарантоване наступними ключовими нормативно-правовими актами:
Конституція України (стаття 34)
Закон України «Про звернення громадян»
Закон України «Про інформацію»
Закон України «Про доступ до публічної інформації»
Згідно закону Інформація – це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
До основних принципів інформаційних відносин належать:
- гарантованість права на інформацію;
- відкритість,
- доступність інформації,
- свобода обміну інформацією;
- достовірність і повнота інформації;
- свобода вираження поглядів і переконань;
- правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;
- захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
Здійснення права громадян, а отже і ЗМІ, може бути обмежене законом:
- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку;
- з метою запобігання заворушенням чи злочинам;
- для охорони здоров'я населення;
- для захисту репутації або прав інших людей;
- для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
- для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Зачасту, в нас інформація одразу асоціюється з засобами масової інформації і їхніми працівниками – журналістами. Але, хто ж такий журналіст?
В статті 1 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» зазначено, що “журналіст” - це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов`язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в Державному класифікаторі професій України.
Декілька речей, на які слід звернути увагу.
Перше, що людина може працювати, як в штаті так і на позаштатних засадах (на підставі цивільно-правових договорів).
Друге, бажано аби назви посад збігались з тими, які містяться в держкласифікаторі.
Третє — у визначенні немає прив’язки наявності статусу до наявності редакційного посвідчення.
Головне — це виконувати роботу із збору, обробки і створення інформації для засобів масової інформації.
Зазначений підхід, що статус журналіста залежить не від формальних ознак або наявності певних документів, а від роду діяльності людини, повністю узгоджується із баченням Ради Європи того, хто вважається журналістом.
Так, в Рекомендації Комітету Міністрів РЄ № (2000) 7 “Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації” міститься наступне визначення - “Журналіст” – будь-яка фізична або юридична особа, яка регулярно або професійно задіяна в зборі та публічному поширенні інформації через будь-які засоби масової інформації. При цьому “Інформація” – будь-яка констатація факту, думки або ідеї у формі тексту, звуку та/або зображення.
Отже, “журналіст” - це той, хто регулярно працює з інформацією для ЗМІ. Виникає питання, хто і що на сьогодні вважається ЗМІ. І, в цьому питанні, як раз найбільше змін в законодавстві сталося по відношенню до веб-сайтів.
Якщо “традиційні” ЗМІ — преса, телебачення і радіомовлення, інформаційні агентства такими і лишилися відповідно до своїх профільних законів. То, після змін інформаційного законодавства в травні 2011 року до ЗМІ відносяться і інтернет-сайти.
Головні в цьому контексті зміни відбулися в Законі України “Про інформацію”, який з 2011 року діє в абсолютно новій редакції. В попередній редакції було прописано правило, що види ЗМІ — це відповідно до профільних законів. Немає відповідного закону — немає ЗМІ. Але вже другий рік діє інша схема.
У частинах 1, 2 статті 22 Закону України “Про інформацію” зазначено:
“1. Масова інформація — інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб.
2. Засоби масової інформації — засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації”.
Йдемо далі. Що таке аудіовізуальна інформація можна прочитати у статті 1 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”:
“аудіовізуальна інформація — будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків”.
Про юридичне визначення мережі Інтернет читаємо у статті 1 Закону України “Про телекомунікації”.
“Інтернет — всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами”.
І, насамкінець, що таке веб-сайт, можна на сьогодні прочитати тільки в одному нормативно-правовому акті — у Наказі Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 25.11.2002 року №327/225 «Про затвердження Порядку інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади та Порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади», згідно з яким: «веб-сайт – це сукупність програмних та апаратних засобів з унікальною адресою у мережі Інтернет разом з інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певного суб’єкта і забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів та інші інформаційні послуги через мережу Інтернет».
Таким чином, будь-який веб-сайт на сьогодні можна вважати ЗМІ. Адже веб-сайт існує в мережі Інтернет, яка за визначенням — сфера загального доступу, і веб-сайт очевидно засіб поширення аудіовізуальної інформації.
