2020-01-14
95
Однією зі спроб держави зменшити тіньовий ринок, та досягти збільшення акцизних надходжень до бюджету було введення мінімальної ціни на горілчану продукцію.
З 6 липня 2001 року в Україні знову почали діяти мінімальні ціни на алкогольні напої. Постанова КМ від 21 червня 2001 року “Про введення мінімальних цін на вітчизняні й імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби” (№700). Нова мінімальна ціна на спиртне встановлена на рівні 24,85 грн. (опт) і 27,34 грн. (роздріб) за літр 100%-вого спирту. Тобто з 6 липня півлітра 40% горілки мала продаватися оптом не менш ніж за 4,97 грн., а в роздрібній торгівлі - по 5,47 грн.
В роздрібній торгівлі горілка найчастіше пропонується по 3,2-3,5 грн. за 0,5 л, тоді як тільки акцизний збір і ПДВ із кожної півлітровки складають не менш 3,9 грн. Виходячи з цього і був установлений нинішній розмір мінімальних цін. За задумом розробників постанови, введення “40-градусного мінімуму” мало привести до легалізації ринку і до зростання надходжень у бюджет (у першу чергу, звичайно, від акцизного збору).
Звичайно, що виробники спиртного, які сплачують усі податки, та торговці їхньою продукцією цей закон не мав турбувати. Адже горілки цих виробників (“Эванс”, “Союз-Віктан”, “Артеміда”, “Княжий Град”, “Гетьман” і т.д.) в роздрібній торгівлі продається за 7 грн. за 0,5 л.
Проте навряд чи такі дії приведуть до тотальної сплати податків та росту надходжень у бюджет. Звичайно підвищиться конкурентноздатність середнього цінового сегмента, тобто горілки ціною 7,0 грн. за пляшку. Але для більшості покупців має значення різниця в ціні навіть на декілька гривеників за пляшку.
Та й можливе скорочення обороту, адже торговці неврахованої 40-градусної (зробленої на легальних підприємствах з використанням схем ухилення від сплати податків) і “бодягою” (водно-спиртовою сумішшю, що розливається в підвалах) з лишком компенсують ростом націнок (коли вже держава примушує їх продавати товар дорожче). Зрозуміло, що виробники такого спиртного платити акцизний збір після введення мінімальних цін не почнуть.
Безсумнівно, зростуть надходження від сплати ПДВ. Але, як уже зазначалося, основний податок з горілки — акциз.
Іншими словами, уведення мінімальних цін на горілку створює лише видимість поліпшення збирання акцизного збору.
Зараз готується до другого читання Закон, здатний реально забезпечити надходження акцизу від продажу горілки. Якщо документ набере сили, на кожен повний цикл виробництва спиртного буде видаватися тільки одна ліцензія. Тобто перекривається один із двох основних каналів надходження на ринок “неоподаткованої” горілки (коли підприємець робить спиртне на чужих потужностях і “зникає” із продукцією). Крім того в законі намагаються реалізувати можливість указувати на марках акцизного збору ємність розлитого напою. Тобто виробник уже не зможе купити марки для розливу спиртного в 100-грамові пляшки і зробити горілку в півлітрових. Це позбавить можливості виробляти невраховану горілку. Крім того, саме через це на будь-якому базарі продаються зовсім легальні акцизні марки (де і здобувають їх виробники “бодяги”).
Але якщо буде так, виникає законне питання: навіщо нам тоді ще і мінімальні ціни?
Як вважають, великі оптові реалізатори, фіксована мінімальна ціна значно підніме рентабельність фальсифікатів. Чергова спроба легалізувати алкогольний ринок вольовими методами навряд чи увінчається успіхом.
Рішення про введення мінімальних цін, як і в минулий раз, ускладнить схеми продажів дешевої горілки, але продавати її все рівно будуть. Уведення мінімальних цін ударить по законослухняних компаніях. Вони будуть змушені конкурувати з тими, хто продає горілку дешевше мінімальних цін, використовуючи “схеми” продажів.
Виграють нелегальні торговці. У тому числі і фінансово. Можливо, трохи упадуть їхні обороти, але зате виросте маржа. Якщо сьогодні вони реалізують горілку по 2,50-2,80 грн., завтра вони стануть продавати її по 3,50 грн.
Поважаючі себе фірми можуть просто відмовитися від роботи з дешевою горілкою. А великі оптові торговці найімовірніше сконцентруються на продажах “розкручених” вітчизняних марок, забезпечених серйозною рекламною підтримкою.
Щодо дрібних торговців спиртним,то і по 3 гривні горілка продається вкрай погано. Тому вони вочевидь знайдуть майже легальні способи як обійти цю постанову.
Щодо проблеми різних фінансових схем та схем взаємозаліків, то дії державних органів також і тут не є дуже успішними. Проте треба зазначити, що боротьба з “тіньовою” горілкою не приносить результатів не тільки через відсутність у контролерів необхідної оргтехніки або непрозорості фінансових схем. Податківці вважають, що можливість продавати горілку за демпінговими цінами з'явилась через декілька причин, які так чи інакше вплинули на послабшання контролю за виробниками горілки зі сторони різноманітних держструктур.
