Краса як педагогічна категорія

Вітольд Кавецький CSsR

ЧИМ Є КРАСА?

                                                                                        

 

 

«Коли люди перестануть вірити, що є зло і є добро,

Тільки краса прикличе їх до себе і зцілить,

Щоб вони вміли сказати: це правдиве, а це неправдиве».

 

(Чеслав Мілош, Пізнання добра і зла)

 

 

«Краса є останньою реальністю, на яку може наважитися мислячий розум, оскільки вона, як незбагненний блиск, оточує подвійну зорю правди і добра, а також їх нерозривне відношення одне до одного».

 

(Ганс Урс фон Бальтазар, Теологічна естетика)

 

 

Людина постійно шукає красу, навіть можна сказати, що вона постійно відчуває її голод. Шукає її в собі самій, в мистецтві, в музиці, в моді, в природі, в любові, а навіть в релігії. Кожен хотів би бути по-своєму гарним. Кожен може видобути зі своєї пам’яті моменти пережитої краси, які підтримують його при житті і стають причиною того, що його екзистенція має сенс. Чарівністю краси є те, що вона постійно нас дивує. Досвід краси часто позитивно змінює життя людини і стає причиною того, що вона стає творчою. Бо людина була створена для креативної творчості. Креативність означає вміле викликання краси і служіння їй. Можна навіть сказати більше: ми покликані бути гарними. Грецьке слово, яке позначає красу, kalon, вказує на зв’язок зі словом kalein, містить у собі поняття «бути покликаним». Бо коли ми переживаємо красу, то починаємо почувати себе покликаними відчувати, мислити, творити згідно з її гармонією і ритмом у перетворенні світу. Краса возносить людське життя, ведучи людину до гармонії і, врезультаті, до вічного джерела її призначення. Навіть у найбільш несприятливих обставинах людина може носити у своєму розумі щось гарне.

Розмірковуючи про красу, ми найчастіше відносимо її до естетичних категорій, рідко усвідомлюючи, що вона також є метафізичною цінністю – трансцендентною. Бог є найвищою красою: більше того, він є джерелом будь-якої краси. Це в ньому реалізується найбільш вдале з визначень краси – «бути всім у фрагменті». Красою як дорогою до Бога – via pulchritudinis – займалися завжди: від святого Августина до Романо Гвардіні, від Діонізія Ареопагіта до Соловйова, від Томи з Аквіна до Жака Марітена, від святого Франциска з Ассізі до Ганса Урса фон Бальтазара, від Паскаля до К’єркегора. Святому Августинові ми завдячуємо перші симптоми теології краси, коли в культурних знаках він вбачав можливість і силу прослави Бога. Разом з Августином мистецтво в історії почали сприймати як релігію, а ще частіше як автономне джерело пізнання правди і реальності. Через багато віків Поль Тілліх зауважить, що мистецтво може бути чимось типу об’явлення (вживаючи релігійну мову), тобто може бути можливістю інтерпретації людської екзистенції, може приносити життєву радість і духовну правду¹. Краса захоплює людину, бо дає почуття сповнення. Вірити в красу означає переступати самого себе і прагнути до досконалості, яка дає почуття радості. Прагнення до досконалості у свою чергу дає людині енергію, яка виростає з почуття гідності, без якої неможливо уявити ані власне життя, ані змістовне існування світу. Можна сказати, що краса є одною з фундаментальних цінностей, тому прагнення її є таким давнім, як прадавньою є людина на землі. Культура, як масова, так і елітарна, завжди прагнула того, що правдиве і гарне, шукаючи в них захист від зовнішніх загроз типу ідеологічного диктату чи цензури, але також від внутрішніх, якими є банальність життя, консумізм, спалене нутро, нездатне творити і переживати справжню красу. Якщо ми зауважуємо в сучасному світі похвалу бридоті, то це тому, що багато людей не можуть сприймати і переживати красу, бо вони отримали внутрішнє «пошкодження». З цієї причини сучасний світ потребує справжніх митців, щоб людина могла розпізнати красу, а одночасно більше розпізнати себе.