Співробітництво правоохоронних органів і ЗМІ позначають різними термінами, зокрема: "взаємодія", "використання допомоги ЗМІ", "використання ЗМІ", "участь ЗМІ" і тощо. Кожен із цих термінів можна розтлумачити так: "взаємодія" — це взаємовигідне співробітництво, "використання ЗМІ" — це отримання допомоги від ЗМІ без елементарної взаємовіддачі, "участь" — взагалі не конкретизує форми співробітництва. Тому для визначення взаємин ЗМІ та правоохоронних органів найбільше доцільно вживати термін "взаємодія", адже він характеризує спільну діяльність, що полягає у взаємозацікавленні в її результатах. Але для суб'єкта цих відносин — правоохоронних органів — визначальним є інший термін, а саме: "використання можливостей ЗМІ".
Під поняттям взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ розуміють постійні взаємозв'язки", що об'єктивно існують між ними, обумовлені загальними цілями, які досягаються в процесі взаємовпливу та взаємного використання можливостей одне одного для досягнення як загальних, так і власних цілей. Така взаємодія розглядається як потенційна можливість самовдосконалення й саморозвитку правоохоронної системи. Вона дозволяє:
- заощаджувати сили та засоби при організації роботи з розкриття й розслідування злочинів;
- забезпечувати широту й оперативність інформаційного впливу на населення;
- здійснювати пошук злочинців на практично не обмеженій території;
- створювати сприятливі умови для діяльності правоохоронних органів і т. п.
Такій співпраці притаманно не тільки співробітництво задля досягнення загальних цілей, а й "боротьба", що виникає в процесі вирішення конкретних локальних завдань, наприклад, розбіжності в оцінках окремих фактів і результатів діяльності; при бажанні журналістів одержати інформацію, яку правоохоронці вважають за неможливе надати; у випадках підкорення окремих ЗМІ їхнім власникам тощо.
Важливість взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ визначається не тільки тим, що вони одержують можливість ефективнішого вирішення своїх завдань, а й уникають необ'єктивного та хибного висвітлення журналістами тих чи тих питань і подій, що, безумовно, впливає на формування позитивного чи негативного іміджу поліції. Останнє може виникати як через недостатнє інформування ЗМІ, так і через непрофесіоналізм окремих журналістів і за прямого виконання замовлень кримінальних структу. Прикладом недостатнього інформування й наслідком бажання заповнити цю прогалину може слугувати випадок, коли у зв'язку з відмовою в інформації з боку поліції журналіст провів власний аналіз ситуації, скажімо, про вбивство, скоєне на замовлення, після чого написав: "Оскільки на місці вбивства слідів злочинця не виявлено, то тепер головне якнайшвидше знайти машину, на якій зник убивця (якщо він її не знищив), щоби спробувати виявити там сліди, які його викриють". Отже, бачимо, так би мовити, практичну рекомендацію — нагадування злочинцям: — не забудьте знищити сліди!
До основних напрямів взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ відносять:
— формування суспільної думки щодо питань боротьби зі злочинністю;
— поглиблення правової поінформованості населення;
— інформування про діяльність правоохоронних органів;
— забезпечення розкриття та розслідування злочинів;
— профілактику правопорушень.
До взаємодії зі ЗМІ з питань забезпечення розкриття й розслідування злочинів відносимо:
— інформування населення про вчинені злочини;
— запобігання та спростування чуток і дезінформації;
— одержання інформації про обставини розслідуваних злочинів;
— використання допомоги громадян у пошуку злочинців;
— повідомлення з профілактичною метою про прийоми та способи дій злочинців;
— дезінформація злочинців відносно планів та можливих дій правоохоронних органів;
— внесення розладу й непевності в кримінальне середовище з метою внесення розладу в злочинні угрупуваня;
— створення сприятливих умов для вирішення інших слідчих і оперативних завдань.
