У той-таки день житіє преподобної матері нашої Параскеви

У землі Сербській, поблизу міста Каликратія[196], було село, назване Єпиват, у тому селі народилася свята й преподобна Параскева від благочестивих батьків, що неухильно ходили в усіх заповідях Божих, милостинями й добротвореннями прикрашали все своє життя, отож і цю чесну голубицю Христову виховали в подібних звичаях і, добре наставивши її в законі Божім, відійшли до небесних обителей, залишивши наступниками дому Параскеву із братом Євтимієм, котрий згодом став єпископом Мадиту і численні та преславні вчинив там чудеса за життя свого й після смерті. Преподобна ж після смерті своїх батьків почала проходити тісний і прескорбний шлях і, щиро бажаючи наслідувати життю святих, постом та неспанням умертвлювала тіло своє і підкоряла його духові. Від цього розпалилася й божественним бажанням і не змогла довго жити у вельмисум'ятному світі, але, все покинувши, втекла з нього і, пустелі досягши, провадила рівноангельське життя: наслідувала боговидця Іллю та Івана Хрестителя, їла тільки пустельне бадилля та й цього вельми мало; від холоду та спеки худла і тільки на одного позирала, який міг спасти від малодушшя та бурі смиренних серцем. Хто-бо може виповісти ті, що лилися тоді, слізні потоки, хто розкаже про часті та безперервні стогони, хто розповість про лягання долілиць й постійне умертвлювання — не було там нікого стороннього, котрий міг би те бачити, що чинила преподобна, тільки всевидюче око Боже; не було там у неї дбання про марноту мирську, тільки про душевне очищення і про майбутню відповідь на суді, і про зустріч із Женихом. "Тебе, Женише мій, шукаю!" — казала, і те, що в Пісні над Піснями, завше в умі своєму носила: "Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя"[197]; про те турбувалася, як прикрасити світильника свого і з мудрими дівами вийти назустріч Женихові, і почути солодкий голос Його, й насолодитися баченням краси Його — про це тільки дбала, говорячи: "Коли я прийду і появлюся перед Божим лицем"[198]. Так вона жила в пустелі, отож лукавий ворог, заздрячи чеснотам її і намагаючись застрашити її маренням та привиддями, себе перетворив на численних різних звірів і на святу кидався, щоб їй у житті перепону вчинити, але добра наречена Христова Параскева взяла собі за пристанище Вишнього і з його поміччю, а хреста святого знаменням ворога проганяла та всі підступи його, ніби якусь павутину, обривала і до кінця знищувала; у жіночій природі чоловічий віднайшла розум і, як Давид Голіята, так вона диявола перемогла. Такими подвигами й чеснотливим життям свою прикрасивши душу, стала вона улюбленою Христовою нареченою, щоб здійснилося слово пророче: "А цар буде жадати твоєї краси"[199], бо вселивсь у неї із Отцем та Святим Духом і почив у ній, наче у церкві святій своїй. Воістину-бо свята Параскева стала церквою Бога живого, душу й тіло зберігши без гріха і без скверни.

Коли ж пробула достатні літа в пустелі, в одну із ночей стала на молитві, за звичаєм своїм, і, руки на небо з розчулення звівши, побачила ангела Божого в образі пресвітлого юнака, що, прийшовши до неї, сказав: "Пустелю покинь і на батьківщину повернися, там тобі належить тіло землі віддати, а духа привести до небесних поселень". Преподобна ж, розваживши силу видіння і збагнувши, що повеління те є від Бога, раділа, що розлучиться із плоттю, а сумувала, що залишила пустелю: ніщо-бо так душу не очищує і не приводить у первообраз, як пустиня й безмов'я. Одначе, хоч і не хотіла, покинула пустелю й прийшла до царського міста і ввійшла у чудовий храм Премудрості Божої. Також і в церкву Пресвятої Богородиці, котра була у Влахернах, і там, Богові та Пречистій Богоматері поклонившися, пішла в батьківщину свою Єпиват, де прожила певний час, не змінюючи свого пустельницького труду, пощення та молитов. Коли ж настав час їй відійти до Бога, помолилася старанно про себе й цілий світ і так віддала блаженну свою душу в Божі руки. Тіло ж її, за звичаєм християнським, було поховано в землі на місці невибранім. Бог же, бажаючи прославити свою угодницю, явив по багатьох літах святі її мощі таким чином.

