double arrow

Інтеграційні процеси та позиції іноземного капіталу у Африці


 

У сучасних умовах обов'язковою вимогою прискорення розвитку є розширення й інтенсифікація зовнішніх і насамперед зовнішньоекономічних зв'язків. Очевидно, найскладніші соціально-економічні проблеми африканського суспільства не можуть бути вирішені без об'єднання зусиль країн континенту та глибокої інтеграції у світову економіку.

Африка вельми специфічна щодо економічних інтеграційних процесів. Це пов'язано, з одного боку, з вкрай низьким рівнем економічних взаємозв'язків (3 — 5% загально­го обсягу зовнішньої торгівлі), взаємною конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічного землеробства, а також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, — життєвою необхідністю об'єднання ресурсів, подолання на­слідків штучного поділу континенту. Тож закономірно, що в Африці виникло багато різноманітних інтеграційних угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльності Організації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні спеціалізовані органи. У 1963 р. був створений Африканський банк розвитку, 1975 — Асоціація фінансових установ африканського розвитку. Загалом на африканському континенті виникло кілька десятків регіональних і субрегіональних об'єднань, які охоплюють різноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна виділити загальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі спільного використання природних ресурсів.




Однак ефективність колективних економічних програм та зовнішньої допомоги у більшості випадків залишається низькою. Головна причина — нерозвинутість соціально-політичних структур, неефективність влади, особливо на місцях, корупція, некомпетентність, крім того, відсутність елементарної політичної стабільності, етнічні, конфесійні та громадянські конфлікти, сепаратизм, регіоналізм, анархія.

Країни континенту є експортерами матеріалів, мінеральної сировини, металів платинової групи та кольорових, а також технічних культур, окремих продовольчих товарів. На первинні сиро­винні товари в експорті країн на південь від Сахари припадає 91,6%, для країн Північної Африки цей показник становить 85,9%, експорт продукції обробної промисловості вкрай незначний. Питома вага Африки в імпорті готової продукції розвинутими країнами на початку 90-х років становила 0,5% і не мала тенденції до зростання. Частка готової продукції, в експорті лише у восьми країнах перевищує скромний показник у 15%.

У світовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції: продукти харчування — 5,4%, сільгоспсировина — 12,5%, руди й метали — 15,8%, мінеральне паливо 14,5%, інші види сировини — 11,8%. Експорт сировини є основним джерелом валютних надходжень.



Крім сировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських країн є його слабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за географічними ознаками. До 3/4 загального обсягу експорту надходить до розвинутих країн, при цьому, як правило, одна, максимум дві-три країни домінують як імпортери.

Абсолютна більшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо дає 96% вартості експорту, Єгипту паливо — 34%, бавовна — 32%. На світовому ринкові загалом утримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що значно консервує несприятливі для країн Афри­ки умови зовнішньої торгівлі.

Іноземний капітал значною мірою створював підвалини економіки африканських країн і мав домінуючі позиції в усіх сучасних сферах виробництва тоді, коли національний капітал лише починав формуватися. Після здобуття незалежності спостерігалось широкомасштабне витискування іноземного капіталу (як державного, так і приватного) й водночас комерціалізація його діяльності. Втім, слабкість національного капіталу, відносна обмеженість його суто підприємницького потенціалу в сучасних умовах робить необхідним його широке, хоч і не безпроблемне, співробітництво з капіталом іноземним. Загалом зберігається пріоритет капіталу колишніх метрополій. Це фіксується досить розвиненою системою преференційних угод та відповідних організаційних структур. Таким чином, значні економічні позиції в Африці зберігають Англія та Франція, а також Бельгія, помітну активність виявляє американський та німецький капітал. ТНК переважно діють в обробній промисловості, де володіють від 40 до 70% капіталу, а також у гірничовидобувній промисловості. Найбільш поширені компанії зі змішаним капіталом. Африка не належить до найбільш привабливих щодо капіталовкладень регіонів. В останні роки чистий приплив капіталу на континент став мінімальним, а по деяких країнах інвестиції зменшувались.



Окремою важливою формою співучасті іноземного капіталу в розвитку Африканського континенту є кредити. У зв'язку з низькою кредитоспроможністю переважної більшості країн регіону розвитку набули насамперед державні кредити, що надаються як на двосторонній основі, так і через колективні програми допомоги. Дуже важливе значення мають кредитні програми МВФ та МБРР. Зовнішні надходження стали істотною і постійно присутньою часткою державних бюджетів чималої групи африканських країн. Особливо це стосується найменш розвинутих країн, таких як Чад, Уганда, Малі, Судан, Гвінея, Танзанія. Але за абсолютними розмірами найбільшу допомогу отримують Єгипет, Нігерія, Алжир, Марокко, Туніс, Камерун.

