Ознаками системи є також

невпорядковане, вільне розташування наголошених і ненаголошених складів усередині рядка;

цезура (лат. відрубую) – велика пауза, що ділить рядок на дві частини;

парне, переважно парокситонне2 римування (аа бб...).

40 Тонічна система віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній рівномірності — впорядкованій і невпорядкованій.

Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2-, 3- і т.д.-наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4-наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тонші додаються ще й суто музичні наголоси. До найдавн. Фактів тонічної версифікації належать вірші римс.поетів тонічне віршув.характерне для тих мов в якиї наголос рухомий. До тонічної сист.віднос.модернічти. розміри: дальник, павзник- вид тон. Або проміжного вірша, де в рядках співпадає лише к-ть наголош.складів, а к-ть ненагол. Між ними коливається від одного до двох. Тактовик – співпадає к-ть нагол.скл.,а а між голосовий інтервал дорівнює трьом. Акцентний – вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості наголосів, тобто на однаковій кількості наголосів у віршовому рядку при різній кількості ненаголошених складів у межах рядків та між наголосами в середині рядків.
41. Силабо-тонічне віршування — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії С.-т.в. з'явилося у XIX ст. організаційною основою ритму є стоп. Стопа – ритмічна одиниця вірш, у якій поєднано наголош.та ненаголош.склади. най пошир є дво-трьо складовіі стопи. хорей – двоскл.стопа з нагол. На першому складі. Ямб- наголос на другому скл. Пірихій – з вома ненагол. Спондей – з двома нагол. Три скла.стопи: дактиль – нагол. На 1 скл.,амфібрах – наг. На 2 складі.,анапест – на 3 склад. Бакхій –перший ненаголош. і два наголош.,антибакхій --u, амфімакр -u-. Молос – трискл.стопа з трьома нагол. Трибрахій – трискл.з 3 ненагол.

Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів. С.-т.в. у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).

42. Специфіка мови художньої літератури увиразнюється через конкретизацію понять „загальновживана мова" та „літературна мова". Один з найпоширеніших різновидів загальнонаціональної мови є загальновживана або розмовна мова. Вона використовується для повсякденного спілкування в неофіційних життєвих ситуаціях. Залежно від ситуації загальновживана мова набуває то більш побутового чи діалектного, то більш літературного чи професійного характеру. Розмовна мова активно послуговується діалектними та соціолектними елементами.

Якісно вищий рівень комунікації забезпечується літературною мовою. Ця мова складається на високому рівні культурного розвитку нації, вбираючи в себе все найбільш відстояне, відшліфоване з усіх типів загальнонаціональної мови. Літературна мова – це мова літератури загалом, а не лише художніх текстів68. Це мова, унормована на всіх своїх рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному, орфоепічному, орфографічному та ін.), на відміну від розмовної мови, котра не має чіткої системи правил. Тому літературну мову ще називають нормативною мовою або мовою-стандарт.

Художню мову лише частково можна назвати різновидом літературної мови. Між ними витворюється складна система взаємостосунків. Головною ознакою віршованої мови вважається ритм. Ритмом називається повторюваність однакових або подібних явищ через певні, сумірні відрізки часу. Віршовий ритм — це повторення сумірних мовних одиниць, що ними є самі віршовані рядки, які промовляються поспіль один за один.

Отож, рядок — основна ритмічна одиниця в будь-якій системі віршування, але ритмічна організація рядка в кожній з відомих систем своя, особлива. Рядковий ритм може бути побудований:

а) на чергуванні довгих і коротких складів у вірші (метричне віршування у давніх греків і римлян);

б) на рахунку складів у вірші (силабічний вірш);

в) на рахунку наголосів у вірші (тонічний вірш);

г) за наголошеністю і ненаголошеністю складів (силабо-тонічне віршування).

Але в усіх випадках віршовий ритм виникає лише із співвідносності рядків як сумірних відрізків. Через це віршовий ритм виникає не в окремому рядку, а тільки в об’єднанні їх у вірші, як цілому.

43. Засоби поетичної лексики. У нашому дослідженні схарактеризуємо різні групи поетичної лексики. Номінативна лексика — слова вжиті у прямому значенні. Стилістично нейтрал на лексика становить основу художнього твору, служить засобом точної передачі подій і вчинків персонажів, наприклад: "Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця.

