Екологічні проблеми та шляхи їх розв’язання

Екологічні проблеми — це проблеми, пов’язані з впливом на природне середовище

діяльності людини, що спричинює порушення структури та функціонування природних

систем (екосистем, ландшафтів) і викликає негативні соціальні, економічні та інші

наслідки. Поняття екологічної проблеми є антропоцентричним, тому що всі негативні

зміни оцінюютьс яз точки зору значимості для людини та умов її існування.

З огляду на порушення певних компонентів середовища (чи екосистеми) екологічні

проблеми розділяють на такі основні групи:

1. атмосферні (радіологічне, хімічне, механічне, теплове забруднення атмосфери);

2. водні (вихолощення та забруднення вод, забруднення морів і океанів);

3. геолого-геоморфологічні (інтенсифікація негативних геологічних процесів,

порушення рельєфу та геологічної будови – селі, зсуви, землетруси);

4. земельні, або грунтові (забруднення грунтів, ерозія, вивітрювання, засолення,

заболочування та ін.); 5. біотичні (знищення рослинності, деградація лісів, пасовищ, скорочення видового

різноманіття та ін.);

6. комплексні (ландшафтні) — спустелювання, зниження біорізноманіття, порушення

режимів природоохоронних територій та ін.

По основным экологическим последствиям изменения природы выделяют следующие

экологические проблемы и ситуации:

• антропоэкологические, по изменению условий жизни и здоровья населения;

• природно-ресурсные, связанные с истощением и утратой природных ресурсов,

ухудшающие хозяйственную деятельность на территории;

• ландшафтно-генетические, обусловленные нарушением целостности ландшафтов,

утратой генофонда, потерей уникальных природных объектов.

Існують інші підходи до класифікації екологічних проблем, для чого використовують

багато різних критеріїв, наприклад, причини виникнення (еколого-промислові, еколого-

транспортні і т.д.), складність (прості, складні і т.д.), масштаб (локальні, регіональні і т.д.),

тривалість (короткотермінові і т.д.), та ін.

Механізми вирішення екологічних проблем:

Перш за все - реалізація такої екологічної політики, яка спрямована на запобігання

виникненню нових проблем і поглиблення існуючих.

Підходи і механізми:

- формування екологічної свідомості (навичок прийняття екологічно виважених

рішень на рівні кожного члена суспільства, екологічної поведінки) шляхом освіти,

інформування та залучення до діяльності

- посилення регулювання природокористування, охорони довкілля та екологічної

безпеки (розвиток законодавства, стандартів, нормативів та забезпечення їх суворого

дотримання)

- розвиток науки і технологій, спрямованих на удосконалення виробничих та інших

процесів з метою зменшення чи повного припинення негативного впливу на навколишнє

середовище

 

40. Інтелект, почуття, пам»ять і воля як здатності людини. Виділяють 3 сефри психічного: А)пізнвальна; Б) емоційнв; В) Вольова 1.Пізнавальна сфера. Інтелект (від лат. – сприйняття, поповнення

) – система пізнавальних здібностей індивіда, яка виявляється в: - здатності швидко і легко набувати нові знання і вміння, - долати несподівані перешкоди, - знаходити вихід із нестандартних ситуацій, - глибоко розуміти те, що відбувається навколо, - в умінні адаптуватися до складного та мінливого середовища. Найчастіше інтелект визначають за рівнем розвитку, що розглядається в єдності з іншими пізнавальними процесами – сприйманням, пам’яттю, уявою тощо. Розуміння інтелекту як загальної розумової здібності використовують як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань. 2.Емоційна і вольов сфери. Емоція (почуття) і воля. А. Емоції – психічні стани і процеси, в яких відображається безпосереднє, ситуативне переживання життєвих явищ, зумовлене їх відношення до потреб суб’єкта. У процесі еволюції емоції виникли як засіб, що дає змогу живим організмам визначити біологічну значущість зовнішніх впливів і внутрішніх станів. -Емоції – відображення ситуаційного ставлення людини до певних об»єктів. -Почуття – стійке й узагальнене ставлення до об»єктів. Класифікація почуттів

-Моральні почуття – втілюється ставлення людини до людини та суспільства. (Моральні

почуття: любов, співпереживання, гуманність, відданість, чесність, безкорисливість,

альтруїзм, патріотизм. Аморальні почуття: жадібність, егоїзм, жорстокість, самолюбство.

