Тема: Аксіологічна (ціннісна) природа релігії як об'єкт філософського дослідження

 

На сучасному етапі розвитку суспільних інститутів в Україні значну увагу привертає до себе дослідження аксіологічного (ціннісного) аспекту релігії. В умовах економічної, політичної і духовної кризи у суспільстві має місце звернення до християнства як основи духовності і національної культури. Християнство в Україні історично було і є домінуючою релігією, і традиційно саме християнські цінності впливали на формування й розвиток української культури, політики, освіти, науки та інших сфер суспільного та духовного життя. Для з'ясування природи християнських цінностей та їх особливостей необхідно здійснити теоретико-методологічний аналіз аксіологічної проблематики в релігієзнавчих, загальнофілософських, теологічних дослідженнях.

Поняття “цінність” використовують у філософії та інших суспільних науках для означення об'єктів, явищ, а також абстрактних ідей, що втілюють суспільні ідеали і сприймаються завдяки цьому як еталон належного. Цінності мають об'єктивний і трансцедентний характер щодо індивідуальної свідомості, при цьому вони є продуктом життєдіяльності соціальних груп і спільнот, людства в цілому. Історичний досвід людства передається й привласнюється конкретним індивідом через систему встановлених цінностей. У цінностях акумулюється не тільки те, що має практичну значимість для певної особистості, але і те необхідне, що продиктоване розвитком суспільства, умовами життєдіяльності людей.

Поняття “цінність” має свою специфіку в різних науках. У філософії цінності належать до сфери розуміння об'єктивної істинності й відношення до неї людини, цінності розглядаються тут як елементи суспільної свідомості й культури. У соціології цінності є суспільними регулятивними механізмами, їхні функції щодо особистості розглядаються як нормативні. У соціальній психології цінності пов'язані із соціалізацією індивіда, його адаптацією до групових норм; у загальній психології – із вивченням вищих мотиваційних структур життєдіяльності людини. Включення ціннісних орієнтацій у структуру особистості дозволяє вловити найбільш загальні соціальні детермінанти мотивації поведінки, джерела якої знаходяться в суспільстві, в якому формувалася індивідуальність людини і в якому відбувається її щоденна життєдіяльність.

Ведучи мову про поняття “цінність”, можемо виокремити декілька його основних значень. По-перше, цінність розглядається як суспільний ідеал, як сформоване суспільною свідомістю уявлення про атрибути належного в різних сферах громадського життя. У такім розумінні цінності можуть бути загальнолюдськими, “вічними” (істина, краса, справедливість) і конкретно-історичними (патріархат, рівність, демократія). По-друге, цінність може розглядатися як об'єктивне існування здобутків матеріальної й духовної культури і як прояв людських учинків, що є втіленням суспільних ціннісних ідеалів. По-третє, соціальні цінності, якщо поглянути крізь призму індивідуальної життєдіяльності, входять у психологічну структуру особистості у формі ціннісних орієнтацій і є одним із джерел мотивації поведінки. Кожній людині властива індивідуальна, специфічна ієрархія особистісних цінностей, що є сполучною ланкою між духовною культурою суспільства і духовним світом особистості, між суспільним і індивідуальним буттям. Система особистісних цінностей формується в процесі засвоєння індивідом змісту суспільних цінностей, зафіксованих у здобутках матеріальної й духовної культури. Цінності продовжують існувати у свідомості людини у формі ціннісних орієнтацій і є важливим фактором соціальної регуляції взаємин людей і поведінки індивідів. Система ціннісних орієнтацій є змістовною складовою загальної спрямованості особистості і, водночас, внутрішньою основою її ставлення до дійсності. Цінності є ієрархією значимостей для особистості, предмети поза ціннісним співвідношенням не мають значення. Наявність цінностей – це ознака небайдужості людини до світу. Ієрархія цінностей, що є нібито віддзеркаленням ієрархії потреб людини, охоплює різні явища, аспекти і рівні людської природи, а також є детермінантом її поведінки.

Аналіз сучасної релігієзнавчої літератури свідчить про важливість ціннісної тематики як такої, що має науково-практичне значення в сучасних українських умовах. Проте цілісне дослідження християнських цінностей поки що відсутнє.

Етико-філософське дослідження цінностей поєднує різні рівні і напрямки аналізу: від філософської традиції трактування їхніх джерел як трансцендентних до використання результатів дослідження з різних галузей психології, а також інших сфер сучасного наукового знання.

Сучасна українська релігієзнавча і філософська думка своїми джерелами має не тільки наукові дослідження радянського періоду. Розуміння сучасного стану релігійно-ціннісної проблематики і особливостей українських ціннісних орієнтацій можливо тільки на основі аналізу історичної спадщини української філософії. Праці українських філософів з аксіологічної проблематики мають свої специфічні особливості, обумовлені національною традицією, історичними й культурними факторами.

У значній мірі посприяли розвиткові української та всієї східнослов’янської науки і культури праці Франциска Скорини. Його творчість є унікальним поєднанням релігійного світовідчування і наукового підходу до релігії. Використання рідної мови у перекладі Біблії сприяло демократизації культури і зробило її здобутком широких кіл. Наближаючи Біблію до звичайного мирянина, Скорина утверджував принцип особистого розуміння Слова Божого і безпосереднього усвідомлення віри. А це зумовлювало перелом у характері мислення людини Середньовіччя, відкривало для неї можливості вільного осягнення здобутків передової світової думки, наукового (починаючи з аналізу біблійного матеріалу) пошуку, вело до емансипації духовного світу, звільнення від церковного авторитаризму.

Джерелами для глибшого розуміння ціннісних основ української філософії є твори видатних українських філософів, письменників та суспільних діячів. Насамперед, йдеться про творчість Г.Сковороди. Його релігійно-ціннісні уявлення ґрунтувалися на ідеї “внутрішньої людини”, він розглядав як вище щастя єднання людини з Богом, повне психологічне злиття з ним. У своєму пізнанні Сковорода прагнув до містичної свідомості, пізнання в собі “внутрішньої людини”. Філософ мав власний досвід божественного осяяння, безпосереднього спілкування з Богом, і вважав, що лише через таке єднання з Богом людина одержує вище щастя, відроджується її внутрішня сутність. У такому стані відбувається пізнання свого “Я”, усвідомлення свого покликання. Істинна воля складається в зреченні від суєти й пристрастей світу, єднанні з Богом і самим собою. Досягнення щастя Сковорода розглядав як пізнання істини, що є усвідомленням існування в собі такого початку, що є причиною всього сущого. Бог-Отець є найвища цінність, абсолют і тайна. Ідеалом, вищою цінністю для Сковороди завжди був Ісус Христос. “Спадкування Христу” він розглядав як символічне проходження за ним через страждання. Смерть Ісуса для нього – це символ самоприниження, самозречення. Лише через “зовнішню” смерть людина може прийти до очищення душі, дати вільний вихід уже новому, обожненій “внутрішній людині”. Стрижневий елемент у його вченні – теорія існування трьох світів: мікро- і макрокосмосів та світу символічного, який вміщений в Біблії. Він створює візії нового світу, де панують любов й Бог та малює образ ідеальної, з високою етикою людини. Шлях до осягнення досконалої етичної постави веде до самопізнання.

Присвятивши себе внутрішньому безпосередньому єднанню з Богом, поставивши в центр свого вчення духовне богопізнання, філософ саме у такий спосіб визнав пріоритет християнських цінностей. Сковорода засвідчив український дух, зобразив у своїй творчості характерні риси українців: перевагу внутрішніх переживань над зовнішньою діяльністю, відсутність претензій на значимість у світі. Ці особливості українства вплинули на його релігійність і знайшли відображення в його ціннісних уявленнях.

Самобутній підхід до ціннісних уявлень простежується у творчості П.Юркевича. Суть корінної переорієнтації філософського мислення він бачить у розробці і вирішенні філософських проблем із позицій загальних цінностей людського роду. Його філософія спрямована на мету і сенс існування людства, духовні потреби, ідеали вищого й вічного. Заперечуючи абсолютизацію раціонального інтелектуального моменту у свідомості конкретної людини та у духовному житті суспільства, Юркевич наполягає на значимості емоційних, внутрішніх, “інстинктивних” нахилів, прагнення до віри, вищого і святого в процесі духовного пізнання світу й самопізнання людства. Юркевич звертається до пошуку загального напрямку розвитку й збагачення “уселюдської свідомості”, ступенями якого є філософія, наука, релігія. Питання про ціннісне відношення людини до Бога, вважає Юркевич, виникає не як випадкове, а необхідне – як духовне завдання людства, вираження його вічної потреби в самоосмисленні. Задовго до того, як людина усвідомлює його для себе і знайде раціональні відповіді, вона опанує ним у залежності від інтересів і устремлінь свого серця у своїй душі. Проблему релігійного світогляду і його ціннісних основ Юркевич розглядає через звертання до людини, багатства її внутрішнього світу, пошуку змісту свого існування, утіленню вищого й вічного у своєму індивідуальному досвіді.