 

 

Суть краси

 

Життя не може існувати без краси і творення краси, бо краса належить до його суті, краса є чимось абсолютно первинним. Кажучи «краса», ми думаємо про гармонійне, пишне, прекрасне, розкішне, предивне, відповідне, чудове, вказуючи, що щось нам подобається². Етимологічно слово краса походить з грецьк. to kallos – пізніше kalokagathia – що означає зв’язок добра і краси. З давньої Греції під цим поняттям розуміли чуттєві явища (aisthesis), але й розумові (noesis) – думки, почуття, прагнення, права, звичаї. В історії наголошували на окремі елементи, які творять красу: піфагорейці бачили її передовсім у числах, які розуміли геометрично; софісти як різновид чуттєвих приємностей; платоністи як різновид ідеального добра; Арістотель бачив у ній те, що, будучи добрим, є також приємним; Василій Великий розумів красу як відповідність, тобто узгодженість речі з її природою і з метою життя людини; Плотин розумів її як єдність у різноманітності; Тома з Аквіна як досконалість. З історичної точки зору краса, а внаслідок цього й естетичні цінності, по-різному намагалися охарактеризувати. Для мене точкою виходу буде класичне, арістотелівське твердження: «Красою є те, що заслуговує визнання завдяки тому, що воно саме по собі гідне вибору, або те, що, будучи добрим, є приємним через те, що воно добре»³. У своєму визначенні Арістотель вирізняє два складові елементи краси, а саме: те, що має цінність саму в собі, а також елемент придатності і приємності. На його думку, краса пов’язана з добром і приємністю. Як ми знаємо, арістотелівська концепція краси прийнялася у християнстві і знайшла своє відображення в Августина і в Томи з Аквіна. У християнстві категорію краси поєднували, що зрозуміло, з релігійною сферою чи прямо з теологічною.

Святий Августин у своєму безсмертному творі Сповідь ставив собі питання, чи красою є щось чи хтось, бо подобається, чи те щось чи хтось подобається, бо є гарним? Це дуже важливе розрізнення. Очевидно, Августин вибирає ту другу альтернативу. Красою не може бути тільки те, що подобається, справляє приємність, дає позитивні відчуття, приносить відпочинок, дарує заспокоєння, дозволяє забутися. В таких категоріях недозволений секс, демонічна музика, насолоди, алкоголь, наркотики були б для декого чимось гарним. Тому краса зводилася б до володіння, використання, смакування. Краса не може обмежуватися суб’єктивним уподобанням, смаком, прагненням. По-справжньому подобається щось, що справді гарне. Краса є чимось об’єктивним, що притягує, захоплює, зачаровує. Краса в цьому сенсі є чимось поза мною, але чимось, з чим я можу творити відносини, гармонію. Як це висловлює відомий теолог Бруно Форте: «краса є всім у фрагменті, зробленим в ньому завдяки належній пропорції окремих частин»⁴. Краса – додає за Томою з Аквіна – є інтегральністю (integritas), формою (forma) і ясністю (claritas)⁵. Варто вказати, що під цим поняттям розумів Аквінат. Forma може розумітися як morphe, тобто фігура, і бути кількісним обмеженням тіла. Форма може бути субстанційною формою, яка отримує існування, щойно втілюючись у матерію і покидаючи свою абстрактність. Форма також є essentia, тобто першою субстанцією, яку розглядають як щось, що може сприйматися понятійно і визначено. Integritas пов’язане з іншою рисою proportio і означає, що форма і матерія повинні бути співмірними, тобто природно налагодженими, між ними повинен бути глибокий зв’язок. Integritas треба розуміти як наявність всіх частин, які співдіють у повноті, щоб могти визначити її як таку. «Людське тіло деформоване, коли втрачає якусь частину, а каліку ми називаємо бридким, бо йому бракує пропорції частин у відношенні до повноти» (Summa, I sent. 44,3,12,1). Claritas означає ясність, а нею є те, що в речі найбільш внутрішнє, а одночасно воно є самооб’явленням організаційної форми, здатністю самовиразитися, розположеністю бути пізнаним, оціненим як гарне. Claritas онтологічно є ясністю і блиском у собі.

