Характерні особливості сучасного суспільства

 

Порівняємо доіндустріальний та індустріальний тип суспільства

 

Характеристика	Суспільство
	доіндустріальне	індустріальне
Основне місце поселення	Село	місто
Основное месце роботи	Поле, ліс	Фабрика, завод
Соціальні стосунки	Кровно-родинні, особистісні	Товарно-грошові, знеособлений
Разподіл праці	Незначний	Глибокий
Соціальна стратифікація	Касти	Страти, класи
Соціальний контроль	Неформальний, спонтанні реакції	Формальний, постанови, законы
Цінності	Традиційні, релігійні	Світські
Культура	Однорідна	Неоднорідна
Джерела енергії	Фізична сила людей, тварин	Вода, вітер, пара, газ, электрика, атом
Швидкість технічного прогресу	Незначна	Інтенсивна

 

Спробуємо порівняти індустріальне та постіндустріальне суспільство за допомогою таблиці:

 

Індустріальне суспільство		Постіндустріальне суспільство
Індустріальний	Технічний базис	Інформаційний
Товари	Основа добробуту общества	Знання
Промисловість	Ведуча галузь	Сервіс
Робітники	Масовий класс	службовці, управлінці
Керывництво	Принцип управління	Узгодження
Статус, "зерниста"	Соціальна структура	Функціональна "сотова"
Авторитаризм, представницька демократія	Політичний режим	Безпосередня демократія, самоуправління
Соціоцентризм	Ідеологія	Гуманізм
Світові релігії	Релігія	Дрібжні конфесії

 

Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Денієл Белл (род. в 1919 р.) ввів поняття "постіндустріальне суспільство". Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, яка приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Таке суспільство перебуває на стадії територіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Окрім перевиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв'язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість в майбутнє, динамічна міжособова комунікація, велика роль наукових досліджень, освіта, престиж освіченості.

Серед інших характеристик сучасного суспільства:

— ролевий характер взаємодії (очікування і поведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

— поглиблений розподіл праці;

— формальна система регулювання відносин (на основі права, законів, положень, договорів);

— складна система соціального управління (відособлення інституту управління, соціальних органів управління і самоврядування);

— секуляризація (отримання світських ознак) релігії;

— виділення різноманітних соціальних інститутів.

В постіндустріальний період відбуваються зміни у всіх системах і підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багато яких областях виробництва головною складовою стає інформація.

В політичній сфері гасне роль національної держави, відбувається децентралізація політичної влади, яка все частіше делегується зверху донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розвертається не за контроль над власністю, а за вплив на державу.

В соціальному житті відбувається перехід від ієрархії (розподіли на низькі і вищі чини) до мережної організації. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури і ціннісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння або неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями і контролю над інформацією.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій і освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну і інформаційну можливості суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб'єктами суспільства., підвищують роль кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в самостійну систему, яка впливає на сферу праці і економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур.

У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань набувають велике значення. Цей термін ввів японський вчений І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується перш за все розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки.

Зростає не тільки економічне значення інформаційного сектора, але його соціальна і політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає узгодження, а ідеологією — гуманізм.

Проте нові технології, які визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією "дуалістичне суспільство», яке ділиться на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші страждають від труднощів; житлові райони забезпечених жителів різко контрастують з районами неімущих; соціальна диференціація виявляється в багато яких формах.

Тому одні вчені називають таке суспільство "одномірним",вважаючи, що можливість задоволення надпотреб викликає потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда односторонніми. Інші вважають - "захищеною державою", маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; "дисциплінарним» суспільством, твердивши, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство "холодним і відчуженим»; "суспільством ризику», якому властиві розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність.

Ці характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення навколишнього середовища, унаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами і соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, упроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди і відходи виробництва і т.п.).

Перехід від однієї якості суспільства до іншого отримала назва модернізації, яка пов'язана перш за все із зародженням і розвитком капіталізму, розповсюдженням цінностей і досягнень саме цієї формації. Разом з тим існує широке її тлумачення. Воно може трактуватися і як наукова теорія, і як процес удосконалення суспільства.

Модернізація (франц.- оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до удосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводиться кардинальними змінами в економічних, політичній, соціальній сферах.

В соціології розрізняють два види модернізації: органічну і неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлену внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури і зміни суспільної свідомості. Капіталізм в даному разі виникає природним наслідком змін в традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення більш розвинутих країн, формою "доганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово прагнула наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 р.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних фахівців, навчанням за кордоном, залученню інвестицій, імпорту устаткування і патентів, відповідним змінам в соціальній і політичній сферах. Проте, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки і політики, а не з культури, її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Теорія "модернізації" містить такі стрижневі ідеї:

а) розвиненою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства через раціональне наукове знання як основу прогресу, високий рівень і якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частину середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до "традиційних», або до "перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації іноді називають теорією "вестернізації»);

г) модернізованність, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Більш пізня теорія - "запізнілої модернізації.” Її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім — постіндустріальною. А запозичення "раціональних” соціально-економічних моделей найбільш розвинутих країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, приводить до "іраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Всі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги і те, що:

— "запізніла модернізація» може поставити суспільство в зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за рахунок різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її уміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація вимагає широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.