Основні напрями розвитку науки і техніки. Цивільна авіація України на сучасному етапі

Розвиток засобів автоматизації та інформаційної техніки дав змогу впровадити працезберігаючі та часозаощаджу-ючі засоби в управлінських, наукових, конструкторських, банківських, медичних, навчальних та інших закладах. Персональний комп'ютер став невід'ємним атрибутом багатьох видів діяльності, а інформаційна техніка — спеціальною галуззю промисловості.
У червні 2001 р. на розгляд Верховної Ради України було винесено проект Закону «Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки України», в якому значну увагу акцентовано на проблемах фундаментальної науки, зокрема інфраструктурі провідних наукових установ та наукових шкіл України.
Головними для сучасної науки визначено прбблеми людського розвитку, нових біотехнологій (мікробні, генні технології, діагностика і методи лікування найпоширенішихзахворювань), розвиток нових комп'ютерних засобів і технологій інформатизації суспільства, новітніх технологій в енергетиці, енергозбереженні та ресурсозбереженні в промисловості, агропромисловому комплексі.Ці пріоритети покликані стати основою для розробки державних науково-технічних програм.Із розпадом Радянського Союзу єдина авіатранспортна система СРСР — АерофЗгот — втратила монополію на внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. Виникло багато дрібних авіакомпаній, парк повітряних суден (ПС) котрих іноді не перевищує двох-трьох машин. На початку 90-х років перед цивільної авіацією України стояли завдання створення системи державного регулювання авіаційної діяльності у нових умовах, а також суб'єктів (авіакомпаній, аеропортів), здатних працювати в умовах конкуренції. З цією метою було створено Державну адміністрацію авіаційного транспорту України, прийнято Повітряний кодекс. Країна вступила до міжнародних авіаційних організацій, уклала міжурядові угоди про повітряні шляхи. Найбільшою проблемою було те, що в Україна не мала авіакомпанії, спроможної конкурувати з іноземними перевізниками. Міжурядові угоди про повітряні перевезення надали можливість Україні самостійно здійснювати прямі міжнародні авіаційні перевезення. Ці угоди передбачали паритетні умови праці для перевізників обох сторін. Але українські перевізники не могли конкурувати з такими авіакомпаніями, як «Люфтганза», «Ер Франс» та ін. Потрібно було створити українську авіакомпанію, яка б відповідала міжнародним стандартам. Нею стала авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (МАУ).
Фундатором МАУ з боку України виступило державне об'єднання «Авіалінії України», зарубіжним партнером — ірландська лізингова компанія GPA, яка передала Україні два літаки Боїнг-737—400 та фінансувала введення їх в експлуатацію. Внеском з боку України стало надання СП прав на обслуговування ЗО найбільш напружених та конкурентоспроможних маршрутів у Західну Європу. Нині МАУ — державна національна авіакомпанія України.
25 листопада 1992 р. літак Боїнг-737—400 першим рейсом до Лондона відкрив нову сторінку в історії цивільної авіації України. Спершу МАУ повинна була динамічно розвиватися на європейських маршрутах, а відтак і на інших ПЛ. Об'єднання «Авіалінії України», структура, що залишилась Україні як територіальна частка «Аерофлоту СРСР», мала поступово скорочувати міжнародну діяльність та зосередити свої сили на маршрутах, де конкуренція ще не така жорстка та не вимагає використання нової техніки. На базі авіа-підприємств «Авіалінії України», які мали поступово адаптуватися до функціонування у ринкових умовах, планувалось створити сучасні регіональні та місцеві лінії для польотів в Україні та до сусідніх держав. Такою була концепція розвитку цивільної авіації України перехідного періоду. З різних причин вона не була реалізована.

3. Причини поразки, історичне значення і уроки Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. У 1920 р. виснажені Радянські сили відбили польське вторгнення. За мирною угодою Україна була знову розділена і 5 мільйонів залишилися під польським правлінням. Той факт, що кожного разу спроби реалізувати цю концепцію підривалися нерозв’язаним протиріччям між внутрішніми і зовнішніми складовими революції не знецінює її життєздатності. Організований робітничий рух значно еволюціонував протягом революції, поступово схиляючись до підтримки Української республіки.До 1917 р. існувала тільки «Південна Росія». Революція змела старий соціальний порядок і вибудувала Українську СРР, «чітко окреслений національний, економічний і культурний організм». Вона задала структурні рамки для важливої боротьби між централістською, русофільською течією і «рухом усебічного визволення» українських комуністів.4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Розвиток сталіністського централізму скасував залишки рівності між союзними республіками; українські комуністи й інтелігенція були знищені. Але національна соціалістична традиція виявилася настільки глибоко закоріненою, що вони були серед останніх решток опозиції вичищеної в 1936 р., і залишалися настільки суттєвою силою в політиці, що зазнавали офіційних переслідувань аж до падіння СРСР[8, c. 164-166]. Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. Головною проблемою занепаду гетьманату полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду". Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

