Поняття і види доказів

Роль доказів і доказування у цивільному процесі

 

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильно­го застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ч. 2 ст. 160 ЦПК України покладає на головуючого обов'язок спрямовувати судовий розгляд на забезпечення по­вного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи.

Така діяльність відбувається у процесі судового розгляду справи у результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектич­ного розуміння пізнання як процесу відбиття у свідомості лю­дини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання у цивільному судочинстві — процес відбиття у свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалек­тичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі по­дання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів ци­вільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність скла­дається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних об­ставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлен­ня судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями у процесі перевірки законності та обґрунтованості су­дового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання у цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — вста­новлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальною формою пізнання — су­довий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (про­цес пізнання) є методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті су­дом матеріалів справи до свого провадження вимальовуються лише загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть мати суперечливий характер, взаємно виключати і доповню­вати одне одного, але важливо, щоб до кожної обставини, що підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування у цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

 

Поняття і види доказів

 

Поняття і основні ознаки доказів у цивільному судо­чинстві можна визначити зі ст. 57 ЦПК України, за якою до­казами у цивільній справі є будь-які фак­тичні дані, що вміщують інформацію про обставини, не­обхідні для правильного вирішення справи; носії такої інформації — точно визначені засоби доказування, одержання цієї інформації судом здійснюється у поряд­ку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами у справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність об­ставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного ви­рішення справи.

Наявні у теорії цивільного процесу погляди, що доказами у цивільних справах є тільки фактичні дані, відокремлюють докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені у цивільний процес. Ви­знання доказів фактами об'єктивної дійсності (фактичних да­них), а також засобів встановлення цих даних (джерел інфор­мації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК України. Докази у цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким є фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; про­цесуальною формою, у якій закладена така інформація — за­соби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної фор­ми (доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — це сукупність фактичних даних про обста­вини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати без­посередню і опосередковану форму — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів: засоби доказування є джере­лами інформації про фактичні дані. Частиною 2 ст. 57 ЦПК України встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх пред­ставників допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуаль­но-правовому становищі сторін перебувають заявники та заінтересовані особи у справах, що виникають з наказного і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ч. 2 ст. 60 ЦПК України), да­ють письмові й усні пояснення суду (ст. 176 ЦПК України), у яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані у результаті особистого спостереження або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому по­яснення таких осіб є засобом доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України судами можуть бути прийняті як докази документи, одержані за допомогою елек­тронно-обчислювальної техніки. Суд також досліджує як ре­чові докази подані звуко- і відеозаписи (ч. 2 ст. 57 ЦПК Ук­раїни).

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів до­казування (змісту і процесуальної форми доказів) має здійснюватися в установленому законом процесуальному по­рядку (статті 57-66, 176-193 ЦПК України), який є процесу­альною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому пору­шення процесуального порядку одержання і дослідження до­казів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значен­ня доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони кла­сифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, що підлягають встановлен­ню (з фактами, що підлягають доказуванню), докази поділя­ються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однознач­ний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підля­гають доказуванню. Побічні — характеризуються чис­ленністю зв'язків із фактами, що підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, у доказовій діяльності, у процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома ви­дами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосе­редні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, ко­пії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших дже­рел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

Значення цієї класифікації у тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

У юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомо­гою якого суд їх одержує: особисті і речові. І за цими самими підставами на первинні і похідні¹; на особисті, речові і змішані². Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До скла­ду особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки екс­пертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Справді, пояснення сторін є особистим дока­зом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде во­но одержане в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК Ук­раїни). Експерт дає висновок на основі своїх спеціальних знань, тому його висновок стосується не змішаних, а особис­тих доказів. Отже, носіями даних про факти є особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. У особистих доказах носієм інформації про факти завжди є людина, яка мусить правильно сприймати обстави­ни, що мають значення для справи, зберегти їх у пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 62, 63 ЦПК України). Особисті докази мають суб'єктивний харак­тер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психо­логію особи, наявність матеріально-правової заінтересова­ності у справі та особливих стосунків зі сторонами.