На думку Юркевича, релігія ґрунтується на містичній основі духовного людського єства, на глибокій задушевній сутності, а саме – у серці людини. Серце для філософа є основою цінностей, носієм усіх фізичних, духовних та істинних сил людини, осередком його морального й релігійного життя, пізнавальної діяльності, джерелом невичерпного багатства його внутрішнього світу. Людське серце вміщає в собі все буття, створене Богом. Буття, його цілісність, ідеальна й божественна сутність відкриваються в першу чергу людському серцю, а згодом раціональному мисленню. Більш того, серце, на відміну від розуму, визначає індивідуальність людини, неповторність її істинної діяльності. Серцевий настрій людини визначає глибоко особистісний характер учинків і почуттів людини, її унікальне духовне життя. На думку Юркевича, людська душа завжди містила й містить у собі зачатки моральних і релігійних явищ. У духовному розвитку людства відбувається розгортання цих зачатків, розкриття прагнення людського серця до віри в божественне.

Християнська релігія в розумінні Юркевича виступає як ціннісне відношення до світу, тому що вона дає людству можливість усвідомити своє місце й зміст у цілісному потоці божественного творення світу. Прагнення уселюдської свідомості прилаштовувати свій реальний розвиток під ідеали вимагає з’ясування вищих цінностей людського роду. Закономірне духовне узвишшя людства від тваринного егоїзму до вершин релігійного світогляду покликане привести людство до єдності і мирного союзу на основі загальної релігійної духовності. Релігійність, за Юркевичем, є основним джерелом людських почуттів, саме вона дає людині особливе вище значення серед живих істот світу.

Загальними рисами у ціннісному відношенні для українських філософів, таким чином, є кардіоцентричність і антропоцентричність, засновані на глибокій релігійності, емоційно-особистісному сприйнятті християнства. Практичність, “приземленість” української філософської думки не заважала, а навпаки, сприяла виробленню й розвитку цінностей духовного характеру, заснованих на християнському вченні.

Завдяки такому найглибшому розумінню християнських ціннісних категорій Т.Шевченком у його творчості знайшли своє відображення народні уявлення про природу Бога: “Милосердний Бог – моя нетлінна надія!”. Бог у нього постає як ідеал добра, вищої справедливості, правди, як уособлення людської совісті, моралі, світлого майбутнього, бажаного в житті. Як ідеал добра й правди Бог може бути тією силою, яка покликана стверджувати своєю діяльністю справедливість у світі, карати усіх, хто відхиляється від норм людського співжиття, які стверджуються релігією. Бог виступає як щось усесильне, усемилостиве, усезнаюче, як невідоме й незбагненне явище, без утручання якого ніщо не може відбутися. Бог для Шевченка – це “Дух Правди Христової”, Бог і правда з'єднані так, що “де немає Бога – там немає Правди”. Тому відродження України він зв'язує із ствердженням правди як божественного прояву.

У творчості М.Костомарова і П.Куліша було чітко сформульоване розуміння християнських цінностей у їхньому нерозривному зв'язку з національними українськими ідеями. На основі біблійного вчення вони говорять про священне значення долі українського народу. Такий підхід став традиційним для українських християнських філософів та теологів протягом XIX-XX ст.: практичне розуміння й використання християнської аксіології для національної ідентифікації, визначення специфіки української духовності при відсутності інтересу до теорії аксіології.

Для української філософської думки характерним є і критичне відношення до християнських цінностей, зокрема у творчості М.Драгоманова, І.Франка, але, знову ж, в осмисленні їх значення для свого народу, його історичної долі.

Питання про співвідношення національних і релігійних цінностей, їхньої ролі в історичному й національному розвитку України поставало у творчості М.Драгоманова. На широкому історичному матеріалі Драгоманов показав, що і православ'я, і уніатство були нав'язані силоміць українському народові і багато в чому стримували формування нації, її самосвідомості внаслідок надмірної догматичності, есхатологічності, консерватизму та ієрархічно-бюрократичної структури основних їхніх постулатів. Відзначаючи негативну роль православ'я, уніатства й католицизму в історії українського етносу, Драгоманов у той же час припускав, що на противагу їм протестантизм міг би стати в житті українського народу більш прогресивним чинником. Його значення в розвитку національної духовної культури він бачив у тім, що протестантський напрямок вільніший за духом, тут декларувалися цінності людського розуму, прогресу, вільнодумства. Протестантизм передбачав свободу совісті, сприяв залученню народних мов до церковних богослужінь, а отже й охороняв їх від виродження. Драгоманов зазначав, що першопричиною більшості соціальних рухів була боротьба за віру проти насильно нав'язаного домінування будь-якої релігії. У той час релігійна форма була ще й гальмом соціального прогресу.