5. Голод 1921-1923 рр. в Україні. Причини та наслідки. Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр. Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції. Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

7. УСРР в системі “договірної федерації”. Утворення СРСР. Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітетіУСРР на початку 20-х років радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією — РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.На початку 20-х років після невдалої спроби розпалити світову пролетарську революцію і спаду революційної активності у капіталістичному світі лідери більшовиків виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що означав всебічну підтримку комуністичного та національно-визвольного рухів у світі. Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Эд-ним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладення договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, — особливий український відділ у справах військовополонених. Відділ мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями.Отже, німецький уряд фактично визнав право України на самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня 1922 p., представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини.Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих відносин із Польщею. Необхідно було передусім на договірній основі визначити державні кордони. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Зокрема, українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам.
Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна була суб'єктом міжнародного права. З огляду на це деякі керівники України наполягали на тому, що республіка має право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу.

8. Радянізація західноукраїнських територій в 1939-1940 рр. Входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки у вересні 1939 р. – доленосна історична подія. В історіографічних дослідженнях проблема об’єднання українських земель у єдиній державі посідає важливе місце. На основі партійних архівних матеріалів чітко виокремлюються три періоди, відмінні за методами роботи, але спільні за суттю:перший – 17 вересня 1939 р. – 10 грудня 1939 р. (формування тимчасових органів влади під безпосереднім контролем військових частин Червоної армії);другий – 10 грудня 1939 р. – 3 лютого 1940 р. (перехід функцій тимчасових органів влади в руки створених органів радянської влади на місцях);третій – лютий 1940 р. – червень 1941 р. (розбудова партійних, радянських, правоохоронних і господарських структур управління)Усі заходи, які впроваджувалися в життя західноукраїнського регіону тимчасовими органами управління, повністю відповідали політиці партії більшовиків і радянської влади. Об’єднання українських земель у єдиній державі 1939-1940 рр. українське та частково єврейське населення Західної України назагал вітало й покладало на цей історичний акт великі надії. Проте досить швидко стало очевидним, що «не за таку Україну боролися і мріяли». Тоталітаризм безпощадно насаджував свою політику в усіх сферах життя, прикриваючись волевиявленням усього народу, незалежно від національності. Радянізація західноукраїнських областей здійснювалася за безпосередньої участі Червоної армії та надісланих перевірених партійних кадрів. Із метою подолати масовий опір заходам радянської влади на селі робився наголос на розкол селянства, перш за все – за національною й релігійною приналежністю. Західноукраїнське село того періоду в національному відношенні було надзвичайно строкатим: українці (русини), поляки, євреї (у тогочасному дискурсі – жиди), німці, цигани та ін. Зрозуміло, що заможна верства селянства (куркулі) становила невеликий відсоток. У першу чергу вістря боротьби спрямовувалося проти привілейованої частини сільських мешканців колишньої польської держави – осадників («мазурів»), яких нараховувалося в селах Західної України біля 30 тисяч осіб. Ненависть українського селянства як до польського поміщицького двору, євреїв-лихварів, німців-колоністів, так і осадників-поляків використовувалася із метою подолати й не допустити організованого опору радянській владі.

9. Перехід від “воєнного комунізму” до нової економічної політики. Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою об'єктивних причин: 1. Економічна розруха, викликана як безперервною 7-річною війною, що призвела до руйнування матеріально-технічної базигосподарства, так і політикою "воєнного комунізму", що призвела до дезорганізації господарських зв'язків та нищення мотивації до праці тощо.2. Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилились у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало більшовицький режим піти на тактичний відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в майбутньому широкий фронт для наступу тощо.Повстання матросів (переважно селянських синів) Кронштадту весною 1921 р. було відлунням широкого повстанського селянського руху та свідченням глибокої суспільно-політичної кризи, що і стало останньою краплею, яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до нової економічної політики.