Доказування

 

У теорії цивільного процесу питання про поняття доказу­вання, його суб'єкти, об'єкти, структурні частини доказуван­ня є дискусійним. Було висловлено міркування, за яким суб'єктами доказування є сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін щодо ствердження фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів про­тилежної сторони, заявлення клопотань про витребування до­казів, участь у їх дослідженні. Але таке визначення доказу­вання не відповідає нормам ЦПК України. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, по­давати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож суб'єктами доказування є всі осо­би, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Суд та­кож є суб'єктом доказування, бере участь у доказовій діяль­ності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 166, ст. 212 ЦПК України), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. 137 ЦПК України), вирішувати питання про належність і допус­тимість доказів (статті 58, 59 ЦПК України). Що ж до змісту доказування у цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує у собі і розумову, і логічну діяльність. Перша врегульована нор­мами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 212 ЦПК України оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і зако­нам логічного мислення.

Отже, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяль­ність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульова­ному цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридич­них фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) до­кази і доказування є процесуальними засобами пізнання у цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь до­казування складається з сукупності процесуальних дій, що виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спіль­ністю мети. У науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; зазначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів су­дом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів¹.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач та інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, мають у позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), тоб­то на обґрунтування позову зазначити юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'яз­ки. Суд, у результаті покладеного на нього обов'язку щодо з'ясування дійсних обставин у справі, може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, які порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають пе­ревірці у судовому засіданні (пункти 3-5 ч. 6 ст. 130 ЦПК Ук­раїни).

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи за­значають докази, що підтверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Зазначення доказів — це інформація, повідо­млення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обста­вин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК України зобов'язують при пред'явленні позовної заяви тільки додавати документи, що підтверджують сплату судово­го збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 5 ст. 119 ЦПК України), зазначити докази, що підтверджують вимогу, а саме: показання свідка і його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 136 ЦПК України); письмові докази і обставини, які вони можуть підтвердити (ч. 2 ст. 137 ЦПК України) та ін. Зазна­чення на докази можна зробити не тільки у стадії порушення цивільного процесу у справі, але і у наступних стадіях прова­дження судочинства. При підготовці справи до розгляду пози­вач на заперечення відповідача може вказати на додаткові до­кази, а відповідач — на докази, які підтверджують його запе­речення. Суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). У судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити нові докази і заявити клопотання _; про їх витребування (ст. 137 ЦПК України).

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів не­достатньо, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь). На сторони покладений обов'я­зок подати у встановлений судом строк свої докази чи повідо­мити про них суд до або під час попереднього судового засідан­ня у справі. Якщо у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникли складнощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням повинен витребувати такі докази. Суд, який роз­глядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межа­ми його територіальної підсудності, доручає відповідному су­ду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 131, ч. 1 ст. 132, ч. 1 ст. 137 ЦПК України).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторо­нами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомо­гою передбачених у законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження до­казів полягає у поєднанні емпіричної і логічної діяльності су­ду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і до­стовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечен­ня. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження у суді доказів має за мету одержання не­обхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існу­вання.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК Ук­раїни процесуальним порядком і способом дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійс­нюваних процесуальних дій: допит свідків, давання пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, ого­лошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій щодо дослідження доказів. Так, свідок допитується у судовому засіданні в усній і безпосе­редній формі, з попередженням про кримінальну відпові­дальність за давання неправдивих показань. Допит почи­нається у пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо у даній справі, тощо (статті 180-183 ЦПК України).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шостий ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з почат­кових етапів судового доказування, але остаточно у повному обсязі визначається у нарадчій кімнаті і впроваджується у зміст ухваленого судом рішення, в його мотивувальній час­тині (статті 212, 215 ЦПК України). Оцінка доказів — склад­не явище, що розглядається у науці неоднозначно: як розумо­вий процес, що проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, що виявляється у процесуальних діях¹. У ЦПК України немає і не може бути норми права, яка регла­ментує розумову діяльність суддів, що підпорядковується за­конам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються у процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нор­мах права і є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки дока­зи, безпосередньо досліджені у судовому засіданні (ст. 159 ЦПК України), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 58, 59 ЦПК Ук­раїни). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 212 ЦПК України). Отже, оцінка доказів — це ро­зумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, у сукупності, взаємозв'язку, єдності та суперечності.