Інформування населення про вчинені злочини та про стан злочинності в цілому, а також про методи боротьби з нею — це, з одного боку, реалізація права громадян на інформацію про те, що відбувається в суспільстві, а з другого боку — це потрібно для створення умов діяльності правоохоронних органів, забезпечення сприятливого клімату у взаємодії з населенням і ЗМІ, аби вони відчували, що про них згадують не тільки задля конкретної допомоги, а потребують їхньої допомоги та взаєморозуміння завжди.
При цьому обов’язково слід пам’ятати, що у будь якому випадку надана інформація має дві ключові характеристики – вона або КОРИСНА, або ШКІДЛИВА для виконання власних службових обов’язків! Тому, слід чітко усвідомлювати і оцінювати мету, цілі, час, місце і т.д. надання інформації.
Під час взвємодії зі ЗМІ треба враховувати не лише можливість появи негативних наслідків, а й особливості діяльності та специфіку завдань, що їх вирішують різні правоохоронні органи. Так, "сенсаційні" викриття окремих депутатів і чиновників-корупціонерів не варто закінчувати інформацією про винесення вироків, не підтвердивши це послідовними фактами — це породить переконаність у безкарності цих осіб. Профілактичні наміри опублікування матеріалів у ЗМІ не можуть обмежуватись поодинокими публікаціями, — тут потрібні системність і послідовність, зважання на психологію сприйняття аудиторії.
Наприклад, дієвість інформування про злочини в податковій системі буде визначати не сенсаційність матеріалів (масштаб приховування, "важливість" персони тощо), а конкретність того, що саме ми через це (ненадходження до бюджету) втрачаємо — скільки лікарів або вчителів не одержать зарплату, чого недоодержать малюки в дитячих будинках тощо.
Подання інформації без урахування зазначених особливостей у більшості випадків нічого, крім шкоди, зробити не може. Вельми актуальним і складним під час інформування населення є питання про те, що можна оприлюднювати, а що ні. Не випадково зазначається, що преса й телебачення чимало зробили для криміналізації суспільної свідомості, освітивши потенційних і діючих злочинців.
Ніколи не слід забувати, що опублікована інформація стане відомою не тільки адресатам, а й тим, проти кого її спрямовано за допомогою ЗМІ. Це насамперед стосується обсягу та змісту інформації з конкретно розслідуваних справ, даних про засоби й методи боротьби зі злочинністю, відомостей про способи скоєння злочинів. Отже, основним і непорушним секретом має бути: хто, де, коли, проти кого і яким чином діятиме, а для інших дій і обставин повинна застосовуватися вибіркова міра закритості: чого більше принесе повідомлення — користі чи шкоди і якої саме.
Вдалою, у цьому випадку, є цитата М. Гросса: «Надзвичайно улюблений прийом утаємничення, — і смішний, і часто просто шкідливий. Найпевніший шлях — це постаратися з'ясувати для себе, які наслідки матиме оголошення слідчих даних. Коли немає змоги навіть передбачати будь-які негативні наслідки такого оголошення, то його можна друкувати без застережень".
Тому існує окреме процесуальне визначення міри закритості інформації – Таємниця слідства.
Інформація, як об’єкт таємниці досудового розслідування і судочинства в цілому, – це сукупність відомостей про діяльність слідчих та судових органів, заплановані заходи, результати роботи, шляхи вдосконалення боротьби зі злочинністю, методи та засоби реалізації покладених завдань, а також відомості про осіб, предмети, події, процеси, що необхідні для ефективної правоохоронної діяльності.
Розголошення інформації, що є таємницею слідства може призвести до дезорганізації роботи органів досудового слідства, негативно вплинути на всебічність, повноту й об’єктивність розслідування кримінальної справи. Тому ст. 121 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає можливість розголошення даних досудового слідства лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим (наприклад, інформування слідчим чи прокурором зборів громадської організації чи трудового колективу за їх клопотанням про обставини вчиненого злочину (ч. 2 ст. 10 КПК України).