Чим є краса? Нею є буття – те, що є, будь-який конкретний зміст, оскільки реально існує. Нею може бути світ, космос, впорядкований згідно з пропорцією, мірою, кількістю, який перебуває в повній гармонії. Так красу розуміли в античності, особливо Платон, який твердив, що «дотримання міри і пропорції завжди гарне» (Філеб), а сама краса є єдиною річчю, для оглядання якої людині варто жити (Бенкет). Платон поєднував красу з добром і правдою та встановив для неї ряд ієрархічних ступенів – від краси чуттєвого сприйняття до ідеї краси, тобто краси самої в собі. В аничності також виникла перша теорія краси, яку назвали Великою Теорією Краси. Вона була започаткована піфагорейцями, які в математиці і кількісних відношеннях, що виражають гармонію, взаємну приналежність, належну пропорцію вбачали ідеал краси.

В середньовіччі подекуди продовжували цю давню ідею краси, причому повніше визначили поняття реального буття. Гарним був Бог як єдине реальне буття, і все, що він створив, було гарним. Як висловився Ульріх зі Страсбурга, «Бог не лише досконало гарний і є найвищим ступенем краси, але є також діючою, зразковою і доцільною причиною будь-якої створеної краси»⁶. В середньовіччі існувала концепція чисто розумової краси, краси моральної гармонії і метафізичного блиску, як писав Умберто Еко⁷. Це аж ніяк не означає, що в середньовічній ментальності не допускали розумового сприйняття краси, його привабливості. Однак, боялися, що краса в такому сприйнятті розсіює, подібно, як гарна жінка може розсіювати. Тому відкидали естетичну реальність, хоча цінну саму в собі, як небезпечну в певних обставинах. Середньовіччя, не довіряючи зовнішній красі, втікало у внутрішій, щоб не сказати містичний, світ контемпляції Святого Письма чи контемпляції душі, яка знаходиться під впливом благодаті. Середньовіччя підкреслювало внутрішню красу, незнищиму, яка зцілює естетичні цінності перед смертю.

Нові часи не перестали захоплюватися красою, але Творець вже не був для них причиною і оправданням краси природи. Більше того, в цей період відбувається зближення краси і мистецтва, краса могла бути витворена завдяки мистецтву через вразливість і чуттєвість, залишаючись альтернативною щодо розуму. Таким чином «мистецтво краси» стає автономним, емансипується від культу і розуму, стає естетичним. В XVIII віці відбувається перелом під впливом суперечки між прихильниками об’єктивізму (краса пов’язана з буттям, Богом, світом), які проголошували об’єктивність і незмінність краси, і репрезентантами суб’єктивізму, які проголошували, що твір мистецтва, будучи витвором людини, своєю красою може завдячувати також сприймачеві. Коли суб’єктивізм почав переважати над об’єктивізмом, стало зрозуміло, що роздуми про красу переходять на естетичний досвід. Пізніше (апогеєм чого був ХХ вік) це призвело до зміни концепції краси, а навіть кризи краси як непотрібної категорії, яку в найкращому випадку сприймали як одне з багатьох визначень. Ця криза привела до таких концепцій, які приймали, що це людина створює красу (а не творить, беручи участь у творчому акті Бога), є її виробником, споживачем і одночасно продавцем. Згідно з таким розумінням, дивлячись історично, повинно було дійти до розходження між вірою і мистецтвом. Відтоді почали творити красу для самої краси, немовби автономну, без відношення до Бога (так як це робило хоча б середньовіччя). З бігом часу повинно було дійти до кризи і до відриву краси і врезультаті мистецтва від трансценденції.