Поблизу того місця, де преподобна була похована, на стовпі пробував безмовно один стовпник. Трапилося одному корабельникові пливти, і від лютої недуги він захворів та й помер, і десь там був викинутий. Почав од трупа його виходити сморід безмірний, що годі було будь-кому пройти тією дорогою. Не міг і стовпник витерпіти того смороду і змушений був через оте воняння зі стовпа зійти. Повелів-бо якимсь людям викопати глибокого рова і кинути того смердячого трупа. І коли копали люди рова, за промислом Божим знайшли тіло, що лежало нетлінно в землі, і почудувалися нетлінню того тіла. Одначе недосвідчені й невігласи були і те, що сталося, зневажили, як малу й дрібничкову річ. Казали-бо до себе: "Коли б святе було те тіло, відкрив би Бог якимись чудесами". І знову засипали його землею, туди ж кинули і смердючого трупа та й відійшли у свої домівки.

Коли настала ніч, один із них, Георгій, муж христолюбивий, у домі своїм молився Богові, під ранок заснув і побачив видіння: привиділося йому, що бачить царицю якусь, що сидить на пресвітлому престолі, і велика кількість світлих воїнів охрест неї стоїть. Їх бо христолюбивий той чоловік побачивши, був обійнятий великим страхом і до землі припав, не можучи світлості й краси тієї зріти. Один же із тих світлих воїнів узяв його за руку, звів, кажучи: "Георгію, чому так зневажили тіло преподобної Параскеви і поховали із ним смердючого трупа; швидко-бо її заберіть і на чесному покладіть місці, бо захотів Бог прославити рабу свою на землі!" Також і та світла цариця каже йому: "Швидко забери мощі мої і у відомому покладіте місці, не можу-бо довго того злосмороду терпіти, бо і я людина є, і батьківщина моя є Єпиват, де ви тепер живете". Тієї ж ночі і жінка одна чесна, на ім'я Євфимія, те саме видіння бачила, і обоє наступного дня людям оповіли бачене. Почувши те, добровірні люди прийшли зі свічками до мощів преподобної Параскеви і, її з великою турботою забравши, раділи як про якийсь багатоцінний скарб і поклали в церкві святих та всехвальних апостолів Петра та Павла у селі Єпиваті, де молитвами святої Параскеви численні зцілення від святих мощів її подавалися болящим, всі-бо, що охрест, недужі та біснуваті, з вірою приходили і здоров'я діставали.