-Інтелектуальтні почутя – подив, цікавість, допитливість, сумнів –засвідчують

взаємопрникнення інтелектуальної та афектиктивної сфери. -Естетичні почуття- пізнання спеціифічнох якості предмета –краси. -Світоглядні почуття – найбільшу узагальнені почуття, які відображають ставлення людини до світу, інших людей, Емоційна сфера виконує таку регулюючу функцію (виконує ряд значущих функцій для життєдіяльності людини): а) оцінювальну - оцінювання інформації, яку накопичують психічні процеси. Завдяки їм здійснюється відображення суб»єктивного ставлення людини до: оточуючого світу; самої себе; б) контролюючу - на основі виникаючої емоції людина отримує змогу швидко приймати орієнтовне рішення про значення нового сигналу та його можливих наслідків (корисних, шкідливих); в) мотивуючу функцію - прагнення уникнути подій, які породжують негативні емоції, або включатися в події, що призводять до позитивних переживань; г) функцію оптимізації міжособистісної взаємодії між людьми та ін.; Б. Регулюючу функцію також виконує воля. Воля - це активність особистості, це активність регуляції в умовах подолання труднощів. Регулюючі функції волі: 1) завдяки волі ми маємо вищі (довільні) форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам»яті та ін.), які властиві лише людині; 2) воля сприяє становленню людини, здатної до самовизначення та свободи; 3) воля робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою 3.Пам'ять є складною системою процесів, що здійснюють повний цикл перетворень інформації суб'єктом: запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування. - Запам'ятовування – це процес пам'яті, який забезпечує приймання, відбір і фіксацію інформації завдяки утворенню й закріпленню тимчасових нервових зв'язків. Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним. А) Мимовільне запам'ятовування має місце тоді, коли людина не ставить собі за мету щось закріплювати і в подальшому використовувати цю інформацію. Мимовільне запам'ятовування залежить і від зусиль, яких докладає індивід для досягнення своєї мети, від активної розумової роботи над текстом. Б) Для повного засвоєння і відтворення знань, вмінь, навичок необхідне довільне запам'ятовування.

Цей процес пов'язаний з визначенням субєктом цілі запам'ятати, завчити і зберегти певний обсяг матеріалу для наступного відтворення у формі словесних звітів чи вмінь, навичок у діяльності. -Збереження – це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку впродовж тривалого часу. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування, використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам’яті поступово забувається. -Відтворення – процес актуалізації знань, умінь, навичок, засвоєних при запам'ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам'ятовування і водночас наслідком цього процесу. - Забування – це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу запам'ятовуваного, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті, унеможливлює впізнання. Забування – це процес, протилежний запам'ятовуванню. Він унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам'яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам'яті, зумовлюється низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких провідну роль

 

41. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість» та «індивідуальність» Психологічна структура людини як індивіда, особистості та суб»єкта діяльності виділена Б.Г.Ананьєвим (6-60 р. 20 ст.). 1. Людина – дати визначення 2. Індивід - людська біологічна основа розвитку особистості у певних умовах Характреитистики людини як індивіда: виділяються два основні класи індивідуальних властивостей: 1) віково-статеві

(вікові властивості та половий диморфізм); 2) індивідуально-типові

(конституціональні особливості, нейродинамічні особливості мозку, особливості функціональної геометрії великих півкуль). 3. Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються замученістю людини до конкретних суспільно-історичних та культурних відносин. Характеристики людини як особистості: 1) статус в суспільстві

(економічне, політичне, правове, ідеологічне положення в суспільств); 2) статус спільності

(в рамках якої формується особистість). На основі статусу та постійної взаємодії з ним формується системи: а) суспільні функції-ролі; б) цілі та ціннісні орієнтації.

Класи особистісних рис: - Статус, ролі і ціннісні орієнтації створюють первинний клас особистісних рис;

- Вони визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки вторинний клас

особистісних рис; - Вищим інтегрованим ефектом взаємодії рис 1 та 2 класу є характер та здібності. –третій рівень. Основний засіб розвитку особистісних рис людини - життєвий шлях людини в суспільстві,

його соціальна біографія.

4. Індивідуальність - 2 значення: А) неповторне поєднання в людині її індивідуально-психологічних характеристик Б) вищий рівень розвитку особистості

 

42. Основні форми діяльності людини. 1. Основні види діяльності До основних видів діяльності відносяться: гра, навчання, праця. Вони являються основними видами активності людини, за допомогою яких людина пізнає та перетворює світ і себе. Основні характеристики таких видів діяльності: 1. Гра – це вид дільності, який: а) тренує дитину в оволодінні значеннями речей і явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цими значеннями; б) розширює самосвідомість дитини - від сприйняття себе як суб»єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб»єкта людських стосунків. До основних видів ігор відносяться: функціональні; конструктивні; сюжетно-рольові; ігри за правилами; 2. Навчання – це специфічний вид діяльності людини, спрямований на оволодіння людиною знаннями, уміннями та навичками. Роль учіння: а) підготовка людини до майбутньої трудової діяльності; б) розвиток людини. 3. Праця- це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Метою трудової діяльності є створення: а) матеріальних речей, які споживаються людьми (продукти харчування, одежа); б) речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди (енергія., верстати, книги); в) ідеологічних продуктиів (наука, мистецтво); г) дій, які організовують поведінку і працю людей (управління, контроль, виховання, навчання та ін). Провідна діяльність – різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку.

 

43. Проблема сенсу життя людини В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б Грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов - таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним. Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній aBTopnfeT, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов).. Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.

