Завдання розумового виховання на сучасному етапі

 

Важливим складником всебічного розвитку особистос­ті є розумове виховання.

Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культу­ри розумової праці.[18, 264-271]

У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини.

Мета розумового виховання полягає в забезпеченні за­своєння учнями основ наук, розвитку їх пізнавальних здібностей, формуванні на цій основі наукового світогля­ду. Його зміст охоплює систему фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Безперечно, осві­чена людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури, її знання мають бути систематизова­ні, постійно поповнюватися.

У процесі розумового виховання школяр мусить на­вчитися мислити.

Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.

Існують такі види мислення: діалектичне — вміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зароджен­ня нових; логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему; абстрактне — абстрагу­вання від неістотних, другорядних ознак, виокремлення загальних та істотних і на цій основі формування абстракт­них понять; узагальнююче — знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну кіль­кість явищ; категоріальне — вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібнос­ті; теоретичне — здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принци­пів розвитку певних галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків; індук­тивне — рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків; дедуктивне — рух думки від загального до окремого; алгоритмічне — неухильне до­тримання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату; технічне — розу­міння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів; репродуктивне — актуалізація засвоєних знань для розв'язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах; продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхід­них для їх вирішення; системне — здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.

Учень має оволодіти всіма цими видами мислення. Це можливо лише за умови освоєння ним таких мислитель-них операцій, як: аналіз — мислене розчленування ціло­го на частини або мислене виокремлення його частин; син­тез — мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей; порівняння — встанов­лення подібності або відмінності між предметами і явища­ми за однією або кількома ознаками, виокремленими в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ предметів або явищ за групами залежно від подібнос­ті чи відмінностей між ними [8, 5-502].

Особлива роль у розумовому вихованні належить фор­муванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою зби­рання матеріалу та ін.); порівняльними (з'ясування подіб­ності або відмінності понять, складних явищ); на впорядку­вання мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов'язані з аналізом і узагальнен­ням ознак для виокремлення явища в певний клас чи вид.

Успіх навчальної діяльності учнів, їх розумовий розви­ток значною мірою залежать і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь:

1.Уміння читати. Характеризується виразністю, інто­нацією, темпом, урахуванням жанру тексту і залежить від уміння учня охопити зором текст, який він читає. Слід до­магатися, щоб учні усвідомлювали прочитаний текст.

2.Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді, пояснення, лекції чи запитань учителя, відповідей на запитання учнів. Слухання має супроводжу­ватись аналізом, умінням прорецензувати й оцінити про­слухане повідомлення.

3.Уміння усно формулювати і викладати свої думки. Йдеться про відповіді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний опис картини, прила­ду, спостережуваного об'єкта, вміння поставити запитан­ня до розповіді вчителя, прочитаного тексту та ін.

4. Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою письма та писемною мовою і полягає в умінні правильно списувати з дошки, з книжки, описувати побачене, писати під диктовку, написати твір на задану або вільну тему, ре­ферат, законспектувати прочитане тощо.

5. Уміння працювати з книжкою. Це передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначи­ти її загальний зміст, використовувати різні форми запису прочитаного, вміння користуватися довідковою літерату­рою, словниками, періодикою.

6. Спеціальні уміння. Охоплюють уміння читати ноти, технічні креслення, карти, обчислювальні вміння з мате­матики, вміння слухати музику, записувати числа, форму­ли, нотні знаки, користуватися словником під час вивчен­ня іноземних мов та ін.

7. Уміння культури розумової праці. До цих умінь на­лежать вміння дотримуватися раціонального режиму ро­зумової праці, виконувати навчальні завдання акуратно, утримувати в належному порядку своє робоче місце. Учень повинен уміти чергувати розумову працю з відпочинком або з іншим видом діяльності. Культура розумової праці передбачає знання ним загальних правил розумової праці та вміння дотримуватись їх у своїй навчальній діяльності; знання важливості поступового входження в роботу, її ритмічність, регулярність у чергуванні праці й відпочин­ку, робота зі складним і легшим матеріалом та ін. Виходя­чи із загальних правил, кожен учень розробляє власний стиль навчальної діяльності.