Особливостями НЕПу в Україні було те, що: 1. Розпочався в 1919 р., тобто пізніше ніж в Росії (1918 р.).2. Зберігались ненаціоналізованими підприємства з річним оборотом 1 млн. крб. тощо.Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, зберігаласьдержавна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався не еквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Все-таки позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак, попри економічну ефективність і доцільність НЕПу, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до суцільної колективізації відмовилось від нього. Отже, перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обставинами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відповідав стратегічним намірам комуністичної партії, і тому вона, вигравши час, заспокоївши маси (в головному село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього в кінці 20-х рр.

10. Спроба серпневого (1991 р.) державного перевороту в Москві та її наслідки для України 19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя. 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР. Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

11. Розвиток промисловості України в умовах НЕПу. 9 серпня 1921 р. Ленін підписав «Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики». Це означало початок нового курсу в розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання або в оренду. Фактично всю промисловість контролювала держава. Перевагою серед орендарів користувалися організації — кооперативи, комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств (майже половину наявної кількості).На підприємствах, які відносили до «командних висот», парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна «ринкова економіка», більшовики застосували термін «комерційний розрахунок». Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам), Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупністьвиробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету.На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрало назву «трест» (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок.Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести. На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість. Велика промисловість, особливо кам'яновугільна, відставала. Тому уряд поставив за мету відродження Донбасу. Вже у 1925/26 господарському році Донбас давав 20 млн т вугілля (78% довоєнного рівня).Із середини 20-х років почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України.У 1925—1926 pp. вперше було перевищено довоєнний рівень промислового виробництва і з'явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

13. Наука і техніка в Україні в 20-30-ті роки. Розвиток цивільної авіації. 20—30-ті роки стали переломними у розвитку багатьох наук. У галузі фізико-математичних наук окреслилися як головні напрями: дослідження будови речовини, дослідження проблеми енергії та створення нової фізичної картини світу. Вони знайшли своє відображення у квантовій теорії М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, у вченні про нову модель атома.Особливих успіхів досягла ядерна фізика, стрімко пройшовши шлях від створення моделі атома (Н. Бор), відкриття радіоактивності (Е. Резерфорд) до експериментів реакції поділу ядер урану (Е. Фермі). Відкриття в 1932 р. нейтрона (Дж. Чедвік), передбачення існування нових елементарних часток (мезонів) дали змогу наблизитися до пояснення сил, що діють усередині ядра. У 1934 р. було відкрито штучну радіоактивність (І. та Ф. Жоліо-Кюрі), що започаткувало застосування радіоактивних ізотопів у фізиці, біології, медицині, техніці. Досягнення ядерної фізики стали визначальними й для інших наук.У 20—30-ті роки виникли такі галузі наукових знань, як хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика і геохімія. Розвиток природознавства відкривав нові можливості для розвитку продуктивних сил. Особливо динамічними були процеси в машинобудуванні, авіації. У повсякденне життя мешканців міст входить електрика, виробництво електроенергії стає важливою галуззю економіки.В Україні в цей час плідно працював академік В. Вер-надський. Політичні здобутки у галузі теорії диференцій-них та інтегральних рівнянь мав академік М. Кравчук, вчитель майбутнього генерального конструктора космічних кораблів С. Корольова.Значним був внесок українських інженерів, винахідників, конструкторів, учених у розвиток світової ракетної, аерокосмічної, авіаційної наукида техніки. Найбільш відомими у цій галузі стали О. Засядько, Ю. Кондратюк (О. Шаргей), С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, А. Люлька, І. Сікорський, К. Калінін та ін. Концепція Ю. Кондратюка через кілька десятиліть була використана американцями при посадці на Місяць.Після закінчення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. було організовано авіалінію Москва—Харків. У травні 1924 р. започатковано Державні авіамайстерні №7 (ДАМ №7), конструкторський відділ яких створив перший серійний літак ♦Коник-Горбу-нець».Для координації зусиль щодо створення пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада праці і оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду з цивільної авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було засновано Товариство авіації та повітроплавання України та Криму.У квітні 1923 р. створено акціонерне товариство «Укр-повітрошлях». У квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків— Полтава—Київ та Харків—Кіровоград—Одеса загальною протяжністю 1090 км.У1928—1929 pp. на повітряних лініях України та СРСР іноземні машини замінили літаками К-4, К-5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К. Калініна.