Немало минуло часу, благочестивий в царях Іван Асан, король болгарський та сербський, дістав звістку, де лежать чудотворні мощі святої цієї преподобної Параскеви, і послав блаженного митрополита Марка з Великого Переяславця Болгарського із численними єпископами та ієреями, через них переніс чесні ті мощі у преславне місто Болгарської землі своє царське Тернов і поклав із честю у своїй царській церкві, де лежали нетлінно, виточуючи всілякі цільби тим, що з вірою приходили. По довгому часі, коли за попустом Божим здолали агаряни Грецьке царство, з ним підкорили й царство Болгарське із Сербським, найбільше у дні Селіма, того імені другого царя турецького, тоді цар той Селім, захопивши місто Тернов, забрав із іншими прикрасами церковними й царськими оздобами й ті чесні мощі святої Параскеви і відніс у Царгород та й у своїм палаці поставив, де й переховувався багатоцінний той бісер, бо чудесами багатьма не тільки християн, але й агарян до поклоніння привів. Цим агаряни зсум'ятилися і, боячись, щоб віра більше не поширилася через старатливість і дбання християнські, віддали ті святі мощі християнам царгородським; вони ж їх чесно поклали в патріаршій церкві. Не швидко по тому благочестивий Іво Василь, воєвода і господар землі Молдавської, діставши звістку про святі преподобні мощі, які там були, побажав дбало, щоб звідтіля перенесені були чесно в його православну державу. Господь же, хвалений у святих своїх, бажаючи й там прославити преподобну свою, бажанню його посприяв і вклав у серце святішого патріарха константинопольського кир Партенія це, і він, за радою всього свого освяченого собору, так і за зволенням інших патріархів, чесні ті мощі преподобної матері Параскеви переслав у Молдавську землю благочестивому тому господарю воєводі Іво Василю на щире бажання його з усілякими своїми отецькими благословеннями через трьох преосвященних митрополитів — Іоаникія Іраклійського, Партенія Андріянопольського та Теофана Палеонпатрона — у престольне місто, назване Яси, де у храмі трьох святителів з усілякою честю у превеликих веселощах та радості всієї Молдавської землі покладені були в літо від вочоловічення Господнього 1641, місяця жовтня, 14 дня.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Миколи Святоші, князя Чернігівського [200]

"Минає стан світу цього"[201]. "Царство його від народу в народ переводиться, престоли князів багато разів скидає Господь і садить покірливих замість них"[202]. Обміркував цю змінність володіння, що проминає на землі, блаженний і благовірний князь чернігівський, онук Святослава Ярославовича, князя київського та чернігівського, що заснував святу Богом збудовану Печерську церкву. Збагнув добре, що в небесах тільки образ іпостасі Божої, Слово Його присносущне не проминає; і тільки там Царство і володарство в усякому роді і роді, яке Цар царів і Господь над володарями приготував тим, що люблять його. Отож покинув славу й багатство, честь і владу княжіння земного минучого заради Царства Небесного вічного (як колись такий собі індійський царе-

Мал. 6.

вич Йоасаф) і прийшов до Печерського монастиря, одягся у святий іночий образ, що всіляко противиться образові світу цього, — котрий, як тінь, переходить у небуття, — і, наскільки можна, уподібнюється до незмінного образу іпостасі Божої, і просіяв світлістю життя аж так, щоб усі побачили його добрі діла і прославили вельми за нього Бога. Передусім у послушанні відзначався, бо спершу працював для братії в поварні, своїми руками дрова рубаючи і на своїх раменах з берега багато разів їх носячи й інше виконуючи без лінощів, що було на потребу варіння. Після достатніх трудів звідались про те брати його Із'яслав та Володимир і ледве відставили його від такого діла. Але цей істинний послушник зі слізьми випросив, щоб ще одне літо там-таки для братії попрацювати, і так потрудивсь у поварні три літа із старатливістю та благоговінням. По тому, як управний та досконалий у всьому, приставлений був стерегти монастирські ворота, де також пробув три літа, не виходячи нікуди, окрім церкви. Звідтіля узятий був служити при трапезі, і це все робив добре за доброзволенням усіх.

Такі ото ступені послушання доброчинно пройшов і змушений був, за порадою ігумена та всієї братії, пробувати у мовчанні у келії і про спасіння своє в тиші дбати. Він-бо послушання і в тому учинив: насадив руками своїми при своїй келії сад; і в усі літа іноцтва ніхто його не бачив бездільним, але завжди в руках своїх мав рукоділля, а у вустах безнастанну молитву Ісусову таку: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!" Не їв нічого іншого, тільки трохи від спільного харчу монастирського на трапезі. А коли траплялося йому мати щось і мимоволі, як князю, від своїх, то все роздавав на потребу прочанам та жебракам і на церковне уладнання, щоб було від того в церкві багато книг.