Особливо наголошує на моральному значенні християнських цінностей і надає їм великої ваги І.Франко. Для нього релігія є способом утвердження в людині і суспільстві правильних морально-етичних ідеалів, насамперед, любові до добра і справедливості. Франко вважав, що цивілізоване суспільство не повинне виступати “ані проти віри в Бога, ані проти жодної основи правдивої релігійності”, оскільки “розум і просвіта не суперечні релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою”. Основним змістом науки і релігії повинне стати не лицемірство і політична кон'юнктура, а служіння єдиному Богу – утіленню цінностей добра й справедливості, які остаточно забезпечують духовно-культурний і матеріальний прогрес.

За твердженням І.Франка, початкові форми релігії були вплетені в звичаї і традиції і функціонували як фактор об'єднання індивідуального й громадського життя людей. Так релігія поступово реалізовувала свій вищий, духовний рівень, ставши специфічною формою самопізнання й самоусвідомлення людини, особливим способом суб'єктивно-емоційного освоєння світу, ціннісним відношенням до світу. Як самостійна форма людської життєдіяльності первісні релігії й вірування “втягують у свій обсяг і найбільшу частину обрядів,... забирають у свої руки владу над усіма поступками, над цілим життям чоловіка”. Конструктивно-консолідуюча роль релігії в людському суспільстві, констатує Франко, була особливо вагомою й відчутною у період формування держав і їхніх різноманітних інститутів.

У творчості Франка релігія пов’язана першочергово із морально-етичними цінностями, водночас, прослідковується й атеїстична критика релігії, яка до непристойності розвинулася у офіційній радянській філософії.

В історії вітчизняної філософії релігійно-ціннісну проблематику можна поділити за двома основними напрямками: християнський, котрий визнає християнські цінності (Бога й віру) як головні в людському житті; і критичний, заснований на матеріалістичному розумінні релігії, її основ і цінностей.

Отже, такий аналіз дає можливість нам з’ясувати специфічні особливості християнської аксіології у викладі вітчизняних філософів і релігієзнавців.

У сучасних українських дослідженнях з релігієзнавства спостерігається повернення до визнання цінностей християнства і його духовних першооснов. Основні зусилля спрямовані на вивчення християнської духовності, цінності ж, які є невід’ємною частиною цієї духовності досі потребують окремого наукового опрацювання і самостійного аналізу.

Сучасні дослідження християнських цінностей тематично можна поділити в такий спосіб:

- дослідження релігійної духовності, християнської етики, впливу християнства на сучасний моральний стан суспільства;

- окремі питання щодо ціннісної сфери християнства;

- загальнофілософські дослідження феномена цінності.

Проблеми християнської аксіології привертають до себе значну увагу у сучасній філософській думці, у наукових розвідках з релігієзнавства найчастіше розглядаються окремі важливі аспекти ціннісної системи християнства, але цілісного систематичного вивчення з позицій сучасного підходу не проводилося.

Найбільш фундаментальні розробки в руслі цих проблем мали місце в радянський період і тому обмежені рамками матеріалістичної філософії й атеїстичного підходу.

В історії вітчизняної філософії ціннісну проблематику можемо поділити за двома основними напрямками: християнським і критичним. Загальними рисами українських християнських філософів у ціннісному відношенні є кардіоцентричність і антропоцентричність, засновані на глибокій релігійності, емоційно-особистісному прийнятті християнства. Критичний напрямок не відкидав роль християнських цінностей, визнавалося лише їх значення як морально-етичних регуляторів і фактора духовного й культурного розвитку. У радянський період позитивне значення ціннісних положень християнства всіляко замовчувалося, натомість щодо них вигадувалися стереотипи “помилкових” і навіть шкідливих уявлень.

Стан розробки релігійно-ціннісної проблематики показує необхідність її самостійного наукового вивчення і, у цьому аспекті, важливим є осмислення природи християнських цінностей, розуміння і пояснення їх сутності, з’ясування їх основних характеристик, визначення форм існування, структурних рівнів організації і закономірностей розвитку.