За законами цивільного процесуального права оцінку до­казів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних пра­вовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактич­ний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсут­ності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, ухвалення судом законного і обґрунтовано­го рішення. Оцінка доказів втілюється у певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження до­казів. Неможливо брати участь у дослідженні доказів, вислов­лювати свої доводи, міркування і заперечення проти мірку­вань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється у процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справах їх сукупності. Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, що має обов'язковий, владний характер, втілений у мотивувальній частині рішення суду (статті 212, 215 ЦПК України). Це за­вершальна оцінка суду.

У юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється у попередніх частинах доказової діяльності і втілюється у змісті по­становлених ним численних ухвал: про витребування письмо­вих доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій, які перевіряють законність і обґрунтованість рі­шень, ухвал суду за матеріалами, наявними у справі і додат­ково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 303, 335 ЦПК України).

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі їх ще називають принци­пами), сформульовані у ст. 212 ЦПК України. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного, об'єктивного та безпосеред­нього дослідження наявних у справі доказів; 3) суд оцінює на­лежність, допустимість, достовірність кожного доказу окре­мо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукуп­ності; 4) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 57, 60 ЦПК України дає мож­ливість зробити висновок, що предметом доказування є: а) об­ставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава по­зову); б) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої запере­чення (підстави заперечення); в) інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — об­ставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішен­ня спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справні.

За визначенням ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом дока­зування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рі­шення.

Необхідний склад фактів предмета доказування визна­чається на підставі норм матеріального права, якими врегу­льовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ста­тей 1166, 1187, 1195, 1197 ЦК України про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, належать фак­ти, які підтверджують: наявність трудових відносин по­терпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я у зв'яз­ку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; на­стання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину ор­ганізації у заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації у заподіянні шкоди були встанов­лені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування у кон­кретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 61 ЦПК України). Труднощі і помилки у ви­значенні необхідного складу фактів доказування мають місце, якщо диспозиція норми матеріального права має відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю спільного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про поділ майна подружжя тощо, при застосуванні яких повинні враховуватися нед­балість самого потерпілого, майновий стан, інтереси непо­внолітніх дітей, інтереси одного з подружжя, що заслугову­ють на увагу, інші обставини, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК України, ст. 70 СК України), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визна­ченому вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, що підля­гають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від во­левиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, що виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а є лише підставою для виконання дій, спря­мованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який є приводом для порушення (виконання дій) правовідносин у державному страхуванні що­до відшкодування громадянину шкоди — ст. 979 ЦК Ук­раїни).

Залежно від відповідності фактів установленому правопо­рядку вони можуть бути правомірними і неправомірними (цивільні правопорушення, кримінальні злочини, адміністра­тивні проступки, трудові правопорушення тощо). Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсь­ко-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма наслідками цивільного процесуального характеру і, не відповідає ч. 1 ст. 211 ЦПК України, розширене тлумачення якої дає можливість зробити висновок, що суд при встановленні у діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це оз­начає, що суд у цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-право­вого характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування у літературі була проведена їх кваліфікація за фактами, що породжують, змінюють і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків². Запропонована класифікація викликає певні зауваження³, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевид­не. У теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування належать три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів пред­мета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимага­ють більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів у доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказуван­ня поділяються на факти-явища, що мали місце в минулому, і факти-стани, що мають тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але разом з іншими доказами може привести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зу­пинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосуддя. Це факти, що розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування ^СУДУ — постановлення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК України).

У процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета до­казування може змінюватися — збільшуватися або зменшува­тися, уточнюватися у зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 31 ЦПК України).