Однак, повернімося до головної течії роздумів про суть краси. Можна назвати такі конститутивні елементи краси: об’єктивізм, суб’єктивізм, реляціонізм, агностицизм і персоналізм. Об’єктивізм – теорія, яку Владислав Татаркевич називає «великою теорією краси» – передбачає, що краса й естетичні цінності є власністю самої речі, вони гарні самі по собі, немовби об’єктивно гарні, а не тому, що відповідають суб’єктові, який їх сприймає. Гарні речі – гарні самі по собі (таку позицію представляли піфагорейці, платоністи і стоїки). Ця краса полягає у трьох співфакторах: мірі, формі і порядку (святий Августин, святий Тома). Суб’єктивізм проголошує, що красу витворює людина за своїм власним задумом. Все може бути гарним і бридким. Естетичні явища мають свої психологічні, соціологічні і культурні підстави (Д. Юм, Е. Бурке, Е. Кант). Красою є те, що подобається; тому існує в розумі того, хто її сприймає. Реляціонізм твердить, що краса – це згідність предмета з його метою і природою (Сократ). Краса є гармонією предмета у відношенні до суб’єкта (Василій Великий). Вирішальним для краси є її відношення до пізнавчих функцій людини (святий Тома). Тому краса є у предметах, але суб’єкт, залежно від своїх обумовлень, індивідуальних і суспільних, сприймає її по-своєму. Речі є гарними самі в собі, але ми відносимося до них через людську структуру сприйняття. Агностицизм передбачає, що краса є невідомою, не відомо, що нею є (Ф. Петрарка, Дж. Бруно, Г. В. Лейбніц). Про красу неможливо нічого сказати. Бо важко визначити, що і чому подобається, а що не подобається. Може лише інтуїція здатна це наблизити (А. Бергсон, Ж. Марітен). Персоналізм у свою чергу приймає, що краса існує і може творитися тільки в перспективі трансцендентного особового я. Воно реально, правдиво і об’єктивно існує в предметах, але тільки як компонент суб’єктивної реальності. В естетичному акті суб’єкт утотожнюється з предметом, а предмет з суб’єктом. Суб’єкт бере участь у красі назовні, в Бозі і в собі самому. Нема краси без гарних речей і без особи, яка є причиною краси, її метою і сенсом⁸. В цьому останньому розумінні поняття краси замінне з поняттям буття. Більше того, краса утотожнюється з ідеальною інтегральністю буття, як це феноменально охарактеризував Павел Євдокимов:

 

Мистецтво у своїй найвищій точці прагне бачити повне буття, такий світ, який повинен бути у своїй досконалості, передбачає близькість онтологічної Таємниці. Інтуїтивне сприйняття краси тут є своєрідною творчою перемогою над хаосом і бридотою⁹.

 

 

Краса і добро

 

В історії звикли приймати три основні аксіологічні ідеї (трансценденталі), а саме: добро, правду і красу. Іноді важко визначити різниці між ними, однак, відомо, що вони дали початок трьом філософським наукам – етиці як науці про добро, естетиці як науці про красу і онтології як науці про те, що справді є. Юзеф Тішнер колись писав:

 

Добро є лише настільки добром, наскільки є красою, правда є настільки правдою, наскільки є гарною правдою. Існування, добро і правда доходять до абсолютного оправдання в красі¹⁰.

 

В античності добро і краса були так тісно пов’язані, що в грецькій культурі, почавши від гомерівського періоду для їх означення не використовували двох окремих слів, а одне спільне: kalokagathia – «краса-добро». У грецькій літературі kalon (краса) характеризує ідеальну цінність, що є одною з найвищих визначників оцінки людини. Робити щось для краси означало діяти не задля приємності чи практичної користі, але для самої краси. Отже, гарними були вчинки людини задля їх благородства, ентузіазму, правдивості, добра. Гармонія, яка для греків була основним принципом, що організував дійсність, проявлялася у відповідності між нутром людини і її зовнішністю¹¹. Євреї також розуміли, що все, що Бог створив, було tov, тобто добре і гарне, що перекладачі Септуагінти чудово передали, використавши термін kalos, напр. характеризуючи Доброго-Гарного Пастиря.