По-перше, збільшенню виробництва дешевої горілки сприяло зняття у 2000 році податкових постів на ЛГЗ. Ці повноваження були передані Держспецмонополії. І хоча роботу податкових постів бездоганною не можна назвати, податківці все ж мали дещо ширші порівняно з Держспецмонополією можливості щодо контролю за виробниками горілки.
Контроль за ринком алкоголю був послаблений і після позбавлення податківців права реалізовувати конфіскований товар – податкові органи просто втратили стимул для перевірок виробників алкоголю в цілому та горілки зокрема. Адже з погляду виконання плану з надходжень до бюджету це заняття стало для них безглуздим. При цьому податківці стали менше контролювати не тільки легальних виробників, але і фальсифікаторів горілки, що у підсумку негативно відбилося і на виробниках відомих марок.
Введення контрольних талонів до товарно-транспортних накладних, які виписуються на перевозимі алкогольні напої, не замінили контролю за легальними (з точки зору сплати податків) виробництвом та реалізацією горілки. Призначення цих талонів полягало в контролюванні переміщення сировини від спиртозаводу до ЛГЗ, а потім горілки - до оптових та роздрібних торговців. Проте з однієї партії спирту виникають різні партії різноманітних напоїв, які реалізовуються великою кількістю продавців, через це досконально прослідити їх всі їх переміщення неможливо.
Наявність на вітчизняному ринку величезної кількості фальсифікатів вигідна надто багатьом. І все ж зрушення на краще хоч і повільно, але відбувається. Накопичується арбітражна практика, коли виробник, що потерпає від підробок, позивається з торгівцем, який ті підробки свідомо чи несвідомо продає. Борються за право бути на сторожі інтересів людей і товариства споживачів. Щодо на юридичної процедури, за допомогою якої виробник може боротися з фальсифікаціями, то вона є такою. Приміром, уздрівши підробку під власний продукт у N-ському магазині, виробник може, посилаючись на ст. 440 Цивільного кодексу (відшкодування збитків особою, яка ці збитки заподіяла) та на низку норм Закону "Про захист від недобросовісної конкуренції" (несанкціоноване копіювання продукції, шкода діловій репутації) подати позов на відповідну суму проти власника магазину.
При цьому доведення факту торгівлі фальсифікатом покладається на позивача. Він же має сплатити держмито та позовну заставу (5-10% позовної суми), яка в разі виграшу повертається. Якщо торгiвець і справді винен, то в нього вилучається і фальсифікований товар, і визначена судом сума компенсації для позивача. Сумлінний же торгiвець після сплати відшкодування (воно з позовною сумою зазвичай не збігається), має "право регресії" (ст. 451 ЦК "про солідарну відповідальність"), тобто може подати позов на гуртовика, в якого придбав підробку. Власникові магазину треба довести те, що він не міг знати про несправжність товару. Так само і гуртовик може позиватися з виробником фальсифікату, - звісно ж, якщо знайде його.
Юридично процедура зовні виглядає вельми пристойно, більше того, законодавче забезпечення боротьби з несумлінною конкуренцією напрочуд стабільне. Нестабільним є швидше фінансове становище самих учасників "розборки" (з голого нічого взяти), та й зникнути вони можуть дуже просто. Як свідчить судова практика, можливостей затягнути як розгляд, так і виконання судового рішення на 1-3 роки тут не бракує. Внаслідок цього абсолютну більшість арбітражних позовів щодо фальсифікації продукції подають іноземні компанії. На заваді вітчизняним "незаможникам" стоїть також небезпідставна впевненість у корумпованості судів і все та ж позовна застава.
Становлення судової практики тут дуже залежить від нагромадження цієї самої практики. А зараз, за твердженнями опитаних підприємців, коли такі проблеми й вирішуються, то здебільшого через хабарі, форсований розпродаж фальсифікату за супернизькими цінами (полюбовно з відшкодуванням), або за допомогою "братків". Отже, для багатьох є очевидною необхідність спрощення процедури захисту в суді інтересів виробника продукції, що стає об'єктом зазіхань фальсифікаторів, а також запровадження жорстких механізмів реалізації матеріальної відповідальності насамперед за розповсюдження підробок. Ризик суттєвих втрат, аж до банкрутства, має змусити торгівлю вибагливіше ставитися до вибору постачальників товарів, а також до автентичності та якості останніх.
Наприкінці 1999 року на ринку стали помітні “захищені” серії вин, об'єднані новими товарними марками. При їхньому оформленні виробники витратилися на дорогі видаткові матеріали: коркові пробки, термоусадочні ковпачки, складні етикетки, оригінальну “необоротну” тару. Проте і це не є надійним захистом від фальсифікату адже інколи навіть у тих випадках, коли виробник не скупиться на спецтару, голограми тощо. Не таємниця, що в деяких випадках фірмова" тара, етикетки та засоби захисту "за домовленістю" потрапляють до підпільних цехів з конвеєра цілком легального підприємства, яке виробляє їх на замовлення виробника справжнього товару.
Більшість виробників вважають, що вирішити питання фальсифікатів можна лише на урядовому рівні. Поки що виробники організовують рейди з правоохоронними органами по точках роздрібної торгівлі і захищають пляшку й етикетку. Але як показує досвід, таких мір недостатньо і вони малоефективні. Наявність нелегального ринку гальмує збут продукції легальних виробників в Україні, оскільки значну частину українських споживачів поки більше цікавить вартість, ніж якість.