Самостійна навчальна діяльність передбачає також ви­роблення в учнів уміння зосереджено та уважно працюва­ти, долати труднощі, розвивати пам'ять і використовувати різні її види (логічну, моторну, зорову), вести спостере­ження і нотатки, володіти деякими раціональними спосо­бами розумових дій, контролювати себе.

Правильно організоване навчання, що передбачає за­лучення всіх учнів до активної пізнавальної діяльності і використання спеціальних завдань на розвиток мислення, забезпечує належні розумовий розвиток і виховання шко­лярів. Розширенню кругозору учнів, розвиткові їхніх інте­лектуальних сил і здібностей сприяють також різноманіт­ні види позаурочної та позашкільної освітньо-виховної ро­боти за інтересами, самоосвіта.

 Формування наукового світогляду

За правильно організованої навчальної діяльності ди­тини вона нагромаджує знання не хаотично, а цілеспрямо­вано, внаслідок чого засвоєння нею наукової інформації утворює певну систему, яка весь час розширюється, збага­чується. Саме так відбувається формування наукового сві­тогляду учня.

Науковий світогляд — цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, пе­реконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навко­лишньої дійсності й до себе.

Основу його становлять погляди і переконання, що сформувалися на базі знань про природу та суспільство і стали внутрішньою позицією особистості.

Погляди — прийняті людиною як достовірні ідеї, знання, теоретич­ні концепції, передбачення, що пояснюють явища природи і суспі­льства, є орієнтирами в поведінці, діяльності, стосунках.

На їх основі формуються й утверджуються переконан­ня особистості.

Переконання — психічний стан особистості, який характеризуєть­ся стійкими поглядами, впевненістю у правильності власних ду­мок, поглядів; сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину.

Невід'ємною частиною переконань людини є її почут­тя — специфічна форма відображення дійсності, в якій виявляється стійке суб'єктивно-емоційне ставлення люди­ни до предметів і явищ, які вона пізнає і змінює. Свідчен­ням цього є те, що втілення світоглядних переконань у жит­тя, їх обстоювання і захист людина переживає емоційно.

Важливим елементом світогляду є теоретичне мислен­ня — здатність аналізувати, синтезувати, порівнювати, робити висновки. Воно дає змогу творчо осмислювати знання, розширювати світогляд. Складником світогляду є й воля людини — свідома саморегуляція людиною своєї поведінки і діяльності, регулювальна функція мозку, що полягає у здатності активно досягати свідомо поставленої мети, долаючи зовнішні та внутрішні перешкоди. Реалізуючи світоглядні ідеї в практичній діяльності, людина ви­являє вольові якості (цілеспрямованість, рішучість, прин­циповість, самовладання).

Для наукового світогляду характерне правильне розу­міння минулого і сучасного світу, цілісне бачення його на­укової картини. Наукова картина світу — система уяв­лень про найзагальніші закони будови й розвитку Всесвіту та його окремих частин. Вона певною мірою є елементом світогляду людини, адже кожен має певне уявлення про те, «звідки взявся світ», «як з'явилося життя на Землі». На основі наукових даних про тенденції розвитку явищ природи можна передбачати їх у майбутньому (так, астро­номи визначають наступне затемнення Сонця, вчені-гео-фізики — землетруси).

Науковий світогляд виявляється у поведінці людини і визначається оптимальним засвоєнням понять, законів, теорій, готовністю обстоювати свої ідеали, погляди, пере­конаністю у щоденній поведінці та діяльності. На його визначальній ролі у поведінці людини наголошував В. Сухомлинський: «Переконання — це не лише усвідомлення людиною істинності світоглядних та моральних понять, а й особиста її готовність діяти відповідно до цих правил і понять. Переконаність ми спостерігаємо тоді, коли діяль­ність людини мотивується світоглядом, коли істинність того чи іншого поняття не тільки не викликає в людини сумнівів, а й формує її суб'єктивний стан, її особисте став­лення до істини»[10, 593-628].