В 1228 році Вільгельм з Оверні в трактаті Tractatus de bono et malo, аналізуючи красу правильної поведінки, пише, що внутрішня краса справляє приємність душі, яка її відчуває, і «захоплює душу, схиляючи її до любові». Добро, яке знаходиться в людській душі, він називає моральною красою. Зрештою, він не був у цьому докінця оригінальним, бо цю концепцію він перейняв від стоїків, від Ціцерона і Августина. Подібним тоном висловлюється Роберт Гроссетесте в 1243 році, приписуючи Богові ім’я «Краса» (Pulchritudo), він писав: «Якщо все прямує одночасно до того, що добре, і до того, що гарне, то те, що добре, і те, що гарне, є одним і тим самим». Бог є добром, бо все приводить до існування і зберігає в доброму стані. Також він є красою, бо творить гармонію всіх буттів у них самих і у взаємних відношеннях. Святий Бонавентура, йдучи по тій самій лінії, в невеликому творі з 1250 року називає чотири умови буття, тобто що воно є – unum, verum, bonum i pulchrum (одне, правдиве, добре і гарне), а даючи визначення краси, характеризує її як «прекрасність усіх трансценденталей разом». У свою чергу Альберт Великий у коментарі до IV розділу Про Божі імена, що має назву De pulchro et bono, зауважує:

 

Те, що добре, пов’язане з тим, що гарне, відповідно до того, що міститься в тій самій підставі, що добро […] вони відрізняються тільки понятійно […] те, що добре, відділяється від того, що гарне, наміром¹².

 

Його учень, Тома з Аквіна, приймаючи за Вчителем, що краса і добро є тією самою реальністю, бо обоє знаходять опору в формі, проте, додає, що добро є причиною того, що форма стає предметом бажання, прагнення реалізуватися, а краса відносить форму до чистого пізнання. Ось його слова:

 

Добро відноситься відповідно до прагнення; бо добром є те, до чого все прямує. І тому воно включає поняття мети, бо прагнення є якимось рухом до речі. А краса відноситься до пізнавчої здатності, бо гарними ми називаємо ті речі, бачачи які, подобаються¹³.

 

Тому

 

Краса вимагає трьох власностей. По-перше, повноти, тобто досконалості, бо те, що не є повним, тим самим є бридким. Відповідної пропорції, тобто гармонії. І крім того ясності, бо про те ми кажемо, що воно гарне, що має колір, який ясніє¹⁴.

 

Краса повинна вести до добра, але не завжди так буває. Краса повинна також бути любленою, для того, щоб легше було вибирати добро. Однак, не завжди так відбувається. Часто красу вважають ворогом добра, бо вона не стільки веде до слави Бога, скільки скоріше спокушає, підштовхує до гріха, схиляє до бунту, як колись ангела, скинутого в безодню, бо він по-ідолопоклонницьки контемплював власну красу і зробив її предметом гордості. Повертаючись знову до епохи середньовіччя, в ній ми є свідками чудового розквіту фігуративного мистецтва, як і теорії мистецтва, що проголошує зв’язок краси з правдою, добром, любов’ю. Ця дивовижно розвинута середньовічна естетика, у якій контемплювали красу Бога і створінь, створених ним, не обов’язково мала багато спільного зі щоденністю життя. Замилування геометричною правильністю, раціоналізм, повага до буття, створені визначення гармонії космосу, чудесні архітектурні конструкції і недосяжні твори художників, скульпторів і т. п. йшли в парі з жорстокістю, нікчемністю, голодом, несправедливістю, а навіть утисками тих, завдяки яким і для яких ці твори виникали. Фантастичне релігійне мистецтво середньовіччя, яке до сьогодні викликає подив, перетиналося з очікуванням на Антихриста, апокаліптичним видінням всюдиприсутності диявола, спалюванням на вогнищі, вбивствами чарівниць, крайньою нетолерантністю і глупотою. Жорстокість, безсоромність, безбожність ішли в парі з вірою в Бога, а естетика пристосовувалася до цього.

 

 

Краса і правда

 

Правда, подібно як добро і краса, є головною цінністю в науці, хоч важко це довести на досвіді. З другого боку, вже в античності, почавши від Піфагора і Платона, живили переконання, що краса і гармонія є найкращими вказівниками правдивості сформульованої гіпотези чи теорії. Якщо краса існує об’єктивно, то і правда існує об’єктивно. З наведеною вище тезою не погодяться, очевидно, позитивістичні емпіристи, для яких об’єктивно існує тільки те, що можна емпірично довести. А як тут довести на досвіді красу чи правду, а також добро, любов, щастя? Цінності неможливо досліджувати емпірично, однак, чи через це вони насправді не існують? У класичній теорії краси вважали за Піфагором, що числа керують красою і гармонією світу, тобто врезультаті математика. А її за допомогою зразків і доказів можна довести емпірично. А тому і цінності якимось чином можна довести. Зрештою, якщо це не всіх переконує, то треба сказати, що цінності існують не для того, щоб давати їх визначення, але для того, щоб бути людям дороговказами, як у їх науковій діяльності, так і у мистецькій.