Мав цей блаженний князь, ще володіючи князівством своїм, лікаря вельми вправного, на ім'я Петро, родом сиріянина, який і прийшов із ним до монастиря. Побачивши ж пана свого добровільну убогість, цей лікар полишив його і жив у Києві, лікуючи багатьох. Одначе багато разів приходив до блаженного і, бачачи того в численній скруті та в безмірному пості, коли служив у поварні, чи біля воріт сидів, переконував його, кажучи: "О княже, належить тобі дбати про здоров'я своє, бо колись зруйнуєш плоть свою великою працею та повстримністю. А коли ти отак колись занеможеш, то не зможеш носити ярма, яке зволив ти взяти на себе Христа ради; не хоче-бо Бог над силу посту чи труду, але тільки серця чистого й смиренного. Служиш чорноризцям, як куплений раб, але не звик ти до таких нестатків та й не належить це тобі як князю. Доброрідні ж брати твої, Із'яслав та Володимир, мають докори й скорботу щодо твоєї бідності, що від такої слави й честі до останнього дійшов ти убозтва, що мориш тіло своє, і через нестачу їжі впадеш у недобру недугу. Дивуюся зміненій твоїй натурі, адже колись слабував од солодких страв, тепер же терпиш, сире зілля і сухий хліб вживаючи. Але стережися, бо колись якось, звідусюди купно недуга збереться і ти, не маючи міцності, невдовзі життя позбудешся. Тоді і я не зможу тобі допомогти, і так залишиш плач невтішний братів своїх. Ось бояри, які служили тобі, які великі були й славні завдяки тобі; тепер, позбавлені своєї надії, жаліють тебе і у великий вони печалі. Одначе, собі великі доми звівши, сидять у них, ти ж не маєш де голови прихилити, тільки на смітнику сидиш, спершу в поварні, а потім при воротях. Хто ж із князів руських так чинив? Чи блаженний батько твій Давид, чи завждипам'ятний дід твій Святослав, чи хто із бояр захотів безславної путі цього життя, окрім єдиного Варлаама, ігумена, який тут був. Отож, коли ради моєї не послухаєш, передчасно смерть приймеш". Це і таке не раз казав блаженному лікар, спершу в поварні із ним сидячи, потім і біля воріт — був намовлений до того братами Миколиними.

Блаженний же відповів йому, кажучи: "Брате Петре, добре роздивися щодо здоров'я душі моєї і розсуди, що не є добре жаліти плоть, щоб не похітьствувала на духа, і нехай не підніме на мене брані; повстримністю й працею смириться, але не знеможе. Коли б і знемогла, "сила моя здійснюється в немочі"[203], — рече апостолові Господь. Апостол же каже: "Страждання теперішнього часу недостойні супроти тієї слави, що має з'явитися в нас"[204]. Хоче ж Бог серця чистого й смиренного, але без посту й праці не може такого бути, оскільки піст — мати цнотливості й чистоті. "І смириться в трудах серце їхнє"[205], — сказано було. Дякую Богу, що він звільнив мене від мирського рабства й учинив рабом рабам своїм, блаженним цим чорноризцям, бо хоч князем я є, служу Царю царів у тих (чорноризців) образі. Брати мої нехай думають про себе: кожен-бо свій тягар понесе[206]. Досить їм моєї влади, яку я через те залишив у земному княжінні, щоб наслідувати у Царстві Небесному. Обіднів я заради Христа, "щоб придбати Христа"[207]. Ти ж чому докоряєш мені в убогості моїй, повстриманості та в справах непотрібних, смертю мені погрожуючи? Адже й ти, коли лікуєш тілесну недугу, хіба не велиш хворому утримуватися і не вживати деяких страв? Мені ж душевні недуги так належить лікувати. Однак, хоч тілесно помру, мені-бо померти (Христа ради) "надбання є"[208], і коли на смітнику сиджу, чому чиниш мене гіршим від бояр, адже із Иовом (а він царем називався) царюватиму я. Коли ж жоден із князів руських такого не чинив переді мною, я, наслідуючи Царю Небесному, хай буду їм попередником, щоб потім відтепер хтось, надихнувши цим, наслідував мені — а надалі пильнуйся сам з тими, хто навчив тебе".

Було не раз і так, що коли і впадав у недугу цей блаженний князь, трудячись в послушанні, тоді, довідавшись, Петро-лікар готував йому одразу зілля для лікування, відповідно до певної недуги чи запальної гарячки і якоїсь водної рани. Одначе завжди ще перед тим, як той приходив із зіллям, за Божою поміччю, здоровий ставав князь і аж ніяк не давав себе лікувати. Якось трапилось розболітися тому лікарю; послав до нього блаженний, говорячи: "Коли не питимеш ліків, скоро зцілишся. Коли ж мене не послухаєш, маєш багато постраждати". Він-бо, мудрого вдаючи, не послухав, а настої свої випив і, хотячи відразу позбутися хвороби, мало життя не позбувся. По тому ж, за молитвою святого, зцілився. Знову-таки в інший час розболівся той лікар; блаженний же послав до нього, обіцяючи таке: "На третій день, — каже, — зцілишся, коли не лікуватимеш себе". Лікар-бо, навчений бувши непослухом першим, послухав блаженного і за словом його на третій день видужав.

Закликав-бо зціленого блаженний (біля воріт тоді послушання своє звершував) і каже йому: "Петре, належить тобі постригтися в іночий образ і служити Господеві і Його Пречистій Матері в цьому монастирі замість мене; я ж бо по трьох місяцях відійду із світу цього". Петро-бо лікар, це почувши, впав у ноги його і з великими слізьми закричав: "Горе мені, господине мій, добродійнику мій і дороге моє життя! Хто догляне мандрівництво моє, хто живитиме беззахисних та убогих, хто заступить ображених, хто зглянеться на багатьох, котрі помочі потребують? Чи ж не казав тобі, княже, що спинити маєш братам своїм плач невтишний, чи не казав тобі, о княже, пожалій життя своє, оскільки багатьом можеш бути в користь, і в твоєму житті життя багатьох? Чи не ти ж бо зцілив мене силою Божою і своєю молитвою? Куди ж бо відходиш, пастирю добрий, де сам хворієш, зцілителю мій!? З'яви мені, рабу твоєму, рану смертну, і коли я не вилікую тебе, то буде голова моя за голову твою і душа моя за душу твою! Не відійди мовчки від мене, але яви мені, господине мій, звідкіля тобі є така звістка: коли від людей, я дам життя своє за тебе, коли ж сам Господь звістив тебе про це, моли Його: хай я за тебе помру. Коли ж бо залишиш мене, то де сяду й заплачу за свою втрату: чи на смітнику цьому при воротях цих, де пробуваєш, але ж і тут зачинено буде. Що маю успадкувати від маєтку твого, коли ти сам голий є? Чи це зужите рубище, що на тобі, але в ньому-бо, відходячи, покладений будеш. Даруй отож мені свою молитву, як колись Ілля Єлисею плащ, нехай розділю глибину сердечну і води життя мого й пройду в місце житла дивного аж до дому Божого; туди, куди ти хочеш відійти. Знає-бо і звір після сходу сонця збиратися і на ложах своїх лягати, але я після твого відходу не знаю, куди піду! Адже і птиця знаходить собі хоромину, і горлиця гніздо собі, де покладе пташат своїх; ти ж шість літ живеш у монастирі, і місця собі не знайшов. Де ж бо залишиш мене?"

Блаженний же князь звів лікаря, котрий плакав, і каже йому: "Не тужи, Петре, "краще вдаватися до Господа, ніж надіятися на князів"[209], знає Господь, як зберегти всі творіння, які Сам створив, він потурбується наситити голодних, заступити бідних і спасти тих, яких напастують; буде-бо пристанище і тобі. Брати мої по плоті хай не плачуть по мені, але за себе нехай плачуть в долині плачу світу цього, хай у майбутньому блаженстві втішаться. Я ж заради життя тимчасового не потребую лікування, бо давно для всього дочасного помер. "Мертві-бо, за природою кажучи, життя не мають бачити і лікарі не воскресять"[210], — як Ісая вигукує".

