Аналіз психолого – педагогічної літератури в дослідженні теми

Курсова робота

«Експериментальне дослідження проблеми використання іграшок у іграх дітей»

 

 

студентки 3 курсу

Надії

Спеціальність: Дошкільне виховання

 

 

Одесса - 2011

План

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІГРАШОК У ІГРАХ ДІТЕЙ

1.1 Аналіз психолого-педагогічної літератури в дослідженні теми

1.2 Особливості іграшок у іграх дітей старшої групи дитячого садку

РОЗДІЛ II. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ІГРАШОК У ІГРАХ ДІТЕЙ

2.1 Методика ознайомлення дітей з новою іграшкою у іграх дітей старшої групи дитячого садку

2.2 Методичні рекомендації по організації системи формування у дітей елементів національної культури за допомогою української народної іграшки

ЗАКЛЮЧЕННЯ

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТОК

 

ВСТУП

 

Ось, відкрив я магазин іграшок:

Стрічки, ляльки, маски, мішура.

Я заморських плюшевих звіряток

Завожу у вітрині з раннього ранку.

І з ранку товпляться у віконця

Старички, старенькі, дітвора.

Весело і сумно мені трішки:

День за вдень, сьогодні як вчора.

Заєць лапкою б'є по барабану,

Жваво танцюють миші вп'ятьох.

Цей світ любити не перестану,

Добре мені в сутінку земному!

Вл. Ходасевіч

 

Відтворюючи реальні і уявні предмети, образи, іграшка служить цілям розумового, етичного, естетичного і фізичного виховання. Іграшка допомагає дитині пізнавати навколишній світ, привчає його до цілеспрямованої, осмисленої діяльності, сприяє розвитку мислення, пам'яті, мови, емоцій. Іграшка широко використовується в учбово-виховній роботі з дітьми, зокрема для розвитку дитячої, технічної і художньої творчості. Типи, характер, зміст і оформлення іграшки визначаються конкретними виховними завданнями стосовно віку дітей з урахуванням їх розвитку і інтересів. Як витвори декоративно-прикладного мистецтва іграшки, особливо національно-традиційні, використовуються як декоративні елементи в сучасному інтер'єрі. Зміст і форми іграшки знаходяться в безпосередньому зв'язку з соціальним ладом суспільства, з рівнем його культури. Іграшки дозволяють так само природніше організувати спілкування дитини з батьками, що є в сучасному світі вельми актуальною проблемою. Ця курсова робота розглядає роль іграшок в іграх дітей старшої групи дитячого садку. Мета роботи на основі аналізу теоретичної літератури визначити значення іграшки для психічного і фізичного розвитку дитини старшої групи дитячого садку, показати роль іграшки як важливого засобу виховання. Ми дамо аналіз психолого – педагогічної літератури в дослідженні теми. Також ми розглянемо особливості іграшок у іграх дітей старшої групи дитячого садку. В другому розділі ми розглянемо експериментальне дослідження проблеми використання іграшок у іграх дітей, методику ознайомлення дітей з новою іграшкою, та методичні рекомендації по організації системи формування у дітей елементів національної культури.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІГРАШОК У ІГРАХ ДІТЕЙ

іграшка культура дитячий садок

Аналіз психолого – педагогічної літератури в дослідженні теми

 

У науковій літературі дуже небагато робот про іграшки. А тих, які зачіпають педагогічний і психологічний аспекти іграшок, ще меньше. У 60-х роках XIX сторіччя Костянтин Дмитрович Ушинській (1824—1870), Аделаїда Семенівна Симонович (1840—1933), Єлизавета Миколаївна Водовозова (1844—1923), учениця і послідовниця К.Д. Ушинського, відома письменниця і педагог XIX століття Євгенія Іванівна Конраді (1838—1898) в своїх методиках спиралися на національний досвід, використовуючи дитячий фольклор, традиційні іграшки і ігри. Найціннішою в цьому плані визнавалися самоделки, що створюється дитиною в процесі самостійної праці і що протистоять грубим фабричним іграшкам. Іграшка — джерело радості дитини. За визначенням педагога Антона Семеновича Макаренко (1888—1939) іграшка є матеріальною основою гри. „Граючи, дитина реалізує свої думки, відчуття у дії, а отже, від того, в що він грає, які іграшки потрапляють йому в руки, багато в чому залежить і напрям його думок, відчуттів, вчинків”.[1]