У лінгвістичному плані поетичний ад'єктив можна, на наш погляд, охарактеризувати й ідентифікувати за сумою таких чотирьох його параметрів: 1) стилістична характеристика, 2) морфологічні особливості, 3) функціонально-семантичне навантаження, 4) дистрибуція.

Стилістична характеристика - це об'єктивізований параметр слова, пов'язаний головним чином зі сферою вживання цього слова, способом і часом його входження у мову і мовлення.

Морфологічні особливості лексики поетичного мовлення проявляються головним чином у формо- і словотворчих моделях. Вказані особливості досить жорстко зумовлюються вимогами ритму, рими, графічної будови вірша та іншими чинниками поетичного мотивування комунікації, але домінує, на наш погляд, жанрова обумовленість граматичних потенцій поетичного слова.

Функціонально-семантичне навантаження поетичного слова, зокрема ад'єктива, має особливу значущість, оскільки цей його параметр визначає реальні комунікативні та образні можливості конкретної лексичної одиниці у мові.

Архаїзми (грецьк. агсhаіоs) — слова, що застаріли або вийшли з ужитку. У художній твір архаїзми вводяться з метою відтворити колорит епохи, яка змальовується;

Неологізми (грецьк. nеоs — новий та logos — слово) — нові слова, вирази у мові.

Діалектизми (грецьк.dialektos— розмова, говір, наріччя) — слова, що вживаються лише на певній території.

Жаргонізми (фр. jargon — від галло-романського — базікання) — слова умовної мови, які найчастіше вживають лише представники певних верств населення.

Професіоналізми — умовні слова, що вживаються людьми певного фаху.

Вульгаризми (лат. vulgaris — брутальний, простий) — лайливі, грубі слова, що введені у твір з певною художньою метою.

Варваризми (лат. barbari) — слова іншомовного походження, які використовуються поряд зі своїми відповідниками в певній національній мові, але остаточно не засвоюються нею.

44. Тро́п — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (Олександр Потебня). Найпростіший приклад тропа — порівняння. Види: Алегорія Метафора, Метонімія, Синекдоха, Епітет, Гіпербола, Літота, Іронія, Сарказм.

Тропи зустрічаються іноді і в розмовній мові („хвіст черги", „серце як камінь", „язик до Києва доведе" тощо), але найчастіше використовуються у художніх творах як один з важливих засобів індивідуалізації та типізації, витворення повнокровних художніх образів. Відома дослідниця поетичної мови О.Бандура зазначає: " Художня функція тропів полягає в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображуваному характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, тобто сприяють їх індивідуалізації. Тропи надають художньо-образної виразності, емоційності, поетичності"

Метафора (грецьк. metaphora — перенесення) — один із основних простих тропів, у якому ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю між ними.

Порівняння (лат. comparatio) — словесний вираз, у якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом;

Персоніфікація (лат. persona — особа, fasere — роблю) — уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям;

Метонімія (грецьк. metonymia — перейменування) — різновид тропа, у якому назва одного предмета замінюється назвою іншого на основі суміжності ознак.

Алегорія (грецьк. allegoria, від allos— інший і agoreuo — говорю) — образне інакомовлення, яскраве втілення в конкретному образі абстрактного поняття чи думки.

Сатира (лат, від satira — суміш, від satura — усяка всячина) — спосіб художнього відображення дійсності, який знаходить вияв у різкому висміюванні негативного.

Синекдоха (грецьк. synerdoche — співвіднесення) — особливий вид метонімії, заснований на кількісній заміні понять: заміни однини множиною.

Гіпербола (грецьк. hyperbole — перебільшення, надлишок) — надмірне художнє перебільшення рис людей, ознак предметів чи явищ з метою їх увиразнення.

Літота (грецьк. litotes — простота, помірність) — на противагу гіперболі надмірне художнє применшення рис людей, ознак предметів чи явищ.

Перифраз, перифраза (грецьк. periphrasis — описовий зворот, переказ) — заміна прямого найменування предмета його означенням, даним у формі описового словесного звороту, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки;

Сарказм (грецьк. sarkasmos — терзання, від sarkadzo— рву м'ясо) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства.

