Філософські вчення Платона та Аристотеля

Платон (427-347до н.е.), учень Сократа, виклав свої погляди на державу, демократію, політичні режими і форми правління у своїй відомій роботі «Держава» [35, c. 486].

У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що існує ідеальна держава, ідеальний зразок і його багаторазові повторення-перекручування в реальному світі речей.

На думку Платона, висловлену ним у трактаті «Держава», головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю. А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів – правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників.

Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим. У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників – срібла,а в душі хліборобів і ремісників – заліза і міді [28, c. 304].

Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів. Для Платона ідеальна будова та, де кожен громадянин тотожний у своїх інтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальному самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті [21, c. 113].

Ідеї Платона (як і атоми Демокріта) були наслідком розвитку принципу індивідуальності, типової для античності, бо ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного. Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Водночас гуманістичний «заряд» платонізму зберігається в численних його модифікаціях протягом усього середньовіччя, проходячи через Відродження і Новий час аж до наших днів.

У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі роботи [23, c. 32].

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика» [18, c. 61].

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – пан логіст [26, c. 246].

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні [29, c. 84].

Отже, філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

РОЗДІЛ 3. ЗАНЕПАД ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