У вірші В.Ф. Ходасевіча, уривок з якого винесений в епіграф, можна, при бажанні, виявити всі проблеми, які встають перед дослідником сучасної іграшки. Сьогодні важливо навіть те, що воно написане в кінці 1913 року. Мабуть, інтерес до феномена іграшки характерний для страшних років, оскільки іграшковий мир виявляє образ раю, в якому людина вільна від провини і сорому. Але у Ходасевіча мир іграшок виявляється одночасно і «райським», ідеальним, незмінно здійсненим, і земним, таким, що припускає активні дії і перетворення. З одного боку, цей світ належить земному життю, простору магазина. З іншого боку, для тексту надзвичайно важлива пов'язана з назвою сакральна символіка. Продавець управляє іграшками як свого роду деміург, і маніпулює тими, хто «з ранку товпиться у віконця».[2]

Таким чином, поряд з іграшкою виявляється проблематика влади. Іграшка як річ, включена в гру, або що створює гру, виявляється близька владі. Це річ, яка в грі підвладна людині, як би «дозволяє володарювати над собою», що проявляє властиві тому, що грає владні интенції. Важливо подивитися на сучасну масову іграшку з такої точки зору: які способи поведінки складаються у дитини в грі з нею?

Один з видатних і творчо мислячих майстрів психоаналітичного лікування дітей, британський психолог, педіатр і дитячий психіатр ВінникоттДональд (1896-1971) пропонує розмежовувати два полюси в іграшках «соціальні» і «психологічні». Соціальні іграшки максимально реалістичні, як правило це досить точні і докладні копії предметів, людей і тварин. Гра з ними репетиція соціальних ролей, тренування звичної для соціуму поведінки, оскільки така іграшка несе загальнозрозумілі соціальні сенси. Приклад психологічної іграшки, це щур на мотузочці, якого Том Сойер хотів подарувати Бекі Тетчер. Забавно, що при величезному значенні творчості Марка Твена для американської літератури індивідуальність Тома і його творця в сучасній американській школі не знаходить визнання. «Пригоди» і Тома, і Гека не входять в програму читання, їх навіть не можна узяти в шкільних бібліотеках. [3]

До групи «психологічних» іграшок можна віднести ті призначені для дітей речі, які не схожі ні на що в світі дорослих. Ними ж часто буває і всяка «погань», яка, на думку батьків, «валяється» в кишенях і на столі дитини. Коли дитина бачить в палиці конячку, а в пучку трави або ганчірці ляльку, він, по суті, створює психологічну іграшку. Для дитини вона має значення як річ, з якою пов'язані, на яку «спроектовані» важливі емоційні стани. У термінології психоаналізу психологічна іграшка перехідний об'єкт, тобто «громовідвід дитячих переживань», носій індивідуально значущих сенсів. Перші речі, які включаються в гру і є такі іграшки. За допомогою іграшки закладається досвід, який визначатиме поведінку людини в дорослішому віці.

Особливе значення для людства мають креативні ігри, оскільки в них отримується досвід творчої поведінки. Повернувшись до палиці, яка обертається конячкою, можна, мабуть, стверджувати, що ту ж палицю, при всьому творчому потенціалі що грає, складно перетворити, наприклад, в одяг для ляльки. У реальному акті діяльності іграшка породжує гру (принаймні, обмежує число досяжних цілей), тому типологія ігор може бути екстрапольована на світ іграшки. Можна виділити групи імітаційних, конкурентних, азартних і креативных іграшок. Скоріше, звичайно, не сама іграшка організовує азартну гру, а такою грою стає процес її отримання. Зрозуміло, ця типологія значною мірою представляє абстракцію, практично неможливо знайти який-небудь тип ігор і іграшок в абсолютно чистому, «дистильованому» вигляді, оскільки в реальній діяльності в кожній грі здійснюється одночасно декілька типів поведінки. Слід говорити лише про переважання або домінування того або іншого типу.

Група іграшок, позначена у Вінникота як «соціальні», в этологичній інтерпретації є імітаційними іграшками, а «психологічні» іграшки близькі або аналогічні креативнім в этологичній типології.[4]

Масовими психологічними іграшками виявляються речі, які поза дитячим світом мають лише сенс володіння модною новинкою. В процесі «вбудовування» цих речей в культурну ситуацію виразно помітні хвилі популярності певної іграшки спочатку це були трансформери, потім тамагочи, після покемоны і телепузики. Ігри з ними виявляються не креативними або імітаційними, а особливим різновидом конкурентних ігор - конкурентними іграми володіння. У таких іграх не особисті якості дитини, а платоспроможність батьків дозволяє зайняти високе положення в ієрархії своєї групи і одержати задоволення від квази-самореализації. За допомогою цих іграшок здійснюється цілком очевидна проекція конкуренції «дорослого миру» на «дитячий». Притому багато батьків тільки ради можливості «відкупитися» від власного чаду новітньої дрібницею, щоб воно не зажадало дійсної турботи і уваги, яких батьки не можуть дати через надмірну зайнятість або власну емоційну збитковість. З цього зростає феномен своєрідного «жертвопринесення дитинству». Таким чином, ми знову виявляємося перед проблемою влади людини над людиною і управління (маніпуляції?) людьми. Зовнішність і дизайн сучасної іграшки демонструють, що серійно вироблювана іграшка, що стала феноменом масової культури, не дивлячись на всілякі ексцеси (лялька Барбі), залишається річчю, що приносить задоволення, річчю для забави і радості. Одна з найпоширеніших дитячих іграшок м'яка, така, що зображає, як правило, тварин. «Тварини найнаочніша для людини форма інобуття духу, яку він може оцінювати як надлюдську, але яка так чи інакше визначає його місце в ієрархії всесвіту».[5]

Але, подивившись уважно на м'яку іграшку, що викликає радість при контакті з нею, ми побачимо, що собаки, ведмеді, зайці по можливості антропоморфізировані. М'які іграшкові звіри зроблені так, щоб зовні бути схожим на людину з інфантильними пропорціями (порівняно велика голова, короткі кінцівки). Причому антропоморфізм ведмедів і інших іграшкових звірів виявляється в першу чергу у виразі очей і рота, тобто в тих деталях, невербальна інформація від яких найбільш важлива для емоційної оцінки співбесідника. Доброзичливість так і написана дизайнерами на морді у іграшкового звіра, і вона зберігається за будь-яких умов. Навіть якщо що грає в люті або злиться, іграшка йому «неначе» рада, вона завжди виконує заповідь психологів «приймай людину таким, яким він є». Тому іграшка стає якимсь «рівноправним співбесідником», «другим Я», «братом». «Звіря», схоже на дитину, виконує роль надкерованого, неагресивного партнера, що допомагає накопичувати досвід неагресивної поведінки. Таким чином, м'яка іграшка виявляється не стільки імітаційною (соціальною), скільки психологічною (креативної). Яскравість дитячих іграшок, антропоморфизация і гра масштабів створюють образ миру, в яка людина входить радісно, в якому навіть зусилля доставляє радість. Таким чином, при тому, що іграшка використовується в негативних проявах масової культури, вона зберігає свою естетичну природу. Гранично антропоморфна іграшка - лялька, тому неможливо обійти увагою Барбі. Дослідники багато разів її обговорювали. Найчастіше психологи і педагоги стверджують, що пропорції тіла ляльки формують у дівчаток спотворені уявлення про «ідеальне» жіночє тіло. Залишаючи осторонь анорексію, якою захворюють дівчатка, що орієнтуються на «барбіанську» фігуру, відмітимо, що в книзі лауреата Нобелевскої премії Алвіна Тоффлера «Футурошок» Барбі описується як очевидно агресивне явище.[6]

Виробники ляльки створюють такі умови для просування свого товару, що його ігрове призначення відходжує на другий план. Барбі точно ілюструватиметься думка дружини поета Осипа Мандельштама - Надії Мандельштам про те, що „дівчатка не мають дитинства».[7]

Барбі, звичайно, типова імітаційна, або соціальна іграшка, тому проти неї настроєні феміністки. «Це своєрідний тренажер, за допомогою якого дівчинка вчиться мистецтву зваблювання (умінню одягатися, причісуватися, фарбуватися, створювати затишне гніздечко)».[8]

З Барбі дівчинка вчиться подавати себе як закінчений твір, «богиню, що перетворюється на ляльку».[9]

Але сьогодні це навряд чи достатньо. Проте для батьків Барбі залишається зручним предметом «жертвопринесення», тобто, по суті, потрібна зовсім не дітям, і зовсім не для гри. Створювана такою лялькою модель поведінки «спроможної домогосподарки» видно ще чіткіше при порівнянні з традиційною іграшкою «хлопчика» солдатиками. Художник Олександр Николаевич Бенуа (1870-1960) починає розповідь про улюблені іграшки так: «Моєю головною розвагою в дитячі роки (приблизно до 8 років) були «солдатики всякого вигляду і зразка… солдатиків у мене було декілька сотень».[10]

Гра в солдатики була не просто дуже поширена, в ній засвоювалося розуміння основ цивільних відносин і особистих можливостей. Солдатики, як і Барбі, зробили революцію, тільки вони перетворилися на колекційну іграшку для дорослих забав.[11]

Солдатики як масова іграшка затрималися в дитячому ужитку до восьмидесятих дев'яностих років XX століття, але сьогодні їх роль узяли на себе трансформери, які теж призначені для хлопчиків і утілюють «архетип» воїна. На відміну від солдатиків, трансформери не одягнені в конкретну форму і тому вненаціональні. Воїн, якого вони зображають, не вписується ні в яку національну культуру і оцінюється тільки як «поганий» або «хороший». Господар іграшки, що трансформується, володіє тайною цього перетворення, тобто «магічно» владний над жахом, значить, і над самим собою. Ймовірно, ця влада і робить трансформер «чарівним» в очах дитини. Трансформер дитячий варіант ідеї раціонального пізнання і перетворення миру.[12]

Наступною після трансформерів хвилею в світі іграшок стала хвиля тамагочи. Для дитячої іграшки вираженість фізичної дії важливіша, ніж раціональна організація інтелектуальних зусиль. До появи віртуального простору і часу тамагочи іграшковий мікрокосм відтворював найбільш обширні з тих, що піддаються міфологічно-цілісному усвідомленню уявлення про світ. Мабуть, тамагочи більшою мірою привабливі для дорослих, чим для дітей. Відповідальність за «істоту», що росте в іграшці, необхідність точно контролювати свої дії за часом, схожість іграшки з наручним годинником атрибутом дорослого життя, все це спочатку привертає дитину, але незабаром перетворюється на нагадування про те, що господар тамагочи дорослий. Для творців цієї іграшки, як і для авторів Барбі, дитина зменшена доросла, а іграшка, як і будь-який товар, потребує реклами. Але, не дивлячись на рекламні кроки виробників, після сплеску інтересу до новинки 1997 року, іграшка стала звичною.

Схожим чином йде справа з телепузиками. Реклама в їх випадку грає ту ж роль, що і з тамагочи. Ці іграшки вимагають від дітей прояву моделей «дорослої» поведінки, принаймні в плані відповідальності за іншу істоту, не пропонуючи для цього ніяких конкретних «схем», окрім загальної емоційної установки. Звичайно, це не відповідальність, а квазівідповідальність, оскільки втрата однієї конкретної іграшки легко надолужувана, її точні копії продаються в будь-якому магазині іграшок.[13]

У разі масової іграшки, як і у випадку з будь-якою масовою продукцією, як продемонстрував Бодрійяр, „речі можуть брехати”.[14]

Іграшки, які «позиціонуються» як психологічні, по суті, соціальні. Майже одночасно з телепузиками з'явилися покемони. Їх популярність того ж роду персонажи-карманные монстри (pocket monsters) також надзвичайно залежні від господаря-дитини.

Деталь, відрізняюча покемонов функціональна схожість телеваріанту з «чарівним помічником» фольклорної казки покемони допомагають своїм господарям в складних сюжетних обставинах за допомогою своїх надприродних сил. Всі описані вище іграшки характеризуються поєднанням антропоморфних і техноморфних ріс: трансформери як людиноподібні кіборгізують, тамагочи як квазіжива істота, телепузики як «чоловічки» з антеною і телевізором в животі, покемони як тварини, що володіють схожими з людськими емоціями і мімікою.[15]

Технічна частина зовнішності іграшки нестрашна і підвладна людині, утілює ідею техніки і технологічних засобів як «продовження» людських органів, способу розширення людських можливостей. Іграшка, у тому числі і серійна, допомагає наблизитись до головного людського сенсу влади над самим собою, оскільки вона іграшка. До такого висновку прийшла Смирнова Олена Олегівна -професор, доктор психологічних наук, завідувачка лабораторією психічного розвитку дошкільників. Іграшка — предмет. А в суспільстві «розвиненого споживання» предмет не втрачає, а набуває в своїй вазі. «Іграшка сьогодні стає не тільки джерелом ігрової діяльності малюків, але і відкриває можливості для дії на дорослих».[16]

Психологи склали «словесний портрет» ідеальної розвиваючої іграшки. Виявилось, що ультрамодна електроніка йому ніяк не відповідає. Для розвитку потрібно, щоб дитина визначала, що робити іграшці, а не навпаки. Психологи, що займаються проблемами розвитку дитини, попереджають: прості, традиційні іграшки можуть бути кращим подарунком для дитини, ніж напхані електронікою складні прилади. «Традиційні іграшки, що здаються багатьом батькам застарілими, наприклад, кульки-дурисвіти, конструктор і крейда, яка коштує зовсім не дорого і є у кожної дитини, зазвичай набагато корисно для розвитку, ніж сучасні електронні винаходи, які трактуються виробниками як розвиваючі іграшки», – відзначила доктор психології Кеті Хирш-Пасек з Університету Темпла.[17]

Багато незалежних експертів згодні із спостереженнями доктора Хирш-пасік, результатами тривалої роботи, що є, в спеціально створеній при університеті дитячій лабораторії. Як відзначає доктор Роберта Голінкофф, керівник проекту «Мова немовлят» при Університеті штату Делавер, електронні іграшки створюються для дієвого впливу на розвиток мозку дитини і винні, в ідеалі, допомагати центральній нервовій системі «запустити» декілька важливих механізмів. «Справжні освітні іграшки – це не складні електронні пристрої, але абсолютно буденні речі, які десятиліттями створювали з маленьких дітей мислителів і геніїв», – резюмує доктор Голінкофф.[18]