Споглядаючи на твори мистецтва, можемо поставити питання: що перше – краса чи правда? Чи правда має першість над красою, чи краса домінує над правдою? Нелегко відповісти на це питання. Найперше треба розрізнити два порядки: онтичний і пізнавчий. В онтичному порядку, питаючи, чим є даний твір мистецтва і якою була причина його виникнення, треба було б сказати про першість правди над красою. Художник, скульптор, музикант, а передовсім «іконописець» для передачі якоїсь теологічної правди використовує мову мистецтва і її краси. Витворена ними таким чином краса є блиском правди. Однак, коли ми розглянемо твори мистецтва з пізнавчого боку, з боку суб’єкта, можемо сказати про першість краси над правдою. Бо воно, маючи силу впливу, притягує сприймача від краси до правди. Тому досвід сприйняття має найперше естетичний характер, а щойно пізніше релігійний. В певний момент відбувається транспозиція естетичного досвіду в релігійний¹⁵.

 

 

Краса і любов

 

Вплив краси на наші чуття, а врезультаті на нашу душу, є очевидним. Досить відвідати стародавню Грецію, Рим, придивитися до архітектури, живопису, послухати віртуозів музики, щоб поділяти переконання Достоєвського, що «краса спасе світ». Людина прагне краси, і вже в цьому видно, що вона закорінена у відвічній красі, сповнюється любові до неї, а іноді прагне до неї, і це може навіть стати пристрастю її життя. В традиції християнського Сходу можна знайти філокалічний мотив, тобто мотив любові краси. Очевидно, тут іде мова про красу в метафізичному сенсі, бо естетична краса аж так сильно не поглинає увагу суб’єкта. Подив для «красивості» не йде в парі з любов’ю тієї красивості. Метафізична краса визволяє любов і стає причиною того, що її починають розглядати невіддільно від добра і правди, в кінцевому результаті від святості. Якщо краса є Божим Іменем, Бог сам у собі є повнотою краси як в онтологічному, так і в особовому значені. Бог заклиає людину стати гарною через щоразу повніше уподібнення до нього. Прагнення Бога є прагненням краси, і навпаки – прагнення автентичної краси є прагненням Бога.

Реалізація краси, аж до її любові, є віддаванням слави Богові, який живе і царює у славі. Але прямування до краси може бути також віддаванням слави світові, що грозить звести через пожадливість краси, яка відділяє одне від одного правду, добро і красу. Це видно в раю, коли Єва зауважила, що «заборонений плід добрий для споживання і приємний для очей». Відтоді краса стає, як пише Олів’є Клеман,

 

автономною цінністю в незнанні особових відносин, які поєднували першу пару людей з Богом. Естетична привабливість породжує ідолопоклонницький культ. Від цього часу «краса є загадкою», бо вона може бути, як зауважує Достоєвський, як в Мадонні, так і в Содомі. Люцифер одночасно гарний і огидний. Людське обличчя – місце свідомої відкритості на світло, що надходить з іншого боку – стає маскою. Погляд вбиває і бере у володіння, уста переконують і насміхаються, чисто мозкова мудрість чола барикадується перед владою серця¹⁶.