15. Сільськогосподарське виробництво в Україні в роки НЕПу. З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади.Різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні. З'явилася матеріальна заінтересованість у збільшенні виробництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозклад-ки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець.У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився се-лянин-власник. У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством.Радянське керівництво розуміло, що переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції сільського господарства. Водночас в основі оподаткування були не економічні, а політичні розрахунки. Звільнивши від оподаткування незаможних селян, партія створювала свою соціальну базу на селі для здійснення програми створення радгоспів і колгоспів.Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти. Завдяки цьому успішно розвивалися усі види кооперації і особливо сільськогосподарська (машинно-тракторні кооперативи, тваринницькі, цукровобурякові, хмільницькі, бджолярські тощо). До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половини селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85% господарств. Загалом розвиток сільського господарства на принципах непу мав помітні успіхи. За офіційними данними обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925—1926 pp. досягнув довоєнного рівняСеляни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах непу, хоча на початку його запровадження вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.

17. Згортання НЕПу. Утвердження одноосібної диктатури Сталіна. Головною причиною відмови від непу слід вважати перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва, забезпечення держави товарним хлібом. Центральний і республіканський апарати не прагнули будувати незнаний їм кооперативний соціалізм. У квітні 1925 р. відбулася XIV конференція ВКП(б), у резолюції якої було записано, що колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося до цього часу. Більше того, Сталін став пропагувати ленінські ідеї, висловлені в останніх його працях про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом. Восени 1928 р. колгоспи об'єднували до 4% площі селянського землекористування. Такий стан не гарантував державі необхідної кількості товарного зерна. Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не бажали везти хліб на ринок. Держава відчувала гостру нестачу хліба для внутрішнього споживання та експорту, щоб отримати валюту і закупити техніку для індустріалізації. 1927 р. було проголошено курс на колективізацію селянських господарств. Пропагандистську кампанію на користь колгоспів партія підсилила схваленням її в усіх республіках СРСР. Однак не всі керівні діячі партії цілком підтримували це рішення. Націоналізована і відірвана від ринку промисловість була малоефективною.Для позитивного вирішення проблеми необхідно було змінювати економічну політику. Така зміна означала б відмову від командних висот шляхом приватизації промисловості або колективізації селянських засобів виробництва і одержавлення сільського господарства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті. Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали підготовку до нової спроби будівництва позаринкової економіки, а це означало згортання непу. Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту». Особливою увагою була наділена Україна. За життя Леніна в Україні (як і в РСФРР) очолював номенклатуру голова уряду. Формування диктатури Сталіна нерозривно пов'язане із концепцією планової економіки. Уже в грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що «наші плани — це не плани-прогнози, а плани— директиви», проголосив пріоритет державного плану над ринкомЦе означало запровадження надзвичайних заходів, які перетворювалися на політику нового комуністичного штурму. Така політика наштовхнулася на опір з боку М. Бухаріна, О. Рикова і М. Томського. Позиція цих авторитетних діячів партії і держави отримала назву «правий ухил». Праві були «розгромлені», і сталінці розпочали чистку партії, яка тривала з травня 1929 р. по травень 1930 р. Так зміцнювалася одноосібна диктатура Сталіна і формувався культ його особи.