 

44. Проблема сводоби і відповідальності. Одна із особливостей діяльності людини полягає в тому, що в ній гармонійно поєднується два аспекти: детермінованість та свобода. Це проявляється в таких моментах: - з одного боку, діяльність людина детермінована: а) обумовлена складом особистості (характером її потреб, мотивів та життєвих цілей та ін.); б) життєвими обставинами людини (наприклад, фінансові складнощі в сім’ї заставляють студента працювати), - з іншого, детермінованість діяльності не означає, що психологічно вона усвідомлюється, як деяка зовнішня необхідність, що заставляє людину діяти певним чином, за здійснення чого людини не несе відповідальність. Дії людина здійснює як особистість, вільна (свобідна), яка здіатна робит вибір, дії людини переживаються, як акт, за який людина повністю відповідає, усвідомлює, що вона сама визначає свій життєвий шлях і долю, тобто несе відповідальність Додатково: Важливу роль у реалізації свободи та відповідальності людини відіграє воля.Воля – властивість психіки, що виявляється в здатності людини здійснювати свідому організацію і регуляцію своєї діяльності та поведінки, спрямовану на подолання труднощів при досягненні мети. Одиницею вольового процесу є вольовий акт. Вольовий акт – відноситься до складних вольових дій

а) виникнення потягу і усвідомлення мети; б) розгляд і боротьба мотивів; в) прийняття рішення. г) виконання, здійснення плану дій; Характеристика етапів вольового акту: а) Етап виникнення потягу і усвідомлення мети; Тут виникає потяг (потреба) людини (наприклад, в їжі, в спілкування з іншими людьми, в придбанні житла тощо). Потреба, що народилась, знаходить відображення в бажанні – це існуюче ідеальне (у голові людини) зміст потреби. Бажати чого-небудь – це насамперед знати зміст спонукального стимулу. Б) Етап боротьби мотивів виявляється центральним у вольовому акті. Кожне бажання, перш ніж воно перетворюється в мету вольової дії, піддається внутрішньому обговоренню, у ході якого розглядаються доводи «за» і «проти», зважуються умови, що допомагають і заважають здійсненню бажання. Тут можлива конфліктна ситуація, зв'язана з тим, що людина розуміє можливість легкого шляху досягнення мети (це розуміння – один з результатів другого етапу), але в той же час у силу своїх моральних чи почуттів принципів не може його прийняти. Або, інші шляхи є менш економічними (і це теж людина розуміє), але зате проходження їм більше відповідає системі цінностей людини. в) Етап прийняття рішення це значить відмежувати одне бажання від інших та створити ідеальний образ мети. Г) Етап виконання, здійснення плану дій. Він характеризується спадом напруги. Тут уточнюються засоби, способи, послідовність їхнього використання, тобто здійснюється уточнене планування. Після цього починається реалізація наміченого на етапі здійснення прийнятого рішення. Суттєвою ознакою вольового процесу є вольове зусилля – це переживання своєрідного напруження, яке відіграє мобілізуючу роль. Частіше всього, необхідність у вольових зусиллях виникає на етапі розгляду та боротьби мотивів (2 етап вольового акту)та прийняття рішення (3 етап вольового акту). Труднощі вибору мети можуть породжувати вагання, нерішучість і супроводжуватись боротьбою мотивів. Прийняття рішення іноді потребує значних зусиль. Недаремно в деяких теоріях вольовому зусиллю на цьому етапі відводиться основна роль. Разом з тим, слід підкреслити, що у вольовому акті важливу роль відіграє і 4 етап (виконання дій), що теж потребує значних вольових зусиль, пов»язаних з подоланням труднощів і перешкод на шляху до досягнення мети, які бувають двох видів: А) зовнішні перешкоди, що переборює людина, маються на увазі об'єктивні труднощі самої справи, його складність, усілякі перешкоди, опір інших людей, тяжкі умови для роботи і т.п. Б)Внутрішні перешкоди – це суб'єктивні, особисті спонукання, що заважають виконувати намічене, коли людині важко змусити себе працювати, переборювати лінь, утома, бажання займатися чимось іншим, що не має відносини до задачі, яку треба виконати. До внутрішніх перешкод відносяться шкідливі звички, потяги, бажання, від яких варто утримуватися.

 

45.Свідомість як найвища форма відображення. Свідомість – вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень. 1. Носить соціально-історичний характер- відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду, накопленного людством; 2. Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення (у тварин є тільки наглядне дійове мислення); 3. Відображення носить цілеспрямований характер (спрямоване на досягення певний цілей) 4. Відображення носить прогнозуючий характер(прогнозувати хід подій тощо) 5. Відображення носит творчий характер (златне перетворювати дійсність) 6. Відображення базується на використанні, насамперед, мови. 7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе (наявність у людини самосвідомості) Додатково: Це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості: А.Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет – значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість – це знання: -про зовнішній та внутрішній світ -про самого себе. Свідомість – це узагальнені знання навколишньої діяйсності. Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до:

-обставин, які уже існують або передбачаються; -до власної діяльності та її результатів; -до інших людей; - до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо

 

46. Феноменологічна концепція свідомості Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що: 1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення; 2.Свідомість – вища форма відображення дійсності; 3.Свідомості передують більш прості форми відображення; 4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям. 5. Свідомість детермінована біологічно, генетично; 6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами. Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження – земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення. У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний – представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”. Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне. Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини – родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а “основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”

 

47.Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей "сталий"

внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії (філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е.В.Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому "ідеальність" є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.