Уособлення, прозопопея (від греч.(грецький) prósōpon — особа і poiéō — роблю), персоніфікація (від латів.(латинський) persona — особа, особа і facio — роблю), особливий вигляд метафори: перенесення людських меж (ширше — біс живої істоти) на неживі предмети і явища.

45.фігури поетичної мови,їх ф-ції. Стилістичні фігури-незвичні синтаксичні звороти,що порушують мовні норми і вжив.для оздоблення мовлення. Інверсія — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним. Еліпс- пропуск у реченні слова, або слсп.зрозумілого з контекту,для вираж.динаміності чи енергійності мови,а також для уникнення повторів. Паралелізм – паралельне зображ.за аналогією кількох явищ з різних сфер життя з метою їх худ.зіставленості. Антитеза (грец. άντίθεσιζ — проти­ставлення) — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Ан.письм.використ.здебільшго у творах експресивного стилю для відображу.контрастів, конфліктів,драматичних конфліктів,надаючи тексту певної динаміки і виразності. Градація- нагромадж.однорівдних понять та образів з певною худ.метою.повтор – стиліст. Фігура, що утв.за допомогою певної організації мовних елементів і має виразну,експресивно-зображ.ф-цію. Най пошир.: анафора-єдинопочаток – повтр слів або групи слів на поч..реч.віршов.рядків,строф,син такс констр.. епіфора-повтор групи звуків чи слів в кінці рядка, реч, строфи. Симплока – поєдн.анафори з епіфорою. Рефрен – повтор між рядками чи строфами. Переважно властиві фольклорній писемності, де вони вжив.як приспіви. Кільцевий-повтр.слдова або гр..слів на поч. і в кінці ядка,строфи,розділу твору чи навіть цілого твору. Анаколуф- — це стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення. асиндето або безсполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз.
полісиндетон -це стилістична фігура, яка полягає в накопи­ченні сполучників, що зв'язують окремі слова та частини фрази.
анадиплосис - стилістична фігура, що полягає у звуковому чи словесному повторенні кінця віршованого рядка та початку наступного.Плеоназм - це стилістична фігура, що грунтується на синонімічному повторі попереднього слова: ждати — чекати, пам'ятай, не забувай, тишком-нишком і т. д. Плеонастичний повтор не мотивований логічно і вживається як засіб стилістичного увиразнення мовлення. Тавтологія - це стилістична фігура, що грунтується на однокореневому повторі попе­реднього слова: диво дивне, темниця темна, тьма-тьмуща і т. д. Як і плеоназм, тавтологія немотивована логічно і вводиться в текст зі стилістичних міркувань.
хіазм - вживаний у поезії мовностилістичний прийом, котрий полягає у переставленні головних членів речення (різновид інверсії) задля увиразнення віршованого мовлення. Апосіопеза — стилістична фігура, незавершене, раптово обірване речення, в якому думка висловлена не повністю. Ми живемо не для того шоб їсти, а їмо щоб жити.риторичні фігури: - стиліст.звороти що надають мові худ.експресії,емоційності і впливової слии. Риторичні зверт. – не мають на меті дійсного контакту з особою, предметом, чи явищем, до якого зверт. І слугують лише для того, шоб привернути до цього увагу читача. Ритор.оклик – вислів, щоб має підкреслено-емоц характер і вводиться з метою затримати або посилити увагу на якомусь аспекті зображуваного. Ритор.запитання. – ставиться не з метою отрим.відповіді, а з метою афористичного узагальнення запланованої відповіді або очевидної думки. Ритор.ствердже. особливо підкреснні незаперечності сказаного мовцем. Ритор. Заперечення – запереч.що має форму відповіді на вірогідне припущення,думку уявного співрозмовника.

46. На фонетичному рівні мови художнього твору маємо справу з художнім звукописом. Під звукописом розуміють систему звукового інструментування, спрямовану на створення звукового образу. Специфічне поєднання звуків (особливо у поетичному тексті) має на меті витворити певну мелодію, кольорові уявлення, психічні настрої (при цьому звук „у", наприклад в символістів, асоціювався зі станом суму, „а" – радості, „о" – піднесення і т.п.). Галузь літературознавства, „яка вивчає і класифікує звучання літературного, в першу чергу віршованого твору як певної звукової цілості", називають фонікою.
фоніка – звукова організація поетичного мовлення, засоби, які надають творові смилозвучності,посил.його емоційність та виразність.