 

 

Переконливість краси

 

Краса за своєю природою є переконливою – може тому, що її зараховують до основних потреб людини. Очевидно, важко наперед встановити критерії краси; вони змінні, бо залежать від сприйняття людини, а сприйняття від багатьох факторів, зокрема від виховання, традиції, географічного розташування, мови і т. п. В будь-якому разі краса пов’язана з позитивним емоційним досвідом, у якому ми отримуємо приємність (слухову, зорову, через запах) чогось, що в свою чергу веде нас до її бажання. Те, що приємне, врезультаті впливає на наші погляди, стає предметом контемпляції, а навіть буває різновидом застосування, аргументом, способом переконування. Через сприйняттєве заангажування сприймача, в якого краса звертає на себе увагу, часто вона стає способом переконування. Будучи позитивною цінністю – подібно як правда, добро і sacrum – краса прямує до того, що недосяжне, що залишається поза сферою чуттєвої дочасності, а одночасно визволяє прагнення володіти собою. Привабливість краси полягає у здатності захоплювати¹⁷. Краса переконує, стає причиною того, що ми пов’язуємо її з етичними цінностями: естетичний, красивий асоціюється нам з добрим, бридкий – зі злим. Ангел гарний, диявол відразливий. Фізично привабливі люди вважаються (хоч не завжди так є) інтелігентними, порядними, компетентними, достовірними. Немовби автоматично і без роздумувань вони є також переконливими як товарисько, так і суспільно. Непривабливі люди відштовхують, не переконують до себе, незважаючи на існування в них об’єктивних цінностей. Тому краса є успішним знаряддям переконування. Попри багато позитивних аспектів переконливості, тобто заохоти до того, щоб автентична краса притягувала до себе, є також негативні її аспекти. Використання краси в комерції, представлення її як речі, яку можна купити, стає причиною, що вона втрачає свою незвичайність. У свою чергу використання її в рекламі стирає межі між естетичними і етичними категоріями. Красивість, гармонійність, естетичність не можуть під жодним виглядом замінити правди, доброти, порядності. В глобальній культурі через застосування техніки аудіовізуальна краса стає програмованою (технологічне прикрашання), що зрушує процеси т. зв. естетизації чи навіть надестетизації реальності. В такому випадку ми можемо мати справу з так технологічно сформованою красою, що вона буде аж неправдивою.

 

 

Краса як педагогічна категорія

 

Існують різні концепції, які відносяться до цінності мистецтва. На просторі історії естетики можна їх виділити принаймні чотири. Перша концепція покликається на арістотелівську теорію мистецтва, яке розуміють як наслідування реальності. Друга, пов’язана з платонівською течією, розуміє мистецтво як втілення ідеї. Третя відноситься до літератури і правди, яка міститься в ній у логічному значенні. А четверта приписує різним мистецтвам не лише пізнавчу функцію, але й таку, що ілюструє пізнання, або просто дидактичну. В педагогічному розумінні сенсу мистецтва йдеться саме про цю останню. Вона враховує відношення мистецтва до моральності, допомагаючи людям ставати кращими. Марія Голашевська вважає, що мистецтво в самій речі дає людині почуття, що вона краща, ніж є, а не справді робить її кращою. Це скоріше людина впливає на мистецтво, конкретизуючи його згідно зі своїм власним етосом¹⁸. В будь-якому разі, якщо ми говоримо, що мистецтво має етичний вимір, то це повинно бути таке мистецтво, яке виходить поза самого себе, трансцендує до цінностей, які не є лише естетичними. Такий різновид мистецтва торкається sacrum. У ньому краса є відображенням морального порядку світу. Мистецтво не стільки реалізує моральні цінності, як відзначається етосом¹⁹, а він стає причиною, що мистецтво трансцендує до вищих цінностей, в тому числі до моральних. Тому його роль полягає в натхненні людини цінностями – мистецькими, естетичними і духовними.

Понадчасові цінності існують ідеально, на думку аксіологічного об’єктивного ідеалізму, незалежно від свідомості і дій людини, поза суб’єктом і поза предметом. Оцінювання означає або вибір цінностей, або приписування чомусь певних рис. Воно відбувається через трансцендування поза суб’єктивність, до предметної реальності. Аксіологічний об’єктивізм, що походить від Платона, Гуссерля і Шеллера, приймає, що оцінювання є відкриванням цінностей, які існують автономно і безумовно. Платон зауважив, що оцінювання є плодом розумування. Шелер приписував людині щодо цього спеціальну пізнавчу владу – різновид інтуїції, яка робить можливим розпізнавання цінностей. Брентано писав про логіку почуттів, переходячи в інтерпретацію емоційного життя від психології до феноменології²⁰. Людина має потребу цінностей, бо, маючи прагнення, прямує до певних цілей, перетворюючи речі і підпорядковуючи їх якимсь нормам. Людина вчиться цінностей і їх реалізації, а потім схематично повторює вивчену цінність, роблячи так, що вона стає постійною незалежно від можливості її реалізації. Оцінювання не є тільки відкриванням цінностей, але одночасно пошуком сенсу власного життя*.