Традиційному погляду на предмет доказування протистав­ляється судження, за яким предметом доказування є сукупність версій, припущень про існування практичних обста­вин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться у достовірне знання про певну обставину, але водночас може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсностії. Зазначене судження супе­речить ч. 1 ст. 60 ЦПК України, яка покладає на сторони обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підстави своїх вимог і за­перечень. Дослідження у суді обставин справи — складу юри­дичних фактів — має на меті встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування².

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма факта­ми предмета доказування здійснюється доказова процесуаль­на діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що визнані сторонами та інши­ми особами, які беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК України).

Загальновідомі факти — це обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони не потре­бують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визначення обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, щодо чого постановляється ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч. 2 ст. 223 ЦПК України). Тому факти, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної си­ли, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені ви­роком суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративні правопору­шення є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся ви­рок суду, лише з двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчи­нені вони даною особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК України). Наявні у кримінальній справі інші матеріали про факти, що складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослі­дженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обгово­рювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної спра­ви, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включа­ються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

За ЦПК України 1963 р. не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно із законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. З ст. 32 ЦПК Ук­раїни), зокрема презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спросто­вані у загальному порядку. Так, відповідно до ст. 1178 ЦК України за шкодою, завданою малолітньою особою (яка не до­сягла чотирнадцяти років), відповідають його опікун і ор­ганізації, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. У цій нормі вина опікуна презумується. Але він може здійснювати процесу­альну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також належать до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються зако­ном (ст. 1178 ЦК України) або випливають з його змісту (ч. З ст. 54 СК України). їх складають юридичні факти, що вхо­дять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть мати су­перечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відображає найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належ­ністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: щодо захисту честі і гідності громадян і організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав. ЦПК України не визначає законні презумпції підставами для звільнення від доказування, яке відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України не може ґрунтуватися на припущеннях.

У судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування є без спірність фактів. У понятійному обігу ЦПК України таке поняття відсутнє, але ч. 1 ст. 61 Кодексу закріпила правило, за яким обставини справи, визнані сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підля­гають доказуванню.

Розподіл обов'язків по доказуванню. Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов'язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє пра­во по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по дока­зуванню, оскільки ст. 60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона по­силається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокуро­ра, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 45, 46 ЦПК України). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду.

Право доказування — це можливість подання доказів, участь у їх дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею за­інтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності вико­нання комплексу відповідних дій, який гарантується на­станням несприятливих правових наслідків у випадку їх не­виконання, зокрема відмови суду визнати наявність юридич­ного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін та інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. Із загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. 60 ЦПК України, зроблені винятки в окремих нормах ма­теріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторо­ну. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлю­ються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 1166 ЦК України).

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене ст. 58 ЦПК Ук­раїни. Належними будуть докази, що мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини, а також ті, що з нормою матеріально­го права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони належать до складу підстав позову або підстав запере­чень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до роз­гляду лише ті докази, що можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фак­тичних даних, що складають його предмет. Питання належ­ності доказів вирішується судом при відкритті провадження у справі, у стадіях провадження у справі до судового розгляду (підготовки) і судового розгляду. При прийнятті позовної за­яви суддя перевіряє, чи викладені у ній обставини, що обґрун­товують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджу­ють позов (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). При підго­товці справи до розгляду визначає факти, які необхідно вста­новити для вирішення спору. З'ясовує якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). При розгляді цивільної справи го­ловуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Обставини справи встановлюються у судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питання про виклик свідків, витребу­вання письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених у самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути осо­ба, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 63 ЦПК України). Письмовими доказами визнаються такі, що містять у собі відомості про обставини, які мають зна­чення для справи (ст. 64 ЦПК України). Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про об­ставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК Ук­раїни). Дотримання судом першої інстанції правил належ­ності доказів входить до змісту перевірки законності та обґрунтованості судового рішення в апеляційному і касацій­ному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані у цивільній справі можуть бути підтверд­жені лише встановленими у законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК України), але згідно з правилом (принципом) їх допусти­мості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверд­жені певними засобами доказування, не можуть підтверджува­тися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК України).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод та інших дій, що ма­ють юридичне значення. Значна група угод має реалізовува­тися у простій письмовій формі, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Не можна підтверджувати показаннями свідків зміну кредитора чи боржника у зобов'язанні, що ґрунтується на угоді, укладеній у письмовій формі (статті 513, 521 ЦК України), а також в інших передбачених законом випадках.