До таких даних належать усі одержані під час розслідування відомості: показання допитаних осіб, результати очних ставок, обшуків, відтворення обстановки та обставин події тощо. Недопустимість розголошення даних досудового слідства зумовлена тим, що гласність може перешкодити слідству – негативно вплинути на розкриття злочину, тому що обізнаність окремих зацікавлених осіб про хід і напрями розслідування, конкретні слідчі та інші процесуальні дії, вже вчинені або тільки заплановані, дозволить їм активно протидіяти зусиллям слідчого та органу дізнання шляхом знищення доказів, підмови і примушування до дачі неправдивих показань очевидців злочину, зміни своїх показань тощо.
У багатьох кримінальних справах особи, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності, є свідками. Ці особи, наприклад при допиті, можуть надавати та отримувати інформацію, розголошення якої є небажаним для слідчого. До такої інформації можуть належати факти, повідомлені свідком, відомості про виклик його або інших свідків на допит, про результати слідчих дій тощо. Свідки можуть розголошувати інформацію як умисно, так і неумисно. Це певною мірою характерно і для потерпілих.
Окремим Законом України регулюється інформація, яка становить державну таємницю («Про державну таємницю») – вид
таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони,
економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки
та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди
національній безпеці України та які визнані у порядку,
встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають
охороні державою.
У відповідності до обставин і важливості розголошення інформації, що становить таємницю слідства чи то державну таємницю, встановлюється і міра відповідальності за це. Так, ст. 387 Кримінального кодексу України передбачає покарання у вигляді штрафу, виправних робіт чи то арешту. Розголошення ж державної таємниці може тягнути за собою і відповідальність у вигляді позбавлення волі.
З інформуванням населення з правових питаннь тісно пов'язане попередження й спростування чуток, що можуть з'являтись як через відсутність або неповноту задоволення суспільного інтересу (резонансні злочини), так і внаслідок цілеспрямованих дій зацікавлених осіб і організацій. Останнє одержало на сьогодні значне поширення, оскільки криміналіт має практично необмежені можливості купувати (або створювати свої) ЗМІ та оплачувати замовлені публікації.
Дії правоохоронної системи повинні бути такими, які не допускають факту появи обох ситуацій. Щодо першої, то йдеться про те, що треба чітко відчувати й відслідковувати потреби громадян в інформації з конкретних фактів (справ) та із загальних питань правоохоронної діяльності. Так, наприклад, "вичікувальна" позиція при скоєнні серії однотипних злочинів у більшості випадків може стати основою для народження чуток про появу "маніяка". Якщо із приводу "нашумілої" події (злочину) не додаються спростування, чи об'єктивна оцінка офіційними джерелами (органом внутрішніх справ, редакцією) стихійна інформація розглядатиметься як достовірна. Тому будь-яке зволікання з інформуванням населення щодо справжнього стану речей може лише ускладнити ситуацію. У зв'язку з цим доволі актуальною є заява: "Ми зобов'язані відчувати моральну відповідальність не тільки за те, що ми сказали, але й за те, чого не сказали, хоча зобов'язані були сказати".
Найчастіше звертання до ЗМІ пов'язане з потребою допомоги в розкритті й розслідуванні скоєних злочинів: виявлення свідків і потерпілих, одержання даних про обставини злочину, встановлення й розшук злочинця, виявлення викраденого й слідів злочину. Звернення по допомогу до населення може викликати відповідну реакцію: від гарячого бажання допомогти до повної байдужності чи навіть негативу ("Самі ні на що не здатні"). Тому зміст і головне — форма звернення повинні бути орієнтовані на конкретного адресата й відповідну його реакцію, тобто людина має відчути, що звертаються саме до неї, що в неї в цій справі є своя зацікавленість. Без чіткої орієнтації на конкретну категорію адресатів (які турбуються про безпеку своїх близьких, асоціюючи себе з можливістю подібної погрози, зацікавлених у запобіганні конкретному злу тощо) розраховувати на дієвість та ефективність допомоги вкрай проблематично.