Це сказав блаженний, пішов із лікарем до печери й приготував собі місце на гріб, а до лікаря каже: "Хто із нас більше любить місце це?" Лікар же із плачем відповідає: "Знаю, що, коли захочеш, то вмолиш Господа, щоб пожив ти іще, мене ж тут поклади". Блаженний же рече до нього: "Буде тобі, як хочеш, коли так Господь захоче. В одному-бо образі чернечому хай помолимося йому". Тоді лікар, за порадою блаженного, постригся в іночий образ і пробув три місяці, день і ніч безперестанно сльози на молитві проливаючи. Відтак блаженний, утішаючи його, каже: "Брате Петре, чи хочеш, щоб узяв я тебе з собою?" Він-бо із плачем (як і раніше) відповідає: "Хочу, щоб допустив мене за тебе померти, ти ж тут залишися і молися за мене". Говорить йому блаженний: "Дерзай, брате, і готовий будь, на третій-бо день, за бажанням своїм, відійдеш від життя цього". І так Петро причастився божественних і животворящих Христових таїнств, а коли настав проречений час, ліг на ложі і віддав духа свого у руки Господу.

Після ж смерті лікаря блаженний князь Святоша був у подвизі тридцять років, не виходячи з монастиря і, досконале, святе, за йменням, життя проживши, відійшов у вічне життя до всіх святих святішого Князя смирення Ісуса. У день же відходу цього святого князя ледве не все місто Київ зійшлося, останнє цілування віддаючи і молитов його просячи з великими слізьми.

Передусім брати блаженного, Із'яслав та Володимир, довідавшись про смерть його, за ним ридма ридали. Від них Із'яслав прислав із проханням до ігумена, молячи, щоб дав йому на благословення та втіху хреста вмерлого, узголовницю й кладку, на якій творив коліноприклонення. Ігумен-бо дав йому і сказав: "За вірою своєю діставатимеш поміч од них у бажаному тобою". Він-бо узяв, у честі великій тримав оте і прислав до монастиря багато золота, щоб не дарма брати братнє знамення.

Цей Із'яслав якось люто розболівся і вже не сподівався, що житиме. Бачачи його при смерті, присіли біля нього жінка його й діти, і всі бояри. Він-бо, трохи очунявши, схилився й попросив напитися води з колодязя Печерського і, так сказавши, онімів тоді і по тому нічого більше не міг сказати. Послали-бо в Печерський монастир, узяли там води в посудину, нею омили гроба преподобного Теодосія. Дав ще ігумен волосяницю преподобного Святоші, щоб одягти брата в неї. Тоді, ще раніше, поки прийшов посланий, котрий ніс воду та волосяницю, заговорив князь Із'яслав: "Вийдіть, — каже, — скоро перед город назустріч преподобним отцям Теодосію та Миколі", — а коли посланий ввійшов із водою та волосяницею, знову закричав князь: "Микола, Микола Святоша!" Дали-бо йому пити ту воду і вдягли його у волосяницю; він-бо тоді здоровий став, і всі прославили Бога та угодників Його.

Відтоді князь Із'яслав завжди вдягав на себе ту волосяницю, коли хворів бува, і тоді одужував, відтак і в усілякій брані ту волосяницю на собі мав і так неушкоджено пробував. Якось, зогрішивши, не дерзнув узяти її на себе, і тоді вбитий був у бою, одначе спершу заповів покласти себе у ній, бо надіявся, що вона зціляє від вічних болізтей і мук.

Надіючись і ми на цього преподобного князя, знаємо в ньому певне спасіння, хай же сподобимося зцілитися під покровом молитов його від усіляких хвороб та ран тимчасових і вічних благодаттю Князя смирення, купно ж і Царя слави Господа Бога та Спаса нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Богом Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день святого мученика Сильвана, пресвітера Газької церкви, від невірних мечем за Христа посіченого.