 

Засоби доказування 4.1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників

 

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення (ст. 27 ЦПК України), реалізація якого гарантується передба­ченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення (ст. 176 ЦПК України), правом на одержання від суду повідомлення про час і місце судового засідання (ст. 158 ЦПК України), а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розгля­нуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі (п. З ч. 1 ст. 311, п. З ч. 1 ст. 338 ЦПК України).

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допита­них як свідків, про відомі їм обставини, що мають значення для справи, є джерелом інформації, засобом доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК України). Включення до змісту пояснень сторін і третіх осіб доводів, міркувань та заперечень, якщо вони не пов'язані з уточненням, розширенням, поглибленням відо­мих сторонам обставин у справі, суперечить положенням ста­тей 27, 57 ЦПК України. Наприклад, особи, які беруть участь у справі, можуть висловити свою думку про можливість роз­гляду справи за відсутності свідків або експертів, які не з'яви­лися у судове засідання (ст. 170 ЦПК України). Така думка не входить до складу пояснень сторін і третіх осіб про відомі об­ставини у справі.

Пояснення сторін у процесі доказування можуть надати найбільш; повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що роз­глядаються судом. З цих причин їх пояснення не завжди мо­жуть мати об'єктивний характер. Не можна бути свідком у своїй справі.

Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися на­лежними правами, проте процесуальні санкції за невиконан­ня обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені. Але сторони, треті особи та їх представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи (ч. 1 ст. 62 ЦПК України).

Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється у зміст позовної заяви (ст. 119 ЦПК України). По­яснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають судді в усній формі в попередньому судовому засіданні при підготовці справи до судового розгляду. Якщо у справі заявле­но кілька вимог, суд може зобов'язати сторону та інших осіб, які беруть участь у справі, дати пояснення окремо щодо кож­ної з них (ч. З ст. 176 ЦПК України).

При особистій участі у судовому засіданні пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються без­посередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові — оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані у протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення щодо збиран­ня доказів (статті 132, 176 ЦПК України). Для повного і пра­вильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання одне одному (статті 27, 176 ЦПК Ук­раїни), а суду — вжити для цього всіх передбачених законом заходів (ст. 160 ЦПК України).

У змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. У юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Такий поділ є неправиль­ним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза проце­суальними нормами його одержання, а тому не є доказом. Во­но є доказовим фактом, що мав місце поза цивільним проце­сом. Визнання у суді входить до складу пояснень сторін, ро­биться в установленому процесуальному порядку і процесу­альній формі, тому є не судовим визнанням, а визнанням у цивільному процесі. Підтвердження фактів, що входять у обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і по­засудове не має підстав¹.

ЦПК України відоме визнання фактів (обставин) (ч. 1 ст. 61) і визнання позову (ст. 31). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відпо­відачем. Оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуаль­ним наслідком визнаного у цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного ха­рактеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін у справі.

Визнання стороною у цивільному процесі факту не є для су­ду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встанов­леним або прийняти відмову сторони від визнання у попередньому засіданні обставини, якщо буде встановлено, що визнан­ня не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-не-будь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. У такому випадку сторона має продовжити доказову діяль­ність на підтвердження цього факту (ст. 178 ЦПК України).

Визнання факту може бути без застереження (просте) та із застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими доказами у справі, одержаними від інших осіб та інших засобів доказування.