 

 

Примітки

 

¹ P. Tillich, One Moment of Beauty, в: On Art and Architecture, New York 1987, в. 235.

² U. Eco, Historia piękna, пер. A. Kuciak, Poznań 2006, с. 8.

³ Arystoteles, Retoryka, пер. H. Podbielski, Warszawa 1988, 1366 a 33.

⁴ В такому сприйнятті він покликається на на філософа з XV віку, Миколу з Кузи, який приймав, що в кожній речі є повнота, а кожне буття є стислою повнотою. Бог є в кожній точці всесвіту, а кожна річ, яка йому належить, містить у собі весь цей всесвіт.

⁵ „[…] la belezza e il tutto nel frammento, riprodotto in esso grazie alla proporzione delle parti”, див. B. Forte, Bellezza splendore del vero. La rivelazione della bellezza che salva, в: Cristianesimo e bellezza. Tra Oriente e Occidente, ред. N. Valentini, Milano 2002, с. 61-62.

⁶ За: W. Tatarkiewicz, Historia estetyki, т. 2, Warszawa 1985, с. 218.

⁷ U. Eco, Sztuka i piękno w średniowieczu, пер. M. Olszewski, M. Zabłocka, Krakow 1997, с. 13.

⁸ Cz. S. Bartnik, Kultura i świat osoby, Lublin 1999, с. 271.

⁹ P. Evdokimov, Sztuka ikony. Teologia piękna, пер. M. Żurowska, Warszawa 2006, с. 25.

¹⁰ J. Tischner, Dramat wartości, в: Ethos sztuki, с. 138.

¹¹ Див. M. Bal Nowak, „Piękny i dobry” – normatywny wzorzec kultury?, „Estetyka i Krytyka” 7/8 (2004) – 1 (2005), с. 37-46.

¹² U. Eco, Sztuka i piękno w średniowieczu, цит. тв., с. 37-41.

¹³ Summa, I, 5,4 ad 1.

¹⁴ Там само, I, 67, 1; I-II, 77, 5 ad 3.

¹⁵ Див. K. Wolsza, Ikona i doświadczenie religijne. Proba analizy fenomenologicznej, в: Ikony Niewidzialnego,

ред. M. Lis, Z. Solski, Opole 2003, с. 31-32.

¹⁶ O. Clement, Piękno jako objawienie, пер. M. Graboń, „W Drodze” 10 (1981), с. 10.

¹⁷ Por. E. Szczęsna, Perswazyjność piękna, в: Wizje i rewizje, с. 266.

¹⁸ M. Gołaszewska, Sacrum i profanum sztuki, в: Ethos sztuki, с. 22.

¹⁹ На думку Стефана Моравського, поняття етосу двозначне. З одного боку його розуміють як спосіб життя, поведінки, співжиття з іншими, згідний з прийнятим, назагал несвідомо, звичаєво-моральним кодексом, у якому зобов’язує певна ієрархія цінностей. Отже, це спосіб життя, згідний з неартикульованою, але відомою всім умовою. З другого боку етос розуміють як свідомо вибрану сукупність дібр, згідно з якими треба жити і поводитися, незалежно від того, що вважають інші, або як поводиться світ навколо нас. Див. S. Morawski, Od ethosu sztuki do ethosu artysty poza sztuką, в: Ethos sztuki, с. 61.

²⁰ K. Najder-Stefaniak, Wartość piękna, Warszawa 1990, с. 61.

* Текст є фрагментом книжки Вітольда Кавецького Теологія краси. Пошук locus theologicus у сучасній культурі – див. W. Kawecki, Teologia piękna. Poszukiwanie locus theologicus w kulturze współczesnej, Poznań 2013 – прим. пер.