12. Формування багатопартійності в Україні напередодні проголошення незалежності. Зростання політичної активності народу України, послаблення політичної та ідеологічної цензури, розвиток національного самоусвідомлення, ліквідація економічного монополізму держави, поява нових суспільних груп на основі формування нових форм власності сприяли виникненню в Україні у часи перебудови багатопартійності.Перший етап становлення багатопартійності в Україні почався із зародженням 1988 р. опозиційних КПРС рухів. Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народного фронту. Однією зі спроб створити таку організацію стало створення у вересні 1989 р. Народного Руху України за перебудову (НРУ), очоленого Іваном Драчем, який представляв різні верстви населення і виступав за розбудову незалежної України.1990 р. розпочався новий етап демократизації і розмежування політичних сил — почали виникати політичні партії. Серед них особливо впливовими виявились Українська республіканська партія, очолена колишнім політв'язнем Левком Лук'яненком, Партія демократичного відродження України, яка об'єднала у своїх лавах тих, хто вийшов з лав КПУ, Конституційно-демократична партія, що домагалась ненасильницького реформування радянської системи, Українська селянська демократична партія, дві соціал-демократичні (СДПУ і об'єднана СДПУ).Одночасно відбувалося послаблення політичних позицій КПУ. Командно-адміністративна система боролася за Володимира Щербицького до кінця. Тільки у вересні 1989 р. він змушений був піти у відставку. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Івашко, а згодом, коли його перевели до Москви на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС, КПУ очолив С. Гуренко. Але ці зміни не поліпшили становище комуністів. З початку 1990 р. розпочався масовий вихід членів із лав КПУ. Послабленню позицій компартії в Україні і загалом у СРСР сприяло також скасування у березні 1990 р. конституційного положення про керівну і спрямовуючу роль Компартії у житті радянського суспільства, що зводило нанівець її монополію на владу і визнавало існування альтернативних політичних сил.На тлі політизації суспільства 1989 і 1990 рр. відбулися перші, альтернативні вибори відповідно до з'їзду Народних депутатів СРСР та Верховної Ради УРСР, де антикомуністичній опозиції вдалося посісти приблизно третину місць. Але більшість комуністів в парламенті не віддзеркалювала справжньої розстановки сил у суспільстві, оскільки була забезпечена недосконалістю передвиборного законодавства та слабкою політичною свідомістю сільського населення.

14. Політична перебудова в СРСР та Україна (1985-1991 рр.). Причини, суть, наслідки. На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбулися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора». Перші результати в економіці були досить обнадійливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними методами. II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності. III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень—липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень— червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис, Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об’єднання виявилися і в інших регіонах республіки V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

16.Зміни у кремлівському керівництві у жовтні 1964 р. та їх наслідки для України. Відлига" не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв'язку з його поспішним скороченням та зниженням пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені ("карибська криза", різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС. 14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період "відлиги" завершився.У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Усе ж роки "відлиги" справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало "шістдесятництво", виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х — середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об'єктивних умов, ні реального бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

18. Хрущовська "відлига " — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова (1953–1964 рр.) Цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади. Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді.Період "відлиги" тривав недовго. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.). У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади.Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.

19.Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність УРСР. Остаточно повоєнні кордони УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних узгоджень та юридичного закріплення у складі республіки західноукраїнських земель, які увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 рр.Особливо складним і тривалим було врегулювання територіальних питань з Польщею та Чехословаччиною. На цей процес суттєво вплинуло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.Першим кроком на шляху україно-польських територіальних домовленостей стала Люблінська угода між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина українських земель (частина Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщина), де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. Територіальне розмежування між СРСР і Польщею було закріплене Договором про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р. Цей документ встановлював кордон по «лінії Керзона» і відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Закарпатської України. У травні 1944 р. в Лондоні було підписано угоду між СРСР і ЧСР про взаємовідносиниміж чехословацькою владою і союзними (радянськими) військами на визволеній території. Угода передбачала, що головнокомандувач радянськими військами матиме владу лише в межах зон ведення воєннихдій. На решті території влада здійснюватиметься чехословацькою адміністрацією. Врегулювання територіальних питань мало для України такі наслідки: були остаточно встановлені та юридично закріплені кордони республіки; збільшилася територія УРСР; відбулись демографічні зміни у складі населення;основну частину українських земель було об'єднано в кордонах однієї держави.Об'єднання українських земель, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР і Державний гімн.

4.Особливості політичних та економічних перетворень, рух опору радянській владі у західних областях республіки у 1945-1955 рр. Після війни відбудовний процес відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Основні завдання четвертої п'ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада використала звичні для неї методи мобілізацій, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, практично безплатної роботи колгоспників і дітей.
І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. країна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. Після громадянської війни уряд РСФРР вирішив остаточно залишити за собою Крим. Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар у східні райони, відпала будь-яка необхідність «гратися» у кримську державність. ЗО червня 1945 р. указом Президії Верховної Ради Кримська АСРР була перетворена на Кримську область. Стратегічні цілі ОУН—УПА у період 1945—1952 pp. залишалися незмінними: боротьба за українську соборну державу, за оборону української нації. Після звільнення України від німецької окупації дії ОУН—УПА були зосереджені на збройному опорі сталінському режимові. Лідери національного руху Опору ставили за мету захистити місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стримати процес так званих соціалістичних перетворень, продемонструвати нескореність української нації, заявити перед світовою громадськістю її прагнення до самостійності та незалежності. Однією з трагічних сторінок українського руху Опору була боротьба населення західноукраїнських земель, депортованого до концтаборів ГУЛАГу. ГУЛАГ (система концентраційних, каторжних таборів, колоній та спецпосе-лень) було створено за наказом Сталіна на початку 30-х років. Напередодні війни це була держава в державі, засіб знищення усіх незадоволених існуючим режимом. Найяскравішим виявом руху Опору в радянських концтаборах стали масові страйки і повстання в'язнів.