4.2. Показання свідків

Свідок (ІЄ8ІІ8) — особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) пра­вильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, що входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін та інші об­ставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що ма­ють значення для справи, є підставою для визнання їх належ­ними до справи і виклику свідків у судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від на­явності у нього дієздатності. Ними можуть бути малолітні і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійс­ність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Не можуть бути свідками: недієздатні фізичні особи; особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному ліку­вальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні ва­ди правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одер­жані ними на сповіді віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішен­ня чи вироку; особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України). Крім того, фізична особа має право відмовитися давати пока­зання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­новлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), повідомивши про причини відмови (ст. 52 ЦПК Ук­раїни).

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним ко­дексом України для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати по­казаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, заміну кредитора або боржника у зобов'язанні, що ґрунтують­ся на угоді, виконаній у письмовій формі (статті 513, 521), до­говір ренти (ст. 732) та інші договори, урегульовані стаття­ми 710, 745, 793, 811, 828, 981, 1031 цього Кодексу.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі.

Особи, які заявляють про виклик свідка, повинні зазначи­ти його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та об­ставини, що він може ствердити (ст. 136 ЦПК України). Участь свідка у судовому засіданні і давання правдивих пока­зань — обов'язок (ч. 2 ст. 50 ЦПК України), який забезпе­чується встановленою відповідальністю — статті 384, 385 КК • України, ч. 5 ст. 50 ЦПК України.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. У зв'язку з цим у ЦПК України передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відно­шення до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі (ч. З ст. 180 ЦПК України), а лише потім попередити його про кримінальну відповідаль­ність за статтями 384, 385 КК України за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання та привести його до присяги під розписку. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати по­казання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, зокрема ст. 52 ЦПК України.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується та­кож безпосередньою і усною формою допиту в судовому засі­данні у тому самому складі суддів, який ухвалює рішення. Свідок дає показання у формі вільної оповіді, яка конкрети­зується і доповнюється, про все, що йому відомо у справі, а до­пущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також у порядку повторного допиту (ч. 11 ст. 180 ЦПК України).

Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування (ст. 132 ЦПК України), за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та пси­хологічним станом, який викликається процесуальною фор­мою судового засідання. Свідки, які не досягли 16 років, не по­переджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов'язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це не­обхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не до­сягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає мож­ливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України). Висловлена в юри­дичній літературі пропозиція про заборону використання по­казань неповнолітніх у цивільному судочинстві з моральних міркувань¹, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення.

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають вра­хуванню нормативно встановлені умови: можливість їх вико­ристання в цивільному процесі, відношення їх до даної спра­ви і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 50, 51, 180-183 ЦПК України), харак­тер їх заінтересованості у справі.

Для можливого використання показань свідків у справі встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи і давання про них правильних по­казань.

Сприйняття може відбуватися у безпосередній або опосе­редкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан пого­ди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.

При опосередкованому сприйнятті свідок довідується про факти з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. У деяких країнах показання свідків для передавання чуток і повідомлень, одержаних від інших осіб, не допускаються². За ЦПК України (ст. 63) не мо­жуть прийматися як показання факти, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерела своєї обізнаності.

Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища та давність. Відтворення свідком фактів може характеризувати­ся неправильністю, неповнотою і нечіткістю, суперечностями і небажанням інформувати про них суд. Але разом з показан­нями свідків, іншими показаннями, наявні суперечності ма­ють бути усунуті судом, про що зазначається в обґрунтуванні висновків судового рішення (п. 3. ч.і ст. 215 ЩІК України). На достовірність показань свідків впливають взаємовідноси­ни між сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.

4.3. Письмові докази

Ними є виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об'єднані у відповідну систему і структуру, у яких ви­ражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали¹.

За визначенням ЦПК України (ч. 1 ст. 64) письмовими до­казами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що міс­тять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Вони класифікуються залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, на офіційні і неофіційні. Офіційні — це до­кументи, акти, службове листування державних і громадсь­ких органів. Можуть бути спростованими і нєспростованими. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встанов­лені судовим рішенням, що набрало законної сили). Докумен­ти видаються компетентними органами у межах їх повнова­жень, у встановленому порядку і формі.

Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи — договори, заповіти, накладні тощо) і довід­ково-інформаційні (довідки, посвідчення, листування службо­вого і особистого характеру).