З науковим співіснує релігійний світогляд. Релігія є особливою формою свідомості, що ґрунтується на вірі в Бо­га — Творця світу. Як зауважував сучасний педагог Петро Щербань, «є Бог чи його нема — це не проблема педагогі­ки. Бог існує для тих, хто вірить у Нього. Головне призна­чення наукового світогляду — відповісти на запитан­ня: «Який є світ?», а релігійного— «Як жити у світі?» Тож краще було б, якби вони не ворогували між собою. Релігія звертається до почуттів людей і в цьому подібна до мистец­тва. А тому слід позбутися зневажливого ставлення до ре­лігії і разом з тим не поспішати відмовлятися від матеріа­лістичних переконань... Що ж до дискусій на світоглядні теми, то вони були і будуть, але корисними стануть лише при повазі до опонента. Цілком може статись, що погляди опонентів не стільки суперечать, скільки доповнюють один одного»[7, 7].

Раціональними є сформульовані ним рекомендації пе­дагогам:

1. Поважаючи релігійні почуття віруючих учнів та їх­ніх батьків, поважно ставлячись до релігії, школа і вчи­тель повинні формувати у своїх вихованців науковий сві­тогляд.

2. Учитель має бути людиною високої культури, знати історію, світову літературу, мистецтво, Біблію.

3. Визначаючи форми і методи формування світогляду, враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів, а також сімейні умови виховання.

4. Учитель повинен запобігати виникненню конфлік­тів, образ, приниження гідності й почуттів віруючих учнів.

5. Учитель має спиратися на принцип релігійного плю­ралізму і віротерпимості, які ґрунтуються на тому, що всі люди віруючі: тільки одні вірять у те, що Бог є, а інші — що його немає. Головне — прищепити дитині доброту і чес­ність, здатність на благородний вчинок, уміння мислити і обстоювати свої переконання. А віра чи невір'я — цей ви­бір має бути самоусвідомленим.

Великі можливості формування наукового світогляду закладено в навчальному процесі. Кожна наука вивчає за­кономірності явищ певної галузі об'єктивного світу і, від­повідно, кожний навчальний предмет робить свій внесок у формування наукового світогляду учнів. Предмети при­родничого циклу сприяють формуванню системи понять про явища і процеси, закономірності в природі, виховують активне і бережливе ставлення до неї. Під час вивчення гу­манітарних, суспільних дисциплін учні знайомляться з розвитком цивілізацій. Вивчення рідної мови і літератури, історії свого народу, географії своєї країни сприяє форму­ванню ідеалів, поглядів на розвиток суспільства, розумін­ню змісту життя людей, визначенню мети діяльності, спрямованості поведінки.

Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, що визначають ставлення людини до навколишнього світу й до себе, то кожен навчальний пред­мет є складовою єдиного цілого в його формуванні. Вчитель може успішно формувати світогляд учнів лише за умови, що він добре знає не лише свій предмет, а й суміжні на­вчальні дисципліни і здійснює в процесі навчання міжпредметні зв'язки. Це дає змогу розкрити наукову картину сві­ту, його єдність. Адже сформувати науковий світогляд уч­нів засобами одного навчального предмета неможливо.

Вивчення дисциплін природничого циклу розкриває природничо-наукову картину світу, суспільних наук — за­кономірності суспільного розвитку, трудове і виробниче навчання, знайомить учнів з розвитком економіки і вироб­ничих відносин та ін. Засвоєння їх сприяє формуванню ці­лісного наукового світогляду [17, 550].

Перетворення знань на світоглядні установки і переко­нання пов'язане з формуванням в учнів системи ставлень до світу й до себе, яке формується в процесі діяльності ін­дивіда. Тому формування світогляду створює умови, в яких учень міг би реалізувати своє ставлення до подій, явищ, принципово оцінив їх, висловив свою думку. Це сприяє формуванню єдності слова і діла, світогляду й пове­дінки, активної життєвої позиції.

У формуванні світогляду важливо використати філо­софський зміст, традиції, звичаї та обряди народного ка­лендаря як джерела глибокого осмислення учнями еко­логічних, моральних та естетичних проблем. Неоціненне виховне значення мають народні філософські ідеї про безмежність світу, вічність життя та його постійне онов­лення, циклічність природних явищ (сонце — джерело життя, земля — годувальниця всього живого), а також прогностична функція народного календаря («Вінця нав­коло Сонця — на дощ», «Небо над лісом посиніло — буде тепло», «Зірки стрибають — на мороз», «Дощ на Зелені свята — будуть великі достатки» та ін.). Матеріали його використовують на уроках народознавства, рідної мови, літератури, географії, фізики, астрономії, у позакласній та позашкільній роботі [13, 160-167].