6.Розвиток аграрної сфери у сучасній Україні. Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні характеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових товаровиробників, недосконалістю кредитно - фінансової системи. Це призводить до того, що із 7,8 млн. працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн. - безробітні, а 1,9млн. - зайняті лише в особистих селянських господарствах. Оплата праці зайнятих у сільському господарстві тривалий час залишається найнижчою серед галузей економіки і складає близько 48% від загального середнього рівня, не досягаючи навіть межі малозабезпеченості. Доходи сільських жителів є найнижчими в країні. Майже 60% мешканців сільської місцевості за рівнем своїх номінальних доходів знаходяться за межею бідності. Останнім часом погіршується стан довкілля, екологічні умови землекористування, соціальні та демографічні складові аграрного виробництва. Ряд нерозв'язаних проблем, що становлять загрозу продовольчій безпеці України, потребують вжиття невідкладних заходів. Основні з цих проблем поряд із названими вище - високий рівень розораності земель, падіння родючості грунтів та порушення вимог сівозміни, зниження поголів'я у тваринництві, негативні зміни у структурі товарного аграрного виробництва у цілому. Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колективнихсільськогосподарських підприємств та надання землі у приватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продовольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогосподарської продукції неможливе без державних протекціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інтересів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва тощо.

20. Розвиток науки і техніки. Цивільна авіація в Україні (1956-1985 рр.). Цей етап розвитку людства характеризується прискоренням індустріалізації, урбанізації, науково-технічною революцією (НТР), в які було інтегроване й українське суспільство. Відкриття та мирне використання атомної енергії, освоєння космосу, поява нових технологій змінили організацію та управління виробництвом. Провідними силами цивілізації стають наука і технологія. Початком НТР вважають 50-ті роки, коли запрацювали перші атомні електростанції, стартував перший супутник Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Наука, яка раніше була лише джерелом нових технічних ідей, перетворилася на безпосередню виробничу силу. На другому етапі НТР, в 60-ті роки, стає масовою автоматизація виробництва (широке використання роботів, автоматизованих систем управління). Початок 80-х років ознаменував третій етап НТР, на якому в результаті автоматизації та роботизації виробництва робітник дедалі більше віддалявся від виготовлення продукції, здійснюючи лише регулювання та контроль виробничого процесу. Створення комп'ютера стало одним із найбільших досягнень людства, нарівні з відкриттям вогню та винаходом колеса. Величезні можливості для інтелектуалізації праці відкрила мікроелектроніка. Стрімкого розвитку набули біо-технологія і технологія створення матеріалів із наперед заданими властивостями.Завдяки використанню супутників зв'язку глобального характеру набуває робота засобів масової комунікації. Замість енергомістких постають наукомісткі виробництва. Починає домінувати інтелектуальна праця. Отже, наука і НТР принципово змінили обличчя суспільства. Чітко окреслився процес інтернаціоналізації. Людство поступово об'єднується в єдину соціокультурну цілісність.В Україні в цей час було налагоджено конструювання та виробництво електронно-обчислювальних машин, сучасних приладів і засобів автоматизації. Вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», науковці Інституту електрозварювання ім. Є. Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млр. крб.У 50-ті роки в Україні активно розвивалася цивільна авіація. З 1956 р. на авіалініях України і Радянського Союзу з'явився новий літак ТУ-104, що стало початком нового етапу розвитку цивільної авіації (швидкість — 800 км/год, дальність польоту — 3100 км). Розвиток цивільної авіації в 60-х роках характеризувався освоєнням і широким впровадженням реактивної техніки, що дало змогу за першу половину 60-х років збільшити перевезення пасажирів у 6 разів, пошти — в 3—4 рази, вантажів — 2,5 раза. Нарощувалася організація технічного обслуговування і ремонту нової авіатехніки.60—70-ті роки — період активного застосування авіації в народному господарстві України, яка освоїла весь комплекс сільськогосподарських робіт. Застосовувалася авіація при аерофотозйомці, в системі охорони здоров'я, гідрометеорології, в контролі й дослідженнях лісних ресурсів, запасів риби, перевезенні пошти та вантажів.У 70-ті роки в Україні було побудовано та реконструйовано 18 злітно-посадочних смуг, зведено 24 нові аеровокзали.На початку 80-х років цивільна авіація меншою мірою, ніж інші галузі народного господарства, відчула на собі кризові явища. Аерофлот працював більш-менш стабільно, хоча і не досяг особливого прогресу. Було відкрито 17 нових авіамаршрутів.