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирі­шення питання про допустимість засобів доказування у ци­вільно-правових угодах¹. Стаття 208 ЦК України закріплює просту письмову форму для певних правочинів, спір про факт вчинення яких може доводитися письмовими та іншими дока­зами, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (ч. 2 п. 1 ст. 218 ЦК України).

Згідно з ЦК України тільки нотаріально посвідчені догово­ри можуть бути засобами доказування наявності цивільних правовідносин між сторонами: дарування нерухомої речі (ч. 2 ст. 719), ренти (ч. 2 ст. 732), а також інших договорів — ст. 657, ч. 1 ст. 745, ч. 1 ст. 793, ч. 2 ст. 799, ч. 2 ст. 1030 ЦК. Виняток складає правило ч. 2 ст. 220, за яким, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтвер­джується письмовими доказами, і відбулося повне або частко­ве виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним на підставі інших доказів. Отже, при визначенні до­пустимості засобів доказування суд пов'язаний нормами цивільного права, які для певних угод встановлюють просту або нотаріальну форму, а в деяких випадках передбачають на­явність документів певної форми або певного змісту (факт не­стачі вантажу — комерційний акт, страхування — страховий поліс, відправлення вантажу — накладна, квитанція тощо).

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (статті 64, 120 ЦПК України), а та­кож за їх клопотанням перед судом витребовуються від ор­ганізацій і громадян (ст. 137 ЦПК України) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за не­обхідності вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК України). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено у зв'язку з їх численністю або тим, що лише частина з них має значен­ня для справи, суд може вимагати подання належно засвідче­них витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК Ук­раїни), про що складається протокол.

Для залучення судом належних до справи письмових до­казів, особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, має зазначити у заяві: який письмовий доказ ви­магається, підстави, за яких вона вважає, що письмовий до­каз має інша особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ (ч. 2 ст. 137 ЦПК України). Письмові докази, що їх ви­магає суд чи суддя, надсилаються безпосередньо до суду. Сто­рона або інша заінтересована особа може також бути уповно­важена судом або суддею на одержання письмового доказу і представлення його суду.

Одержання судом письмових доказів забезпечується вста­новленою законом відповідальністю, яка настає за неповідо­млення суду про неможливість подання (із зазначенням при­чин) у строк письмового доказу, а також у разі неповажності причин відмови від подання письмового доказу. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє зобов'язану особу від подання письмового доказу, що вимагається судом (части­ни 5, 6 ст. 137 ЦПК України).

Дослідження письмових доказів і протоколів їх огляду для пізнання наявних у них даних про обставини справи здійсню­ються шляхом перевірки дійсності письмового доказу зовнішньо (Vе^ііа8) і внутрішньо у безпосередній і усній процесуальній формі. Вони оголошуються у судовому засіданні та пред'являються для ознайомлення особам, які бе­руть участь у справі, а в необхідних випадках — також екс­пертам і свідкам¹. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів (ст. 185 ЦПК України). Коли письмовий доказ важко прочи­тати, а отже, і зрозуміти його зміст, судом може бути призна­чена експертиза. Як показання свідків можуть бути викорис­тані свідчення тих осіб, які склали письмовий доказ.

Особа, яка подала письмовий документ, що викликає сумнів у його достовірності або є фальшивим, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ч. 2 ст. 185 ЦПК України).

Специфічні особливості має використання даних з особис­того листування і особистих телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції як доказів у цивільному процесі. їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції України), тому вони можуть бути оголошені і досліджені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, визначених Ци­вільним кодексом України (ст. 186 ЦПК України), між якими відбувалися листування і повідомлення. У противному разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні.

Характерність особистого листування полягає в тому, що необхідні обставини у справі викладені у формі листа, який написано певною особою, у певному місці, в певний час. Тому копія, вирізки, фотокопія особистих листів без оригіналу не мають правового значення.

Оскільки особисте листування — це письмовий доказ, на нього повністю поширюються правила про допустимість за­собів доказування (ст. 59 ЦПК України).