Відповідну роль у формуванні наукового світогляду уч­нів відіграє позакласна виховна робота. Виховні заходи зба­гачують їх світоглядними поняттями, уявленнями, ідеями, теоріями, сприяючи формуванню поглядів і переконань.

З метою зміцнення світоглядницьких поглядів і переко­нань дітей доцільно залучати до видів діяльності, які сприя­ють поєднанню їх свідомості та почуттів з поведінкою, зо­крема до учнівського самоврядування та ін. Участь в активній позанавчальній діяльності дає змогу виявляти і відповідно коригувати помилкові світоглядні погляди і пе­реконання, відхилення від норм поведінки.

У формуванні наукового світогляду особлива роль на­лежить соціальній і професійній позиції педагога. Поєд­нання глибокої ідейної переконаності з високим професіо­налізмом, уміння реалізувати світоглядний потенціал сво­го предмета й організувати різноманітну діяльність для вияву учнями своїх світоглядних позицій є важливою умо­вою формування їх наукового світогляду.

Ефективність розумового виховання, яке є передумо­вою формування наукового світогляду, залежить від таких чинників:

—уміння педагога виокремити в навчальному предме­ті світоглядні твердження, ідеї, закони, закономірності, концепції і реалізувати їх під час навчання;

—дотримання педагогом принципу внутрішньо-предметних і міжпредметних зв'язків;

 — оволодіння учнями аналізом, синтезом, порівнян­ням, узагальненням, умінням аргументувати свої думки, захищати свої світоглядні позиції;

—залучення учнів до активної громадської діяльності з метою зміцнення єдності світогляду і поведінки;

—своєчасне коригування відхилень у свідомості і пове­дінці учнів;

—відповідність світоглядної позиції педагогів і бать­ків потребам суспільства.

Про рівень сформованості наукового світогляду свід­чать відповіді учнів із світоглядних питань на уроках, їх діяльність та поведінка в різних ситуаціях, порівняльні дані спостережень педагогів, батьків та інших учасників педагогічного процесу, спеціальні співбесіди, обговорення моральних та інших проблем.

1.2   Василь Сухомлинський про розвиток творчого розуму в учнів початкової школи

В умовах постійно зростаючого обся­гу інформації, навчального матеріалу, що його повинна засвоїти дитина, ви­никає негайна потреба шукати шляхи ефективного навчання і виховання, скриті резерви розумової активності, підвищення самостійності у пізнан­ні навколишнього світу, методи і при­йоми більш якісного засвоєння дітьми знань, умінь і навичок у різних видах діяльності. Як по-сучасному звучать сло­ва Василя Сухомлинського про те, що «...у світлі нових завдань, поставлених  перед школою, по-новому треба підхо­дити до питання про інтелектуальний розвиток людини». Якщо діти рідко залучаються до творчої роботи, часто позбавляються можливості самостій­но вирішувати завдання, доступні для їхнього розуміння; одержують знання у готовому вигляді, запам'ятовують їх і механічно відтворюють, то у такому разі їхня думка «дрімає». У подальшому діти стають інтелектуально пасивними, відчувають труднощі у навчанні [9, 639].

Розвиток творчого розуму значною мірою залежить від рівня пізнавальної діяльності дитини. Й у цьому про­відну роль вчений відводив саме пе­дагогу, від якого залежить добір таких форм і методів взаємодії з учнями, які б максимально збуджували інте­рес до конкретного навчального чи виховного матеріалу. Адже «...у са­мій глибині людського єства є неви­корінна потреба відчувати себе від­кривачем, дослідником, шукачем. У дитячому ж духовному світі ця по­треба особливо сильна. Та якщо не­має поживи для неї — живого спіл­кування з фактами, явищами радості пізнання—ця потреба поступово слаб­не, а разом з нею згасає й інтерес до знань» [11, 207-282].

Представляючи досвід роботи учите­лів початкових класів Павлиської шко­ли, Василь Олександрович акцентував увагу на тому, «... щоб предметом ро­зумових операцій дітей були насампе­ред явища природи, праця людей; щоб перші наслідки своєї розумової пра­ці дитина відчула в процесі активної взаємодії з природою».