Треба знати й використовувати такі "хитрощі" журналістики як, наприклад, "зацікавлення", коли заголовки газет, початкові фрази передач спрямовані насамперед на залучення уваги читачів і глядачів, тобто побудові матеріалу за принципом "перевернутої піраміди" — подавання відомостей у порядку їхньої важливості та зацікавлення. При цьому слід пам'ятати, що повідомлення й публікації з правоохоронної тематики традиційно викликають в аудиторії надмірну увагу. Ця обставина нерідко використовується проти правоохоронних органів. Далека від об'єктивності критика цих органів перетворюється з фактора, покликаного вдосконалювати діяльність, на фактор, що робить середовище функціонування правоохоронних органів несприятливим, а це, у свою чергу, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Журналіст, з огляду на інтереси широкої публіки, яка бажає, щоб її не тільки інформували, а й розважали, часто прагне подавати щось нове, несподіване, оригінальне. При цьому вірогідність відступає на другий план.
Обираючи ЗМІ для рішення конкретних завдань, слід мати на увазі не тільки їхні можливості щодо охоплення споживачем інформації, а й те, що радіо й телебачення можуть оперативно повідомити про ті чи ті події, газети прокоментувати їх, журнали — теоретично обгрунтувати.
Постає питання: хто повинен готувати й видавати інформацію ЗМІ?
Якщо йдеться про загальне інформування преси (навіть по факту конкретного злочину), як правило, доцільно, щоб це робили представники зі зв'язків із громадськістю, оскільки в них більше досвіду такого спілкування, ширша поінформованість щодо "тла", на якому подається інформація про приватний факт, та й вони не обтяжені такими проблемами, які має вирішувати слідчий. Але якщо потрібно одержати конкретну допомогу на основі поданої інформації, то принаймні готувати її належить тому, хто займатиметься розкриттям та розслідуванням злочину, тому що він, як правило, краще всіх уявляє, від кого та яка саме допомога потрібна і як це зробити, щоб одержати потрібний результат.
Відповідно до зазначеного, має різнитися і відповідь співробітника на питання преси. Тобто «Жодних коментарів!» - не завжди доцільна відповідь, точніше недоцільна ВЗАГАЛІ, оскільки формує враження закритості системи, а у випадку з резонансними справами, ще і корумпованості. Навіть відмова може і має бути обґрунтована іншими словами: «На даний момент продовжуються слідчі дії і говорити про щось зарано, тому давайте дочекаємося офіційного коментаря найближчим часом. Наша прес-служба повідомить Вас додатково.». Чи то: «Тривають оперативно-розшукові дії, а передчасна інформація може цьому зашкодити. Давайте дочекаємося офіційного коментаря найближчим часом. Наша прес-служба повідомить Вас додатково.». Або можливо використання можливостей ЗМІ, завдяки наданню мінімальної інформації: «Можемо повідомити, що злочинців було двоє і мають наступні характерні ознаки: … Якщо хтось з громадян має інформацію щодо скоєного злочину, чи то підозрюваних осіб, просимо звертатися за телефоном … Більш детальну інформацію щодо пригоди Ви зможете отримати у нашої прес-служби.». У випадку ж настійливих намагань співробітників ЗМІ отримати бажану інформацію, які часто пов’язані з провокативними діями, варто наголосити на статусі журналіста на місці події, а також запропонувати офіційно звернутися з запитом, що гарантовано законодавством. Окремо можливо наголосити на відповідальності за розголошення чи то перешкоджання слідству. Саме такий підхід покликаний формувати позитивний імідж відкритості системи, при цьому не відходячи від службової доцільності.
У сфері боротьби зі злочинністю набуває значення таке явище, як журналістське розслідування. Дедалі частіше окремі журналісти провадять власне дослідження фактів і поведінки осіб, котрі можуть мати кримінальний характер, як результат вони можуть помітити злочинні прояви. Недарма кажуть, що "журналіста, який постійно пише про якісь однотипні проблеми, цілком можна вважати за експерта в тій або тій галузі".