За абсолютними показниками головними боржниками на 2001 р. були Єгипет —39,9 млрд. доларів, Нігерія — 36,1 млрд. доларів, Алжир — 26,8 млрд. доларів, Марокко — 23,5 млрд. доларів, Судан — 15,4 млрд. доларів, Заїр — 10,1 млрд. доларів. Найбільш істотною характеристикою розмірів заборгованості є її співвідношення з розмірами ВНП та експорту. Найскладніша, ситуація у країнах на південь від Сахари. Тут (без Нігерії) розміри загального боргу становили 1990 р. 75,7% від ВВП (1986 р. - 66,7%, 1980 р. - 38,6%). Відносно вартості річного експорту борги країн субрегіону 1990 р. сягали 359,3% (1980 р.— 147,5%). Обслуговування боргу «з'їдає» до п'ятої частини експортної виручки, а в окремих країнах (Уганда, Мадагаскар, Кот д'івуар, Гана, Кенія, Бурунді, Ефіопія, Алжир) перевищує критичний показник у 30%.

Борги більшості африканських країн є одними з найменш забезпечених. Кредитори, особливо державні, змушені раз по раз переглядати терміни та лібералізувати умови сплати й обслуговування боргів, ширше запроваджувати пільгове кредитування, яке значно орієнтоване не на розвиток матеріальної сфери, а па врегулювання питань, пов'язаних зі старими боргами. Водночас донори дедалі настійливіше ставлять питання про контрольоване використання кредитів, встановлення нагляду за економікою і фінансами неспроможних боржників.

Економічна ситуація, що склалася на континенті, властиві їй якісні показники та довгострокові тенденції роблять практично неможливим паралельне вирішення проблем відсталості та залежності африканських країн. Довгострокові прогнози МБРР, зокрема, не передбачають відчутних змін в економічному становищі регіону, його ролі у світовій економіці, стандартах життя основної маси африканців.



Висновки

 

Країни Північної Африки є найбільш розвинутими серед африканських країн. Але існує ряд проблем, що стримують подальший розвиток країн Африки: демографічний вибух, відплив кваліфікованої робочої сили в інші регіони світу, ринки мінеральної сировини перебувають в стані депресії через коливання цін, загроза дестабілізації стану, в окремих регіонах і на континенті в цілому, внаслідок міждержавних конфліктів, Надто марнотратний і корумпований державний сектор, нерозвинута економічна інфраструктура, технологічна залежність від розвинутих країн, скорочення обсягів іноземних інвестицій, проблемність виходу на зовнішні ринки, наростаючий зовнішній борг, звуження самостійності в економічній політиці через необхідність суворо дотримуватися рекомендацій МВФ.

Країни Північної Африки, а також всієї Африки загалом дотримуються таких загальних принципів економічної політики: лібералізація господарської діяльності, відмова від активного державного втручання з економіку, стабілізація фінансової системи, всебічний розвиток ринкового господарювання, стимулювання експортного виробництва, удосконалення апарату управління, підвищення ефективності виробництва.

 Дотримання цих принципів призвело до ряду наслідків, зокрема:

Позитивні:

• інвестиційне пожвавлення, основні напрямки інвестування гірничо і нафтодобувна промисловість;

• зняття розвинутими країнами обмежень на імпорт деяких товарів африканської обробної промисловості, у результаті - зростання в 1,5 разу експорту регіону;

• закладення основ приватно-підприємшщької діяльності, посилення приватного сектора у провідних галузях господарства;

• активна політика міжнародних фінансових інститутів щодо списання і реструктуризації зовнішнього боргу країн;

Негативні:

• маргінатізація  соціально-економічної ситуації в регіоні (чисельність найменш розвинутих країн в Африці зросла за 10 років з 21 до 32);

• асиметрія участі країн регіону у світових інтеграційних процесах глибоке проникнення у світові фінансові потоки при маргіналізації позицій у міжнародному поділі праці (МПП).

Перед Африканськими країнами гостро постала необхідність дотримання таких основних напрямків та завдань: приватизація державних підприємств та банків, подальша лібералізація господарської діяльності, стабілізація фінансової сфери, приріст загальноекономічних показників, скорочення ареалу бідності, покращання продовольчого раціону населення, доступу до безпечної для здоров'я питної води, послаблення загрози найбільш небезпечних захворювань, у тому числі Сніду, припинення деградації сільського господарства, диверсифікація експорту з врахуванням зміни попиту світового ринку, інтеграція на субрегіональному і регіональному рівнях, розвиток екотуризму міжнародного масштабу тощо.









Сейчас читают про: