Розділ 3. Шляхи вдосконалення форм та систем оплати праці за мотиваційним та стимулюючими механізмами

 

Сучасний етап ринкових перетворень, який переживає Україна, вимагає нової ідеології формування системи оплати праці, що має стати одним із головних стимулів підвищення продуктивності праці й ефективності управління. Особливістю перехідного періоду є те, що в умовах лібералізації соціально-трудових відносин держава практично перестала контролювати організацію оплати праці недержавних установ, а ринкові регулятори ще не запрацювали на повну силу, що призвело до того, що ці процеси набули значною мірою стихійного, безсистемного характеру.

Сьогоднішню ситуацію у сфері оплати праці можна охарактеризувати як таку, що має певну невизначеність, невідрегульованість, не контрольованість. Про це можна говорити, аналізуючи дані державної статистики. Так, показники рівня життя населення за 2002-2004 рр. показують, що знижується частка заробітної плати у структурі доходів населення, посилюється необґрунтована міжрегіональна і міжгалузева диференціація із заробітної плати. Структура оплати праці розбалансована: надтарифна частина заробітної плати на багатьох підприємствах перевищує базову тарифну частину, порушені пропорції в оплаті праці працівників підприємства.

Низька заробітна плата, затримка її виплати негативним чином позначаються на ставленні працівників до своїх прямих обов’язків і є одним з мотивів вимушеної вторинної зайнятості. Тому цілями і шляхами реформування заробітної плати є створення кожній працездатній людині умов для підтримання своєю працею необхідного рівня життя; забезпечення реалізації відтворювальної, стимулюючої, регулюючої та стимулюючої функції заробітної плати.

Але для того, щоб розробити шляхи реформування системи оплати праці необхідно насамперед розглянути негативні моменти даної ситуації. Чинні системи оплати праці мають ряд недоліків. Головний недолік полягає в тому, що заробітна плата погано, а нерідко взагалі не пов’язана з кінцевими результатами праці, результати праці є колективними, а оплата праці – індивідуальною. Щоб подолати цей недолік, потрібно зробити одне з двох: або індивідуалізувати результати, або колективізувати систему оплати. Перший шлях виключений, оскільки у принципі неможливо відділити результати від їх колективної природи.

Стосовно системи оплати праці можна виділити такі недоліки:

· зростання оплати праці не пов’язане із зростанням ефективності;

· чинна система не орієнтована на співпрацю;

· система оплати не є досить гнучкою [29,c.12-13].

Кажучи про те, що чинні системи не орієнтують на колективну співпрацю, мають на увазі відому роз’єднаність працівників, і перш за все, керованих і управлінців.

Враховуючи всі недоліки організації оплати праці необхідно визначити шляхи виходу з кризи заробітної плати. Необхідне відновлення заробітної плати як реально ефективної діючої економічної категорії ринкової економіки, відновлення її основних функцій.

Ринкова економіка істотно змінила уявлення про сутність оплати і стимулювання праці, які є важливим мотиваційним стимулом до праці. Підприємства почали розробляти конкретні форми та системи оплати праці, враховуючи при цьому особливості власного виробництва і місце на ринку. Практика виробила різноманітні системи стимулювання праці, які можна застосовувати в даних економічних та виробничих умовах. Для одержання максимального ефекту від системи стимулювання, необхідно врахувати специфічний вплив кожної стимулюючої форми на проблему, що постала перед підприємством. При цьому слід враховувати ступінь стабільності результатів якості праці, досягнутих працівником. Якщо раніше основна оплата загалом ув’язувалася з рівнем виконання і перевиконання встановлених оціночних показників преміювання, то в умовах ринкового управління на передовий план виступили стимулюючі системи, які пов’язують основну заробітну плату з особистими діловими якостями працівника, рівнем його професійної майстерності, ставленням до праці, якісними показниками виконання роботи [39, c. 122-123].

Такі трансформаційні процеси потребують створення сприятливого мотиваційного середовища на підприємстві, насамперед через забезпечення залежності винагороди працівника від досягнутих ним якісних результатів і кваліфікації. Отже, перед керівниками вітчизняних підприємств постало нове складне завдання – максимально зацікавити персонал в реалізації свого фізичного або інтелектуального потенціалу. На сьогодні очевидно, що потрібні нові механізми і інструменти, які б створювали могутні стимули для продуктивної, якісної праці і максимальної реалізації потенційних здібностей людини [42, c.434].

Першим завданням в реформуванні оплати праці за стимулюючим механізмом має бути підвищення реальної заробітної плати до вартості робочої сили. Заробітна плата – категорія не тільки економічна, а й соціальна, покликана забезпечити людині певний соціальний статус. Витрати на відшкодування вартості робочої сили не можуть не передбачати, крім покриття витрат на харчування, одяг, також витрат на утримання житла, освіту, медичне обслуговування, соціальні потреби робітника. Вирішення питань рівня мінімальної і середньої заробітної плати необхідно орієнтувати на мінімальний споживацький бюджет, обчислений диференційовано стосовно категорії працівника, видів виробництва. Для цього необхідно визначити найбільш ефективні системи оплати праці для окремих категорій працівників із урахуванням ефекту її застосування на прибуткових підприємствах:

- для робітників основного виробництва доцільна відрядно-преміальна; не доцільні погодинна проста, відрядна колективна, погодинна преміальна та безтарифна;

- для робітників допоміжного виробництва доцільна погодинно-преміальна; менш доцільна погодинна проста; недоцільні акордна, відрядна (всі форми) та безтарифна;

- для службовців доцільна погодинна преміальна; менш доцільна погодинна проста; недоцільна відрядна (всі форми) та безтарифна;

- для професіоналів та фахівців та керівників доцільна погодинна преміальна; менш доцільна безтарифна; недоцільні всі інші.

Визначення систем оплати праці для окремих категорій працівників дасть змогу підвищити ефективність виробництва та збільшити обсяги виробітку та реалізації продукції [ 7, c.104-105].

З погляду захисту інтересів найманих працівників заслуговує на увагу перехід на гарантований погодинний розмір мінімуму оплати праці. Навіть якщо в основу його встановлення буде покладено значно вищий, ніж діючий сьогодні, місячний розмір державного тарифу, це зовсім не означатиме аналогічного збільшення заробітної плати працівника. Коли зайнятість протягом повного робочого дня і робочого місяця не гарантована, працівники можуть виявитися менш захищеними перед свавіллям працедавців. Гарантованим буде лише заробіток відповідно до балансу часу, фактично відпрацьованого за оплачуваний період. Працедавець при переході на погодинний гарантований розмір оплати буде зобов’язаний сплатити лише фактичні години роботи. Відірвати ж розміри гарантованих державних пільг і компенсацій від встановленого місячного мінімуму оплати праці можна й іншим шляхом: встановивши її у певному співвідношенні з прожитковим мінімумом, розрахованим для відповідної категорії населення – одержувачів пенсій, стипендій.

Щоб робоча сила як товар оплачувалася за своєю реальною вартістю, необхідно узгодити мінімальну зарплату з прожитковим мінімумом, а потім із споживацьким бюджетом. Це повинно бути зафіксовано в колективно-договірних рішеннях і неухильно виконуватися усіма сторонами, що підписали угоду. Вирішувати таке завдання можна тільки на основі виходу із соціально-економічної кризи і підвищення ефективності виробництва.

Усунення великої диференціації в галузі праці по категоріям працівників – другий крок при реформуванні системи оплати праці і відновлення другої її функції – стимулювання робочої сили [40, c.34-35].

Необхідно подолати диференціацію, що посилюється в оплаті праці, шляхом встановлення і підтримання раціональних пропорцій щодо оплати простої і складної праці; праці, що вимагає високого рівня кваліфікації. І у зв’язку із цим виникає питання про роль і місце тарифної системи в оплаті найманої праці. У ринковій економіці система співвідношень у ставках і окладах залежно від складності, умов і значущості сфер застосування праці є невід’ємною частиною всієї системи організації заробітної плати. Із цією метою необхідно погоджувати і затверджувати в процесі переговорів на державному та галузевих рівнях мінімальні тарифні ставки оплати першого розряду. Але централізовані затверджені рівні ставок і окладів, нижче за яких не може оплачуватися той або інший вид праці, - це гарантований мінімум, який погоджується і затверджується на загальнодержавному, галузевому рівнях. Вони є орієнтирами для проведення переговорів з проблем оплати праці на підприємстві.

Особливе місце в системі державного регулювання заробітної плати займають проблеми її територіальної диференціації, в основі якої повинні лежати економічні, природнокліматичні фактори, що зумовлюють нерівності в рівнях вартості робочої сили. Істотний вплив на територіальну диференціацію заробітної плати справляють рівень зайнятості населення, відмінності, що історично склалися в рівнях оплати по регіонах. Оскільки ціни товарів та послуг зростають по регіонах нерівномірно, одна й та сама величина номінальної заробітної плати виражає в різних географічних зонах різний обсяг засобів для життя.

В основі визначення кількісних співвідношень у рівнях оплати праці рівної складності і значущості, а також праці в аналогічних умовах на робочому місці повинні бути встановленні відмінності у вартості життя по регіонах, що розраховуються за єдиною методикою. Саме їх слід було покласти в основу встановлення районних коефіцієнтів заробітної плати, а в перспективі в основу диференційованих по регіонах рівнів тарифних ставок першого розряду.

Однією з найзначніших функцій держави повинна залишатися розробка рекомендацій, що мають силу законів і підзаконних актів, про умови регулювання доходів у нерозривній єдності з регулюванням цін; принципи формування системи мінімальних споживацьких бюджетів; створення форм соціальної підтримки і адаптації населення. Вирішенню цих завдань має бути підпорядковане централізоване регулювання організації і диференціації оплати праці. Що стосується безпосередньо чинних систем оплати праці, то вони повинні створюватися так, щоб забезпечити об’єднання, а не роз’єднання працівників у рамках підприємства, стимулювати співпрацю, а не конфлікти між працівниками [33, c.53-54].

Необхідно зосередити увагу всієї компанії на продуктивності і якості. Для цього потрібно визначити вимоги до організації виробництва: всі програми повинні виконуватися в строк або достроково; всі роботи необхідно виконувати з якнайменшими витратами; всі послуги і роботи здаються замовникам з першого пред’явлення: якість повинна знаходитися на першому місці; потрібно використовувати найдосконаліші технології, інструменти і методи. Кадрова політика повинна підтримувати сприятливий клімат, стабільність кадрів, можливість для їх зростання.

Як наголошувалося раніше, недоліки чинної системи оплати праці зумовлені індивідуальним її характером і її потрібно перетворити на колективно-пайову. У світовій економіці такий перехід уже відбувається. У нас передумов і можливостей для формування колективно-пайової системи заохочення якості і продуктивності не менше. Отже, мотивація праці повинна будуватися на основі факторів, що безпосередньо залежать від працівників. Незалежними не можуть бути вартісні фактори, бо на практиці від працівників дійсно не залежать ні умови збуту, ні умови кредитування. Вже тому ставити заохочення працівників у пряму залежність від прибутку, було б помилковим.

Ставка на короткостроковий прибуток є помилковою для стійкості виробництва, не кажучи вже про його конкурентоспроможність, - це аксіома сучасної економіки. Де мають на меті отримання короткострокового прибутку і відкидають принцип пайової участі в доходах, там дієвої системи матеріальної зацікавленості працівників немає і бути не може, оскільки виникає конфлікт цілей, в якому перемагає приватна зацікавленість в прибутку. Отже, критерії системи матеріального стимулювання не повинні бути пов’язані з прибутком. Необхідний об’єктивний облік і контроль за діяльністю підприємства, інакше воно приречене на не- конкурентоспроможність з усіма негативними наслідками. Власник, який не в змозі організувати належний економічний облік і контроль, змушений буде поступитися своїм місцем іншому, настирнішому і послідовнішому в справі перетворення підприємства на конкурентоспроможне.

Система матеріальної зацікавленості повинна будуватися як система інвестування працівників. Потрібний підхід, відповідно до якого оплата праці набуває функції інвестицій у робочу силу. Такі інвестиції набагато ширші, ніж традиційна заробітна плата, вони не зводяться до неї і не обмежуються нею. Основне їх джерело – це кінцевий дохід. Систему матеріального стимулювання потрібно орієнтувати не на кваліфікацію, одержану за дипломом, а на рівень кваліфікації виконуваної роботи. Також можна відмовитися від погодинної оплати праці і платити працівникам заробітну плату за кваліфікацію, а не за кількість людино-годин, проведених на своєму робочому місці. Під фактичною кваліфікацією розуміється здатність працівника не тільки виконувати свої обов’язки, а здатність брати участь у вирішенні виробничих проблем, знати їх і розбиратися в будь-якому аспекті господарської діяльності свого підприємства.

Для робітників заохочення ініціативи і творчості повинне виступати як оплата „по заслугах” або „за особистий внесок”. Оцінка заслуг або особистого внеску встановлюється за допомогою критеріїв, що розробляються самим підприємством. Хоча оплата праці за особистий внесок дещо суперечить колективному характеру праці, її все ж таки можна застосовувати для оцінки кваліфікації працівника, враховуючи при цьому загальний внесок. Колективізм повинен бути принципом формування заохочення праці [32, c.152-153].

Таким чином, розробка шляхів збільшення заробітної плати на засадах реалізації мотиваційних та стимулюючих механізмів формування та розподілення ФОП повинно ґрунтуватися на:

§ максимальному залученні до підвищення ефективності виробництва наявних людських ресурсів підприємства, що дасть змогу заощадити фінансові ресурси, які використовуються для сплати стороннім підприємствам (організаціям, установам);

§ застосуванні більш гнучких форм оплати праці, які об’єктивно відбивають витрачені зусилля працівника;

§ встановленні найбільш доцільної системи оплати праці для кожної категорії промислово-виробничого персоналу;

§ виборі ефективних форм матеріального стимулювання працівників як за критеріями, так і за досягнення ними відповідних показників фінансово-господарської діяльності;

§ обґрунтуванні формування та розподілення компенсаційної частки фонду оплати праці (ФОП) на засадах підвищення стимулюючого значення основної заробітної плати;

§ максимальному наближенні розміру заробітної плати до якості продукції, що виробляється, на всіх етапах процесу виробництва (зокрема, працівників служб відділу технічного контролю підприємства);

§ підвищенні ступеню забезпечення „прозорості” процесу заохочення працівників за економію наявних ресурсів підприємства на засадах вдосконалення колективно-договірного регулювання;

§ стимулюванні до підвищення рівня кваліфікації працівниками з метою комплектації підприємства високоякісним кадровим потенціалом [7, c.108-109].

На основі вищесказаного можна зробити висновок, що для вирішення проблеми підвищення реальної заробітної плати виняткового значення в умовах економічної трансформації набувають питання: зміни типу економічної системи; максимально можливого скорочення масштабів тіньової економіки; розвитку ринкових відносин і створення здорового конкурентного середовища; оптимізація структури витрат виробництва; послаблення податкового тиску; зростання продуктивності праці та капіталу.

Дальше реформування оплати праці має органічно поєднуватись з загальним процесом ринкової трансформації, передусім у податковій, грошово-кредитній, фінансовій системах, сфері соціального захисту, з дальшою стабілізацією національної грошової одиниці, проведенням адміністративної реформи.

Таким чином, зростання реальної заробітної плати в сучасних умовах економічної трансформації вимагає комплексного системного підходу до вирішення цього складного завдання – синхронного реформування форм та систем оплати праці, інвестиційно-інноваційної, податкової, грошово-кредитної систем, ціноутворення, політики доходів і зайнятості населення.

Тому, вибір форми та системи оплати праці в сучасних ринкових умовах для ефективної мотивації та організації заробітної плати на підприємствах набуває особливого значення, а також правильно обрати форми та системи заробітної плати, які враховують особливості трудового процесу, завдання, що стоять перед конкретним робочим місцем, професією і кваліфікацією робітника, його особисті інтереси, що є ефективним організаційним засобом і значним мотивуючим фактором [ 44, c. 86-87].

 

ВИСНОВКИ

Відмова України від директивно-планової економіки та перехід її до ринкової моделі управління соціальними та економічними процесами потребує радикального реформування оплати праці працівників. Система управління економікою, що склалася за довгі роки, привела до виникнення феномену відчуження працівників від засобів виробництва. Виражається це в тому, що доходи трудових колективів і окремих працівників практично не залежали і не залежать від ефективності використання ресурсів. Тому у контексті загальних системних перетворень, що проводяться в економіці країни, це одна з найважливіших проблем і без її успішного вирішення неможливе успішне розв’язання багатьох інших соціально-економічних проблем.

Заробітна плата – це найважливіша соціально-економічна категорія, що є головним джерелом формування грошових доходів робітників у ринковій економіці. Виражаючи відносини між різними об’єктами ринкової економіки, вона одночасно є формою розподілу по праці і ціною робочої сили. Її середній розмір у цілому по країні визначається рівнем економічного та соціального розвитку суспільства. Чим вище останній, тим, як правило, і вище ставки заробітної плати, а отже вищий і загальний її рівень[ 4,c.263].

Заробітна плата окремого робітника визначається його здібностями до праці і залежить від його результатів праці. Чим вище останні, тим вище і розмір заробітної плати робітника. Максимальним її розміром є індивідуальна ціна робочої сили, що являє собою грошовий вираз здібностей працівника до праці.

Підприємство самостійно, але відповідно до законодавства, установлює штатний розклад, форми і системи оплати праці, преміювання у колективному договорі з дотриманням вимог і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими угодами. Урахування праці і заробітної плати - один із найважливіших і складних ділянок роботи, що потребують точних і оперативних даних, у яких відбивається зміна чисельності робітників, витрати робочого часу, категорії робітників, виробничих витрат.

Найчастіше застосовують дві основні форми заробітної плати – відрядну та погодинну. Вони базуються на визначеній ринком праці ціни робочої сили й установленої законодавством тривалості робочого часу і враховують результат праці та необхідний для неї робочий час. Кожна з них відповідає певній мірі кількості праці: відрядна – кількості виробленої продукції, погодинна – кількості відпрацьованого часу. Від того, яка форма оплати праці використовується на підприємстві, залежить структура заробітної плати: переважає в ній умовно-постійна частина (тариф, оклад) чи змінна (виробіток, премія). Відповідно різними буде і вплив матеріального стимулювання на показники діяльності окремого робітника чи колективу бригади, цеха.

Щоб підвищити стимулюючу роль форм оплати праці, використовують її різновиди – системи заробітної плати. Серед багатьох систем заробітної плати можна виділити традиційні – прості, преміальні, прямі й непрямі, індивідуальні і колективні, а також нові системи. Залежно від показників оцінки трудового внеску працівників системи можуть бути прості або преміальні. За характером впливу на результат праці системи поділяються на прямі і непрямі (опосередковані). Залежно від оцінки результатів праці розрізняють системи оплати праці колективні, що ґрунтуються на оцінці колективної праці, та індивідуальні, які ґрунтуються на оцінці результатів праці кожного окремого працівника. Цей поділ умовний, оскільки і традиційні системи удосконалюються, модифікуються. До нових систем відносять гнучку, безтарифну, контрактну, багатофакторні системи тощо.

Від прийнятої моделі заробітної плати та способів її обчислення залежить виконання заробітної платою основних її функцій [12, c.192].

Використання відрядної і погодинної оплати праці має відповідати таким вимогам: найповніше враховувати результати праці, створювати передумови для постійного зростання ефективності та якості праці, сприяти підвищенню матеріальної зацікавленості працівників у постійному виявленні і використанні резервів підвищення продуктивності праці та якості продукції.

Форми та системи оплати праці будуть ефективними лише в тому разі, якщо вони відповідають організаційно-технічним умовам виробництва. Отже, вибираючи форму оплати праці для певної категорії працівників, необхідно враховувати конкретні умови їхньої праці, специфіку виробництва тощо.

Основними умовами застосування тієї чи іншої форми заробітної плати є рівень технічної озброєності виробництва, характер технологічного процесу та організації виробництва і праці, ступінь використання виробничих потужностей, стан нормування праці.

Окрім загальних, є кілька специфічних умов застосування відрядної та погодинної форм оплати праці. Так, для відрядної оплати праці необхідна наявність прямо пропорційної залежності між затратами живої праці й одержаними результати, тобто робітник повинен мати реальну можливість збільшувати випуск продукції, що має відповідати потребам виробництва [30, c. 73].

Сьогодні в Україні переважною формою оплати праці робітників залишається відрядна. Погодинна заробітна плата застосовується для оплати праці професіоналів, фахівців і технічних службовців.

В основі побудови системи оплати праці мають бути конкретні показники роботи, які піддаються точному обліку і повною мірою відображають працю даної групи робітників, або окремого працівника. Система оплати праці ґрунтується на одному-двох вирішальних для даної групи працівників або окремого працівника показниках і має бути простою і зрозумілою кожному.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Богиня Д.П. «Основи економіки праці» - К.- 2000.

2. Бойчик І.М. «Економіка підприємства» - Львів - 2000.

3. Бондар М.І. «Економіка підприємства» - К. - 2001.

4. Ведерников М.Д. «Ринковий механізм регулювання оплати праці робітників (проблеми теорії і практики)» – Хмельницький - 2001.

5. Володькіна К.Л. «Економіка промислового підприємства» – К.- 2004.

6. Гадзевич П.С. «Основи економічного аналізу» – К.- 2003.

7. Гончаров С.П. «Оплата праці в виробничій сфері: проблеми та методологія збільшення заробітної плати в умовах ресурсозбереження (Монографія)» – Донецьк - 2006.

8. Гончаров С.П. «Теоретические и практические основы организации заработной платы» – Донецьк - 2004.

9. Горілий А.Г. «Економіка ринків праці» – Т. - 1998.

10. Дячун О.В. «Організація, нормування та оплати праці» – Львів - 2001.

11. Єсінова Н.І. «Економіка праці» – Х.- 1999.

12. Завіновська Г.Т. «Економіка праці» – К.- 2000.

13. «»Заработная плата (сборник нормативных документов» – Харьков - 2000.

14. Кругляк К.Л. «Економічний аналіз підприємства» – К.- 2004.

15. Кулішов Т.В. «Економіка підприємства: теорія і практика» – К.- 2004.

16. Манів З.О. «Економіка підприємства» – К. - 2004.

17. Масхма М. Б. «Економіка праці» – К.- 2004.

18. Мельник Т.Г. «Облік, аналіз та аудит праці, її оплати» – К.- 2006.

19. Мельник Т.Г. «Основи економічного аналізу» – К.- 2002.

20. Морозова Л.Л. «Труд и заработная плата» – М.- 1997.

21. Онищенко Т. «Оплата труда: особенности и налогооблажение» – К- 2000.

22. Осипов В.І. «Економіка підприємства» – Одеса - 2005.

23. Павленко К.Л. «Организация труда и заработная плата» – К.- 2003.

24. Покропивний С. Ф. «Економіка підприємства» – К. - 2001.

25. Примак Т.О. «Економка підприємства» – К.- 2003.

26. Шваб Л.І. «Економіка підприємства» – К. - 2005.

27.Шегда А.В. «Економіка підприємства» – К.- 2002.

28. Батіщев В. Форми і системи оплати праці: нелегкий вибір.// Оплата праці та інші виплати працівників - 2005, №5, с.139-145.

29. Войнаренко М.П. Проблеми оплати праці за умов ринкових відносин// Вісник ХНУ- 2006, № 5, т.1, с.12-14.

30. Войнаренко М.П., Рибчинська Л.А. Стратегія державної підтримки механізму реформування системи оплати праці в Україні // Вісник ТУП. Економічні науки – 2003, №1, Ч.2, с.71- 74.

31. Герасименко О.В. Стан та шляхи вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері України //Формування ринкової економіки - 2005 т.1.

32.Додонов О.В. Вдосконалення системи оплати праці в Україні як чинник підвищення конкурентоспроможності персоналу // Формування ринкової економіки – 2005,т.2.

33. Корніюк О. Реформування зарплати: нові пропозиції //Бухгалтерія – 2006, №6, с.53-54.

34. Лігун Ю. Удосконалення державного регулювання оплати праці // Україна: аспекти праці – 2000, №2, с.6-8.

35. Лук’янченко Н. Д., Вороніна О.А. Проблеми планування фонду оплати праці на підприємстві // Вісник ХНУ - №4, т.2, с.16-19.

36. Мазур В. Порівняльна характеристика систем оплати праці та мотивації за кордоном і на українських підприємствах // Вісник ТАНГ - 2001, №18, ч.2, с. 179-183.

37. Матюк С.А. Оцінка змістовності праці та мотивація в системі оплати праці: аналіз перспектив розвитку // Вісник ТУП. Економічні науки - 2004, №1, ч.2, с.88-93.

38. Осовий Г.В. Питання подальшого реформування системи оплати праці в Україні // Формування ринкової економіки – 2005, т. 2.

39. Парфьонова І.І. Проблеми оплати праці в Україні // Фінанси України – 2000, №4, с.122-123.

40. Пір’ян Т. Проблемні питання реформування системи оплати праці // Україна: аспекти праці – 2003, №2, с.32-36.

41. Подорванова Н. Тарифна система оплати праці та її форми // Бухгалтерія, - 2001, №38, с.50-56.

42. Сотченко Ю. Оплата праці та напрямки її вдосконалення в умовах економічної кризи // Держава та регіони - 2006, №6, с. 433-436.

43.Тельнов А.А. Проблеми стимулювання високоякісної праці промисловими підприємствами. // Вісник ХНУ- 2006, №1,т.2, с.54-58.

44. Харун О. А. Мотиваційні особливості встановлення форм і систем оплати праці на підприємствах // Вісник ХНУ – 2006, №1, т.2,, с.84-87.

45.Харченко М. Оплата праці: реформування на основі Єдиної тарифної сітки // Україна: аспекти праці - 2005, №7, с.3-9.

46. http:// www.hoe.com.ua./ukr/pokaznik.php.

 

Додаток А.

Таблиця А.1. Основні техніко-економічні показники по ВАТ ЕК „Хмельницькобленерго” за 2003-2005 роки.

Показники	О Одиниця виміру	Рік					Темп зростання
		2003р.		2004р.		2005р.	2004 р. до 2003р.	2005р. до 2004р.
Корисний відпуск електроенергії	млн. Квт. г.	1493.4		1592.2		1692.2	98.8	100
Товарна продукція від е/е	тис. грн.	247201		271170		299865	23969	28695
Виручка від реалізації продукції (без ПДВ та акцизу)	тис. грн.	249245		273235		305897	23990	32662
Собівартість реалізованої продукції	тис. грн.	228741		251517		269766	22776	18249
Валовий прибуток	тис. грн.	20504		21718		36131	1214	14413
Чистий прибуток	тис. грн.	537		562		7508	25	6946
Середньорічна вартість основних фондів	тис. грн.	13283.5		8132		6511.5	-5151.5	-1620.5
Власний капітал	тис. грн.	142864		290819		279522	147955	-11297
Активи	тис. грн.	321518		465519		448668	144001	-16851
Операційні витрати	тис. грн.	90712		93634		107384	2922	13750
Дебіторська заборгованість	тис. грн.	97020		89401		81427	-7619	-7974
Середньооблікова чисельність працюючих	чол.	3824		3692		3698	-132	6
Фонд оплати праці штатних працівників / тис. грн./	тис. грн.	27489.9		29882.2		37835.4	2392.3	7953.2
Середньорічна заробітна плата 1-го працюючого	грн./ особу	619		696		880.3	77	184.3
Продуктивність праці	грн./ особу	64.7		73.4		81.1	8.7	7.7
Статутний фонд	тис. грн.	33638					-	-
Номінальна вартість акцій	грн.	0.25					-	-
Кількість акцій в статутному фонді	шт.	134 551 360					-	-
Рентабельність товарної продукції	%	8.07	7.8		11.2		-0.27	3.4
Фондовіддача	грн.	18.6	33.4		46.1		14.8	12.7
Витрати на 1 грн. продукції	грн.	0.37	0.35		0.36		-0.02	0.01

 

Додаток Б

 

Таблиця Б.1. Тарифна сітка оплати праці робітників

Тарифні розряди	I	II	III	IV	V	VI
Тарифні коефіцієнти виробничих робітників	1.0	1.1	1.32	1.65	1.98	2.38
Тарифні коефіцієнти робітників з обслуговування обладнання	1.0	1.05	1.22	1.46	1.82	2.21

 

Таблиця Б.2. Тарифні ставки робітників

Тарифні розряди	І	ІІ	ІІІ	IV	V	VI
Тарифні ставки виробничих робітників (грн./ нормо-год.)	2.24	2.46	2.96	3.70	4.44	5.33
Тарифні ставки робітників з обслуговування обладнання (грн. /год.)	2.07	2.17	2.53	3.02	3.77	4.57