Журналісти, що спеціалізуються на правовій проблематиці, нерідко можуть провести доволі якісне непроцесуальне розслідування та виявити факти, що вимагають кримінально-правового реагування, але такі "розслідування" можуть носити популістський, поверховий і явно непрофесійний характер. Із процесуальної точки зору тут немає ніякої проблеми, оскільки подібні матеріали не матимуть доказового значення (хоча цифрові аудіо, відео і фото матеріали можуть бути долучені) й можуть розглядатися лише як привід і підстави до порушення кримінальної справи, тобто відповідної процесуальної перевірки отриманих даних. Але з інформаційно-організаційного боку тут виникає низка питань. По-перше, ці матеріали можуть відображати об'єктивну картину дослідженого й служити істотною підмогою в розкритті та розслідуванні злочинів, по-друге, вони можуть бути наслідком "замовлення", непрофесійного підходу до збору інформації та її оцінки. Тому їхнє використання правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю в принципі припустиме, але вимагає обов'язкової оцінки — чи не стоїть за таким "розслідуванням" яка-небудь корислива мета. У зв'язку із цим слід привітати появу навчального посібника "Журналістське розслідування", автори якого розкривають поняття цього методу (а не жанру) й намагаються озброїти знанням журналістів, щоб відмежувати професійне журналістське розслідування від "виробів" та простої гонитви за сенсаціями.
Щодо особливостей спілкування зі ЗМІ та громадянами, слід відмітити, що особливих хитрощів тут не має і все цілком укладається у розуміння звичайного ділового етикету і офіційного стилю спілкування, які регламентуються положеннями етики державного службовця, основи якої закріплені в статті 5 Закону України “Про державну службу”, “Етичний кодексом співробітника ОВС України”, який конкретизує положення ст. 5, щодо професійної діяльності ОВС.
Основні вимоги культури спілкування з громадянами, ґрунтуються на вимогах загальнолюдської моралі та етичних і культурних цінностях сучасного суспільства.
Серед елементарних рекомендацій варто виділити наступні:
- Намагайтеся бути привітним і усміхненим (враховуючи звістно обставини, з а яких відбувається спілкування), а також користуйтеся відкритими позами і жестами;
- Намагайтеся мінімізувати використання категоричної лексики у своїй мові;
- Знаходячись при виконанні службових обов’язків завжди намагайтеся проявити чуйність до оточуючих, що цілком вкладається у визначення «поліцейського піклування»;
- Якщо до Вас звернулися з якимсь питанням, уважно вислухайте й спробуйте дати вичерпну відповідь. Якщо Ваша відповідь виявиться незрозумілою, не дратуйтеся і, не підвищуючи голосу, повторіть її, роз’ясніть сенс сказаного Вами. Врахуйте, що запальність не робить Ваше пояснення більш зрозумілим;
- Якщо Ви не можете відповісти на дане питання, то поясніть, куди можна звернутися для його вирішення;
- Не соромтеся робити людям добро, проявити свою вихованість, гарні манери;
- При потребі переведіть через дорогу літню людину, сліпого. Зупиніть рух автотранспорту, щоб дати можливість малюкам із дитячого садка перейти вулицю.
- Людина, яка впала на вулиці, не обов’язково є п’яницею. Можливо вона хвора і потребує Вашої невідкладної допомоги. Здійсніть її: викличте машину швидкої допомоги, зупиніть автомашину, що проїжджає повз Вас, для транспортування хворого до лікарні, де йому буде надана невідкладна медична допомога. Вміти виказати першу медичну допомогу постраждалому – обов’язок працівника поліції;
- У випадку, якщо буде необхідність зробити громадянину зауваження не потрібно без особливої на те потреби користуватися свистком і підзивати його до себе пальцем чи ще чимось. Підійдіть до громадянина самі, назвіть своє звання і прізвище, віддайте воїнську честь і в коректній формі, не вступаючи в суперечку, роз’ясніть, в чому полягає порушення і яка відповідальність за нього встановлена.
- У випадку необхідності, в залежності від конкретної ситуації, запропонуйте громадянину пред’явити паспорт, посвідчення водія або інші документи.
- Перевіряючи документи, пам’ятайте, що будь-який громадянин, якого зупиняє працівник поліції за те чи інше порушення, відчуває, як правило, своєрідне почуття, що здатне корінним чином міняти його поведінку. Ввічлива людина може раптом стати грубою, привітлива – агресивною, врівноважена – нетерплячою, спокійна – дратівливою, і, нарешті, сором’язлива – рішучою. Для того, щоб уникнути неприємних інцидентів, працівник поліції має завжди залишатися спокійним, ввічливим, уважним, готовим до рішучих дій.
- Якщо той, кого перевіряють, веде себе грубо, не підвищуйте голосу. Доведіть до його відома, що за ображання службової особи він може бути притягнутий до відповідальності. Уважно вислухайте пояснення громадянина, і якщо в його діях присутні пом’якшувальні вину обставини, обов’язково врахуйте їх, приймаючи рішення. Недбало гортати документи, впускати їх на землю, розглядати під дощем у жодному випадку не дозволяється. Різкість та іронія у розмові з людиною, яку перевіряють, неприпустимі.
- Закінчивши перевірку, складіть всі пред’явлені Вам документи так, як вони були складені раніше, не роблячи нових загинань, і, якщо у затриманні громадянина, який піддавався перевірці, немає необхідності, поверніть його документи, вибачтесь, попрощайтеся.
- Будьте витримані з громадянином, котрий знаходиться у нетверезому стані, навіть якщо він веде себе неправильно. На початку голосно, щоби чули оточуючі, вимагайте від такого громадянина зупинити порушення порядку. Якщо це не допоможе, роз’ясніть, яку відповідальність тягне за собою його поведінка, і після цього приймайте рішучі міри щодо запобігання порушення громадського порядку або доставляння порушника до чергової частини підрозділу.
- Ніколи не відповідайте грубістю, особливо при затриманні злочинців і осіб, підозрюваних у скоєнні злочину. Використовуючи найменшу помилку у поведінці співробітника поліції, вони намагаються підбурювати до групових хуліганських дій осіб, схильних до порушення громадського порядку, щоби за їх допомогою зникнути. Слідкуйте за тим, щоб своєю поведінкою не спровокувати небажане розгортання подій;
- Завжди намагайтеся вчиняти так, щоби Ваші дії були правомірними, зрозумілими для оточуючих і обов’язково виражені в тактовній формі;
- Під час бесіди будьте уважними. Не перебивайте свого співрозмовника і не змушуйте його повторювати одне й те саме кілька разів. На поставлене питання дайте коротку вичерпну відповідь;
- У кабінеті бажано не палити, навіть якщо це Вам дозволяють;
- В якому б напрямку не розвивалася бесіда, не втрачайте самоконтролю, будьте стримані, ввічливі;
- Встаньте, якщо встав Ваш співрозмовник. Проявляйте інтерес до всього, про що з Вами говорять, і не поглядайте на годинник, висловлюючи бажання швидше закінчити зустріч;
- Прощаючись, подякуйте за те, що Вам приділили увагу. Виходячи, Ви маєте йти попереду співрозмовника, якщо він проводжає Вас до дверей;
- Прощаючись, іще раз подякуйте за прийом.
Взаємодія правоохоронних органів зі ЗМІ та громадськістю виступає засобом оптимізації діяльності кожної з цих структур: для ЗМІ — це можливість удосконалити інформування громадськості з питань боротьби зі злочинністю (в тому числі забезпечити необхідну відкритість діяльності правоохоронних органів), а ще така взаємодія допомагає структурі ЗМІ формувати правосвідомість та правозацікавленість населення. Для правоохоронних органів — це перш за все спосіб одержання допомоги від населення у вирішенні своїх завдань і засіб розширення джерел інформації, необхідної для виконання певних функцій. Століття тому М. Гросс писав із цього приводу: " Тісний зв'язок між судовим слідчим і періодичним друкованим виданням полягає в спільності їхніх завдань. Перший веде боротьбу зі злочинами та з тим, що з ними нерозривно пов'язане, тим, що спонукає до їх здійснення. Та й періодичні друковані видання здебільшого прагнуть такої ж мети ".