Багато уваги приділяв видатний пе­дагог проблемі розвитку мислення і розумових сил дитини. «Дати знан­ня—це лише один бік розумового ви­ховання. Розвиток думки й розумових сил — це розвиток образного й логі­ко-аналітичного елементів мислення, а також вплив на рухливість розумо­вих процесів, тобто усунення уповільненості мислення»,— писав він [15, 149-157]. Надзвичайно важливим є сформувати у дітей уміння користу­ватись такими поняттями, як явище, причина, наслідок, послідовність, схо­жість, відмінність та ін., оскільки це ві­діграє дуже важливу роль як у розвитку абстрактного мислення, так і в аналізі явищ навколишньої дійсності. Ефек­тивність методів навчання оцінювала­ся      В. Сухомлинським на основі того, «...наскільки вони сприяють проце­су загального розумового розвитку дитини, якою мірою процес навчан­ня є водночас процесом розумового, морального, ідеологічного, естетич­ного виховання» [2,238].

Виняткового значення надавав В. Су­хомлинський дослідницькому харак­теру розумової праці. Це важливо не тільки через те, що учні мають спра­ву з наочними сторонами предметів і явищ, але й тому, що це є добрим стимулятором для активізації наяв­ного у них запасу знань. Адже, спо­стерігаючи, думаючи, вивчаючи, зі­ставляючи, діти знаходять істину або ж бачать, що для відкриття істини по­трібні нові спостереження, потрібне читання, експериментування.

Мета будь-якого досліду, лаборатор­ної чи практичної роботи — не тіль­ки розкрити ту чи іншу причинно-наслідкову залежність, зв'язок, але й прагнути, щоб учні виявляли розу­мову активність.

Виходячи з вищесказаного, педаго­гу «учити треба так, щоб знання до­бувалися за допомогою уже наявних знань», сприяти розвитку умінь роз­кривати ту чи іншу причинно-наслідкову залежність, зв'язок, добиватися, щоб учні виявляли розумову і вольову активність, прагнули зробити хоч би маленький крок на шляху викорис­тання сил природи.

Що необхідно для того, щоб розви­вати в учнів елементи творчого ро­зуму? Відповідь на це запитання — у творчій спадщині Василя Сухом­линського. Пропоную короткий ви­клад його ідей.

Найважливіша риса розвиненого розу­му — спостережливість. Із спостереж­ливістю тісно пов'язані інші риси ро­зумового розвитку:

• допитливість, тобто активне став­лення до явищ навколишнього жит­тя, прагнення пізнавати і знати;

• системність, тобто цілеспрямова­ний відбір об'єктів пізнання, по­нять, висновків;

• місткість, тобто вміння зберігати в пам'яті знання та орієнтуватись в інтелектуальних багатствах;

• дисциплінованість;

• гнучкість;

• самостійність;

• критичність.

Розвиткові системності, гнучкості, самостійності розуму сприяють такі прийоми впливу на внутрішні психічні процеси: постановка проблемних за­питань; розумовий аналіз результатів спостережень. Самостійність, творчий характер розуму формуються завдяки тому, що у розумовій праці учнів на уроці і в процесі первинного сприй­мання... є елементи дослідження

Вчений зауважував, що творчий ро­зум та розумові здібності розвиваються у процесі оволодіння знаннями та вмін­нями їх використовувати. Тому важлива роль в інтелектуальному розвитку від­водилася кожному із навчальних пред­метів. Як зазначав В. Сухомлинський, «... математичне мислення потрібне для успішного вивчення усіх предметів [4, 304]. Предмети природничого циклу є джерелами допитливості, ціка­вості, віри в силу розуму [3, 639]. Ро­зумовий розвиток у процесі вивчення історії кращий, ніж при вивченні будь-якого іншого предмета... Оволодіння рідною мовою визначає багатство, ши­роту інтелектуальних та естетичних ін­тересів особистості» [12, 321-330].

Розумове виховання завжди було й буде однією з головних ланок навчально-виховного процесу.

Розумове виховання потрібне людині не тільки для того, щоб вона застосо­вувала знання в праці, а й для повно­ти духовного життя — для того, щоб уміти цінувати багатства культури та мистецтва [6, 209-401].