30. Включення Західної України, Північної та Південної Бессарабії до складу СРСР у 1939-1940 рр.

Приєднання Західної України — процес військового захоплення і спершу включення земель Західної України до складу Радянського Союзу згідно з домовленостями 1939 року за пактом Молотова-Ріббентропа з нацистською Німеччиною, пізніше Третім Рейхом у 1941—1944, та знову Радянським Союзом з 1944 року. Приєднання Бессарабії та Північної Буковини до СРСР (також Бессарабська операція, Бессарабський похід, Прутський похід 1940, приєднання Північної Буковини до СРСР та Бессарабська кампанія) - передача Бессарабії, Північної Буковини і області Герца Румунією СРСР в 1940. Радянською стороною планувалося як військове вторгнення до Румунії, але, за кілька годин до початку операції, король Румунії Кароль II прийняв ультимативну ноту радянської сторони і передав Бессарабію і Північну Буковину СРСР. Операція по захопленню території радянськими військами тривала 6 днів.В 1918 Румунія оголосила західноєвропейським державам про те, що не виключає анексії Буковини і Бессарабії. У той момент Бесарабія знаходилася під управлінням Молдавської Демократичної Республіки, керованої лояльним Румунії Сфатул Церій.Скориставшись громадянською війною в Росії і анархією, румунські війська в січні того ж року перетнули річки Дунай і Прут і дійшли до Дністра. З Сфатул Церій був підписаний договір про об'єднання Бессарабії з Румунією. Новий кордон з ЗСР і УНР, потім з УРСР і Молдавської АРСР у складі СРСР до 1940 року проходила по лінії Дністра. Вона не була визнана радянським урядом. РРФСР також категорично відмовилася визнати ці території за Румунією. У відповідь румунська влада 28 жовтня 1920 в Парижі підписали Бессарабський протокол. З одного боку підписалася Румунія, з іншого - Великобританія, Франція, Італія і Японія. Протокол визнавав приєднання Бессарабії до Румунії законним. Так як у підписанні протоколу не брала участі РРФСР, а румунська влада відмовилися провести плебісцит в регіоні, Франція ратифікувала його в 1924, а Італія - в 1927. Японія протокол не ратифікувала [2], в результаті чого він так і не вступив в силу. 1 листопада 1920 уряду УРСР і РРФСР заявили урядам Румунії, Італії, Франції і Великобританії, що вони не можуть визнати мають якусь силу цей протокол, оскільки він був прийнятий без їх участі [1]. Надалі це було підтверджено на численних міжнародних конференціях.Питання про Бессарабію був не лише територіальним, а й національним. Бессарабія була колишньої російської губернією, тому, на думку уряду новоствореного СРСР, повинна була увійти до його складу. Крім того, більшість населення Бессарабії не були ні румунами, ні молдаванами. Відповідно до перепису 1897 року "47,6% мешканців Бессарабії були молдаванами, 19,6 - українцями, 8 - росіянами, 11,8 - євреями, 5,3 - болгарами, 3,1 - німцями, 2,9 - гагаузами " [3].

31. Українська національно-демократична революція. Створення Української Центральної Ради та її боротьба за автономію України. Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конкуруючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери Товариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно було реорганізовано в Українську партію соціалістів-феде-ралістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських партій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, наукових осередків, православного духовенства. Центральна Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».
Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Голова), В. Винниченко, С Єфремов, С Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістичних республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національно-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на демократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.
Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М. Грушевський писав, що «...українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».
Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києве. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У1914 р. був заарештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П, Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — а еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У1929 р. обраний академіком АН СРСР. У1931 p. арештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія УкраЇни-Руси» у 11 томах і 12 книгах (1898—1936), Нарис історії українського народу (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.
Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціо-нерів та Українська партія соціалістів-федералістів.