Особисте листування належить переважно до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ни­ми конфлікту виключалася, тому воно може вміщувати не­обхідну, а то й єдину інформацію про їх дійсність. Інформа­ція, викладена в особистому листуванні, може оспорюватися шляхом спростування її достовірності або ствердженням про її недостатність. Спростування достовірності можливе шля­хом встановлення підробки листа, доказування невідповід­ності інформації або її суперечливості дійсним обставинам справи або доказування, що лист був написаний з певною ме­тою. При оголошенні в судовому засіданні особистого листування необхідно виключати ті частини, в яких йдеться про об­ставини, що стосуються інтимного життя сторін і не мають значення для справи. Принцип таємниці особистого листуван­ня не виключає можливості використання в судочинстві у цивільних справах однією стороною листування другої сторо­ни, що було адресовано іншим особам, які не беруть участі у справі і які надали його в розпорядження заінтересованої осо­би. Порушенням цього принципу (таємниці листування) буде використання протиправно вилученого в інших осіб листуван­ня, у якому можуть бути викладені необхідні факти для вирішення справи. Отже, встановлений ЦПК України поря­док і межі використання особистого листування у цивільному судочинстві, підпорядковані принципу охорони особистого життя громадянина.

4.4. Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуа­льним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази ви­користовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхневих властивостей первинних ре­чових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо. Отже, у речових доказах поєднуються, як правило, процесуа­льна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, елек­тронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Речові докази у судовій практиці у цивільних справах вико­ристовуються обмежено і в основному є предметами спору. Це — докази у справах, у яких оспорюється якість їх виготов­лення за договором підряду, у справах про відшкодування за­вданої шкоди псуванням майна тощо. їх місцезнаходження ма­тиме доказове значення при розгляді вендикаційних позовів.

У багатьох випадках не допускається можливість викорис­тання речових доказів без фіксації їх зовнішніх ознак у письмових доказах. Наприклад, у комерційному акті, що складається організацією залізничного транспорту для під­твердження псування вантажу зазначаються відомості про пломби, пошкодження яких також фіксується в акті як у письмовому доказі.

Подання та витребування речових доказів і вирішення пи­тання про відповідальність за їх неподання провадиться у по­рядку, встановленому статтями 131, 137 ЦПК України. Спо­собами забезпечення судом доказів є допит свідків, призна­чення експертизи, витребування та огляд доказів (ч. 2 ст. 133 ЦПК України). Зберігаються речові докази у справі або за ок­ремим описом здаються до камери схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони мають бути докладно описані і опечатані, а в разі потреби — сфотографовані. Суд вживає за­ходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані (ст. 139 ЦПК України). Передбачений поря­док не застосовується, якщо речовими доказами є продукти та речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Для огляду речових доказів може бути залучено свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійс­нено фотографування і відеозапис (ч. 2 ст. 141 ЦПК України). Після огляду вони повертаються особам, від яких були одер­жані.

Досліджуються речові докази у судовому засіданні шляхом особистого огляду судом (іпзресііоп осиіагіз), а також пред'явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках — також експертам, спеціа­лістам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів викликано необхідністю встановлення належності їх до справи і достовірності підтверджуючих ними обставин. Але, якщо для встановлення змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд може залучити до їх огляду експерта. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть зверну­ти увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК України). Огляд речових доказів, які не можуть бути достав­лені до суду, провадиться за місцем їх знаходження судом, що розглядає справу, або іншим судом у порядку виконання до­ручення щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК України). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, спеціалісти і екс­перти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується усіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі вкладені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо.

Об'єктивність протоколу забезпечується правом осіб, які беруть участь в огляді на місці, робити свої зауваження щодо протоколу огляду (ч. 5 ст. 140 ЦПК України). У судовому засі­данні при оголошенні протоколу огляду речових доказів на місці особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояс­нення з приводу цих протоколів (ч. 2 ст. 187 ЦПК України).

Оцінка речових доказів провадиться за правилами ст. 212 ЦПК України. Повернення речових доказів особам, від яких вони були одержані, і передання особам, за якими